РЕБУС ГРИШКИ МІЖНАРОДНОГО

Наступного дня Фомін і Дорохов з самого ранку засіли «помізкувати». Попов учора знов нагадав Фоміну, що запобігти злочинові, намисленому Міжнародним, їхній святий обов'язок, що йому, та й Фоміну, просто не минути лиха, якщо спільники Нікітського, не діждавшись його, самі ризикнуть піти на якесь, очевидно велике, діло. Фомін із Сашком почали по порядку.

— Спершу давай уточнимо, що ми маємо в своєму розпорядженні.— Михайло Миколайович дістав із сейфа справу Нікітського, свої нотатки, погортав документи. — Ось телеграма, з якої все й почалося. «Стало відомо, що злодій-рецидивіст Нікітський за викликом з інструментами і зброєю виїхав до Іркутська. Має намір зупинитися в одному з готелів. Передбачається, що спільники готують великий злочин. Нікітський був у Ленінграді, домовлявся в обмін на золото придбати іноземну валюту. Вжийте заходів до затримання рецидивіста, запобіжіть злочину. Про виконання доповісти. Начальник карного розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР». Здається мені, що Нікітський давно готував цей злочин. Але в нього щось не клеїлося, — пояснив Фомін. — Коли ми його затримали, начальник дзвонив у Москву, і йому прямо сказали, що Нікітський виїхав на діло. Узяли ми його на другий день після приїзду. Так? І я гадаю, що за цей час він ні з ким з дружків не зустрівся, бо пістолети й відмички так і лишилися при ньому.

— Скидається на те, дядьку Мишо, що ви маєте рацію. А коли в поштових відділеннях пошукати ту телеграму, що йому відправили?

— Як же ти шукатимеш її? Звідки послана, невідомо; коли і, найголовніше, на чию адресу — також не знаємо. У карному розшуку наркомату якби знали ці подробиці, підказали б нам обов'язково. Давай краще подумаємо, чому наш Григорій Павлович за добу з гаком своїх знайомих не знайшов. Ну, скажімо, до Іркутська він приїхав о четвертій годині дня. На візнику все місто міг об'їздити, кого завгодно знайти, а потім і в готель. Ми з тобою запізнилися його зустріти. Але ж нам не було відомо, коли він з'явиться.

Два роки тому затримував я Нікітського після втечі. Він тоді, мов лось по тайзі, по околицях міста гасав: то в Робітниче селище, то на Зірочку з'явиться, а схопили його на станції Інокентіївській. Напевно було відомо: приїхав тоді він до Іркутська з чемоданом, але куди його заховав чи кому передав те, що було в чемодані,— так і не дізналися. Відвідав я тепер ті адреси, був на Зірочці; скидається на те, що цього разу там він і не показувався.

— Дядьку Мишо, а може, він на копальні зібрався?

— Навіщо ж йому тоді готель? З поїзда — і на тракт. У попутну машину — і там. Менше б на очах маячив. А втім, дай-но сюди копію його записки. «Сиджу в карному, але тут мені недовго маятися, — читав уголос Фомін. — Надішли сидора. Міркую: хто мене продав? Не забувай моєї поради. Дізнайся, де я відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну та липовий чай. Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов. До побачення». — Фомін відклав аркушик, пройшовся по кабінету, зупинився навпроти Сашка. — Давай уявимо себе на місці Нікітського й подумаємо, як у певних випадках він міг би повестися. Обговоримо перше завдання. Чому, маючи приятелів або спільників в Іркутську, він шле записку на копальні?

— Боїться, дядьку Мишо, що потрапить вона вам до рук і приятелі опиняться в сусідній камері. До копалень, може, і не доберетесь.

— Можливо… ще питання: якщо його дружки в нас у місті, чому він не зустрівся з ними одразу?

— Заходив, не застав удома і пішов до готелю.

— Тут, на жаль, дорогий мій, ти помиляєшся. Про готель ми дізналися з телеграми. Виходить, ще до приїзду в Іркутськ Нікітський мав намір зупинитися саме там.

— Усе зрозуміло! Поквапилися ми, дядьку Мишо. Не можна було брати Нікітського біля готелю на дорозі. Він саме й вирушив до своїх приятелів, щоб віддати їм на збереження саквояж.

— Можливо, Сашко, можливо… Тільки здасться мені, що не привів би нас Міжнародний до своїх приятелів. Чуття у нього, як у вовка. Пригадуєш, він сам сказав, що відчув: за ним стежать.

— Куди ж він хотів податися?

— Чого не знаю, того не знаю, — зітхнув Фомін. — Спробуємо з іншого кінця. Ану прочитай ще раз записку.

— «Сиджу в карному…»

— У нас, виходить, — усміхнувся Фомін. — Далі.

— «Але тут мені недовго маятися…» Звичайно, недовго. Ви ж самі казали, що його незабаром переведуть до в'язниці.

— А в'язниця йому що — санаторій? Тут маятися, а там не буде? Стривай, а чому «маятися»? По-блатному він мав написати «чалитися». — І Фомін, відкинувшись на спинку стільця, замислився. — А пам'ятаєш, як він хвалився, що знову втече?

— Пам'ятаю. Казав, дочекається «зеленого прокурора», весни, тобто, і втече в тайгу.

— Може, тут натяк на май місяць? — замислено промовив Фомін. — Далі.

— «Надішли сидора…» — читав далі Дорохов.

— Навіщо Нікітському продукти? Він що, голодує в нас, чи що? Вчора я йому дозволив купити ковбаси, сиру, цукру, цигарок. Гроші у нього є. Ні, передачу він вимагає з іншої причини.

— Може, чекає чогось таємного?

— Він що, новачок? Не знає, що передачі перевіряються? Ні, не чекає він нічого таємного. Гадаю, для нього важливий сам факт передачі. Раз принесли передачу, виходить, записку одержали і всі його натяки зрозуміли. Раніше в старих рецидивістів хитрюща символіка була. Скажімо, є в передачі цибулина. Одна-єдина — значить, і на волі тим, хто приніс передачу, гірко. Дві цибулини — ще гіркіше, багато — зовсім кепсько… Подивимося, що там далі.

— «Міркую: хто мене продав».

— Це для красного слівця, щоб ціну собі набити. Ніхто тебе не продавав, Григорію Павловичу, сам себе продав. Дияволу.

— «Не забувай моєї поради».

— Це, мабуть, уже не пусті слова. Може, нагадування про якусь змову, а може, застереження. Згоден?

— Згоден, звісно, а тільки від чого застереження?

— Ex, друже ти мій, а я думав, що відповідь з копалень ти привезеш. Гадаю, що тільки там і можна було це з'ясувати, особливо якби вдалося зустрітися з самим Хазяїном. Про що тут мова, ми, очевидно, одразу й не дізнаємося.

— Жаль, звичайно, що побачитися з ним не вдалося, — зітхнув Сашко.

— Хто його знає, може, й на краще… Що далі?

— «Дізнайся, де відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну й липовий чай».

— Тут усе зрозуміло. «Де я відпочиватиму» означав «де відбуватиму покарання». «Чиста білизна» — гроші, а «липовий чай» — «липові», у розумінні підроблені, документи. Є заперечення?

— Коли хоче тікати, куди ж без грошей і документів? По-моєму, дядьку Мишо, все логічно. Але дивіться, далі знов купи не тримається: «Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов».

— Гадаєш, що не в'яжеться? — перепитав Фомін.

— Невже йому тепер до якоїсь там рудої? Тим більше до сватання?

— Тут, звичайно, Сашко, ти маєш слушність, не до сватання йому. Ну, а якщо припустити, що мова йде не про жінку?

— То про кого ж? — здивувався Дорохов.

— Не про кого, а про що. Прочитай-но кінець московської телеграми.

Сашко відшукав телеграму.

— «…Нікітський був у Ленінграді, шукав можливості в обмін на золото придбати іноземну валюту…»

— Стій, зрозумів? В обмін на зо-ло-то, — по складах повторив Михайло Миколайович. — А знаєш, як його, оте золото, рецидивісти називають?

Сашко знизав плечима.

— Золото злочинці на своєму жаргоні називають руддям, рудиками.

— Як же розуміти «не кривдь рудої»? Нісенітниця якась.

— Не зовсім. Найімовірніше, що це прохання або вимога без нього самого не чіпати золота, для якого, очевидно, в Ленінграді він знайшов «жениха», тобто скупника. Він віддасть йому золото в обмін на іноземну валюту. Та ось питання, навіщо валюта? Хоча стривай, це, мабуть, теж зрозуміло. Бери папір, записуй наше розшифрування. — І продиктував — «Сиджу в карному, втечу при першій можливості до травня місяця. Пришли передачу, буду знати, що одержав мою записку. Дізнайся, де відбуватиму покарання, і туди нехай привезуть гроші й фальшиві документи. Без мене золота не чіпай, я знайшов на нього покупця. Незабаром побачимося».

— Ну як?

— Здорово, дядьку Мишо! Але таке розпорядження можна послати тільки близькій людині.

— Напевно, Хазяїн і є та людина. Добре, що ми хоч знаємо, де його шукати. Гадаю, що й злочин, пов'язаний із золотом, Нікітський задумав разом з цим приятелем. Ось тільки хто він? З буфетницею зв'язаний безперечно. Піду я до начальства на пораду. Нехай пошлють на копальні кого-небудь та розберуться з усіма знайомими тієї Ганни. Дай-но мені обидві записки — копію справжньої і наше розшифрування. А поки я ходитиму по начальству, напиши детальний рапорт про поїздку. Дивися, нічого не пропусти. Будь-яка дрібниця може знадобитися.

— Михайле Миколайовичу, а куди мені подіти ті гроші, що Ганна дала?

— Здай до бухгалтерії у прибуток державі.

Фомін уже прочинив двері, коли задзвонив телефон, що мовчав цілий день. Фомін зняв трубку.

— Товаришу Фомін, доповідає начальник КПУ, — пролунав на всю кімнату гучний голос. — Заарештованому, який значиться за вами, Нікітський його прізвище, принесли передачу. Дозволите прийняти?

— Де передача? Хто приніс? — Фомін здивовано глянув на Сашка.

— Передачі ще не прийняли, — відповіла трубка, — поки що принесли заяву, написану від родичів, а від яких — прізвища не розберу.

— Зараз іду. — Фомін поклав трубку.

— Сашко, мерщій до Попова, повідом про дзвінок. Я в КПУ. Нічого й казати, оперативність у Хазяїна дай боже кожному, якщо, звичайно, передача з копалень.

Попов вислухав Дорохова і звелів йому залишитися у нього в кабінеті й не виходити, щоб не зустрітися з ким-небудь з копалень, на той випадок, якщо Фомін раптом запросить їх для бесіди.

Сашко спробував писати рапорт, але не зміг вивести жодного рядка.

«Отакі спритники! — думав він. — Передачу одразу слідом за мною повезли».

Фомін обійшов будинок управління і біля дверей, через які носили передачі або приходили на побачення із заарештованими, побачив гурт людей. Згідно з існуючим порядком, спочатку потрібно було подати заяву, а потім, коли черговий називав прізвище, увійти до приміщення вже з передачею. Біля дверей Михайло Миколайович побачив Віру з невеликим пакунком у руках, а поряд з нею жінку в дубленому жовтому кожусі, в пуховій хустці. Фоміну впали в око білі валянки, помережані яскравими червоними візерунками. Чималий мішок, що лежав на ґанку, явно належав цій жінці.

Помітивши Фоміна, Віра хотіла, очевидно, щось йому сказати, але, побачивши, як він нахмурився, одвернулася.

Фомін оглянув інших: згорблена літня жінка, далі, постукуючи черевиками, переступав з ноги на ногу високий хлопець, ще дві жінки безтурботно гомоніли про щось…

Михайло Миколайович пройшов до кабінету начальника КПУ. Попов, який випередив його, вже розглядав аркуш із зошита, на якому незграбним почерком було викладено прохання прийняти передачу для Григорія Павловича Нікітського з переліком продуктів: козубець меду — один, калачі домашні — п'ять штук, сало свиняче — один шматок, м'ясо варене, шоколад «Золотий ярлик».

— Ну що там? — нетерпляче запитав Попов.

— Віра прийшла з якоюсь жінкою, — відповів Фомін. — Я думаю, нехай приймуть. Тільки все ретельно переглянуть. — І, звертаючись до начальника КПУ, попросив — Сам переглянь усе, що принесли. Краще буде, якщо в присутності Нікітського.

— Дивися, щоб там розібраної гармати не виявилося, — усміхнувся Попов. — Потім зайдеш, розкажеш. Ходімо, Фомін, поговоримо.

Попов зайшов у кабінет до Фоміна. Сашко підхопився і, не втримавшись, кинувся розпитувати:

— Що принесли? Хто?

— Віра, а з нею якась жінка в дубленому кожусі та в пуховій хустці. Обличчя не розгледів. А от нові пояркові валянки угледів.

— З червоними візерунками? Так це ж Олімпіада Никонівна, та, що ночувати мене запросила, офіціантка з чайної. І треба ж! Так я й знав. Видно, з однієї з Нікітський компанії. Мабуть, її чоловік і є той Хазяїн. Удома сказали, що він у тайзі. А Ганна казала, що Хазяїна нема на копальнях. А ця Олімпіада і вся її родина здалися мені добрими людьми. — Сашко явно засмутився.

— Та заспокойся ти, Дорохов, — порадив Попов. — І докладно розкажи про свою поїздку, а то ж я до пуття й не знаю, хто по твоїх кишенях нишпорив.

Сашко, намагаючись не пропустити жодної деталі, почав розповідати про свою поїздку. Його перепитували, уточнювали, чи справді обшукувалися його кишені.

— Я ж сам бачив. Винесла мої речі в кухню і давай усе з кишень витрушувати.

— А може, тобі, Сашко, все це приснилося? — засумнівався Фомін.

— Не встиг я, дядьку Мишо, заснути… Лежу, думаю, які люди гарні, а тут дивлюсь, у дверях господиня, вся в білому. Ну, а коли вона одяг мій узяла, тут мені вже не до сну було, а вона знову тихо так, видно, босоніж, увійшла і все на місце склала. Та й додому мене, мабуть, покликала, щоб кишені обнишпорити. Коли вечеряли, все з випивкою в'язла: «Випий лафітничок під грибки, випий під брусницю та під пельмені». Силоміць дві чарки проковтнув, і більше годі.

Попов з Фоміним усміхнулися.

— Піду. Треба комусь їхати Сашковою доріжкою. Який там птах такий усім верховодить?

Не встиг Попов доказати, як у кабінет постукали і з'явився начальник КПУ з тоненькою папкою в руках. Він подивився скоса на Дорохова, наче сумніваючись, чи можна при ньому говорити.

— Розповідай, що там у тебе вийшло. При ньому можна. — Фомін легенько торкнувся Сашкового плеча. — Дорохов, брате, в нас у цій справі головний спеціаліст.

— Ось, — начальник КПУ дістав з папки аркушик і передав Попову. — Все, як ви звеліли, переглянув у присутності Нікітського. Я перевіряю, а він веселий, сміється. Каже: «Не шукай, начальнику, нічого там темного нема. Родичі мої не з тих, хто в калач ніж або бритву встромляють. Тут усе по закону». А сам задоволений, цигарками, мерзотник, частує. Я йому подаю заяву про передачу і велю розписатися про одержання, а він, крім розпису, пише: «Одержав, цілую». То як, повернути заяву з його розпискою?

— Поверни, і якнайшвидше. Іншим, мабуть, уже віддали?

— Нікому ще нічого не повертали. Хіба що я, не розумію? — образився начальник КПУ, квапливо зникаючи за дверима.

— Чи цей ваш Нікітський і справді такий ласун? Йому й мед, і шоколад, — поцікавився Попов.

— Ні, Іване Івановичу, тут, напевне, знову якийсь фокус. Він у нас, коли чай п'є, все намагається вприкуску і цукру якнайменше, — стрепенувся Фомін.

— Та ще говорить, що цукор шкідливий для старих, — пригадав Сашко. — Може, викликати його та прямо й запитати, від кого це він передачу одержав?

— А заразом розкажи йому й про свою поїздку, — шпигнув Попов. — Цікаво, що нам повідає про цю Олімпіаду Віра.

Але нічого путнього Віра сказати не могла. Рано-вранці до неї постукала жінка й насамперед запитала про її брата. Як домовилися, Віра відповіла, що брат, мовляв, за дівками волочиться і вона йому не указ. Тоді жінка подякувала їй за листа, якого одержала через брата, і попросила допомогти віднести передачу родичеві її добрих знайомих, Нікітському, за професією бухгалтерові-ревізорові, недавно заарештованому ні за що, за чужі гріхи. Її знайомим було ніколи, ось її й умовили. На подяку передала гостинці: шматок лосятини і мороженого, мало не на півпуда, тайменя. Віра збігала до сусідки, з якою разом працює, попросила сказати на роботі, що вийде на другу зміну, і пішла з передачею. Як тільки одержали розписку Нікітського, ця сама приїжджа — назвалася вона Липою — зайшла до крамниці, дещо купила й попросила Віру провести її до тракту. Й одразу першою ж попутною машиною поїхала. Хоча Віра й умовляла її зостатися, зустрітися з братом, Олімпіада рішуче відмовилася, сказала, що, чого доброго, чоловік повернеться з полювання додому, а її нема, та ще дізнається, що до Іркутська їздила, то три шкури спустить. Характер у нього серйозний. Іван Іванович усе прискіпувався до Віри, вимагаючи точніше пригадати ці останні Олімпіадині слова, бо суть цих слів знову плутала всі їхні припущення. А ще бентежило, що приїжджу звали Липою, а Нікітський просив привезти липовий чай.

Того самого вечора Фомін викликав Нікітського й оголосив йому, що справу на нього передав прокуророві.

— Давно б так. А то весь час сікаєтеся, до кого приїхав, та чого, де взяв те, звідки це. — Міжнародний просто торжествував.

Сашкові дуже кортіло натякнути цьому типові на розгадану записку, але він знав, що не має на це ніякого права. Фомін теж був не від того, щоб збити пиху зі злочинця.

— Кидав би ти краще красти та грабувати, Григорію Павловичу. Вік не той, і ми не дамо тобі розвернутися. Минули ваші часи. — І, не втримавшись, шпигнув старого злочинця: — Привіт тобі, Гришо, звелів передати Юдін Борис Васильович.

— Який Юдін? — погасивши усмішку, насторожився Нікітський.

— Ну той, що з банкірів у двірники подався. Перевели його наші хлопці з двірницької в Таганку: там теж комусь двір підмітати треба. МУР нам телеграму відстукав. Просять тобі спасибі сказати за інформацію.

Григорій Павлович зблід, скреготнув зубами, закрутисто й брутально вилаявся.

— Гаразд, Фомін. Утечу, тобі привіт пришлю, а може, й побачимося. За «банкіра» ж і віддячити не гріх. Все, годі, говорити більше нема про що, веди в камеру. Нічого тут патякати.

Сашко чекав, що відповість Фомін на цю неприховану погрозу, але задзвонив телефон, і Фомін зняв трубку. Відповідав він коротко, і було зовсім незрозуміло, про що йшла мова.

— Як же це? Єсть! Слухаюсь.

Фомін поклав трубку. Обличчя його стало незвичайно суворе, очі звузилися. Він несподівано підскочив до Нікітського, схопив його за комір і ривком підняв із стільця.

— Сволота ти, Гришко. Всі ви гади. — Говорив хрипко, наче через силу виштовхуючи слова: — Набив би тобі пику, та руки бруднити не хочеться.

— Закон не дозволяє,— гмукнув Нікітський. Фомін дістав револьвер із сейфа, тицьнув у кишеню.

—Іди вперед. Швидко!

Сашко жодного разу не бачив Фоміна таким розлютованим, хоч загалом патякання Нікітського й раніше викликало в обох огиду. Намагався зрозуміти, що саме вивело з рівноваги дядька Мишу, але так і не зрозумів.

Раптом до кабінету вихором влетів Боровик, прямо з порога закричав:

— Чого сидиш? Збирайся, Чекулаєва вбили.

— Як це вбили? Ти що, збожеволів?

— Женьку наповал, а Крючина поранили.

Дорохов зірвався з місця, схопив свою доху, нап'яв задом наперед шапку, квапливо зачинив двері і слідом за Боровиком побіг до кімнати чергового. На сходах їх зупинив Фомін:

— Куди?

— Дядьку Мишо, Чекулаєва вбили! — на ходу гукнув Боровик.

— Знаю. Ідіть назад. Чертов звелів усім бути в управлінні. Він з Картинським виїхав на місце. Пройдіть по кабінетах, попередьте всіх, щоб ніхто не відлучався. — Наказ завжди лагідного, ввічливого Фоміна прозвучав твердо.