НАВЧАННЯ У СЕБЕ ВДОМА

Тим часом у родині Дорохових назрівали зовсім не передбачені події. Якось удень, йдучи додому обідати, Сашко зустрів по дорозі батька. Той зрадів:

— Ото добре! Хочу поговорити з тобою, синку, сам на сам, щоб матір не тривожити.

Вони зайшли в сквер, сіли на лавку. Дорохов-старший закурив.

— Ти газети читаєш? Знаєш, що у світі діється?

— Так, дещо… І не тільки з газет. Недавно в управлінні лекцію про міжнародне становище слухали… Гітлер вирішив під себе Європу підім'яти, і про витівку японців на Далекому Сході. Гадаєш, воювати будемо?

— До того йде, синку. Неспокійно в світі. Очевидно, й наш уряд вирішив Червону Армію у бойову готовність приводити. Почалась велика пертурбація у військах. — Дмитро Дорохов погасив цигарку, кинув недокурок в урну, поплескав по плечу сина. — Призначили мене командиром батальйону в учбовий полк, доведеться переїздити.

— Як переїздити? Куди?

— Ти поки що матері не кажи. Поїду, влаштуюся і заберу її. Турбуюся, як ти тут житимеш? Цю нашу квартиру доведеться здати. На моє місце інший приїде.

Сашко змінився на обличчі, засмутився, але стримався.

— Гаразд, тату, за мене не турбуйся… Якось… Я ж при ділі. Поговорю з начальством, пораджуся з хлопцями, знайдемо щось.

— Може, попросити, щоб перевели тебе? Та разом з нами?

— Що ти, батьку! А коли тебе з учбового полку ще кудись, то й мені їздити за тобою хвостом?

— Ну, дивися, людина ти тепер доросла, колись все одно треба починати жити самостійно. Матір не тривож поки що. Йди додому, а мені тут ще декуди забігти треба.

Незабаром батько поїхав, і Сашкові довелося розповісти Фоміну про те, які труднощі з житлом його чекають. Михайло Миколайович звично пригладив волосся, що він робив щоразу, коли щось обдумував, пообіцяв:

—Є тут один варіант, я з Іваном Івановичем пораджуся.

Наступного дня вранці Фомін покликав Сашка пройтися з ним.

— Розумієш, є одна кімнатка, але не вельми симпатична. Загалом, подивимося, а потім вирішимо.

Вони проминули базар, звернули в провулок без назви й підійшли до низького, довгого будинку. Пройшли через скособочені ворота, що не зачинялися, і з внутрішнього боку будинку побачили кілька ветхих ґанків, що вели до окремих квартир. На одних дверях висів великий заіржавілий замок, а на ньому шматок фанери з червоною сургучевою печаткою. Фомін зламав печатку, відімкнув замок і ввів Сашка. Маленький передпокій, мабуть, правив і за кухню і за прихожу, з нього двері вели до порожньої невеликої кімнати, обклеєної пошарпаними шпалерами. Одно-єдине вікно виходило на вулицю.

Михайло Миколайович відчинив кватирку, розчинив навстіж вхідні двері, витягнув засувку з труби невеликої грубки, і важке вогке повітря швидко витягло протягом.

— Якщо зробити ремонт, то жити можна. Гадаю, дадуть тобі ордер на цю комірчину.

Сашко походив по кімнаті, повернувся у прихожу, а Фомін наче відгадав його думки.

— З ремонтом я тобі допоможу. Тут тесляреві та маляреві на кілька днів роботи.

— Згоден, — зітхнув Сашко, — деякі речі мені мати залишить.

— Що згоден ти, то згоден, але перш ніж ордер просити, я тобі дещо розповім. Жила в цій кімнаті одна бабуся. Ну, не бабуся, а літня жінка. Знайомих у неї було страх скільки — від Красноярська до Хабаровська, і всі везли їй гостинці. А вона ці гостинці на базар носила, добре, що тут поряд. Торік, незадовго до твого приходу, ми її разом з однією групою за дуже великі подарунки запроторили до в'язниці. Суд речі її конфіскував, а трохи перегодом, вже у таборі, вона упокоїлася.

— Як це упокоїлася? — здивувався Сашко.

— Так. Віддала богові душу. Через те, перш ніж вирішити, чи будеш ти тут жити, я повинен тебе попередити, що квартира ця тривалий час була злодійським кублом і крадене сюди плавом пливло.

— Ремонт зробимо, побілимо, пофарбуємо. Стіни ж не винні,— відповів Сашко.

Коли квартирі надали пристойного вигляду, Сашкова мати пошила на вікно фіранку, над ліжком повісила простенький килимок, прослала доріжки і, виїжджаючи до батька, все наказувала:

— Ти вже дорослий, синку, чистоту підтримуй. Що дрібніше — сам випери, що більше — до китайців у пральню віднеси. Безладу й бруду не розводь, він з підлоги в душу в'їдається. Одружуватися без мого дозволу й не думай.

— Не до одруження мені, мамо. Крім спортзалу та управління, ніде й не буваю. Ні на риболовлю, ні на полювання не можу вибратися. Яке вже тут одруження! Виспатися ніколи, а тут ще в комітеті комсомолу вилаяли, що громадською роботою не займаюся, і прикріпили до групи бригадмілу медичного інституту.

— Куди прикріпили? — не зрозуміла мати.

— В інститутському гуртожитку на Четвертій Радянській організували з студентів бригаду сприяння міліції. Ну, мене послали допомогти їм налагодити роботу. Доведеться тепер у перерву до цих студентів бігати. Вони хочуть у своєму районі порядок навести, щоб хуліганства там чи бійок не було.

— Куди ж вони, твої начальники, дивляться? А коли відпочиватимеш?

— Ну, не щодня ж я туди ходитиму. Адже комсомольці, які в бригадміл пішли, також свій вільний час на громадську справу витрачають.

— А що, в тому бригадмілі й дівчата є?

—Є, мамо, медички, майбутні лікарі.

— Ото й оженить тебе котрась.

— Ну, це ми ще побачимо…

Мати поїхала до батька, і Сашко оселився у своїй власній квартирі. Перше відчуття від самостійності було якесь невиразне, дивне. У маленькій квартирі все було його власне. Хоче — поставить стілець в один куток, хоче — в інший. Надумає топити грубу — і затопить. Може лежати на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись. Може зовсім не спати і читати хоч до ранку. Самостійність несподівано приносила радість, але іноді трохи щеміло серце: нема поряд батька, не стало буркотливого піклування матері, залишився він, Сашко, сам-один…

Але віддаватися самотності в своїй новій квартирі йому не довелося. Незабаром після того як він сюди перебрався, над ранок його розбудив стукіт у віконце. Він подумав, що викликають на роботу. Підійшов до вікна, спробував роздивитися, хто там, але в сірій імлі було видно тільки розмитий силует людини. Сашко натягнув штани й пішов відчиняти. Тільки-но відсунув засув, як побачив незнайомого чоловіка з двома чемоданами в руках. Не мовлячи й слова, чоловік уніс до передпокою чемодани, оглянув Сашка, звелів ці чемодани прибрати і, буркнувши, що у візника ще дещо зосталося, вийшов. Сашко метнувся до кімнати, вихопив з кишені пальта пістолет, намірився йти зустрічати гостя, але той з'явився сам з великою пакою, загорнутою у рогожаний мішок. Кинувши її, лайнув Сашка, що не прибрав чемоданів, заніс їх до квартири, зачинив на засув вхідні двері й пошепки запитав:

— А де сама?

— А сьогодні не ночувала, — не розгубився Сашко.

Він устиг натягнути чоботи, щоправда, без онуч, і накинув піджак. Увімкнув електрику. Чоловік не був здорованем. Оглядаючи нову обстановку, він, мабуть, зміркував, що в кублі сталися деякі зміни. Сашко також зрозумів, що баритися не можна, наставив зброю — Підніми-но, дорогий гостю, руки та стань обличчям до стіни. — Сам притис пістолет до стегна, щоб цей невідомий випадково не вибив у нього зброю, а лівою обшукав кишені, витяг плаский гаманець, одібрав невеликий складаний ніж.

Зброї у незнайомого не виявилося. Не одягаючись, Дорохов вивів гостя в двір і подумав, як бути з дверима. Поки морочитиметься з замком, цей тип може втекти. Вирішив залишити квартиру незамкнутою.

— Ходімо, тут недалеко. Побіжиш — застрелю.

До управління вони йшли мовчки. Черговий з півслова зрозумів Сашка.

— Ходімо разом, треба подивитися, що він тобі привіз, і акта скласти.

Оглянувши кімнату, Сашко переконався, що сюди ніхто не заходив. За розпорядженням чергового запросив як поняту сусідку. Речей виявилося багато. Всі нові, видно, щойно з крамниці. На більшій частині збереглися етикетки. Понята навіть перехрестилася.

— Ну, слава богу, в нашому дворі свій міліціонер завівся. Тепер хоч дихнемо спокійно. Та відьма, як тільки щось не так, погрожувала. Весь двір тримала в страху. Хай у пеклі їй чорти зайвого корячка смоли не пошкодують.

Затриманий поводився на диво тихо. Він наче змирився зі своєю долею і тільки двічі попросив води. Незабаром з'ясувалося, що прибув він здалеку, з міста Петровська-Забайкальського Читинської області, де обчистив крамницю.

Як кажуть, аби почати, а там воно й піде. Днів через десять Сашко, прийшовши додому пізно вночі, на ґанку спіткнувся об великий клунок з оберемком одягу. Він повернувся до управління, застав Андрія Нефедова, який ще не встиг піти додому, і запросив його до себе. Над ранок вони вдвох затримали приїжджих квартирних злодіїв, які прийшли до «хазяйки» по розрахунок.

Товариші по службі сміялися, що тепер вивчення слідчої роботи у Саші Дорохова йде без відриву від дому.

Життя йшло своїм звичаєм.

У ті дні незвичайне торжество охопило місто. Святкували перемогу при Халхин-Голі.

На заводах стихійно виникали мітинги, вулицями йшли демонстранти.

Раділи всі бурхливо, піднесено. Піонери в червоних галстуках салютували зустрічним військовим, не соромлячись, просили показати новенькі ордени. Ніхто не знав, що це лише мала війна й зовсім не за горами та, величезна, страшний тягар якої ось-ось упаде на плечі всього народу…

Дорохов особливо радів за батька, який встиг побувати зі своїм батальйоном на Халхин-Голі. Він написав, що живий, здоровий і все гаразд. У газетах, по радіо розповідалося про те, як доблесна Червона Армія разом з монгольськими військами розгромила Шосту Квантунську армію японських самураїв.

Разом з іншими працівниками карного розшуку Сашко виходив на вокзал зустрічати героїв Халхин-Голу.

На привокзальній площі зібралася сила-силенна людей. І коли прийшов поїзд і з м'якого вагона вийшли командири, люди їх підхопили на руки й бережно понесли. Що говорили на мітингу, Сашко не чув, бо стояв далеко, але зате сам, на власні очі бачив щуплого хлопця, анітрохи не старшого за нього, Сашка, в якого на гімнастерці сяяла справжня Зірка Героя Радянського Союзу. Живий герой — і Сашко бачив його на власні очі!

Але радісний настрій затьмарила біда. Тяжко поранили Стьопу Колесова. Троє практикантів (що лишились) — Нефедов, Боровик та Дорохов — зібралися в кабінеті у Фоміна, й Нефедов — при ньому все це сталося — почав розповідати:

— Послав Картинський мене зі Стьопою сьогодні вранці одного цигана привести до управління — Кольку Волбенка. Йому недавно вісімнадцять виповнилося. Він у нас у карному розшуку до цього разів зо три був. У справі рябого — того самого, пригадуєте? Так ось, цей Волбенко, від кого, ми так і не знаємо, одержував паспорти на коней і перепродував їх у зграю рябого. Але не самому, а комусь з учасників. З тими паспортами вони і збували коней — у Черемхові, на Байкалі. Волбенка ми могли б узяти, але Картинський захотів докопатися до того, хто ті паспорти дістає, от і вирішив Волбенка не заарештовувати.

Ну, а сьогодні вранці Картинський каже: «Ідіть розшукайте Миколу Волбенка. Поговорю з ним востаннє. Може, все-таки схаменеться». Підійшли ми до хати, Степан і каже мені: «Я цього Волбенка минулого разу випустив. Постукав у двері, а він у вікно — і тільки п'яти блиснули. Тепер ти стукай у двері, а я ззаду, за хату зайду». Постукав. Мати Кольчина почала розпитувати, хто, та що, та чого. А я бачу, Колька цей у віконце на мене глянув. Ну, думаю, вдома, значить, недарма грязюку місили. А дощ так і періщить. Чую, загримотіли защіпки, засуви дверні. Тільки зайшов у сіни, а надворі постріл, другий. Кинувся я у двір, дивлюся, Стьопа й Колька по грязі качаються. Волбенко хоче вирватися, а Стьопа обхопив його обома руками, лежить під ним і не пускає. Скрутив я цигана ременем, а Степан підвестися не може, просить: «Подивися, що в мене з животом». Розстебнув я пальто, піджак, а її нього вся сорочка в крові. Схопив його — і в хату. Куля йому в лівий бік влучила. Перетягнув рушником. Сусіда послав «швидку» викликати. Лікар каже: погано, крові багато втратив. Але Стьопа навіть не стогнав. До лікарні його відвезли. Ми з Картинський туди їздили. Сказали, що порожнинна операція і ще не закінчили.

Вперше хлопці бачили Нефедова таким розгубленим.

— А циган утік? — не витерпів Сашко.

— Ні, я ж його добре зв'язав… Потім під вікном знайшли ми іржавий «сміт-вессон» у ньому один патрон зостався. Колька каже, що вистрелив з ляку, боявся, що заарештують.

— Де він, цей Волбенко? Піду на нього гляну, — вирішив Боровик.

— Не пустять, — зітхнув Андрій. — Його сам Чертов разом з прокурором допитують.

Лише через тиждень їм дозволили провідати Колесова. У палаті було ще двоє післяопераційних хворих, і хлопці спершу Степана не впізнали. Він лежав на спині і, коли вони зайшли, насилу повернувся на правий бік. Змінився він страшенно: ніс загострився, очі запали, сіра з жовтизною шкіра обтягнула лоб і вилиці. Побачивши сумні обличчя практикантів, Степан винувато всміхнувся:

— Здається, видряпаюся. От тільки двох ребер не вистачатиме. Мабуть, знову в учителі доведеться йти…

Медична сестра відібрала в хлопців гостинці й випровадила з палати. У лікарняному сквері вони всілися на лаву.

— Жалко Стьопу, — зітхнув Андрій. — Хірург каже, якби на три пальці вище влучило, ніхто б його не врятував. Там знаєте яка куля була? Як на ведмедя — прямо жакан! І теж свинцева. Добре, хоч живий зостався.

— Хлопці, а що це Степан про вчителів згадав? — запитав Боровик.

— А те, що тепер йому в розшуку робити нічого. Чув, як Іван Іванович казав, що Стьопка на все життя інвалід. Спишуть його на пенсію. — Сашко зітхнув.

— Андрію, а хіба в Степана зброї не було? Чому не стріляв?

— Одужає, запитаємо. Я гадаю, пожалів він того дурня. Перший раз Волбенко кудись угору вистрілив. Степан кинувся до нього, вибив револьвер, а ця стара американська пушка, падаючи, вдруге сама пальнула. Мабуть, зачепилася за щось, а може, вдарилася.

Сашко, нагнувшись, креслив прутиком на землі візерунки. Крізь зуби, не підводячи голови, він процідив:

— Шульгін казав, що в розшуку мало навчитися працювати, треба ще й зуміти вижити і при цьому залишитися людиною. Стьопі куди простіше було рішити Волбенка, а він на револьвер кинувся. Врятуватися не зумів, але людиною зостався.

— Балачки все це. Слова пустопорожні,— розізлився Боровик. — Стьопка зостався калікою, таким самим, як твій Шульгін. Стріляти в них, паскуд, треба першим.

Нефедов подивився на приятеля, зітхнув:

— Дурень ти, Анатолію! Зрозумів?

В управлінні Фомін розпитав Сашка про здоров'я Колесова й пообіцяв:

— Зайду, провідаю хлопця. Поки здоровий, кожному потрібний, а ось станеться таке, за роботою та біганиною ніколи зайти до товариша. Так що ти, Сашко, не забувай, заглядай до лікарні. Там Степанові тепер довго жити доведеться. А лежати самому тоскно, я це знаю.

Через кілька днів, коли Сашко був у кабінеті сам, пролунав телефонний дзвінок. Якийсь чоловік хриплуватим басом попросив Фоміна. Дорохов відповів, що Михайло Миколайович в управлінні, але кудись вийшов.

— Слухай, друже! Перекажи Фоміну, щоб нікуди не йшов. Хай зачекає… Хочу його бачити, скоро прийду. Скажи, що дзвонив Олег.

Тільки-но з'явився дядько Миша, Сашко слово в слово передав Олегове прохання.

— Який Олег? — здивувався Фомін.

— Прізвище не назвав; сказав, що прийде. Голос у нього якийсь застуджений.

— Виходить, повернувся наш геолог, — вирішив Фомін. — Ось що, Сашко, ти теж будь на місці. Познайомлю з цікавою людиною.

Вдень з'явився Олег. Високий, худий і не просто засмаглий, а продублений на вітрі, сонці й морозі. Довго обіймав Фоміна, дружньо привітався з Сашком. Обидва приятелі закидали один одного запитаннями. Михайло Миколайович Сашкові пояснив:

— Олег працював у нас у розшуку. Не знаю чому й за які заслуги, міськком партії направив його на навчання в геологічний. Закінчив і тепер ось блукає по тайзі, обнявшися з ведмедями, золото шукає.

— Що там золото! — зітхнув Олег. — Молібден тепер набагато потрібніший. Молібден — це міцна сталь, і не будь-яка, а броньова. Його якраз ми й шукаємо. Ось послухайте, хлопці, що зараз у тайзі робиться. Кілька партій ведуть розвідку для майбутньої траси. Від Байкалу до Амуру пройде нова залізниця. Друга, і через найзаповідніші місця, кілометрів чотириста — п'ятсот на північ од нашої магістралі. Ви не уявляєте, скільки там, у землі, всякого добра. А як зміняться ті краї! Виникнуть нові копальні, будуть збудовані заводи, виростуть міста, розквітне найглухіша тайга. А ти, Михайле, кажеш — золото. Та там його знаєш скільки? — Олег дістав із польової сумки складену вчетверо кальку й показав обом жирний чорний пунктир, що проліг од Байкалу до Амуру через річки, болота й гірські перевали. Сашко прочитав назву, чітко виведену вгорі: «БАМ-транспроект».

— Ось у зоні майбутньої Байкало-Амурської залізниці ми, геологи, весь час й ганяємо. Чого, брате, там тільки нема: залізо, вугілля, нафта, рожевий мармур!.. А вам би тільки золото!

— Коли ж це буде?

— Думаю, Мишо, через кілька років закипить робота. Проведуть розвідку по всій трасі, затвердять і почнуть будувати.