"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
- А що ти сидиш тут, Устинко? - пита║. - Чи обiдала ти?
- Гей! - крикнув на хазя┐на бородатого, що тут на рундуцi грошi в
долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
Хазя┐н грошi в кишеню та й побiг.
- Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ┐┐ ждатимемо?
- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й
намерзлась добре!
- То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
- Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе
не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
- Час ┐хати!
- Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрику║!
- Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не зна║, що його думати, що його казати, - сто┐ть.
- Що ж? - пита║ панi. - Хутко? Тодi сердега сiда║ коло не┐...
А хазя┐н бородатий:
- Дiвцi а б ║ду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз
свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
- Спасибi, спасибi, - дяку║ пан, приймаючи хлiб на сво┐ руки. - Привiз
я вам панiю молоду, - чи вподоба║те?
Сам смi║ться, радi║; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
Люди до не┐ - щоб то ┐┐ по-сво║му вiтати; а вона вихопила в когось iз рук
свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi,
чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
пани. Прислухаюсь - панi моя хлипа║, а пан так-то вже ┐┐ блага║, так
блага║!
- Не плач, не плач, життя мо║, серце мо║ дороге!.. Коли б же я знав, що
я тебе ображу, - звiку б не казав!
- Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!..
Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене
обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
- Серце мо║! Люди добрi, простi...
- Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти
мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигуку║ ридаючи.
- Годi, годi, любочко! Ще занедужа║ш... о, не плач-бо, не плач!
Робитиму все так, як ти сама надума║ш. Подаруй менi сей случай.
- Ти мене не любиш, не жалу║ш... Бог iз тобою!