"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

уявив собi, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкi
пагiнцi, яскравi квiти i як гинуть вони пiд задушливим покривалом.
Йому хотiлося заплющити очi, щоб не бачити цього жаху, цiєї
блюзнiрської наруги живого над живим; його судомило вiд цiєї
демонстрацiї бездумної людської жорстокостi, всеперемагаючої оргiї
знищення того, що є основою всього життя на землi - рослин.
Йому раптом пригадалася стаття з журналу "Химия и жизнь". Ця
стаття вразила його до потрясiння, i тепер, коли слова з неї, палаючи
вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолi
виступили краплi поту, а руки на кермi судомно стислися й похололи.
Вiн дивився перед собою i бачив слова, мовби витканi з вогненних
лiтер-ниток: "Тушканчик, збитий автомобiлем, лежав за пiвтора метри
вiд дороги. Голова його була розтрощена..."
Мимохiть Мишко почав вести машину якомога повiльнiше.
- Ти наче волами їдеш! - насмiшкувато зауважив черговий лiкар,
який сидiв у машинi.
Але Мишко, мiркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження.
Чимдалi вiн став вiдчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця -
автомобiля, цього механiчного чудовиська. Навiть запах бензину, такий
приємний ранiше, викликав легку нудоту.
Наступного пiсля чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли
не було ще й восьмої години i, не чекаючи напарника, пiшки подався
додому.
I невiдь звiдки прийшла до нього певнiсть, що вiн бачить автобазу
востаннє, що бiльше нiколи не заїде за цей побiлений вапном паркан, не
пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й
тьмяно-лискучими плямами мастила.
Прийшовши додому i побачивши, що дружина покинула його, Мишко
анiтрохи не здивувався i з смиренною приреченiстю долучив цей факт до
тої низки недоладностей, котрi настiйливо переслiдували його останнiм
часом.
Спорожнiла кiмната була лункою, просторою i невпiзнанною, аж нiби
чужою. Мишко сумно споглядав темнi прямокутники на стiнах у тих
мiсцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лiнолеум, убогiсть якого
особливо впадала в очi тепер, у порожнiй квартирi.
Вiн стояв посеред кiмнати й зацiпенiло, повiльно переводив погляд
з одного мiсця на iнше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образiв,
спогадiв довiльно, без будь-якої на те причини тiснились у головi.
Снував у нiй безладний багатоголосий гомiн, як у залi для чекання
залiзничного вокзалу пори лiтнiх вiдпусток. Мишко дивився на
пофарбованi ним плiнтуси, оббитi дерматином дверi, стелю... Його руки
пам'ятали цю роботу. А ось за цим столом вiн сидiв, i гладенька
вiдполiрована стiльниця, увiбравши теплоту його тiла, мовби й сама
стала живою. I все довкола було нiби продовження людського тiла,
якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. I тут Мишко
зауважив, що про все це думає в минулому часi. Вiн прислухався до себе
й зрозумiв, що в ньому народжується вiдчуження до всього, що його
оточує; i що, поза всяким сумнiвом, прив'язаний вiн був не до
бездушних предметiв, а до людей, котрi населяли й оживляли цi предмети
i всю квартиру. Зникли люди, i квартира перетворилась на мертву