"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

злегка нахиля║ велику голову, неначе збира║ться битися лобами з гостем.
Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса
обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А
на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких
монархiв виступа║ рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска║ очi додолу,
довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:
- Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?
Мертенс спочатку ледве помiтно кива║ головою, потiм з деякою натугою
розчiплю║ м'ясистi голенi губи й рипить:
- Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
I знову стулю║ уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на
стiнi, мокрi║ пiт. Мокрi║ вiн i на бурому чолi, випнутому згори,
ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла.
Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд
самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю мiж сво┐ гострi колiна, кладе на не┐
обидвi сво┐ руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира║
погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина║
викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.
Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна
кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною
цiкавiстю розгляда║ князя. Часом вiн скоса зирка║ на екран, на якому, як
на маяку, одноманiтно то з'явля║ться, то зника║ нiжно-синiй круглий знак.
Князь замовка║. Руки йому спiтнiли, але вiн не витира║ ┐х, бо зна║, що
вони тремтiтимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
- Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей iз сво┐х мiцно, до болю складених на палицi рук.
- Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.
- Так-то воно так, та... Гм!
I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице
засвiчу║ться добродушними, одверто веселими iскорками очей.
- Що, князю, нашою збро║ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?
Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на
гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екранi часто, настiйно почина║ стрибати цифра 7.
Мертенс бере олiвець i щось закреслю║ в товстому блокнотi.
Потiм надушу║ гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда║, як
сидiв.
- Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр.
Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.
Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня
арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.
I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно
видушу║ з сво┐х хорих, расових уст:
- Ваша влада дужча за всi закони...
- Помиля║тесь, князю, помиля║тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.
Жовтий олiвець виприску║ з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд
ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина║ться донизу, але,
помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i