"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали ┐┐, батеньку? Скажiть же бо,
що й як?
- Та годi побиватись, дочко, - каже старий свекор, - дякувати
господовi, втихла трохи.
Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш стражда║, аж горить.
Радилась Горпина з бабами, - нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут
день уже нахопля║ться, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула
колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать
випити. Так вона й зробила. "Нехай хоч воно вiдпочине - не мучиться", -
дума║. Як дала ┐й, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко
заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: "На панщину!"
Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.
Як там ┐┐ лаяли, як на не┐ сварились - i не слуха║, аби ┐й до вечора
дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й
вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до
колиски, за дитину, - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.

IV

- Тату! - крикнула.
- А чого, дочко, мене ляка║ш? Я був задрiмав. Мала спить i досi.
Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла.
Старий iзнов задрiмав.
- Свiтла! Свiтла дайте! - скрикнула. - Тату! Свiтла! Старий викресав
огню. "Що се з нею подiялося?" - дума║, та як засвiтив, глянув, так i
прикипiв на мiсцi. Сто┐ть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно
дивиться, а на руках у не┐ мертва дитина.
- Дочко, - промовив старий, - дочко!
- А що, - одмовля║, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не
кричить!
А далi як заплаче, як затужить, - де тi й сльози беруться! Так i
ллються струменем.
Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чу║, i не
одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж
занедужав.
Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали
квiтками пахучими та зiллям.
- Горпино, - кажуть, - дай дитину.
Не дала. Сама обмила ┐┐ й положила. Час уже й нести, а вона сто┐ть -
дивиться. Люди до не┐ говорять - не чу║, не слуха║.
Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи,
перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за
ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла
мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям
у яму. Ледве вхопили ┐┐ та принесли додому, мов неживу.
Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув
здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi.
Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбира║; а спитати, нащо?
"А се, - каже, - для мо║┐ дитинки".
Взимку то все плаче: "Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!"