"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

опоряджа║, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв,
швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганя║, жениха турля║, - купу║, кра║,
складу║... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше
дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ┐м горе йметься, а нам певно одно:
кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
На весiлля панiв, панiй пона┐здило, - гуде у будинку, як у вуленi.
Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!..
Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як
побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так ┐┐ за серце
i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми ┐х
збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми
попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й
словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
Молодий при┐хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi┐. Правив
вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до
вельможно┐ вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а
вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь
височенному причiпку.
- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку
ви┐здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i
сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi...
Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе те║ промигтiло. Нема вже
села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i ┐дуть,
продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди
не глянеш, усюди вони, наче тi┐ хрущi, шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло за┐зного двору i повiв свою молоду у
кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне:
"Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гука║.
Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як ║сть
тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як
сметана.
- А кого вам треба? - питаю його.
- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, зда║ться? Ходiмо зо мною, з
Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
- Спасибi вам, - одказую, - я не хочу ┐сти.
Вiзника всмiхнувся: "Як собi зна║ш, дiвчино!" - та й пiшов.

XX