"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

Володимир Заєць

ВТЕЧА
Оповiдання
______________________________________________________________________

Заєць Володимир Аполлiнарiйович (Київ)
Пригоди, подорожi, фантастика - 88, с.214-231
К.: Видавництво "Молодь", 1988
OCR i редакцiя Dauphin, червень 2003
______________________________________________________________________

Йти додому сьогоднi, як i взагалi останнiм часом, не хотiлося.
Спершу Мишко щиро вiрив, що справжня причина його затримок криється в
постiйних робочих клопотах. Одразу ж пiсля чергової доби вiн заїжджав
у колону i, не дожидаючись напарника, мив машину, перевiряв рiвень
мастила й без кiнця-краю регулював зазор у трамблерi. Одне слово, дiла
вистачало.
Але сьогоднi... Напарник прийшов ранiше, нiж завжди, "Волгу" Мишко
вимив ще бiля полiклiнiки, мотор працював, як бджiлка. З чистою
совiстю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнiтила його.
Але ж чому, чому? Мишко замислено сiв на промаслену лаву, де звичайно
перекурювали слюсарi. "Чому ж додому не хочеться? - думав вiн. - Може,
ще не все зробив на роботi? А й справдi! Лiве дзеркало треба замiнити.
Але нi. Вчора завгар сказав, щоб до закiнчення кварталу про це й не
мрiяли".
I тут Мишковi Ковальчуку, тридцятирiчному водiєвi "невiдкладної
допомоги", стало ясно, що останнiм часом його геть перестали вабити до
себе i будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, i їхня
квартира - саме їхнє домашнє вогнище. Де була єдина причина його
постiйних затримок на роботi.
Вiн стурбовано повертiв головою, мовби комiрець надто стискав йому
повну червону шию, i, надувши щоки, з силуваною бадьорiстю видихнув:
- Трам-тарам-тарам!
Повз нього проходили водiї, вiталися, i їм трохи навдивовижу було
бачити таким пригнiченим цього завжди життєрадiсного товстуна.
- То їдьмо вже, чи як? - вигукнув напарник Женька, крутячи ручку
пiдйому скла у дверцятах.
- Авжеж, - якомога бадьорiше вiдповiв Мишко i сам вiдчув у
власному голосi сум.
Вiн сiв у машину й до самого дому не зронив нi слова. Незвичне
Михайлове мовчання неприємно вразило й навiть розiзлило Женьку.
"Подумаєш, цяця! - з досадою подумав той. - Теж менi
ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!"
- Дякую, Женю, - неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась
коло його пiд'їзду, i, забравши купу журналiв "Химия и жизнь", зачинив
за собою дверцята.
- Їжте на здоров'я! - сухо вiдрiзав Женька.

Мишко поволi, знехотя пiдiймався вищербленими бетонними сходами.