"Павло Загребельний. Учитель (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кiсточкою i знову плюнув ледве не в обличчя молодому чоловiковi.
Той захистився рукою й несподiвано сердито сказав:
- До чого тут редиска i всi вашi дотепи? Якщо хочете, то я вам розповiм
одну iсторiю, i ви самi перекона║тесь, що не слiд говорити так зневажливо
про музику i про людей, якi ┐й служать...

Шурхотiв дощ, в напiвтемрявi поблискували бiлки великих очей юнака, i
зовсiм незрозумiле було, про що вiн хоче розповiсти i яке вiдношення ма║
його iсторiя до цi║┐ м'яко┐ пiтьми, з якою вiдчайдушне боролися хисткi
вогники свiчок, до прекрасно┐ музики, що долинала з другого поверху, i до
дебелого брюнета, який все ще мучився з шестикiлограмовим херсонським
кавуном, наштрикуючи скибки почорнiлою ресторанною виделкою.
- Щоб вам все було цiлком зрозумiло, - сказав юнак, - я почну з самого
початку.
Вiн зупинився, немов хотiв запитати, чи слiд йому продовжувати.
- Це було на пiвднi, в маленькому мiстi, де море зазира║ у вiкна
будиночкiв, де в повiтрi завжди сто┐ть запах солi, йоду од водоростей i
риб'ячо┐ луски. Нiхто не знав, звiдки прийшов у рибальське мiсто Григорiй
Матвiйович Соболенко, але достеменно вiдомо, що вiн був немiсцевий. Всi
пам'ятали його вже викладачем тiльки що створеного в мiстi музичного
училища, а що вiн робив до того, де був ранiше - нiхто не знав. Та,
власне, хiба це не доля кожного з нас: тебе зовсiм не помiчають до того
часу, поки ти не вiдзначишся чимось, не зробиш чогось визначного.
Отже Григорi║м Матвiйовичем зацiкавились в мiстi як учителем музики. Ще
бiльше розмов було, коли стало вiдомо, що вiн одружу║ться з Мариною,
дочкою старого боцмана Драбини, найвродливiшою в мiстi дiвчиною. Нiхто не
мiг зрозумiти, за що Марина могла покохати цього чудiя, який тiльки й
вмiв, що грати на скрипцi, ходив у окулярах з товстими скельцями, був
надто довгий, незграбний.
Коли молодi оселилися в сво┐й першiй квартирi, все ┐х майно складалося
з фiбрового чемоданчика, утюга старовинного литва, продавленого плетеного
крiсла, оберемка нот i скрипки. Безтурботне, вiльне життя для Марини
закiнчилося. В не┐ тепер з'явилася безлiч нових обов'язкiв. Треба було
ходити на базар, готувати обiд, прибирати в кiмнатi, допомагати чоловiковi
переписувати ноти i статтi, якi вiн час од часу надсилав до столичного
журналу "Музика i революцiя".
В училищi Григорiю Матвiйовичу доводилось працювати дуже багато, бо
сини рибалок, бiльш звичнi до вiльно┐ музики моря, анiж до звукiв, що
виривалися з дерев'яних тiснин тендiтних iнструментiв, поки що не виявляли
особливих успiхiв. А у Григорiя Матвiйовича була пота║мна мрiя про те, щоб
хоч один з його учнiв у майбутньому став вiдомим музикантом i прославив
сво║ маленьке мiсто. "Бо кожне маленьке мiсто, - любив повторювати
Соболенко, - ма║ право на свою велику людину".
Вiн влаштовував додатковi заняття, довгi години просиджував у маленькiй
мiськiй бiблiотецi, перечитуючи старi книги про мистецтво, i часто
повертався додому дуже пiзно. Марина здебiльшого була в квартирi сама.
Коли ставало сумно вiд самотностi, вона пiдсувала крiсло до вiкна i
починала дивитись на море. Море шумiло монотонно, ласкаво, заспокiйливо, i
Маринi ставало якось легше на душi. Так вона й засинала в крiслi бiля
вiкна пiд шум хвиль. Вночi приходив Григорiй, гучно тупотiв ногами, гримiв