"Над прірвою у житі" - читать интересную книгу автора (Селінджер Джером Девід)Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед – Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? – запитав він. – Та що ви, сер! Я вам не дорікаю,– кажу. Оте його «хлопчику» та «хлопчику» вже сиділо у мене в печінках. note 9 Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на «Атлантік манслі». Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець! – А як би зробив, бувши мною, ти? – запитав Спенсер.– Тільки по щирості, хлопчику. Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям… Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак. Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про . озеро в Центральному парку – оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову: куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають? Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду. – А Що ти – Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? – перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував! – Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося? – Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось,– відповідаю.– І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит. – А чому, дозволь запитати? – Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно. – Що таке, сер? – перепитав я. – Кажу, тобі нітрохи – Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий. – Ти що – зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику? – Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак.– Я на хвильку замислився.– Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже. – Ти ще Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати. – Авжеж,– кажу.– Мабуть, таки задумаюсь. – Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край. – Я знаю, сер,– кажу.– Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі.– Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили.– На жаль, мені пора. Треба ще забігти note 11 до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу. Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне – жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю… – Знаєте що, сер,– кажу,– не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж? – Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають. – Звичайно, кожен,– кажу.– Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене.– Я навіть спробував покласти йому на плече руку.– Гаразд? – Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б… – Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі! Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно. – Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу. – Прощавай, хлопчику! Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати. – Салют! – каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив! – Салют! – кажу, але очей від книжки не підводжу. З такими, як Еклі, тільки пильнуй! Відірвешся від книжки – пиши пропало, замучить. Щоправда, він це зробить note 15 усе одно, але якщо звернеш на нього увагу не зразу, то доконає тебе не так швидко. Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка – не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці – і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви! – То як фехтувалося? – питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки.– Ми виграли чи ні? – Ніхто не виграв,– кажу, але на нього не дивлюсь. – Що? – перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати. – Ніхто не виграв,– знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці? Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку,– Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно. – Ніхто не виграв? – каже Еклі.– Як це? – Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям.– Очей на нього я все ще не підводжу. – Отуди к бісу! В метро? – Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою. – Слухай,– кажу,– через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення. – Чуєш, а тобі не доведеться платити? – питає він. – Не знаю,– кажу.– Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно. Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк – мені ж бо тільки шістнадцять, а йому – вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим». Стовбичить – хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу – нізащо. – Що це ти в біса читаєш? – питає. – Не бачиш? Книжку. – Щось путнє? – допитується. – Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг.– Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть. Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня – просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу. – Ой, здається, сліпну! – кажу таким хрипким-хрипким голосом.– Матусю рідна, в очах – Псих! – кидає Еклі.– їй-богу, псих! – Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки? – Ради бога, не корч із себе! Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю: – Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки? Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк. – Це чиє? – спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник. От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки – пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне. – Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? – питає. – У Нью-Йорку. – Скільки дав? – Зелененьку. – Обібрали тебе.– Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха note 16 гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки.– Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав,– каже.– Це шапка мисливська. – Дідька лисого! – Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку.– В ній полюють на людей,– кажу.– Я сам полюю в цій шапці на людей. – Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи? – Ні. – А де ж це в біса швендяє Стредлейтер? – На футболі. Рандеву там у нього,– промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно – адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть. – Великий чоловік твій Стредлейтер,– сказав Еклі.– Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою? – Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі. – Дістань на хвильку, га? – просить Еклі.– У мене задерся ніготь, треба відрізати. Йому начхати – спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! – Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо – Еклі регоче, аж падає. – А ти, малий, з гумором! – кажу.– Ще й з яким! Ти що – не знав? – І подаю йому ножиці.– Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо. – Може б, ти обрізав їх Та Еклі ніби й не чує – обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі. – Із ким же це в Стредлейтера рандеву? – питає. Йому note 17 завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його. – Хіба я знаю! А що? – Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту! – Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц,– патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги. – Він завжди дере носа,– каже Еклі.– Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді… – А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? – кажу.– Я вже всоте прошу тебе… – Весь час дере свого паскудного носа,– править своєї Еклі.– Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. – Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б – А я що – не чищу? Мелеш дурниці! – А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу – не чистиш, і край,– сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби.– А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш,– кажу.– Просто ти його не знаєш, ось у чому біда. – А я кажу, сволота. Задавака й сволота. – Так, задавака. Але багато в чому душа в нього добра, ніде правди діти,– правлю я.– Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри,– це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі. їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково – Та ну його! – лайнувся Еклі.– Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки! – Ти?! Ні, ти не такий! – Я похитав головою.– Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим… – Доки ти називатимеш мене «малим», трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний! – У батьки? Овва! – Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому – вже вісімнадцять.– По-перше,– кажу,– я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку… – От і нічого називати мене… Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер. Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений– куди твоє діло! Підбігає до мого крісла – і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка! – Чуєш,– каже,– ти ввечері йдеш куди-небудь? – Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі – сніг валить? – Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку? – А хто виграв? – питаю. – Та ще тільки перший тайм закінчився,– відповів Стредлейтер.– Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою, – Не потрібна,– кажу.– Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта. Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього – у двері не входять. – Не бійся, не розтягну.– Він підбіг до шафи.– Як поживаєш, Еклі? – питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира – прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається. Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав: – То я, мабуть, піду. Ще побачимось. – Ага,– кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати. Стредлейтер почав роздягатися – скинув піджак, краватку. note 19 – Певно, треба швиденько поголитися,– каже. У нього така борода – щетина! Серйозно. – А де ж твоя краля? – питаю. – Жде у тому крилі.– Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий – думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда. – Чуєш,– каже Стредлейтер,– зробиш мені одну велику послугу? – Яку? – питаю. Правда, не особливо захоплено. От уже любить, щоб йому робили «великі послуги»! Ці хлопці всі такі: коли він красюк чи гадає, що бозна-який красюк, то ти конче мусиш робити йому «велику послугу». Думає, як він сам до безтями закоханий у себе, то й решта закохані в нього і тільки й мріють про те, щоб робити йому послуги. Аж сміх бере, їй-богу. – То ти підеш куди-небудь увечері? – питає він. – Може, й піду. А може, й не піду. Не знаю. А що? – Та мені треба прочитати до понеділка сторінок сто з історії,– каже він.– Ти б не написав за мене твір з англійської? Бо мені буде не з медом, якщо в понеділок не здам отого проклятого твору. Того ж я й прошу. То як? – Яз цієї смердючої школи вилітаю, а ти просиш мене написати якийсь ідіотський твір! – кажу. – Та я знаю. Але річ у тім, що мені так перепаде, якщо я не здам твору! Ну будь ласка, будь ласочка! Напишеш? Я відповів не зразу. З таким паскудою, як Стредлейтер, часом не завадить і подрочитися. – А про що писати? – питаю. – Та про що завгодно. Аби лише що-небудь описати. Наприклад, кімнату. Чи будинок. Або знайому тобі місцевість. Сам знаєш. Тільки щоб вийшов який-небудь опис, дідько б його взяв.– Стредлейтер на весь рот позіхнув. Від такого свинства в мене кишки перевертаються. Уявляєте, просить тебе зробити послугу, а сам на весь рот – Я губернаторський син, сто чортів! – кричу. Розійшовся – жах. Літаю по всій умивалці.– Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові у мене – чечітка, трясця його матері! – Сьогодні ввечері – прем'єра в Зігфельда! – вигукнув я, важко хекаючи. Дихання в мене взагалі ні к бісу.– Соліст не може виступати! П'яний у дим! І кого ж беруть замість нього? Мене – ось кого! Нещасного губернаторського синочка, сто чортів! – Де ти доп'яв таку шапку? – питає Стредлейтер. Це він про мою мисливську. Такої він ще зроду не бачив. Мені однаково вже геть забило дух, і я облишив клеїти дурня. Скинув шапку, всоте подивився на неї і кажу: – Купив сьогодні вранці у Нью-Йорку. Віддав зелененьку. Подобається? – Клас! – каже. Просто він хотів підлизатися до мене, бо відразу й спитав: – Чуєш, то ти напишеш мені твір? Щоб я знав. – Матиму час – напишу. А не матиму – не напишу,– кажу. Я знов сів на раковину поруч нього.– А з ким у тебе рандеву? – питаю.– 3 Фітцджеральд? – Ти що – здурів?! Я ж тобі казав: я зав'язав з тою поторочею. – А ти не бре? Слухай, тоді віддай її мені! Серйозно. Вона в моєму стилі. note 22 – Бери. Тільки ж вона старкувата для тебе. І раптом – просто так, ні з сього ні з того, аби лиш подуріти – мені закортіло сплигнути з раковини й зробити каналії Стредлейтерові напівнельсон. Це, щоб ви знали, такий прийом у борців: хапаєш противника ззаду за шию і душиш, поки задихнеться – якщо, звісно, це тобі треба. Так я й зробив. Накинувся на Стредлейтера, мов скажена пантера. – Відчепись, Голдене! Пусти! – прохрипів Стредлейтер. Він не любив дуріти. Та ще й саме голився.– Ти що, хочеш, щоб я перерізав собі горлянку, чортяка?! – А ти сам,– кажу,– вирвись із моїх лещат! – Чо-орт! – Він поклав бритву, скинув раптово руки вгору і звільнився. Хлопець він дужий, нівроку. А я взагалі слабак.– Облиш свої дурощі,– каже. І почав голитися вдруге. Він завжди голився двічі – наводив лиск. А на бритву гидко глянути, така загиджена. – То з ким же це в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? – питаю. Я знов сів біля нього на раковину.– Часом не з отією ціпою Філліс Сміт? – Та ні. Спершу домовився був із нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу… О, мало не забув! Вона тебе знає! – Хто? – Ну, моя. – Невже? – кажу.– А як її звуть? –Мене вже підмивала цікавість. – Стривай, як же її… Ага, Джін Галлахер! Слухайте, я трохи не випав в осад, коли почув це. – – Голдене, дідько б тебе взяв, не заступай світла! – перебив мене Стредлейтер.– Тобі що – немає більше де стати? – А де вона? – питаю.– Треба піти з нею привітатися. Де ж вона? У тому крилі? – Ага. – А як це вона про мене згадала? Вона що – у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або note 23 в Брін-Мор, або в Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про мене згадала? – їй-богу, я так розхвилювався! Серйозно. – Та звідки я знаю, чорт забирай! – відповідає Стредлейтер.– Устань, чуєш?! Ти вмостився на моєму рушникові. – Джін Галлахер! – кажу. Ніяк я не міг угамуватися,– Боже ж ти мій!.. – Вона танцює,– кажу.– Балет і таке інше. Тренувалася по години дві щодня, навіть у пекельну спекоту. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги – розповніють, чи що. Ми з нею всю дорогу грали в шашки. – У – В шашки. – У – Атож. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки. – А її мати ходила в той самий гольф-клуб, що й ми,– розповідаю далі.– Іноді я подавав там ключки – просто підробляв. Кілька разів підносив ключки і її матері. Бувало, поки пройде дев'ять дучок, разів сто сімдесят б'є. – Треба було б піти й хоч привітатися з нею,– кажу. – То чого ж не йдеш? – Та зараз, іще хвилинку. Стредлейтер почав заново робити проділ. Він завжди прилизувався добру годину. – А батько й мати в неї розлучилися,– кажу далі.– Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохаті-волохаті. Як зараз бачу. Коли не стрінеш – завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник – драматург чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв по всьому дому голяка. При Джейн, і взагалі. note 24 – Іди?! – озвався Стредлейтер: Коли я згадав, що алкоголік бігав при Джейн по дому голяка, він ураз пожвавішав. Цей паскуда Стредлейтер жахливий розпусник. – Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Та це його не цікавило. Стредлейтера тільки всяке таке паскудство цікавило. – Подумати лишень! Джейн Галлахер! – Я ніяк не міг заспокоїтись. Не міг, і край.– Треба було б піти хоч привітатися з нею абощо. – Якого ж ти ката не йдеш, а все стовбичиш тут і мелеш язиком?! – каже Стредлейтер. Я ступив до вікна, але нічого не було видно – від спеки шибки в умивалці геть запітніли. – Зараз душа не лежить,– кажу. Я й справді був не в настрої. А для такого діла треба мати відповідний настрій.– Я думав, вона в Шіплі. Навіть ладен був побитися об заклад, що вона в Шіплі.– Я потинявся по умивалці. Більш мені не було чого робити.– А . футбол їй сподобався? – питаю. – Та начебто сподобався. Не знаю. – А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала? – О господи, та нічого я не знаю! Ми – Чуєш,-правлю я своєї,-перекажи їй від мене вітання, гаразд? – Гаразд,– буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують. Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати. Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав'язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього. – Чуєш,– кажу,– ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре? – Добре. Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі – о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить, note 25 Стредлейтер таки нап'яв мою картату куртку. – Ради бога, тільки ж не розтягни! – кажу.– Я одягав її всього разів зо два. – Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети? – Он на столі. – Під твоїм шарфом,– кажу. – Чуєш, а куди ти її поведеш? – питаю.– Придумав, уже? – Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту. – Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби – Звісно, чорт забирай! – відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе.– А тепер давай без жартів,– каже.– Напиши мені той капосний твір.– Він уже застебнув куртку й зібрався йти.– Але не дуже суши собі голову– аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились? – Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками. – Спитаю,– пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає.– Ну, бувай! – І хряснув за собою дверима. Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався – мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер. Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зашелепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові. Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив. note 26 – А, |
|
|