"Остап Вишня. Мисливськi ycmiшки (збiрка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Та-ра-ра-ра! - Пекло це пряму║ на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний
трiск гiлки - то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки - атомна
бомба. Стрибок зайця - мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця - тигр. А ви ж
зайцiв i лисиць не стрiля║те. Боже борони! Найтяжчий злочин - стрiляти на
вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його,
товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую
його ║ством сво┐м усiм. I от - мiж кущами - мельк! - сiре. Раз на мене -
вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще - пострiл, там
пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, - на
грушу. Бува║ й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Бува║ й
таке. Наближаються гонщики:
- Скiльки взяли?
- Трьох!
- Скiльки пройшло?
- Два!
- Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...
- А тодi, пам'ятаю...
- А тодi...
- А раз...
Та що там говорити...
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому
блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi...

IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген - куди око дiста║, закучерявилися зеленi
вруна колгоспно┐ озимо┐ пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнi║, нiби воронове крило, колгоспна
зяб...
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi сто┐ть
громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй - батiг,
що загрозливо навис над кобильчиною:
- Н-н-н-о! Н-н-н-о!
- Куди летиш, дядьку?
- Вовк!
- Де?
- Отам, на горi, на пшеницi! Мишку║! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як
старий i досвiдчений убийвовк, резюму║:
- Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що
нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Бува║.
Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...
Пiдтюпцем вибира║тесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом
до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
- Он! - аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану
озимо┐ пшеницi сто┐ть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюху║.
Потiм почина║ гребти лапою землю.
- Хлопцi! - шепотить Кiндрат Калистратович. - Один стрибай тут i,
пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви