– Голден! – сказала місіс Спенсер.– Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку? note 4
Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені-здавалося.
Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!
– Як ваше здоров'я, місіс Спенсер? – питаю.– Як здоров'я містера Спенсера?
– Роздягайся, серденько, давай твою курточку,– каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.
Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться.
– То як ваше здоров'я, місіс Спенсер? – знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.
– Нівроку, Голдене, нівроку.– Місіс Спенсер причинила шафу.– А як твої справи?
З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.
– Прекрасно,– кажу.– А як почуває себе містер Спенсер? Грип його вже попустив?
– Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой… уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.
2Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він .живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру – вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути note 5 таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру – і млієш від утіхи!Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав – просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру – ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.
– Хто там? –крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.
Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.
Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал «Атлантік манслі», а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат – так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд – білі-білі й зовсім безволосі.
– Добрий день, сер! – привітався я.– Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.
У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись – адже я сюди вже не повернуся.
– Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.
– Сідай он там, хлопчику,– сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.
Я сів.
– Як ваш грип, сер?
– Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,– відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: – А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, «великий футбол»?
– Еге ж,– кажу.– Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.
Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! note 6
Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.
– То, значить, покидаєш нас, еге? – питав.
– Атож, сер, мабуть, таки покидаю.
Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває – чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.
– А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.
– Атож, мав,– кажу.– Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.
– І що ж він тобі сказав?
– Та… що життя – це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,– це гра й таке інше. Самі знаєте.
– Так воно і є, хлопчику. Життя – це гра, і в неї свої правила.
– Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.
Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці – на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.
– Доктор Термер уже написав до тебе додому? – поцікавився Спенсер.
– Ні, сказав, що напише в понеділок.
– А сам ти вже написав чи подзвонив?
– Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.
– А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?
– Ну… розгніваються, мабуть,– кажу.– Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.– І мотнув головою. Це в мене така звичка.– Слухайте…– кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова «слухайте». Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер – сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон note 7 сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько. Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати – мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,– на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.
Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда – в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.
– Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,– сказав він нарешті.
– Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.
Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.
І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін «Атлантік манслі» й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато – якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.
А Спенсер, каналія, вже почав.
– Що це з тобою діється, хлопчику? – каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.– Скільки предметів було у вас в цій чверті?
– П'ять, сер.
– П'ять. А скільки ти засипав?
– Чотири.– Я засовався на ліжку. На такому каміняччі note 8 мій зад ще зроду не сидів.– Англійську я проскочив,– кажу.– Бо «Лорда Рендала, мого сина», «Беовульфа» і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.
Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.
– З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!
– Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.
– Геть нічого не знав,– повторив учитель.
Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:
– Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?
– Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,– відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.
– Кажеш, заглядав, еге? – перепитав він з глузливою посмішечкою.– Твоя, м-м… твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку,
подай-но її мені.Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу – мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.
– Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,– почав учитель.– Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?
– Та ні, сер,– кажу,– не дуже.
Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.
– «Єгиптяни – це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо,– це найбільший материк у східній півкулі…»
Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. їй-богу, це таки нечесно.
– «Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя…»
Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.
– Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається,– промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! – Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки,– додав він.
– Так, я знаю,– поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.
– «Шановний містере Спенсер! – голосно почав він.– Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.