"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

приєднуватися до всенародної громадянської непокори. Кажуть, це дає свої
наслiдки.
Нашi польськi гостi кажуть, що це їм нагадує Польщу 1980-го. Чехи
згадують Прагу в 1989-му. Тепер наша черга.
Це наша армiя. Наша мiлiцiя. Наша країна. I ми не дозволимо жменьцi
застуканих на гарячому злочинцiв затягнути її назад у минуле. "Народ не
подолати!" - одне з часто скандованих у цi днi гасел. 1 вiдчуття, справдi,
саме таке - попри всi соцiальнi, мовнi, релiгiйнi та культурнi вiдмiнностi,
котрих iз подостатком набирається в кра'iнi з чи не найбiльш
буремно-драматичною iсторiєю в Європi (мiж iншим, саме ця неоднорiднiсть не
раз виявлялася для України якраз вельми корисною, хоч би тiльки в культурнiй
сферi). Тепер, уперше за цiлу новiтню iсторiю, ми вiдчуваємо, що ми справдi
єдинi як нацiя. Несамовито.
Колись за радянських часiв, дiвчинкою, я заздрила росiйським
iнтелектуалам, якi заявляли, примiром, пiсля радянського вторгнення в
Афганiстан, що їм соромно за свою країну. Як українка, я не могла подiляти
цього почуття, бо "їхня" країна - Радянський Союз - не була "моєю", i за її
дiї я не вiдчувала жодної моральної вiдповiдальности (переживати сором за
свою країну - то, як-не-як, один iз привiлеїв iстинного громадянства!). Тодi
я мрiяла мати хоч би таку свою державу, за яку могло б бути соромно, -
ситуацiя все-таки краща, нiж не мати нiякої.
За iронiєю, невдовзi пiсля 1991-го року безславне правлiння Леонiда
Кучми зробило цю мрiю дiйснiстю. Наступних десять рокiв я мрiяла вже про
таку батькiвщину, якою можна було б пишатися. Тепер, уперше в життi, можу
нарештi щиросерде заявити, як багато моїх землякiв заявляють у цi днi: я
пишаюся моєю країною - вiд 21 листопада бiльше не Україною Кучми чи
Януковича, а Україною народу, мiльйони синiв i доньок якого захищають
сьогоднi на вулицях свiй так трудно вiдвойований вибiр власного майбутнього.


I ВОРОТТЯ НАЗАД НЕМА
" S u ddeutsch Zeitung ", 29 листопада 2004 р.

Яка зараз ситуацiя на вулицях Києва?
Кiлькiсть демонстрантiв уже сягнула пiвтора мiльйона й продовжує
зростати, бо люди й далi прибувають до столицi з усiх усюд країни, готовi
стояти на лютому морозi доти, доки Вiктора Ющенка не буде офiцiйно визнано
президентом. Першi два днi дорожня мiлiцiя ще якось намагалася заблокувати
в'їзд у мiсто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в
Iнтернетi, кияни розгорнули власну iмпровiзовану "службу перевезень" - за
нiч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежностi всiх, чиї
транспорти було затримано на мiлiцейських постах. Це лише один невеличкий
приклад того, як розгортаються подiї: те, що вiдбувається зараз на вулицях,
можна назвати зразком громадянського суспiльства в дiї.
Вдень i вночi люди несуть харчi для тих, хто живе в наметовому
мiстечку, кав'ярнi в центрi працюють цiлодобово, на вулицях безкоштовно
розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у
своїх домiвках... Панує атмосфера загального пiднесення - любовi й
братерства, i цiле мiсто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням
та сигналами машин. Комiтет нацiонального порятунку, очолюваний Вiктором