"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора


Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
- Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
тую липку! Мо║ око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка
менi надiя? Ти менi не придба║ш, хiба рознесеш i те, що ма║мо. Ти й не
дума║ш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене,
схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не псуй
менi людей.
- Що се ти, любко, бог з тобою! Оте║ знов усiм турбу║шся! Та я все
зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовля║ ┐┐. Одного разу хотiв вiн
┐┐ розважити та й каже:
- Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi
скажу: я вже кума пригласив.
- Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
- Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
- Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не
хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
- Серденько, не плач! - блага║ пан, - серденько, занедужа║ш!. Не буде
того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти
хочеш, того й завiтаю.
- Полковника треба прохати, - от кого!
- Полковника, то й полковника. Завтра й по┐ду до його. Ну, iзбач менi,
любонько, що я тебе засмутив!
-Ото-то й ║сть, що ти мене зовсiм не жалу║ш: усе меiiе журиш!
- Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай,
сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався...
Та як зарида║!
Панi до його:
- Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та рида║-рида║!.. Ледве
вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
- Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
- I сам не знаю, моя любо, - одказу║ пан, нiби всмiхаючись, - так
чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я,
наче маленький, розплакався.
А сам зiтхнув.
- Ти, може, дума║ш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.
- Нi, любиш.
- Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба
господарювати, мо║ серце!
Та й поцiлувала його.
Уранцi по┐хав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

Народився син у панi┐. Що тих гостей на┐хало на хрестини! Обiд справили
бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи,
подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса
закручу║ правицею, а лiвою шаблю придержу║ та плечима все напина║ться