"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мальована, - дожида║.
При┐хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i
говорить, помiсь спiва║. Побув яку годинку та й проща║ться: "Завтра
навiдаюсь".
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки ┐й на питання
головою кива║. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона
стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi
дума║!"
Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка.
Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно ║, та й
зслизли.
Стара панi тiльки що головою в мур не б'║ться, та нiчого не врадить:
"Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не
одмовляйте! Змилуйтеся!"
Стара й годi, тiльки оха║.

XIV

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I
панночка тихша: не ла║, не б'║, не обскаржу║, - все сидить та дума║.
Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже
дожида║ коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янi║, як червона макiвка. Вiн
хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино!
А що панночка?"
Цiлий день прогостю║, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступа║ й
ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та
прислуха║ться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така ┐┐
досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й свата║ вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
- Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
- Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був
багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та
коли ж таке безталання мо║! Така менi доля гiрка випала!
- Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а
тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
- Для мене нема║ у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала
панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi,
на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у
плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю
проклина║:
- Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не
знаю.
Молодий став помiчати, турбу║ться:
- Що таке? Чого смутна?
- Та я не смутная...
- Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку ┐┐ цiлу║.
- Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам те║ панство, багатство, коли
буде наше життя красне, наша доля весела?
- Бач, ти об менi й не дума║ш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як