"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

телебаченням, особливо ж серед виборцiв похилого вiку, якi продовжують
iснувати у своєму вiртуальному СРСР. Але цим людям i в снi б не приснилося
добровiльно виходити на вулицi за свого президента, якщо тiльки їм не
оголосять мобiлiзацiю: сама iдея iнiцiативи, похiдної вiд них, а не спущеної
"згори", залишається для них цiлковито iнопланетянською.
I в цьому, власне, суть проблеми. Україна, без сумнiву, по-своєму
"розколота", але зовсiм не за географiчною, лiнгвiстичною а чи релiгiйною
ознакою, як намагаються переконати Україну й решту свiту (як бачимо,
небезуспiшно) полiттехнологи Януковичевої кампанiї. Насправдi цей розкол
куди важче окреслити, бо проходить вiн, сказати б, не "в просторi", а "в
часi". По однiй сторонi тут - новонароджене й повнокровне громадянське
суспiльство, яке жодним чином не погодиться визнати результати
сфальсифiкованих виборiв (що вже отримали влучну назву "згвалтування нацiї")
i клекоче обуренням на саму думку отримати президента з двома судимостями,
чиї судовi справи зберiгаються в московських архiвах КГБ. По другiй сторонi,
натомiсть, перебувають люди, якi з рiзних причин були "експатрiйованими" в
радянське тоталiтарне минуле (хай навiть змалiле до розмiрiв занепадаючої
шахти) i яким i Досi невiдомо, що владi можна протистояти якось iнакше, анiж
тихцем її лаючи. Для багатьох таких аутсайдерiв iсторiї примусовi виправи за
межi своєї "виправної зони" в ролi "прибiчникiв Януковича" виявились
унiкальним пiзнавальним досвiдом i вперше в життi вiдкрили їм очi на
реальнiсть, про iснування якої вони ранiше й не пiдозрювали.
Тож розкол насправдi пролягає мiж сьогоденням - i днем минулим. I вся
реальна сила в країнi лежить по сторонi першого, а не останнього. Щоб дiйти
до цього, нам знадобилося тринадцять рокiв.
Просто кажучи, за 13 рокiв Незалежностi українське суспiльство стало
досить дорослим, щоб нарештi перерости правлячий "пострадянський" режим,
верхiвку якого складали колишнi комунiстичнi секретарi та кагебiвськi
сексоти, що в мiжчасi обернулися на зграю звичайнiсiньких бандитiв. У недiлю
режим луснув по швах, як на переростковi зношений тiсний костюмчик, i
українська полiтична нацiя вийшла з нього на свiт - нага, переможна й
прекрасна, як Свобода на полотнах романтикiв.
Перебування в цi днi на вулицях Києва дає нi з чим не зрiвнянну
наснагу. Заснiжене мiсто наскрiзь перейняте атмосферою тепла, братерства й
солiдарности, немов у щасливiй родинi. Свобода, як вiдомо, - мати
прекрасного: iстина, яку особливо наочно iлюструють визволенi народи.
Опинитись у вирi вiдразу сотень тисяч прекрасних, розсмiяних облич i сяючих
очей (досi я нi разу не занюшила в повiтрi хоч би найслабшого подуву
алкоголю, i це незважаючи на мороз!), - переживання унiкальне й незабутнє.
Вдень i вночi юнi панянки й старшi панi розливають уздовж Хрещатика
безкоштовну гарячу каву. Люди, що принесли в наметове мiстечко харчi й
теплий одяг, утворюють цiлодобову чергу. Кав'ярнi працюють без перерви, поки
їм стає запасiв, таксисти, пiдвозячи вас до Майдану Незалежностi, не беруть
грошей, i всi машини в центрi мiста без упину ентузiастично сигналять. Поп-
та рок-спiваки окупували сцену у центрi майдану, i час вiд часу цiла
велелюдна площа пiдхоплює пiсню, зливаючись у єдиний хор. Численнi
мiлiцейськi та вiйськовi частини, в панiцi стягненi, було, до Києва властями
з усiєї країни, одна по однiй переходять на бiк народу, в'яжучи собi на
унiформи помаранчевi стрiчки. Тимчасом на пiд'їздах до мiста селяни блокують
шлях прибуваючим вiйськовим пiдроздiлам, танкам i бетеерам i закликають їх