"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)

КРИК У КОСМОСІ

Час і Простір… Звиклий до земних масштабів людський розум колись уважав їх кінечними. Віками вимірювали їх думка і ноги пішохода. Потім Людина сіла на коня — Час і Простір скоротилися. Від сходу до заходу Сонця скакав вершник степами, долаючи десятки вимірів пішохода. Потім житель планети пересів на поїзд і автомобіль. Ще більше стиснулися Час і Простір. Сотні кінських пробігів долала розумна істота за той же відтинок часу. Та й до цього звикла Людина.

Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.

Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.

Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.

Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.

…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.

Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.

Цього “ранку”, вірніше тої умовно встановленої пори, коли вахтові підіймалися на зміну, Сергій прокинувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він довго не міг повірити в те, що перед ним схилився академік Олексій Платонович Курганов, який два місяці тому ліг в кабіну електросну.

— Приємного пробудження! — ствердив реальність факту бас Олексія Платоновича. — Ні, ні, ви не помиляєтесь. Це не сон, а приємна дійсність. Принаймні для мене.

— Ну, що ви! — схопився Сергій. — Я завжди радий вас бачити. Та ще таким молодим і здоровим! У вас такий чудовий вигляд…

— Досить, досить. Уважаймо, що обмін ввічливостями завершено. Тепер до діла, Сергію Вікторовичу.

— Якого діла? — стривожився Сергій і несподівано навіть для себе обурився. — Ну, чому ви мовчите, чому готуєте мене до того “діла”, як хлопчиська?

— Спокійніше, — раптом посуворішав Курганов. — Ви, Сергію Вікторовичу, і є той хлопчисько, який ще дозволяє собі нервові грозовиці. Мабуть, не завадило б і вам, як мені, місяців зо два поспати…

Сергій уже не вимагав і не благав, бо знав, що Курганов скаже про справу тільки тоді, як сам захоче. На плазмольоті всі так чи інак стикалися з цією трохи дивною звичкою академіка: спершу розтривожити співрозмовника, а потім враз змовкнути і перевести розмову на щось інше. Спершу астронавти, особливо молоді, гнівалися й вимагали “нормальної” розмови. Та Олексій Платонович був невиправний. Коли ж хто намагався докоряти йому за це, Курганов висував свою теорію побудови “космічного діалогу”.

— В польоті людина має мислити блискавично, точно, “густо”. Ось чому я ставлю питання і чекаю. Співробітник має так мобілізуватися, щоб самому знайти відповідь, хай неповну, але вірогідну. По-моєму, так навіть легше розмовляти.

Так сталося і цього разу. Олексій Платонович спершу прочитав коротеньку лекцію про ввічливість, особливий людський дар. Потім, зласкавившись над принишклим Сергієм, дружньо заглянув йому в очі і сказав:

— Вже тиждень, як ми з доктором медицини Юрієм Олексійовичем Петровським і лікарем Лізою Бирюк вийшли з кабін електросну і знову спостерігаємо за Лан.

— За Лан? — ледве вимовив Сергій.

— Так. Те, чого ми чекаємо, відбудеться сьогодні…

— Сьогодні?

— Через кілька годин. Залишайтеся тут, ми покличемо вас, як буде можна. Думаю, що все буде гаразд…

Курганов вийшов, обережно зачинивши за собою двері, а Сергій знесилено сів на пружній постелі.

Завжди, коли йому треба було себе заспокоїти, Сергій вдавався до випробуваного прийому. Вольовим зусиллям він переключав роботу думки на прості, буденні речі й явища, які оточували його в цю хвилю, і, здається, досягав душевної рівноваги.

Аж головою струснув, відкидаючи причепливі думки. Огледівся навколо. Все в його каюті було знайомим і звичним: і ліжко, і стіл з космічним відеофоном, і рукописи майбутньої книги, над якою він працював ще кілька годин тому. А на кріслі — залишена Лан маленька хустина… Якщо довго і пильно дивитися на візерунок хустини, перед очима спливають несподівані картини. І Сергій втуплює очі в кольорову гаму, даючи пам’яті волю відтворювати минуле. Спершу йому здається, що візерунок чимось схожий на зарості навколо сергусіянського цілющого озера. Ну, й добре, хай думка лине туди, хай спогади про Сергус відвернуть його увагу від очікуваного якнайдовше. Проте картина сергусіянського озера займала Сергія недовго. Натомість згадалося давнє-давнє дитинство і один пам’ятний випадок. Сергієві було тоді, мабуть, років п’ять, а то й менше. Прокинувшись від післяобіднього сну, він пристав до старшої сестри Людмили: де вона поділа його яблуко, котре щойно лежало у нього під подушкою? Сестра сміялася, запевняючи, що яблуко Сергійкові приснилося, але він не вірив і вимагав. Зайшла бабуся Валентина і веліла Людмилі вийти надвір, не дражнити братика. Сестричка побігла до дверей, але на півдорозі наступила на Сергійків олівець, підсковзнулася, впала і розбила носа. Дім сповнився відчайдушним криком. Потім Людмилу з холодним компресом на носі вклали на канапі. Заспокоївшись, вона за кілька хвилин уже стала запевняти, що крізь сльози бачить батькову ракету на Місяці і якихось звірів. Сергійко миттю забажав побачити все те, і бабуся мусила вкласти його поряд з Людмилою. Але ніякої ракети, тим більше звірів, не було видно…

— Потрібні справжні сльози, — посміхнулася бабуся. — Тоді побачиш.

І Сергійко поклав на підлозі олівця, розігнався, підсковзнувся і набив велику гулю на лобі. Плачу було багато, але крізь сльози він тоді справді побачив (бабуся, ледве стримуючись від сміху, накрила йому очі хустиною) дивні кольорові ліси і якихось незвичних звірів.

…Піймавши себе на усмішці, Сергій злякано відриває погляд від кольорової хустини. Заплющує очі і прислухається. Може, в царстві звуків він вловить щось таке, що захопило б і відвернуло його увагу? Може… Ні, ще нічого немає. А спогади тривають.

…Професор головної обсерваторії Землі Микола Іванович Добробас, стежачи за космосом, приймає сигнали розумних істот. Невдовзі у напрямі зірки Рігель, звідки надійшли сигнали, вирушає перший земний плазмоліт “НБК-3”, керований рідним дідом Сергія — Юрієм Чуєвим.

Півроку нема звісток від астронавтів. Та ось на Землю з глибин космосу приходить невеличкий плазмоліт-розвідник, посланець діда Юрія. На ньому знаходять магнітофонну плівку зі звуковим листом Чуєва. Сергій і досі пам’ятає цей лист. Слово в слово…

“Дорогі земляни! Товариші! Звертається до вас капітан плазмольота “НБК-3” Юрій Чуєв. 10 червня 19… року за земним календарем наш плазмоліт у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Першу зупинку ми зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот. Кілька місяців плазмоліт при потрійному перевантаженні набирав швидкість… Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Минуло ще півроку. Корабель уже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою потужних струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було перше кільце гігантської спіралі космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали згаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося — читайте в записках майора Германа Новикова… Ми зробили все, щоб останніми кілограмами пального максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємось по величезній орбіті навколо двох металевих зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми самі вже ніколи не зійдемо… Ми чекаємо вас, дорогі рятівники!”.

…Друга картина спогадів… Щоденник майора Германа Новикова. Розшифровані обчислювальною машиною, записки розповідали про те, що на борту плазмольота діда Юрія діяла шпигунка Ільза Гофф. Так, це були ще ті далекі часи, коли існували подібні люди! Тому і виникла аварія з дейтерієм. Та найцікавішими в записках були сторінки про випробування “райдуги” Кедрова, або КМК— космічного міжпланетного костюма. Саме в такому костюмі Сергій разом з іншими членами “НБК-119” уперше вийшов у космос тоді, коли в хмарах космічного пилу було знайдено плазмоліт діда Юрія.

О, ця картина навічно врізалася в пам’ять Сергія Чуєва. Досить згадати лише перший кадр, як тебе невідворотно захоплює вся стрічка. І те, як рятівники знайшли екіпаж плазмольота “НБК-3” у стані анабіозу, і що розповіли відважні мандрівники після пробудження, і як корабель рушив далі, до загадкової планети з розумними істотами.

А хіба зітреться в пам’яті та щаслива мить, коли йому, тоді радистові плазмольота, Сергію Чуєву, вперше вдалося налагодити, вірніше, зрозуміти і підтримати зв’язок з сергусіянами за допомогою передачі думок на космічні відстані?..

Спогади, картина за картиною, то мигтять безупинно, то повільно плинуть і зупиняються в збудженій уяві. Ось і перша зустріч з сергусіянами, жителями чудової планети Сергус. Неймовірне і казкове стало дійсністю. На Сергусі — планеті Крилатої Юності — земляни зустріли подібних собі розумних істот, які вже користувалися досягненнями економіки, науки і культури своєї двадцятитисячолітньої цивілізації. Все, що оточувало там живий організм, — повітря, вода, грунт, рослинний світ — мало наперед задані властивості. Тому кожен сергусіянин жив близько тисячі земних років, майже все життя був здоровим, бадьорим і працездатним. Повною несподіванкою для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян понад дванадцять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді небесні прибульці започаткували цивілізацію на одному з материків, котрий земляни називали Маорією.

…Вчені плазмольота побували у сергусіянському музеї космічних знахідок і там були вражені ще більше. На глобусі Землі, зробленому древніми сергусіянськими астронавтами, материк Маорія був розташований посеред океану, а сучасні Африка і Південна Америка були суцільним материком.

Виявилося також, що сергусіянські астронавти ще в ті далекі часи вивезли з Землі на Сергус кілька сімей маорійців. Сергусіянські вчені переможно здолали бар’єр біологічної несумісності живих організмів двох різних планетних систем, і за багато тисяч років кров землян і сергусіян злилася.

Там, на Сергусі, Сергій Чуєв зустрівся зі своєю знахідкою — чарівною місцевою дівчиною Лан.

Згадка про Лан владно повертає думки Сергія до дійсності. Що з нею? Але ні. Треба змусити себе думати про інше.

Про що? Про що він тільки-но перед цим згадував? Так: про сергусіянську науку. Вона досягла неймовірного для землян рівня розвитку. Сергусіяни давно вирішили не лише проблему передачі думок на відстані, головне, оволоділи таємницею передачі досконалої технології мислення один одному, старших поколінь — наступним. Як це робиться, Чуєв дізнався, побувавши на супутниках Сергуса, — Сергусі-2 і Сергусі-3. Землянин і справді повернувся тоді з польоту інтелектуально зовсім іншою людиною.

Сергій розплющує силоміць примружені очі, поволі роззирається навколо, і спогади зникають…

…За дверима лунають чиїсь швидкі і чіткі кроки. Так ходить лікар Ліза Бирюк. Лікар? Куди вона поспішає? До Лан?

Сергій скрипнув зубами і застогнав. Все, все нагадує йому про тривожну і невідворотну подію, яка ось-ось відбудеться! І якщо не можна не думати про неї, треба згадати все спочатку, проаналізувати, зважити всі “за” і “проти”, щоб знайти якусь упевненість у благополучному кінці очікуваного…

Це сталося наприкінці першого місяця польоту від Сергуса.

Сергій і Лан прийшли до Курганова і двох капітанів плазмольота.

— Весілля? Та це ж чудово! — захопився Курганов. — Я буду сватом від молодого!

— А я за батька нареченій! — вигукнув професор Юрій Олексійович Петровський. — І хай ще сват переді мною покрутиться, хай повагу мою і любов батьківську заслужить.

— А я дам викуп найгустішим фіміамом космічній медицині, — сміявся Курганов. — На цей гачок батько нареченої обов’язково клюне!

— Геть, підлабузнику! — взяв Лан за руку Петровський. — Ходімо, доню, до нас, у храм медицини. Хай наречений зі своїми сватами добре поміркують, як до нас підступитися. Ми ціну собі знаємо!

На плазмольоті зчинився веселий переполох. Астронавти розділилися на два табори — родини нареченого і нареченої.

Бучним, пісенним і довгим було весілля Сергія і Лан.

У спортивному залі плазмольота накрили столи, обладнали сцену для самодіяльних артистів, спорудили “трони” для справді неземної “царівни” Лан і земного “витязя” Сергія. За сценарієм художника Ксенії Василівни Євсеєвої “витязь” вирушив у космічний похід верхи на сяючій кулі “райдуги”, керованій ним за допомогою думки.

Зал мав бути “неозорим космосом”, а гості молодих уособлювали добрі і злі сили Всесвіту. І хоч авторка сценарію гнівалася, її твір розпорошився на самому початку весілля. Ніхто не захотів грати роль “злих” сил, зате домислював своє, що йшло від щирого серця. І весілля у космосі справді вдалося незвичайним і радісним.

А наречені? Вони не помічали веселого гамору друзів, машинально виконували вигаданий астронавтами космічний обряд і все дивилися один на одного.

Одягнута по-сергусіянському, Лан зворушила своєю вродою і милим поводженням навіть закоренілого холостяка професора космогонії Кирилова; саме він експромтом склав вірша про Лан і супроводив її потім до каюти Сергія Чуєва…

…Космічний корабель здолав не один десяток мільйонів кілометрів, доки утихомирилися від життєдайного збудження люди і вже спокійно на довгі місяці лягли в кабіни електросну.

Сергій і Лан залишилися невсипущими вахтовими свого щастя. Це було довге і солодке забуття. А потім Сергій ніяк не міг зрозуміти професора Петровського, коли той обережно і тактовно запитав, чи хоче молоде подружжя мати дитину.

— Мабуть, так, — відповів Сергій, та, глянувши в очі Петровському, відразу збагнув безглуздість своїх слів. — Чи ніколи не буду батьком, Юрію Олексійовичу?

— Ти сам, Сергію, знаєш, як важко мені відповісти на це просте запитання. Згадай лише те, що ви представники двох різних світів, зовсім різних еволюцій біологічного розвитку людини, і ти зрозумієш, наскільки все складне. Як будуть себе вести дві системи генів, чия спадковість переможе, якою буде дитина — нічого невідомо. На Землі ми могли не лише все наперед знати, а й за бажанням батьків одержувати ту чи іншу стать. А тут мене турбує загадка: чи буде дитина нормальною і здоровою? Єдине мене трохи заспокоює: в жилах Лан тече частка крові землян. Ти ж знаєш, що десь близько 12 тисяч років до нашої ери сергусіянські ракети вивезли на Сергус кілька земних сімей. Родина Леїв — одна з тих, котрі мали родичами гостей з Землі. Отож, надія на благополуччя хоч мала, але є, Сергію.

Сергій і Лан вирішили: їхня дитина буде жити! Але водночас і зник спокій у молодого батька та всього медперсоналу плазмольота. Одна Лан, заколисана ласкавою увагою жінок корабля, не відала, які гострі, часом непримиренні суперечки розгорялися щодо долі її майбутньої дитини між ученими.

Однак для Сергія кожен день, який наближав їх до очікуваного, був сповнений все більшої тривоги. Сергієві аж дивно було, що родинні турботи можуть так владно заполонити його. Та вони, ці тривожно-приємні клопоти, не тільки не зв’язували його творчої думки, а, навпаки, давали їй нові, ще потужніші крила. Одна згадка про те, що та важлива справа, якою нині він займається, може бути продовжена його нащадком, запалювала Сергія натхненням. Ось чому так легко і плідно працювалося йому над рукописом першої наукової праці про космічну одіссею землян у дальні світи.

Погляд Сергія ще раз ковзнув зі стола на крісло з забутою на ньому хустиною. Так. Колесо спогадів, зробивши за кілька хвилин незліченну кількість обертів назад, у минуле, з такою ж швидкістю повернуло його до дійсності і знову зупинилося у відправній точці.

Лан! Як нелегко їй тепер одній, без того, хто вловлював у очах коханої найменші зміни думки та чуття!

А що як справдяться побоювання вчених, і дитина народиться з різкою психічною чи фізичною аномалією?..

Біля дверей почувся тихий шерхіт, і в каюту зайшов Юрій Олексійович Петровський. Сергій ні про що не питав, покірно чекаючи на те, що скаже сам професор.

— Пологи почалися несподівано, — втомлено сів у крісло Юрій Олексійович і, немов дивину яку розглядаючи в руках хустину Лан, став говорити нарочито сухо. — У молодої матері мали бути близнята. Один хлопчик народився цілком здоровий, хіба що трохи не дотяг до норми вагою. Його братика прийняли неживим. Ні, ні, Сергію Вікторовичу, тут жалкувати не доводиться. Сама природа за таких обставин пішла шляхом доцільного відбору. Гірше інше…

— Щось із Лан? — здавалося, закричав Сергій, але Петровський ледве почув його шепіт.

— Так, Сергію Вікторовичу. Приготуйтеся почути речі несподівані і жахливі. Вам відомо, що…

— Що з Лан?!

— Те саме, що зі мною, з вами, з усіма членами екіпажу! — раптом закричав Петровський і знесилено замовк.

— Нічого не розумію, — сторопів від крику завжди врівноваженого професора Сергій.

— Тому майте мужність слухати спокійно. Годин зо дві тому, після пологів, ми виявили у Лан злоякісну пухлину…

— Але ж рак ще до нашого відльоту з Землі люди навчилися виліковувати.

— На хворобу Лан ми звернули увагу тому, що ваша дружина була під постійним наглядом. Коли ж ми провели, раптовий медичний огляд усіх астронавтів…

— У всіх одна хвороба? — заворушилося волосся на голові Сергія. — Всі хворі на рак?

— Всі, окрім новонародженого.

— І я — теж?!

— Вас ще не оглядали, та я, на жаль, упевнений, що й ви не виняток. Там уже зібралася рада плазмольота, а всі, хто спав у кабінах електросну, розбуджені. Ходімо, Сергію Вікторовичу.

Сергій почав зводитися на ноги, але відразу знову сів на ліжко. Запаморочилася голова, перед очима попливли червоні кола. Весь корабель сповнився досі невідомим гулом.

І знову — тиша. Здавалося, що нічого не трапилось, і лише тупий біль у лікті, яким він об щось ударився, нагадував Сергієві про незрозуміле, але відчутне гальмування швидкості плазмольота.

Сергій подав індивідуального пакета Петровському, у якого з розбитої щоки текла кров, і вискочив у коридор. Біля дверей корабельної лікарні його зустріли стривожені медики.

— Тут ніхто не постраждав, — заспокоїв його Курганов. — Біжіть, Сергію Вікторовичу, у астронавігаційну!

Сергій заглянув у напіввідчинені двері, зустрівся поглядом з Лан, яка лежала на ліжку, пригортаючи до себе сповиту дитину; якусь мить завагався, потім круто повернувся і побіг радіальним коридором у астронавігаційну. Обох капітанів і Головного астронома він побачив схиленими над круглим чорним столом з діючою моделлю того району простору, де проходив тепер плазмоліт. Потужні локатори і обчислювальні машини корабля вже працювали на модель, з кожною секундою посилюючи яскравість мікропроекцій.

— Струс корабля — наслідок дуже активного реагування гальмівної автоматики на незначне відхилення плазмольота від заданого курсу, — зустрів Сергія Іван Германович Новиков. — Якась мільйонна доля градуса. Але на такій швидкості і це могло закінчитися катастрофічно. А в чому справа — неясно. Сідайте, разом розберемось.

Сергій з повагою дививсь на старших друзів. Всі вони знали про свою страшну хворобу, але в хвилину ще більшої небезпеки діяли чітко і мужньо. І Сергій, як умів це лише він після подорожі до сергусіянських “куль мудрості”, відразу і повністю переключив роботу думки на всебічний аналіз показників таблиць Добробаса. Здавалося, що за корабель відповідає він один. І треба, конче треба, спішно розв’язати неабиякої складності задачу, інакше всіх чекає загибель.

Загибель? Але від чого? Від масової хвороби чи невідомої космічної небезпеки?

— Он вона! — тривожно вигукнув Добробас, вказуючи астронавтам на світлу цятку, що позначилася над чорним столом. — Це космічне тіло, якого на зоряних картах сергусіян не було!

— Зміщення з курсу у нас сталося якраз убік цієї маленької порошинки?.. — жваво втрутився Іван Германович Новиков, показуючи очима на точку в просторі, що правила за плазмоліт на моделі. — Хіба не дивно? Відстань же величезна!

— Відстань величезна, і все-таки?.. — недовірливо похитав головою Юрій Степанович Чуєв, Сергіїв дід. — На такій відстані?..

— Гадаю, що ви маєте рацію, капітане, — підтримав його Сергій. — На корабель діють сили з цього району простору. Ось тут (Сергій показав олівцем у простір моделі недалеко від поміченого космічного тіла) має бути гігантський астероїд.

Добробас здивовано поглянув туди, куди вказував Сергій, знизав плечима, нічого не сказав і мовчки задав програму обчислювальним агрегатам на визначення несподіваного гравітаційного поля. І всі дванадцять хвилин, доки напружено гули прилади, заповнюючи цифрами картку-зведення, астронавти сиділи мовчки. Кожен докладав усіх сил розуму, досвіду і знань до того, щоб розгадати причини несподіваних подій.

До астронавігаційної зайшли Курганов і Петровський. Побачивши всю раду плазмольота в глибокій задумі, вони тихо сіли в куточку залу. Та ось заклацали реле перевіряючого контрольного приладу, і на стіл перед Добробасом ліг невеличкий аркуш, густо всіяний цифрами. Від одного погляду на них Микола Іванович зблід і рвучко звівся на ноги.

— Небезпека, товариші! Ми йдемо назустріч невідомому гравітаційному полю і фактично вже перебуваємо в його полоні. Якщо ми не уповільнимо руху, не змінимо курсу, корабель просто вріжеться у невідоме небесне тіло!

— Аварійна тривога! — якомога спокійніше сказав у мікрофон Юрій Степанович Чуєв. — Всім зайняти місця за розкладом!

Сергій миттю уявив, як від цих спокійних, але страшних слів здригнулася Лан, як кинулися лікарі, щоб перенести породіллю з дитиною в амортизатор. Вірний його друг Шао Лі в цю хвилю вже зайняв пост у радіорубці і чекає нової команди…

— Приготуватися до тривалих десятикратних перевантажень при гальмуванні! — подав очікувану команду дід Юрій, і Сергій, як і всі в астронавігаційній, сів у широке крісло, натиснув аварійну кнопку, і все його тіло огорнули пружні подушки, а сидіння розвернулося спинкою в напрямі руху корабля.

— Перший імпульс! — пострілами линули команди. — Другий! Третій! Так тримати!

Ледве перемагаючи раптові приступи нудоти і головного болю, Сергій в короткі інтервали між імпульсами гальмування намагався уявити обличчя свого сина, якого він так ще й не бачив. Та все було марно! Перед очима чомусь поставали образи сергусіянських дітей, яких він бачив у школах. Потім його думки мимоволі повернулися до іншої, можливо, ще страшнішої небезпеки — хвороби на кораблі. За всіма ознаками, це була епідемія невідомого “космічного” раку, яка проникла на плазмоліт зовсім недавно, бо за даними лабораторії у більшості членів команди виявлені не розвинені пухлини, а по одному—два мікровогнища початкової стадії хвороби.

Широким півколом стоять глибокі крісла. В найближчому з них сидить у задумі головний астроном. Незвичайне помолодіння на Сергусі зробило його невпізнанним. Зникла сивина і зморшки, вицвілі колись біля телескопів очі набрали живого блиску. Це був зовсім не той Микола Іванович Добробас, старий вчений, з котрим ступав у свої перші трудові роки Сергій. І він угадував тепер постать астронома в коридорах корабля лише за одною ознакою: Микола Іванович, як і колись, трохи горбився. Потреба постійно вдивлятися в екрани приладів виробила вже невиправну звичку. Навіть тепер, під час імпульсивних гальмувань, Микола Іванович смішно підгинав коліна майже до підборіддя і “грудкою” знову втискувався в спинку крісла. Трохи далі в кріслі вільно і зручно почуває себе дід Юрій. З того часу як другий капітан корабля жартома заборонив онукові називати його дідом, Сергій потроху звик до молодості Юрія Степановича Чуєва і вбачав у ньому свого діда лише теоретично. Русявий чуб, дужа шия атлета, повновиде мужнє обличчя без єдиної зморшки — який же це дід? Кожен імпульс гальмування він сприймає у кріслі, граючи силою м’язів, мов у центрифузі.

Перший капітан корабля Новиков, професор Петровський і академік Курганов займають крісла у вершині “підкови”, реагують на ривки гальмування автоматично, увага їх прикута до незакінченої розмови: вони обмінюються репліками і зрозумілими лише їм знаками. Ось Новиков написав пальцем у повітрі якусь формулу, Курганов і Петровський на знак згоди кивнули головами, але імпульс гальмування в ту ж мить кинув їх уперед і з ствердного жесту у медиків вийшло таке кумедне заперечення, що Сергій мимоволі посміхнувся.

Відтак думки Сергія перескочили до розрахунків зворотного курсу плазмольота на Землю. Невже астронавти, а значить, і він, допустили якийсь прорахунок? Перед очима і зараз постають космічні траси корабля, накреслені його і Миколи Івановича Добробаса руками на картах Всесвіту і потім запрограмовані автопілотові.

Ні, здається, все вірно. Зворотний шлях плазмольота плавно обминав простір з космічними хмарами пилу, і ніхто, навіть сергусіянські вчені, не передбачав саме на цьому місці сильного гравітаційного поля. Значить, космос просто підніс землянам цю несподіванку, як свій загадковий сюрприз. Значить, і земляни, і сергусіяни, розумні істоти, які вже чимало чого навчилися, ще далеко не все знають про таємниці космосу і форми матерії на краю “рідної” Галактики.

— Три години постійного гальмування при п’ятикратному перевантаженні! Вахтовим вийти з амортизаторів! — ожили репродуктори. — Медикам і біологам зібратися в лабораторії головного лікаря корабля!

Сергій насилу підвівся з крісла. Зараз земні терези показали б, що він важить понад триста кілограмів! Заворушилися в кріслах астронавігаційного залу й інші астронавти.

— Ще одна новина! — став на ноги Юрій Олексійович Петровський. — Я взяв з собою кишеньковий індикатор по визначенню інтенсивності поділу ракових клітин у організмі. Забув про нього та й сидів із уведеними клемами. А тепер погляньте на табло: під час найбільшого перевантаження крива поділу зупинилась і застигла на місці!

— Це міг бути просто збіг обставин, але збіг характерний, — поскуб заново відпущену чорну борідку Курганов. — Треба все проаналізувати, не забуваючи і про вашу новину, Юрію Олексійовичу. Ходімо до вас, там і поговоримо грунтовніше.

Згинаючись під вагою власних тіл, астронавти почали розходитися. Сергій як тільки міг швидко попрямував до лікарні. Перед її дверима його зупинив якийсь незрозумілий крик. Сергій хвилину прислухався до звуків, доки не збагнув, що це крик новонародженого, вимогливий і переможний крик його сина!

Залоскотало вії, серце огорнула хвиля любові до рідної крихти, яка, незважаючи на всі небезпеки, стверджує нове життя в космосі. Син!

І Сергій звів голову, випростався, немов умився земною росою. Так! Заради утвердження людини над всіма силами природи треба жити. Боротися і перемагати!