ОСТАННІЙ З МОГИКАН

Фомін допитував рецидивіста цілий тиждень. І ці допити зовсім не були схожі на звичайні, на яких завжди був присутній Дорохов. Зранку, тільки-но Михайло Миколайович приходив на роботу, одразу викликали з камери Нікітського, і починалася розмова. Фомін запитував, як почуває себе Міжнародний, чи добре спав. Той ввічливо дякував і просив принести чаю. Сашко вирушав до буфету й повертався з чайником міцно завареного чаю та бутербродами. Втрьох вони повільно, мовчки, з насолодою випивали по склянці. Нікітський закурював і починав розумувати:

— Знищила Радянська влада, громадянине Фомін, злочинний світ. Таких людей погубила, просто жах. Високого класу спеціалісти були, митці своєї справи. Тепер справжніх уркаганів, вважайте, і не зосталося. Таких, як я, по всій Росії півсотні не набереться. Та й ті зачаїлися по різних кутках і бояться на люди показатися. Недавно йду по Москві, біля Сретенської брами, дивлюся, двірник мітлою кушпелить, і щось мені в ньому знайоме видалось. Уже проминув, але повернувся. Подивився збоку і очам своїм не вірю — Жора-банкір. Бороду відпустив, вуса, сам у ялових чоботях. Ви знаєте про нашу останню злодійську сходку?

— Та, що на Жигулівських горах була, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого? — пригадав Фомін.

— От-от! Там я з Жорою востаннє бачився. Час уже важкий для нас був, а Жора франтом прибув: у візитці, в білій манишці, в черевиках лакованих і на кожному пальці перстень. А камені в перснях такі, що за будь-який пару рисаків можна купити. А тут у чоботях, намащених дьогтем. Ганьба, та й годі. Зачекав я осторонь, поки він підмів та прибрав, і за ним слідом. Придивився, у яке підворіття звернув. Перегодом підходжу до його апартаментів. На дверях надпис: «Двірницька». Постукав, зайшов. Кімнатка маленька, а меблі!.. Залізне ліжко та розкарякуватий стіл. На стіні шафка з алюмінієвими мисками та грубого скла склянками. Кажу: «Привіт Жорі-банкіру», а він у відповідь: «Помилилися, громадянине Міжнародний, нема вже Жори-банкіра, а є тепер Жора — радянський двірник». Отак гинуть кращі люди. Пам'ятаю, гостював я одного разу в «банкіра» перед самісінькою світовою війною. У нього в Пітері, на Мойці, свій будиночок на два поверхи був. Із швейцаром, з покоївкою, кухарем — усе як у порядних людей. Він, пригадую, тоді своєю колекцією севрського фарфору хвалився… А тут ставить на стіл миску з оселедцями, склянки і, уявляєте, пляшку горілки. Покрутив був її в руках, та, мабуть, совість заїла, прибрав, а з-під ліжка почату пляшку коньяку дістав. Розговорилися. Розповів Жора, як з Пітера ледве ноги виніс, дружків-товаришів карний усіх прихопив і багатьох до стінки. Ну і йому кінець був би, тому все покинув і в столиці влаштувався. Запитую, чи нема діла добрячого на прикметі. «Чому нема? Є», — відповідає. Тільки сам він на діло не ходить та й іншим не радить. Хіба нужда примусить. Поки живе на те, що раніше наскладав і з собою прихопити пощастило. З давніми знайомими не зустрічається, нікуди не ходить, щоб тим, хто зостався, на очі не потрапляти. Тепер ми всі один одного остерігаємося: продадуть, якщо буде вигідно.

Михайло Миколайович налив у свою склянку вже охололого чаю, подивився крізь склянку на світло, відпив.

— Тобі налити, Григорію Павловичу?

— Дякую. Хоча хлюпніть трішки.

— Все-таки сказав би мені, Григорію Павловичу, чого до Іркутська завітав, та ще з цілим арсеналом.

— Проїздом, Михайле Миколайовичу, проїздом. Майже два роки у вашому місті не був, знайома в мене тут жила, хотів провідати. Жінка вона немолода, та ще нічого: самі розумієте, не можу ж я її назвати… Потурбуєте хорошу людину, а мені конфуз.

— Ну, а пістолети — їй, чи що, в подарунок?

— Ні, Михайле Миколайовичу, — з усмішкою відповідав Міжнародний, — тримав для самооборони. Чув я, бандитизм ви тут розвели, увечері вулицею і не пройдеш: грабують перехожих. А на мені шуба пристойна. Коли б моя влада, я б усіх грабіжників і хуліганів на ліхтарях вішав. Поміркуйте самі, якийсь дурень нап'ється — і в бійку, людям настрій зіпсує, когось покалічить, а потім його у в'язницю — і строк забезпечений. Ну, я розумію, украв двадцять — тридцять тисяч. Якщо й попався, то не кривдно. Не знайшли — півроку жив би, розкошуючи. А хуліган яку користь має? Або ось про тих, що на вулиці перехожих зупиняють. У декого в гаманці, може, всього двогривеник, а він його відбирає і за ці двадцять копійок строк має. Раніше хуліганів і таких скнар ми у в'язниці й на нари не пускали. На підлозі, біля параші, їхнє місце було.

— Хулігани й грабіжники — це, звичайно, погано, — в тон Нікітському відповідав Фомін. — Ловимо ми їх, стараємося, голубе мій Григорію Павловичу. А до кого ви приїхали, сказати все-таки доведеться.

— Гадаю, Михайле Миколайовичу, не варто. Хай людина собі живе спокійно. Скільки нам, старим, і жити залишилося? Ось ви, напевно, хочете дізнатися, де я на пістолетики та інструмент розжився? Це, мабуть, скажу. Це, як я розумію, вам треба знати. Їхав я у поїзді Москва — Владивосток, ну, звичайно, в м'якому вагоні, а зі мною в купе один юнак опинився. Він до ресторану, а я зазирнув у його саквояж і бачу, що це добро мені самому знадобиться. На першій станції, здається в Тайшеті, вийшов я з чемоданчиком, а там на наступний поїзд — і далі поїхав.

Фомін зареготав.

— Щастить вам, Григорію Павловичу: одна добра душа діло в Іркутську готує, друга інструмент зі зброєю підсунула.

— Даремно ви смієтеся. Цю історію я вам спеціально для протоколу вигадав. Повинні ж ви поставити мені таке запитання? Повинні. Ну й запишіть мою відповідь, я ще вам і прикмети опишу хазяїна саквояжа. Чогось іншого, вже вибачайте, не скажу. Шукайте, не буду вас шматка хліба позбавляти. Що стосується мене самого, то тут вам легше. За будь-який недобутий строк мені громадянин суддя за втечу ще один-два роки накине, і вирушаю до табору. Але самі поміркуйте, який мені резон сидіти? Щоб усі строки відбути, потрібно ще два життя прожити. Ось потеплішає, зазеленіє тайга, і втечу. У мене просто пристрасть блукати по тайзі, жаль, що підстаркуватий став.

О п'ятій годині Фомін відправив Міжнародного до камери.

— Ходімо, Сашко, додому. Відпочинемо трохи, увечері знову… Ну як тобі цей гусак?

Сашко тільки розвів руками, а Фомін, збираючись на перерву, пообіцяв:

— Увечері напишемо листа в Москву, в МУР. Хай вони серед двірників пошукають того «банкіра». Теж, мабуть, склавши руки не сидить. Найстрашніше в цих рецидивістів їхня філософія, упевненість у правоті своїй, чи що. Та й у зачаруванні певному їм не відмовиш, можуть при бажанні привернути до себе, особливо молодь. Мало того, що рецидивісти розкладають людей, вони ще й поширюють професійні навики. Страшні вони, Сашко, люди. До речі, приїхав до нас оцей самий Міжнародний за викликом. Хтось надіслав йому телеграму з запрошенням. Хотів я з ним в одному готелі пожити і знайти його приятелів. Та ось, бачиш, не пощастило. А приїхав він, гадаю, заради путнього діла. Відмички бачив? Май на увазі: оцей Григорій Павлович ними будь-який сейф відімкне. Тільки де цей сейф і хто його знайшов, ми з тобою не знаємо. Але напевно діло велике, недарма зі зброєю вирішили йти. Врахуй, цього Нікітського два роки тому ми тут, в Іркутську, схопили. Суд його за втечу засудив, а чого він приїхав, до кого, так і не дізналися. Тепер йому Іркутськ стороною треба об'їжджати, а він знову тут. Та ще й зі зброєю. Гадаю, і першого разу він не впорожні приїздив. Але тоді я в нього нічого не знайшов і не дізнався, що його до нас притягало. Казали мені, що минулого разу був у нього чемодан, коричневий, шкіряний, але куди він його дів, не дізналися. Гаразд, ходімо, а то вже пів на шосту.

Того ж вечора, відправивши листа в Московський карний розшук, Фомін викликав Нікітського. Привели його заспаного, і він, потираючи руки, походжаючи по кабінету, одразу почав баляндрасити.

— Добре, що викликали, а то я, коли від вас повернувся, перекусив і на боковеньку. Ще годинку поспав би, а потім цілу ніч безсонням мучився б. — Міжнародний глянув на Сашка, потім на Фоміна. — Може, чайком напоїте? Зараз би гаряченького. Та міцненького, а до нього чарочку коньяку. — Нікітський сів на стілець, примружив очі і замріяно вів далі:— Є такий божественний напій «Мартель». Дві-три малесенькі чарочки — і втоми, нудьги наче й не було. Ви куштували, Михайле Миколайовичу, коли-небудь «Мартель»?

— Що ви, Григорію Павловичу! Де мені! Я й шустовський коньяк тільки у вітринах бачив. Коньяку я вам зараз не обіцяю, а чайком міцненьким напою. Організуй, Сашко, і бутербродиків прихопи.

За чаєм Нікітського потягло на спогади, і він розповідав про свої вдалі крадіжки, наче про якісь подвиги. Сашкові навіть стало гидко слухати. Він дивився на Фоміна й дивувався, чому той не зупинить злодія, не поставить його на місце. А Фоміна мов підмінили. Він був увесь увага, підтакував, попліскував по плечу Нікітського, від надміру почуттів потирав руки і разом з ним весело сміявся над обдуреними шахраєм простачками. Коли Міжнародний згадав, як він перед самою імперіалістичною війною вдало обчистив сейф якогось багатія в Брюсселі, Фомін зовсім розвеселився, навіть засміявся від задоволення. Потім раптом запитав:

— Як же ви тут у нас так сплохували? Пошилися, Григорію Павловичу, як кажуть, у дурні.

— Звичка підвела. Любов до чистих простирадел. Міг би зупинитися в іншому місці, та понесла мене лиха година до готелю. Люблю чистоту, затишок і ціную спокій. Адже на квартирі як? Господиню з її дивацтвами терпи. До неї знайомі зайдуть, і ти, хочеш не хочеш, усміхайся, розмовляй. У готелі інша річ — сам собі господар. Але цього разу мені й там не по собі було. Передчуття, чи що? Мені б, дурневі, якщо душа болить, по паспортину не заходити. Спустився б через чорний хід у двір — і шукай вітра в полі. Сиділи б ви, громадянине Фомін, з помічником у вестибюлі, хоча щиро скажу, вас я не впізнав, та й помічника вашого теж. Загалом, я… — Нікітський не доказав. Узяв бутерброд і, сьорбаючи зі склянки, поблажливо глянув на Фоміна.

— Ну й що? Через тиждень-другий знайшли б вас в іншому місці.

— Дідька лисого ви знайшли б мене тут через два тижні. Через два тижні гуляв би я по Унтер-ден-Лінден або по Монмартру. — Нікітський поставив склянку, рвучко підвівся, його рух був настільки різкий, що Сашко теж зірвався, тільки Фомін залишився спокійно сидіти, примруживши очі.

— То де ви гуляли б, Григорію Павловичу, через два тижні?

— В Одесі по Дерибасівській або в Пітері по Невському, а може, в Ростові. Невже ви гадаєте, що я залишився б у вашому паршивому місті, коли б виніс із готелю ноги?

— Хитруєте, Нікітський, — зітхнув Фомін. — Навряд чи ви від нас поїхали б, ні з ким не побачившись.

— Хто його знає, громадянине Фомін, — замислившись, наче щось пригадуючи, промовив рецидивіст. — Може, й затримався б на два-три дні. Я ж вам казав, любов у мене до однієї дами давня.

Після допиту Фомін і Дорохов вийшли надвір у ніч, у мороз.

— Ти, я бачу, не дуже задоволений вечірньою розмовою? — поцікавився Фомін.

— Гад цей Нікітський. Гидко на нього дивитися, не те що слухати.

— Безумовно. Але, мені здається, саме сьогодні він з нами був відвертий і сказав набагато більше, ніж хотів.

— Що ж він таке сказав? Я нічого путнього не помітив.

— Давай, Сашко, по домівках. На дозвіллі сам зметикуєш, не буду тебе збивати.

Були випадки, коли Фомін на якийсь час виходив з управління, а Дорохов залишався з Міжнародним. Нікітський просив Фоміна не відправляти його до камери. Тоді Михайло Миколайович щоразу присилав на допомогу Сашкові Чекулаєва або Боровика. Григорій Павлович, майстер на всілякі злодійські побрехеньки, міг говорити годинами. Женька з Боровиком слухали його з неприхованою цікавістю, історії злочинного світу в дореволюційній Росії були їм удивовижу. Але Сашко після уроку, що йому дала злодійка, поводився насторожено, чекаючи й від Нікітського будь-якої каверзи. Звичайно Міжнародний сидів біля столу Фоміна, іноді підводився, щоб розім'ятися, походжав кабінетом, пересідав на інший стілець, а Дорохов спроквола спостерігав. Він помітив, як Нікітський майже невловимим рухом, погасивши недокурок у попільниці, взяв щось зі столу Фоміна й засунув у кишеню. Хлопці на це не звернули уваги. Сашко гарячково намагався згадати, що ж там лежало. Перед тим, як піти, Фомін завжди прибирав документи в сейф. Ручки з перами були на місці. А ось олівця не стало. Навіщо Нікітському знадобився олівець? Сашко хотів обшукати злочинця, та потім передумав. Тільки-по з'явився Фомін, він викликав його з кабінету і розповів про олівець. Фомін звелів зайти до Попова й доповісти йому про це, а сам вирішив вести далі розмову зі злочинцем і взнаки не давати, що його вихватку помітили:

Іван Іванович вислухав Сашка й одразу запитав:

— А ти як вважаєш, навіщо цьому типові олівець?

— Мабуть, листа комусь хоче написати.

— Та листа навряд, а ось записку напевно. Тільки через кого ж він вирішив її передати? Це цікаво. Ану ходімо.

Вони спустилися на перший поверх до чергової частини, а звідти вийшли в двір і попрямували до камер попереднього ув'язнення. Начальникові КПУ Попов наказав провести його до камери Нікітського. Вона виявилася останньою по коридору, невеликою, з одним тапчаном і маленьким столиком, над яким майже під стелею було заґратоване вікно з подвійною рамою.

Попов сів на тапчан, уважно роззирнувся, запитав у начальника КПУ, через кого, на його думку, міг спробувати передати записку Нікітський. Начальник КПУ, літній сивуватий чоловік з великими залисинами на лобі, в міліцейській формі з трьома кубиками в петлицях, причинив двері камери й пошепки, наче їх могли підслухати, почав розповідати, що в сусідній камері сидить злодій-рецидивіст, заарештований цього разу за бійку. Повертаючись з прогулянки або з допиту, він не раз підходив до камери Нікітського, через вічко в дверях з ним розмовляв і передавав йому цигарки. Попов поцікавився, хто веде справу цього заарештованого, і, дізнавшись, що уповноважений Шеметов, звелів начальникові КПУ про все мовчати. Повернувшись до себе, Попов наказав Сашкові залишитися у нього в кабінеті й викликав Шеметова. Сашко знав, що цей поважний, уже літній, як і Фомін, працівник був поранений під час перестрілки зі злочинцями, лежав у лікарні й зовсім недавно повернувся до управління. Шеметов розповів досить сентиментальну історію. У рецидивіста дуже добра й порядна дружина, яка намагалася будь-що відвернути чоловіка від нових злочинів. Вона оберігала його від давніх знайомих, самого нікуди не відпускала. Влаштувала на роботу до себе в цех на завод імені Кірова. Але одного разу давні чоловікові дружки її образили, а той їх за це побив, та так, що обидва лежать у лікарні.

— Була в мене ця жінка, — доповідав Шеметов, — місця собі не знаходить, лає шпану й усяких шахраїв на чому світ стоїть. Просить побачення з чоловіком.

— Коли вона буде в тебе?

— Після роботи, Іване Івановичу. Як закінчиться перша зміна, тоді й прийде.

— Приведи її до мене, Шеметов. Сам з нею побалакаю. А ти, Дорохов, іди до себе та скажи Фоміну, щоб зайшов. Дивися, Нікітському й виду не подавай, що помітив, як він олівець поцупив. Тут треба тихо.

— Любов, кажеш? Любов — це добре, просто чудово. — Фомін говорив гостро, сердито і явно не приховував своєї зневаги до Нікітського. На практиканта, який повернувся в кабінет, не звернув уваги. — Тільки здається мені, Григорію Павловичу, нікого ти зроду-віку не любив. Крім себе самого, певна річ.

— Хтозна, хтозна, — посміхнувся Нікітський.

— Знайдемо ми твоїх друзів-приятелів — і вся любов.

—І не силкуйтеся, громадянине Фомін. Турботи великі, а клопіт марний. Позаторік, коли мене схопили, ви теж весь час чіплялися: «Чого приїхав? До кого?» Пів-Іркутська, мабуть, оббігали, а користі? Судили ж мене за втечу. Здається мені, що й цього разу так само буде.

— Не сподівайся, Григорію Павловичу, цього разу в усіх твоїх ділах розберемося. Сам розповіси.

— Нічого я вам не розповім, громадянине добрий. Бити мене або, борони боже, катувати ви не будете. Закон мене оберігає. Це в поліції, за царя, били, та й то дрібноту та сявок різних. А нас не чіпали. Самі поміркуйте, чи можна було нас не берегти? З кожного діла панові поліцейському начальникові я презентував двадцять процентів. Візьму півсотні тисяч, десять у пакет з рожевою стрічечкою… й особисто з рук у руки. Який же резон поліцейському такий заробіток утрачати? От і берегли, наче курочку, що золоті яєчка несе. Адже ви в мене, громадянине Фомін, двадцять процентів не візьмете? А двадцять п'ять? Хай вийде ваш молодий помічник. Я вам одну пропозицію хочу зробити.

Дорохов підвівся. І раніше Фоміну доводилося розмовляти з кимось віч-на-віч. У таких випадках Михайло Миколайович подавав йому, Сашкові, знак — і він виходив. Тепер Фомін ніякого знака йому не подав. Він слухав Нікітського ніби краєм вуха. Сидів за столом, підперши рукою щоку, і креслив щось на папері. Сашко постояв і знову сів на стілець.

— У царські часи я вас обох купив би й продав, — входив у раж старий злодій. — А зараз знаю, не візьмете й третьої частини, й половини з мого діла. Вам треба все. І не собі, а щоб повернути, як ви кажете, народові.— Нікітський криво посміхнувся — Дурні, фантазери.

Раптом він охолов, обм'як, махнув рукою і одвернувся.