"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ла║, як не кричить на не┐ панi, - бабуся не ляка║ться, не метушиться: iде
тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво┐ми очима ясними. I незчу║шся,
було, як до не┐ пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi сво║┐
рiдно┐ горнеться.
- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. -
Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ┐ усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж
таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу
людського. У двiр душа жива не навiда║ться, - хiба за дiлом, - та так
боязко огляду║ться, так поспiша║ться вже, наче йому з пущi вихопитись од
звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не
прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима мо┐ми!
Перейма║ мене i оббiгти не пуска║.
- Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його,
так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за руку!.. Обiйма║,
пригорта║, та все пита║: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

XXXIII

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!..
Звелить панi на вечерю йти - Прокiп мене дожида║. Перейме та посто┐мо
удвiйзi, погорю║мо обойко... Бо денно┐ пори, хоч i стрiнемось, - тiльки
зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
- На лихо ви покохались! - каже було Катря.
- З бiса розумна ти, моя люба! - кепку║ з не┐ Назар. - Коли б тепер ти
вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала ║си!
- Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як
подумаю-погадаю...
- Чого се ви дiвчину сушите та ляка║те? - озветься бабуся. - Коли вже
покохала, нехай коха║: то ┐й судьба така судилася.

XXXIV

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка
ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки ла║,
коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така
собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка
на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки сво║
лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до
┐дла, нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Сво║ лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що
починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
та город скопай, обсiй, - та ще панi грима║: "Нiчого не робиш, ледащо!