"Остап Вишня. Мисливськi ycmiшки (збiрка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Галi.
- А я чекатиму. У клунi, - зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день
лилося з грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло...
I довго батюшка то┐ суботи вечерню правив, i тато якось тодi
довго-довго у дворi поралися, i мати - все щось товчуться, все
товчуться... I чого, - ти менi скажи, - в отакi суботи час не рисаками
┐здить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них,
клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того
вечора сорочку одягнув, як же я сво┐ кучерi розчесав, як же я чоботи
вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'┐ночка. I пiшов. Нi,
брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був.
Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май.
I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i
потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле.
I цвiв бузок, i конвалi┐ цвiли. I солов'┐, а солов'┐!! Щось неймовiрне!
Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над сво║ю
коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула сво┐м тепленьким
тiльцем шоколаднi я║чка. Вiн благав ┐┐:
Люби! Люби! Люби!
Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"
I кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих
солов'┐них грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком
квiтчали трепетне серце його кохано┐, що грiла пiд кущем майбутнiх
солов'яток сво┐х.
I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка
понад струмком. Струмок iз камiнчиками гра║ться: пiдбiжить, плюсне на
камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою - нiжнi-нiжнi шати
з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, - прозорi, аж до неба
од зелено┐ на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять - анi
шелесть! - думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору
перелаз... I от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки - ой!
- До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!
Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.
Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю - нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.
Давно це було...
А й тепер, коли iнодi умовляють мене по┐хати на весняне полювання, i я
стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i
хотiння, i прохання - та де прохання, - молiння! - коли на такий крик
мчить зачарований селезень i каменем пада║ в воду, - прекрасний, як казка,
в сво║му весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, - я
завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...
I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на
озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй,