РОЗПЛАТА

За добу до розмови Попова й Фоміна перед копальнями майже в той самий час і на тому самому місці чорний «форд», мигнувши на попороті фарами, притисся до узбіччя і, погасивши світло, застиг біля самого роздоріжжя. Його м'який верх, вкритий сріблястою памороззю, в місячному сяйві був схожий на іскристе хутро якогось дивовижного звіра. Обидва пасажири кілька хвилин мовчки посиділи, кожен закурив свою цигарку.

— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.

Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки. З-за спинки сидіння витяг полотняну торбу з лямками, відчинив дверцята машини й пішов униз дорогою, що спускалася до річки. Йому було добре видно, як позаду фари автомобіля описали півколо. Було чути, як заревів на повороті мотор. Коли машина від'їхала на значну відстань, Григорій Павлович повернувся, вийшов на тракт, глянув на сяйливі промені фар, що майже зникли вдалині, повернувся на схід, скинув шапку і почав ревно хреститися.

— Слава тобі господи, — говорив він на весь голос, — і цього разу минулося. Допоможи твоєму рабу Григорію в останньому ділі і я обіцяю тобі, господи, відслужити подячний молебень у першій-ліпшій церкві.

Низько вклонившись, Міжнародний швидкої подався до копалень.

Упевнено звертаючи з одного провулка в другий, він зупинився біля невеликої хати, троє вікон якої дивилися на вулицю. Довкола не було жодної душі. Собаки, пригрівшись у своїх закутках, не зчинили гавкоту на опівнічного перехожого. Пробравшись через замет до вікна, Нікітський почав тихо шкребти нігтем по рамі. Кілька разів стукнув у шибку і знову, неначе миша, пошкрябав. Через морозяні візерунки помітив, як у кімнаті засвітився вогник, постукав ще раз і рушив до ганку. Коли почув рипіння завісів, тихо попросив:

— Пусти раба божого Григорія на постій. Прийшов я сам, без хвоста, жодна душа не трапилася дорогою.

Двері відчинилися ширше, і, тільки-но Григорій Павлович опинився у сінях, теплі жіночі руки обхопили його шию.

— Заходь, Гришенько, заходь, не сподівалася до весни, до травня, і зустрітися, — радісно й квапливо говорила буфетниця, допомагаючи гостеві роздягатися. — Зараз нагодую, напою, обігрію. Вирвався, виходить, з їхніх лап. Та що це я кажу? Хіба тебе грати втримають!

Вона провела Нікітського до кімнати, спритно позавішувала вікна, викрутила гніт у гасовій лампі й кинулася в кухню. Зараз же повернулася з пляшкою, двома чарками й тільки тоді збагнула, що постала перед гостем у нічній сорочці. Накинувши халат, знову щезла, принесла закуску.

— Давай з морозу по чарці за зустріч, а потім уже нагодую як слід. Розкажи, як утік, як сюди дістався. Я, коли одержала твою записку, так і змертвіла вся зі страху. Ну, думаю, знову схопили мого сокола ясного. Прощавайте всі мрії й сподівання. Я ж тільки й живу надією на світлі днинки. Увесь час англійську зубрю, французьку повторювати ходжу до однієї старої дурепи.

Господиня налила ще по чарці коньяку, але Нікітський її зупинив:

— Спершу перев'язку мені зроби.

— Що з тобою, поранили? — Ангеліна кинулася до нього.

— Дрібниця… Щоб утекти, довелося їх «закосити» на лікарню, сам склом пописався, мене дурники у міську доставили, от звідти й рвонув. Гаразд, перев'яжеш потім, давай про діло.

— Діло стоїть готове. Цікавилася, коли повезуть, кажуть, ще днів три або чотири. Ледве половину набрали. Тепер, у мороз, трохи менше видобувати стали. Але я так гадаю: зо два пуди в них лежить.

— От і чудово, нам більше й не донести. Не треба бути жадібними. Жадібність багатьох згубила.

Буфетниця принесла таз із теплою водою, дістала звідкись бинти.

— Доведеться, Гришенько, потерпіти, — сказала вона, оглядаючи присохлу пов'язку. — Знаєш, може, зробити так: я промочу все спиртом і забинтую зверху. В лікарні тебе гарно сповили. Білизночку переміни. Я тобі приготувала тонку, з мадаполаму, а зверху ось шерстяне одягни. Щоб не застудитися.

Прямо в шерстяній білизні Нікітський сів до столу, налив коньяку і, коли буфетниця хотіла підняти чарку, притримав її руку:

— Розкажи про помічника, самому цього діла не взяти.

— Навіщо самому? Я в тебе перша помічниця. Чи ти в мені сумніваєшся? — сп'янівши від радості, завжди стримана на людях, жінка стала грайливою молодицею.

— Вірю тобі. Але мені сила потрібна. Адже той мюллерівський «ведмідь» щонайменше дев'яносто пудів потягне, а його крутити треба буде, якщо мої гачечки не спрацюють. Крутити й зі спини різати. Не люблю я цієї варварської роботи. Віз сюди з самого Пітера чудовий німецький набір саме для цієї конструкції, так є така мерзота в іркутському карному — Фомін…

— Не сумуй, Гришо. Третій рік бережу тобі помічника. Чоловік — звір, два мішки з цукром на собі несе. Все до мене сватається, а я як свята, навіть до хати жодного разу не пустила. От його й візьмеш.

— А піде?

— Піде. Поцілую, обійму — і піде за мною хоч під лід. В ополонку.

— Ну, в ополонку, можливо, й пірне, а до діла як?

— Будь певен, він, щоправда, лише раз за статею п'ятдесят дев'ять три роки мучився.

— Не люблю бандитів, — зітхнув Нікітський.

— Та ненадовго він нам і потрібний. Лише на одне діло. А там… — Жінка не доказала.

— Тоді так. Братимемо післязавтра вночі й подамося на тракт. Сенька на своїх колесах зустрічатиме.

— Сенька? Ой, Гришо, він же боягуз, закладе. Або підведе, не приїде.

— От на боягузливість його й розраховую. Мої ж інструменти й пугач два роки беріг.

— Як скажеш, так тому й бути. Віддаю я себе всю в твої руки, вивези мене звідси, Гришо.

Спорожніла перша пляшка, з'явилася друга, пішла одвертіша розмова, без недомовок.

— Може, Гришенько, краще до Маньчжурії? Доберемося до Улан-Уде, там у степу розшукаємо дружків мого отамана, і перевезуть через кордон. Легко й близько.

— Далася тобі та Маньчжурія! Ти що тут, і газет не читаєш? Радіо не слухаєш? Японці всю Квантунську армію у Маньчжурії до кордонів стягають, та й червоні, мабуть, війська нагнали, там тепер і байбак не прошмигне.

— Ні, я просто так. Згадала своїх знайомих, от і захотілося ще раз побачитися. Заразом і поквитатися. Скажи, Гришо, допоміг би ти мені деякі боржки одержати? Знаю, знаю, що скажеш. А поквитатися мені є з ким. Я тобі не розповідала, а зараз скажу… Давай ще за зустріч, — запропонувала буфетниця, розливаючи в чарки коньяк. — Коли отаман у пастку потрапив, я не стала чекати, щоб і за мною прийшли, все у сакви поскладала й подалася з одним козачком, що його до мене отаман приставив. Сам розумієш, що в мене в саквах не ганчір'я було. Довго ми з ним поневірялися, але зрештою пощастило, перейшли кордон. У найближчому містечку білого офіцерства повнісінько. Я тоді дурна була, але молода, гарна. Першого ж дня біля моїх ніг капітани, полковники… Влаштували в готель, дві покоївки, туалети, перукарі. Ну, думаю, оце життя почалось. Увечері на мою честь бенкет, шампанське, тости. Ну й пустила я нюні. Вранці прокинулася в канаві. На мені ряднина, якої зроду на собі не мала. Вся в багні. Кинулася до готелю — не пустили. До коменданта білоемігрантського загону — той наказав гнати в шию. Кинулася до поліції. Тільки-но я поріг переступила, урядник кричить: «Іди геть, шльондро!» Зосталися в мене тут деякі схованки, ось і вернулася. Ні, Гришенько, до Маньчжурії я не хочу, хіба що з кулеметом… Щоб поквитатися… Краще спати лягаймо.

— Льолечко, радосте моя, спати нам зараз негоже. Поки надворі темно, відведи-но ти мене до свого жениха. Краще я в нього перебуду, якщо він, звісно, сам живе та на постій пустить.

— Сам, як і я, бурлака. Коли я приведу, кого хочеш пустить. А може, в мене зостанешся?

—І радий би, та перед ділом треба хоч подивитися, з ким на нього йти. Та й не можна мені в тебе залишатися. Хіба мало хто до тебе зайти може. Тобі завтра у свою чайну, а мені знову сидіти тут під замком? Досить, насидівся. Ти ось що: краще збери, що з собою візьмеш. Заберемо «руду» — тобі сюди нема чого повертатися. Зайвого барахла не бери, я тобі в Пітері все щонайкраще знайду. Золотце поміняємо на фунти й долари та й гайнемо у Латвію. Є надійні люди, переведуть через кордон, а звідти — на пароплав, і вся Європа наша. Парле франсе? Шпрехен зі дойч?

— Або хау ду ю ду! — підхопила Льолька. — Тільки ти мене при женихові Ганною зови, я скажу, що ти мій дядько. Слухай, Гришенько, а куди ми його потім дінемо?

— Там видно буде. Думаю, що дорогою загубитися повинен.

— Ну гаразд. Приготую зараз тобі з собою випити й закусити — і підемо. Слухай, а може, тобі з одежини чогось треба? Кожушок на тобі добрий?

— Нічого мені не треба. Кожушок саме якраз, от хіба светр який-небудь.

—Є светрик.

Жінка метнулася до комода, дістала дебелий вовняний светр. У кухні, брязкаючи посудом, почала готувати харчі. Нікітський з жалем оглянув затишну теплу кімнату, прямо з пляшки ковтнув коньяку і почав одягатися. Дістав з кишені кожуха великий плаский пістолет, перевірив обойму, вийняв з дула патрон, оглянув його перед лампою і знову загнав у патронник.

— Усе з закордонними возишся? — зайшла до кімнати вже одягнена господиня. — Може, мій дістати? Наган — він надійніший.

— Не треба, цей теж не підведе. Охорону приберемо — і до роботи.

— Охорону мені з женишком доведеться на себе взяти. Ті дядьки мене знають, не раз до них заходила: то подзвонити у бригаду, то дізнатися, котра година. Нічого, впускають. Впустять і післязавтра. Ну, коли йти, то ходімо. А хати я не замикатиму, щоб комусь у око замок не впав, якщо повернуся пізно.

Жінка вийшла на безлюдну, вже передранкову вулицю, оглянулася і тільки потім покликала Нікітського. Вони швидко дійшли до околиці селища, завернули на протоптану в снігу стежку, проминули невеликий ялинник з тільки-но вийшли до самотньої хати, як з двору вискочило два великих собаки і, заливаючись сердитим гавкотом, зустріли непроханих гостей. На галас вийшов господар, щось гукнув лайкам, і ті, немов їх шмагонули батогом, повернулися до двору. Кир'ян спершу ніяк не міг уторопати, чому Ганна з'явилася до нього вночі.

— Ось, Кирюшо, дядька свого до тебе привела, хочу з тобою познайомити. Приїхав, лає мене, що весь час сама та сама, ну, я йому й кажу: «Коли ти мені за рідного батька, йди сватай». — Вона сміялася.

Кир'ян, роздягнений, сторопіло стояв у дворі й не знав, що відповісти. Схаменувшись, він кинувся в хату, запрошуючи слідом і своїх нічних гостей.

Буфетниця оглянула хату. Спершу вона здалася зовсім порожньою. Двері з вулиці без ганку, без сіней, по-сибірському, як у зимосховищах, вели прямо в хату, в якій не було перегородок. Посередині величезна піч, попід: стінами широкі лави. Кир'ян, похапцем одягнувшись, засвітив лампу, і жінку здивувала чистота його бурлацької оселі. Сам «жених», хоча його й застали несподівано, теж був на диво прибраний, у чистій білій сорочці.

Дерев'яний стіл, що стояв біля вікна, був вишкрябаний до білого. На полиці, прибитій до стіни, під чистим полотняним рушником стояв посуд. Ганна розв'язала торбу, дістала дві пляшки коньяку, пляшку спирту, літрову банку меду, шматок сала, ще деякі продукти.

Кир'ян мовчки спостерігав за її рухами і ніяк не міг отямитися від щастя, що так неждано впало на нього.

— Ти вже зроби мені послугу, Кир'янушко! Дозволь. Хай у тебе переднює мій родич, а то незручно самотній жінці у себе чоловіка приймати. Поговір по селищу піде: он, мовляв, яка вона, Нюрка, а мені соромно буде тобі в очі дивитися.

Кир'ян кивнув на знак згоди, а сам ніяк не міг одвести очей від Ганни. Він увесь так і сяяв! Ганна, недоторкана Ганна, сама прийшла до нього, просить про якусь дрібницю, коли він, Кир'ян, заради неї ладен життя своє покласти.

Тим часом Нікітський роздягся, дістав цигарки, запропонував господареві. Той мовчки відмахнувся, мовляв, не курю, але звідкись із пічурки дістав велику алюмінієву попільницю і поставив її на лаві поряд з гостем.

— Давайте, дружочки, вип'ємо за знайомство, і я побіжу, мені ж уранці на роботу. Склянки в тебе, коханий мій, є?

Кир'ян дістав з полиці склянки, покрутив кожну перед лампою, переконуючись у їхній чистоті, і тільки тоді поставив на стіл. Не мовлячи й слова, вийшов з хати і незабаром повернувся з мискою солоних грибів і тарілкою варених лосячих губ.

Нікітський налив собі півсклянки коньяку, повну склянку спирту Кир'янові, хлюпнув коньяку Ганні, хотів долити, але та прикрила склянку долонею, а потім перша підняла її:

— За знайомство, хлопці, за те, щоб усім нам було добре, щоб жити стало радісно.

Кир'янові не хотілося пити отак раптом, серед ночі, він і так був п'яний од щастя, але в Ганниних словах почув таку обіцянку, що одним духом вихилив склянку спирту.

Нікітський, помітивши настрій мисливця, криво посміхнувся й повільно, дрібними ковтками почав цідити зі склянки.

«Дивовижна штука життя», — думав Нікітський. Не вперше отак, як учора, він виривався з найскладніших, здавалося б, зовсім безвихідних ситуацій. Але він починав шукати, і вихід знаходився. Його підказував розум, його розум. Ну що? Пийте ви за своє безглузде щастя, а він, Нікітський, вип'є за себе, за свою кмітливість і винахідливість.

— Пийте, гуляйте, хороші мої, а я побігла. — Жінка пройшлася по хаті, спинилася біля прикріплених до стіни двох білячих чучел і почала їх роздивлятися. Обидва звірки мов живі сиділи на гілці кедра. Вправно, з великим смаком передав Кир'ян їхні пози.

— Яка краса! Чому ж ти, Кир'яне, їх мені не подарував?

— Та ти ж, Нюро, від мене подарунків не береш, — з жалем промовив мисливець.

— Приходь удень до чайної. Та захопи цих звіряток. Візьму, при всіх тебе розцілую і поставлю їх на найпомітнішому місці. Проведи мене, Кир'яне, через лісок, а то мені там страшно самій іти, а ти, дядечку, лягай, відпочивай з дороги. А втім, чого це я вами командувати стала? Пийте, гуляйте, а я день свій відпрацюю, зміну здам і ввечері прийду сюди. Коли йтимеш до мене, прихопи торбу, Кир'яне, я вам випивки й закуски наготую.

— Цигарок мені передай, Нюро, а то мої кінчаються, — попросив «дядечко».

Тільки-но за буфетницею і мисливцем зачинилися двері, як Нікітський підвівся, дістав з кишені кожушка пістолет і засунув під светр за пояс ватяних штанів. Обійшов хату, оглянув зброю мисливця, що стояла в кутку: новий мисливський карабін, дрібнокаліберну гвинтівку й тульську двостволку. Над зброєю на вбитому в стіну кілочку висіли саморобні патронташі. Патронташ з патронами для карабіна був схожий на кулеметну стрічку. «З таким запасом можна витримати справжню облогу», — вирішив Міжнародний, налив у склянку коньяку, випив і пожалкував, що на столі нема шматочка лимона. Та нічого, бог дасть, буде й лимон, і біла серветка за коміром, і офіціанти в чорних фраках. Усе буде через тиждень, ну щонайбільше через десять днів. Льолька молодчина, підсобну силу знайшла хоч куди. Цей Кир'ян сам «ведмедя» покладе хоч на живіт, хоч на спину. Нікітський узяв свою торбу зі злодійським інструментом і засунув під лаву, якнайдалі, під самісіньку стіну.

Кир'ян, повернувшись, довго обмітав біля порога сніг з ічигів, ласкаво гомонів до собак, а ввійшовши до хати, скинув кожушок, підійшов до столу й розлив рештки коньяку.

— Ну, гостеньку, чи не чарівник ти? Ганна раніше й дивитися на мене не хотіла, а ти приїхав — сама прийшла.

— Вгадав ти, Кир'яне. Вгадав. Я справді чарувати вмію, особливо жінок. Подивлюся раз-удруге, скажу чаклунське слово — відразу танцюють вони під мою дудку. Випиймо за те, щоб моє чаклунство силу не втратило. Скажи-но, любчику, до тебе багато дружків-приятелів ходить? Мало? Це добре. Так от, давай домовимось: якщо хто вдень загляне, то ти шепни, що я твій давній знайомий, з пониззя річки приїхав. Не хочу до певного часу на люди з'являтися. — Нікітський помовчав, видно, підшуковуючи поважну причину для свого прохання. — Одежина на мені не дуже підходяща. Ось причепурюся й відпочину з дороги, тоді й вийдемо на люди, та так, щоб Нюра не червоніла за родича.

Кир'ян слухав краєм вуха. Йому байдуже було, який вигляд має гість і як він вирішив діяти. Хоче так, хай буде так, він не проти. До чого тут цей старий із своїми химерами, коли Ганна, сама Ганна там у ліску його обійняла, говорила лагідні слова… Обличчя його й досі горить од поцілунків, мовби колючим снігом нашмагало.

Кир'ян дбайливо приготував гостеві постіль. Кинув на лаву кілька шкур гірських козлів, їх він стріляв восени, коли шерсть, ледь прихоплена морозом, була м'яка й міцна. Під голову поклав спершу ватяний піджак, а потім подушку у квітчастій ситцевій наволочці. Дістав із скрині нову верблюжу ковдру.

Гість заснув одразу, а Кир'ян, влаштувавшись на іншій лаві, втупився в стелю. Уявляв, як справить весілля, та таке, що навіть найзаповзятіші гуляки з копалень довго пам'ятатимуть. Майнула думка, що треба ще до весни завезти з тайги дерева і, поки тепло, поставити нову хату. Огорожу поставити, як у Андрія Бикова. Коли жінка в домі, то як же без огорожі? Критий двір спорудити, хлів для корівчини теплий викласти. Дітки підуть, їм молочко з-під корови — перше діло. Є в Кир'яна гроші. Є. Жив він скромно, ще у вибої працював — почав відкладати, а в тайгу пішов — тільки й витрат, що на мисливське причандалля, на чай, цукор та на борошно. Тисяч сім зібрав. Та й шкурки якісь є. Щозими залишав по три, чотири, а то й по п'ять куниць та соболів… Попервах і не знав, для кого. Спочатку просто шкода було красу таку на гроші міняти. Її, шкурку, в руки візьмеш, стріпнеш, раз-другий удариш легенько ребром долоні проти ворсу — і заіскриться хутро, заграє, особливо ж коли під сонцем шкурку тримати. А коли впала в око Ганна, то кожну впольовану звіринку почав пов'язувати з нею. Попалася куниця — ото б Ганнусі на шапку. Стрілив соболика — ще б двох-трьох таких самих, Нюрі на комір. Тільки Нюра нічого від нього брати не хотіла. Не те, що говорити, а й дивитися на нього не бажала. Позаторік уполював він лебедя. З перебитим крилом до самої зими на протоці залишився. Очевидно, хтось дробом підсік птаха на перельоті. Хотів спіймати його, підраненого, та не вийшло. Щоранку ходив до того чорторию, рибку носив, скоринки хліба, лебідь уже трохи звик. На водоверті крига все не ставала, ось у тій ополонці-промоїні й плавав бідолаха. На лихо лебедеві, не тільки Кир'ян його запримітив. Один лис, лапи мов у лайки, також почав лови влаштовувати на інваліда. Якось уранці запізнився Кир'ян. Підійшов до протоки, глянув, а лис, мокрий, закудланий, волочить лебедика по льоду. Сіконув Кир'ян душогуба з карабіна, і обидва під берегом зосталися — убивця і вбитий. Два тижні морочився з лебединою шкуркою. Треба було в тайгу виходити на бідкування, а тут сиди, виймай кожну колодочку і пірце, щоб пух вивільнити. Нарешті зробив, купив у крамниці шовкову хустку, загорнув у неї лебедину шкурку — й до Ганни. Та розгорнула й ойкнула, а потім смутна стала, каже: «До цього лебедя чорний оксамит і сукню на королеву, а я проста тітка, горілку ось вам наливаю, не до царських мені убрань». Та все ж узяла. Щоправда, гроші пропонувала. Ось увечері вона прийде, і тоді він їй усі шкурки й піднесе. Хай радіє. Тепер уже вона від них не відмовиться. А він, Кир'ян, розповідатиме їй, де і як уполював кожну, як мріяв їй віддати. Довго не спалося мисливцеві, радість заступала незбагненна тривога. Було незрозуміло, чому Ганна так раптово до нього перемінилася. Раптово? Ні, мабуть, з минулої осені вона стала лагідніша. Гаразд, завтра буде видніше…

Кир'ян глянув на вікно. Займалося на світ. Він тихенько, намагаючись не розбудити гостя, одягнувся. Вийшов з хати, дав їсти коневі, кинув по здоровенному шматку козлятини собакам: хай, мовляв, і вони потішаться, хай і їм сьогоднішній день запам'ятається.

Привіз з річки на санях цеберку свіжої води. Напоїв коня, навіщось поліз на сінник, узяв вила і повизбирував по двору віхті сіна. Вимів мітлою стежку від гайку до ялинника, хоч і цього робити не треба було, бо вже давно не порошило. Зупинившись оддалік, уявив собі, який вигляд матиме його перебудована хата — з різьбленими наличниками, з півнем на гребені покрівлі й з вікнами обов'язково на річку і ось на цю галявину. Стараючись не розбудити гостя, з в'язанкою березових дров увійшов до хати. Але Григорієві Павловичу, очевидно, теж не спалося, він сидів біля столу і, втупившись у вікно, щось розглядав. Обернувшись на рипіння дверей, чогось поліз рукою в кишеню, а потім усміхнувся:

— Доброго ранку, мисливчику. А ти, я бачу, вже по господарству. Ось дивлюсь у віконце і дивуюся: надворі мороз, а в тебе на шибках жодної крижинки. Як тобі вдасться?

— Тут один дід у нас є — по дереву майстер, показав, у яких місцях дірки в рамах свердлити, щоб продувало. А потім, поміж рамами мох, бачиш, сірий навпіл із зеленим? Він також замерзати шибкам не дає. Грубку розтоплю та снідати будемо.

— Похмелитися не завадить, — погодився Нікітський.

Кир'ян, коли розгорілися дрова, приніс звідкись з морозу літрову пляшку. Прилаштував на грубці чайник, каструлю з кількома коряками води.

— Поки гаряче звариться, давай по півскляночки моєї. Вона дасть фори вашому коньякові. Тільки вибачай, гостеньку, заміцна трохи. — І налив у склянки блідо-рожеву рідину.

Нікітський ковтнув, упіймав на виделку рижика і, передихнувши, допив решту. Кир'ян з цікавістю дивився на нього. Відставивши склянку, Міжнародний похвалив настойку і мрійливо пригадав:

— От коли я в Харбін уперше приїхав, загуляв з одним паном.

— Ти з колишніх? — поцікавився Кир'ян.

— Я, друже ти мін, ніякий. Ні білий, ні червоний. Був час — хотів чорним стати, але господь бог вчасно стримав. Порішили громадяни чекісти всіх моїх дружків, які під чорний прапор пішли. Та я тобі не про те хочу розповісти. Пан той, по-теперішньому кореш мій, почав мене водити по різних китайських закладах. В одній фанзі подають нам пляшку. Сам хазяїн приніс, обережно так несе, боїться спіткнутися. Пляшка на підносі, дві чарки й ножик. Відкоркував і тягне з пляшки змію. Справжнісіньку гадюку, вона за голівку гачком до корка причеплена. Налив по чарці, ножем одрізав од хвоста два шматочки на закуску, а її саму знову в пляшку опустив. Покуштував я. Гидота, звичайно, але пити можна. Товариш мій по-їхньому знав, пояснив, що цієї зміїної належить пити тільки по чарці для здоров'я. По одній, більше не можна. Якщо в твоїй нема зміїної отрути, то наливай ще, — засміявся Нікітський.

Обидва з'їли по великій мисці наваристого бульйону з пельменями, і Кир'ян почав збиратися. Приніс з комори гарний темно-синій костюм, прикритий якоюсь чистою шматиною, нові оленячі торбази, дістав із скрині кремову косоворотку з цупкого шовкового полотна. Поголився біля уламка дзеркала, прилаштованого на стіні поряд з металевим умивальником. Усе він робив упевнено, ретельно, і Нікітський бачив перед собою серйозну людину. У нього майнула думка: чи погодиться цей чепурун завтра йти до нього в помічники?

Тим часом Кир'ян зняв із стіни опудала білок, спочатку хотів покласти їх у зелений солдатський заплічний мішок, а потім приніс звідкись кошик з лози, одягнув коротке бобрикове півпальто, білячу шапку.

— Ну, я пішов. Ти вдома будеш?

— Ляжу спати. Зачини мене на замок, щоб лихі люди не скривдили.

— Нема в нас тут лихих, усі перевелися.

— Хтозна, Кир'яне, хтозна…

Зоставшись сам, Нікітський поринув у неспокійні думки. «Треба б самому «ведмежа» та й «барліг» заразом оглянути. Чи піде з нами «женишок?» Ну, а коли не піде, господь з ним. Хай удома зостається. Хата на відшибі, надворі пістолетного пострілу й чутно не буде. А відмички, бог дасть, не підведуть. Орудував він таким мюллерівським інструментом, і нічого, виходило.

Увечері, коли прийшла Ганна, знов почалася пиятика. Гришка пив з усіма нарівні, дарма що вік, а завтра робота. Попереду була ніч, а потім ще цілий день. І відіспатися, й похмелитися встигне, а до роботи витверезіє. Хотів був за випивкою розпочати відверту розмову, та Льолька не дала. Притисла палець до губи: мовчи, мовляв, а потім, коли Григорій Павлович не звернув-таки уваги, гримнула:

— Досить базікати передчасно.

Добре, що цей дурень од щастя рота роззявив і нічого не зрозумів.

Пізно, вже за північ, зібралася Ганна додому.

— Вам, дорогий дядечку, виспатися треба, а жених мій мене проведе, грубку витопить, спати вкладе, а вас про всяк випадок ми знадвору на замочок замкнемо. Лампу погасіть — і на боковеньку.

Вранці Нікітський прокинувся завчасу. Виглянув у вікно й побачив, що сонце надворі іскрами ворушить сніг, купається в зелені крислатих ялин, переливається на обвислому засніженому гіллі. Зайнявся яскравий радісний день, а Григорія Павловича охопив неспокій. Нема Кир'яна, завела кудись Льолька! Чи на добро! Устав, одягся, пройшовся по хаті… Знову закралася тривога, як у готелі, коли відчув небезпеку. Чкурнути б, поки не пізно. Видавити шибку і геть з цієї чистоплюйської хати, у якій і дух чужий — і не готельний, і не в'язничний.

Нікітський придивився і збагнув, що цей незнайомий запах од сухих віників трав, розвішаних на стінах, — багно, зв'язане в снопик, брусничник, засушена з листям береза, пучки м'яти та гілки прив'ялої модрини…

Цілий день Нікітський нудився в пустій хаті. Неспокій опановував ним дедалі дужче. Куди завіялася ця бісова молодиця? Як повернулася її змова з цим безрогим лосем? Григорій Павлович никав по хаті, не знаходячи собі місця. Чому не йдуть? Може, мисливець шукає дільничного. Льолька лежить у себе вдома зв'язана, а сюди ось-ось наскочить облава? Він то лягав на лаву, то знову схоплювався й припадав до вікна, вдивляючись у ялинник. Тінь од найвищої ялини перетяла галявину і майже сягала хвіртки. Де ж вони, негідники? Може, свого гру затіяли і третім зайвим виявився ти сам, Григорію Павловичу? Ну, Льолька не така вже дурепа, щоб відмовитися від своєї мрії ушитися за кордон. Але хто їх, жінок, до пуття знає?

Всупереч усім своїм правилам, Нікітський двічі прикладався до пляшки, хоч ніколи перед ділом спиртного і в рот не брав. Але хміль цього разу не діяв. Заспокоєння не приходило. Коли до смерку лишилася година або півтори і Нікітський остаточно вирішив, що з настанням сутінків він піде, у дворі раптом загавкали собаки. Григорій Павлович метнувся в куток. Схопив карабін і, загнавши патрон у ствол, причаївся біля вікна. Собаки, дзявкнувши кілька разів, змінили тон і вже з веселим гавкотом грайливими стрибками кинулися стежкою. З ялинника вийшла Льолька. З того, як вона була одягнена, одразу стало видно, що зібралася в далеку дорогу. Григорій Павлович трохи заспокоївся, але, помітивши мисливця, який вайлувато ступав позаду з чималим мішком за плечима, став про себе лаятися. «Ото дурепа. Барахло своє зібрала. Жінка є жінка. Та нічого, звелю кинути все зайве. Ми і з «жовтяком» помучимось, якщо пудів зо три виявиться, а тут ще й ганчір'я».

— Не гнівайся, дядечку! — замість привітання прямо з порога почала молодиця. — Ми з чоловіком моїм трохи припізнилися: то милувалися, то балачки розводили. Збирала, що з собою взяти, а що покинути на розграбування.

Вона намагалася говорити весело, але в голосі її Нікітський вловив розгубленість і сум.

Кир'ян опустив міток просто посеред хати, не роздягаючись, сів до столу, мовчки налив собі склянку горілки, відпив половину і втупився в Нікітського, який сидів навпроти. Мерзлякувато стало під цим поглядом Гришці Міжнародному. Суворі Кир'янові очі, здавалося, свердлили його наскрізь. Мисливець допив горілку, глянув на Ганну, хотів щось сказати, але та перехопила його погляд, усміхнулася, підійшла, пригорнулася до нього, обійняла і, мовби до маленького, співучим голосом проворкувала:

— Не хвилюйся, Кир'янушко, не тривожся, мій ведмедику, все буде гаразд. Нікому я не дам тебе скривдити. Діло це наше буде перше й останнє. Тихесенько, без крові, пов'яжемо тих, сторожів, заберемо золотце й подамося до теплих країв. Буду я там тебе любити й пестити…

Але доказати їй не довелося. Надворі завалували собаки люто, несамовито, аж заливалися. Мисливець навіть не ворухнувся, а буфетниця кинулася до вікна. Нікітський дивився і не міг одірвати від галявини очей. За грубою ялиною щойно майнула постать. Трохи осторонь хитнулися молоді деревця, і Григорій Павлович виразно розгледів дуло гвинтівки, спрямованої просто у вікно. Один собака метався по галявині, обгавкуючи зайшлих, другий голосисто, з підвиванням, заливався десь за хатою.

«Все, оточені,— збагнув Григорій Павлович. — Заклали, сволоцюги! Змовилися й видали».

Він глянув на Льольку, що притислася до простінка, і побачив, як вона підносить зведений наган.

«Виходить, не вона», — промайнула думка в Нікітського, і він кинувся до Льольки, схопив її за руку.

— Не стріляй, дурепо. За збройний опір — вишка. Нас усіх до стінки поставлять.

— А, не стріляти? — істерично верескнула Ганна. — Боїшся? Ти глянь сюди, старий дурню! Подивися, хто за стосом дров стоїть! Поштар твій. Хлопчина, який від тебе записку приніс. Навів ти, Гришенько, лягавих на мій слід. Ось не знаю, кого першого рішити — тебе чи його?

Сильним рухом вона визволила руку і, підтримуючи рукоятку лівою рукою, знов прицілилася. Кир'ян, мов у тумані, бачив, як Нікітський обома руками схопився за револьвер, навалився на жінку і, викручуючи руки, притис дуло їй до грудей. Ганна встигла вигукнути:

— Що ти робиш, Гришко! Кир'яа-ане!

Глухо тріснув постріл, і Ганна обм'якла, зісковзнула по стіні на підлогу.

— Так краще, без мук, та й не бовкне зайвого, — хрестячись і відступаючи, мовив старий.

Якийсь час мисливець здивовано дивився то на Нікітського, то на жінку, потім, поваливши лаву, кинувся до Ганни, припав до неї, підняв її голову, і вона спробувала усміхнутися. Ледве ворушачи губами, прошепотіла: «Прости», — і наче уві сні потяглася й заплющила очі.

Мисливець, мов поранений ведмідь, випростався. Хата раптом захиталася, заходила під ногами. В якихось райдужних колах закрутилися вікна, лави, стіл. По-ведмедячому простягнувши вперед довгі руки, похитуючись, Кир'ян, ледве розрізняючи старого, що притисся до печі, пішов на нього. Інстинктивно, не усвідомлюючи, що робить, мов іграшку, вибив з рук злодія пістолет, схопив його за плечі і, немов сліпий, перебираючи пальцями, добрався до сухої, жилавої Грищиної шиї… Він не чув, як до хати вдерлися Фомін і Попов. Не збагнув, чому раптом з'явилися чужі люди і розтискають його пальці, що обхопили ненависну шию. Не помітив, як повалилося на підлогу безживне тіло Нікітського. Відштовхнувши плечем обох працівників карного розшуку, Кир'ян як уві сні зробив крок, другий і повалився на лаву.

Минали тижні… Але Дорохов часто подумки повертався до того, що сталося в хаті мисливця. Мабуть, тільки тепер він цілком усвідомив слова Фоміна про небезпечність і підступність старих злочинців-рецидивістів. Якби вони запізнилися на кілька годин, хтозна, може, й штовхнув би Нікітський мисливця на цей страшний злочин, а коли б Кир'ян не погодився і став би на заваді — убив би, убив, не змигнувши оком, так само, як Ганну. Сашкові анітрохи не жаль було Міжнародного. От до Ганни або, вірніше, Ангеліни, у нього було якесь двоїсте ставлення. Звичайно, жінка вона порочна, та все-таки подобалася йому наполегливістю, зухвальством чи, може, незвичайністю. Але він розумів, що Ангеліна заплутала б і погубила Кир'яна. А може, змогла б його покохати й сама стала б кращою? Тоді вперше приїхавши на копальні, Сашко не зрозумів, що нема ніякого Хазяїна, а є Хазяйка, смілива, самовпевнена й гарна. Знайшов Сашко на копальневій пошті телеграму, що її буфетниця послала до Ленінграда. Скидалося на те, що вона сама квапила Нікітського з пограбуванням копальневого золота. Сашко був радий, що офіціантка Олімпіада Никонівна й уся її родина не мали відношення до злочинців. Виявилося, що послужлива жінка просто з поваги виконувала прохання буфетниці. Вона справді перевіряла його кишені, бо Ганна взяла під сумнів його, Сашкову, особу. А найбільше жаль було Сашкові мисливця. Щоправда, його не стали притягати за вбивство Нікітського. Психіатрична експертиза визнала, що його дії мали місце в стані афекту — миттєвої несамовитості, і тим самим зняла з нього відповідальність. Було жаль, що сильний і рішучий Кир'ян надломився і поїхав додому, після того як його судову справу припинили, глибоко нещасним чоловіком.