""Веста" не знає пощади" - читать интересную книгу автора (Козакевич Микола)

2

О сімнадцятій годині на стадіоні “Легія” розпочався футбольний матч між командами класу “А” з Гданська і Варшави. Десять тисяч глядачів, прикривши голови газетами, пильно стежать за грою, раз у раз вибухаючи галасом захоплення або розчарування.

Крики, свист і аплодисменти болільників проникають крізь мури сірого будинку, який стоїть недалеко від стадіону. їх виразно чути у великій кімнаті з полицями і шафами, заповненими папками. За балюстрадою для ділових відвідувачів стоїть Юрек В’юн.

— Що ви мені скажете? Будуть на завтра результати чи ні?

Експерт — літній, лисуватий чоловік з круглим черевцем — підводить на нього лагідні очі:

— Чого вам треба? Ви привезли матеріал, зробимо знімки і помістимо їх у картотеку невизначених слідів, а вашому капітанові завтра покажемо збільшений знімок, зрозуміло?

— Ну, а коли ж ви зідентифікуєте того пасажира? Капітан саме на це чекає… — наполягає Юрек.

Експерт помітно втрачає терпіння,

— Найгірше, коли шофери беруться за криміналістику. Де я вам, до дідька, візьму ту ідентифікацію, коли в мене ні з чим порівнювати, нема матеріалу?

Тепер Юрек не розуміє, про що мова.

— А пошукати в цьому гамузі не можна? — киває він головою на довгі ряди папок.

Експерт — людина витримана, але по його очах видно: ще хвилина — і він вибухне.

— Чоловіче добрий! У нас тут сто тисяч дактилоскопічних картонок, і ви хочете, щоб я відшукав серед них потрібну вашому начальникові, немов це носовик у шафі для білизни! Ідіть краще, бо я, їй-богу, не ручаюся за себе…

Та Юрека В’юна не так-то легко налякати.

— Пане начальник, — говорить він примирливо, — а коли все-таки ви зможете сказати, чиї це сліди?

Експерт важко зітхає, але, розуміючи, що інакше від цієї нав’язливої людини не одчепишся, солодким голосом пояснює:

— Щоб встановити ідентичність слідів, треба знати прізвище особи, яку в цьому підозрівають, розумієте? Тоді я легко відшукаю дактилоскопічну карточку, — звичайно, коли ця людина в нас зареєстрована, — скажу все, що нам відомо про неї, визначу, її сліди знайдено на місці злочину чи ні. Ясно?

Юрек киває головою, зневажливо кривить губи і нарешті цідить крізь зуби:

— Виходить, ви нам скажете, що то за піжон, коли ми вам скажемо, хто він такий? О боже, це велика штука! Тільки якщо ми з капітаном самі дізнаємося, то якого дідька морочитимемось потім ще з вами? А я думав, що ви будете провідною зіркою у нашому слідстві…

Експерт стає червоний як рак і таким красномовним жестом хапає прес-пап’є, що Юрек вмить зникає з кімнати.

Було ще рано, а перед кінотеатром “Айстра” вже засвітилися неонові вогні. Фільм “Дівчина з Шампані” користується великим успіхом, то ж не дивно, що До каси стоїть довга, мальовничо закручена черга, хоч до сеансу, який почнеться о вісімнадцятій годині, лишається тільки п’ятнадцять хвилин.

Ті, що поспішають у кіно, повинні пройти повз невеличкий будинок, біля якого стоїть міліціонер. У підвалі цього будинку, за старанно закритими залізними віконницями теж горить електричне світло. Два чоловіки зайняті тут страшною “забавою”. Ось вони встановлюють У різних положеннях два манекени, прицілюються і стріляють у голови, набиті якоюсь масою. Після кожного пострілу вимірюють глибину каналу і його кут нахилу.

— Двадцять три градуси, — відзначає один, дивлячись на шкалу вимірювального апарата.

— Точно… — відповідає другий і малює на схемі положення пістолета…

Треба зробити багато пострілів, щоб не сумніватися у висновках експертизи. Чорне дуло пістолета системи “Веста” так нагрівається, що обпікає пальці.

— Тепер завдання номер два. Визначити приблизний зріст вбивці, припускаючи, що під час пострілу він нормально тримав зброю, — говорить молодший чоловік.

Один манекен вони ставлять так, щоб він був не вищий за Вільгельміну Рем, а другому повертають руку, немовби він має стріляти у скроню першого під таким самісіньким кутом, як це записано у протоколі медичної експертизи.

— Увага, починаю… — попереджає старший. Перший спішно відходить і стає позаду старшого. Він бачить голову манекена, в яку спрямовано дуло пістолета, витирає хусточкою спітнілий лоб і, мимоволі стискуючи губи, чекає, коли пролунає постріл. Старший ретельно цілиться. Його палець плавно натискує спусковий курок пістолета “Веста”…

Двадцять друга година.

На довгих мотузках, прив’язаних до стелі, висять пляшки з-під вина і горілки. Вони без дна і тому здаються своєрідними абажурами, крізь які на голови відвідувачів, що сидять за високою стойкою бару, падають круглі плями зеленуватого світла. У цій маленькій харчевні їдять не дуже багато, зате п’ють скільки хто хоче. В повітрі висять застиглі, наче мармурові смуги тютюнового диму, пахнуть корнішони, оселедці в олії і жарені печериці. Огрядна офіціантка моторно наливає в чарки горілку, швидко змінює малюсінькі тарілочки під абсолютно символічну закуску.

— Офіціантко, рахунок! — гукає хтось нетерпляче.

— Хвилиночку, не можу ж я розірватися! — відповідає офіціантка, наливаючи вишнівку блондинові, який сумно похитується на високому стільці. Блондин у картатій куртці сидить уже дві години.

— Це четверта, — звертається кельнерка чи то до самітного клієнта, чи до самої себе, щоб запам’ятати, скільки той випив.

Блондин ствердно киває головою і байдуже смокче з чарки. Обличчя у нього таке жалібне й зажурене, що неважко догадатися: він прийшов сюди втопити якийсь пекучий смуток, а до всього іншого йому немає діла.

— Хто хотів платити? Де той чоловік? — У голосі офіціантки почулася тривога: одне місце біля стойки було порожнє. А ще хвилину тому там сидів якийсь добродій у шовковому плащі, з плоским годинником на товстому золотому браслеті, який виднівся з-під білого манжета сорочки. Офіціантці було чого хвилюватися: рахунок відвідувача перевищував триста злотих.

— Була пташка — полетіла, га? — по-дурному пожартував один з відвідувачів.

Блондин посоловілими очима стежив за цією сценою. Ніхто з п’яного товариства не співчував офіціантці, а декого, здавалося, забавляло її горе.

— Де той чоловік, який… — знову безнадійно запитує офіціантка. Але в цей час хтось протискується до стойки.

— Чого ви репетуєте? — грубо говорить чоловік, який, видно, звик наказувати. — Я залишив гроші під тарілкою…

П’яний блондин бачить, як незнайомець піднімає тарілку, і вражена від несподіванки офіціантка, щось радісно белькочучи, виймає з-під неї банкнот.

— Але ж тут п’ятсот злотих! — каже вона і засоромлено протирає рукою очі.

— Ну і що з того? — зневажливо відповідає клієнт, знизує плечима і виходить з приміщення. Офіціантка проводжає його здивованим поглядом. Усі присутні приголомшені. Блондин залишає на столі свій капелюх (місце зайняте!) і поволі прямує до виходу. У мокрому асфальті вулиці відбиваються розпливчасті тремтливі смуги неонових вогнів кафетерію “Новий світ”. До бару під’їжджає кремовий автомобіль, зупиняється перед чоловіком у шовковому плащі. Незнайомий якусь хвилинку стоїть на краю тротуару, немовби думає, переходити йому на другий бік вулиці чи ні. Від фар нової машини на асфальт падають червоні плями, і здається, що то з крил машини капає кров.

Дверцята автомобіля розчиняються, і чоловік у шовковому плащі вже хоче сідати, але в цю мить перед ним виростає низька постать у спортивних тапочках і в піджаку, піднятий комір якого затуляє обличчя. Короткої розмови між цими людьми блондин не чує. Проте з їхніх жестів він робить висновок, що чоловік у тапочках щось просить, а другий, у шовковому плащі, незадоволений цим проханням. І тут відбувається таке, чого ніяк не можна було передбачити: обірванець у тапочках сідає разом з власником золотого годинника в автомобіль, і машина тихо рушає у напрямі Краківського передмістя.

Блондин повертається в бар і, сівши за свій столик, обгорілим сірником записує номер машини на паперовій салфетці, яку потім непомітно ховає в кишеню. Треба перевірити, хто це має змогу давати по кілька сот злотих чайових, і поцікавитися золотоносною професією цього пана. Деякий час блондин думає про низенького чоловіка в спортивних тапочках. Над цим варто замислитись. Але ні, не можна займатись одразу всім; кінець кінцем його завдання полягає в тому, щоб стежити за людьми, які в різних установах громадського харчування незрозуміло щедро викидають гроші на вітер.

— Налийте, будь ласка, ще одну чарочку!

Перед високим будинком на Пулавській вулиці майже одночасно зупинилися два автомобілі. У другій машині приїхав капітан Завірюха. А в першій? Капітан на мить замислився: минула вже одинадцята година, — хто б це міг приїхати таксі до його будинку в такий пізній час?

— На добраніч, пане начальник, — попрощався Юрек.

— Бувай! До ранку! — машинально відповів Завірюха.

З передньої машини вийшли чоловік та жінка, і капітан упізнав свою дружину і професора Верхара.

— А ось і наш блудний син, — весело привітав його професор, який у товаристві молодої жінки випрямився і наче помолодшав.

— Пробач, Марійко, але в мене була спішна робота, я не міг відкласти її до завтра, — шепнув Завірюха, цілуючи дружину.

— А хіба я тобі дорікаю, Ромеку? — тихо запитала жінка. Та капітан відчув докори сумління.

— До побачення, я вже рушатиму, — заквапився Верхар. — Бойове завдання виконано, з дружиною в кіно ходив, благополучно доставив її додому, тепер я поїду цим самим таксі…

— А може, заглянеш до нас на хвилинку? — ввічливо запропонував капітан.

— Оце зараз? Бійся бога, капітане, ти зовсім забув, котра година! Минула вже одинадцята.

Але Марія підтримала чоловіка:

— Справді, пане професор, без церемоній, дуже просимо. Приготую каву, поговоримо з годинку. А тоді Ромек проведе вас до стоянки таксі.

Професор ще кілька хвилин відмовлявся, потім заплатив водієві і пішов з подружжям. Марія Завірюха була рада, що професора вдалося умовити — принаймні Ромек не вткнеться зразу в книжку, щоб після обов’язкового читання заснути кам’яним сном. Що ж, іноді доводиться вдаватись і до таких вивертів, якщо в тебе чоловік “міліціонер”.

— Цікавий був фільм? — запитав капітан.

— Звичайно. У ньому дещо навіть тебе стосується, — сказала дружина, готуючи каву.

— Якийсь детектив? — скривився Завірюха.

— Так, історія розслідування складного злочину, — пояснив Верхар, погладжуючи свою сиву борідку. — Треба сказати, що фільм впливає на нерви. Французи це вміють. Але чому ти кривишся? Тебе в першу чергу повинні цікавити такі фільми.

— Роман не терпить сенсаційних книжок і фільмів, — кинула з свого місця Марія. — Каже, що йому і в житті вистачає криміналістики.

— Цікаво, — промовив професор. — А от я, хоч і сиджу по вуха в психології, а дуже люблю психологічні фільми і твори. Справа в тому, що інтуїція і талант автора часто показують певні психологічні правила гнучкіше і виразніше, ніж наймудріша наукова стаття. Невже з сенсаційними творами справа стоїть інакше? Капітан заперечливо похитав головою:

— Марія спрощує причини, через які я не люблю таких творів. Справа не стільки в пересиченості кримінальною проблематикою, як у тому розчаруванні, яке мене охоплює після читання чи перегляду такого твору.

— Навіть тоді, коли це чудовий витвір мистецтва?

— Що ж з того, якщо він здебільшого неправильно відображає нашу роботу.

Верхар глянув на капітана.

— До речі, як там твоя “Веста”?

Завірюха відповів не одразу, бо дружина саме принесла каву. Коли перед кожним стояла склянка і блюдце для тістечок, розмова відновилася.

— Ти питав про “Весту”? Що ж… Я просидів чотирнадцять годин у квартирі того мнимого самогубця. Прочитав сотні листів, перегорнув усі книжки, блокноти, календарі, зошити. Коли б це був фільм, то я, напевно, уже зробив би якесь незвичайне відкриття, яке б “пролило світло”, “навело б на правильний слід”.

В останніх словах відчувалася прикрита іронією втома і гіркота.

— І що, ти просидів даремно? — зітхнула Марія, пригадавши розчарування, яке охопило її, коли професор по телефону повідомив, що чоловік не піде в кіно.

— Даремно? Ні, цього не можна сказати. Я знайшов кілька нових стежок, кілька нових фактів.

— Наприклад, ота сцена з “Макбета”, — підказав Верхар.

— Так, ця сцена дуже важлива. Навіть якби я тільки пересвідчився, що суперечка між Ремами всього-на-всього записана на плівці сцена з театральної вистави, то й тоді не пошкодував би цілого дня. На жаль, ще нічого певного невідомо про Теофіла, і тому багато що висить на волоску. Ну, може, вже не на волоску, а на нитці, — поправив усміхаючись Завірюха.

— Можливо, того “Теося” взагалі не було? — висловив припущення професор. Капітан підвів брови:

— І таке може бути. Але це не міняє справи. Був він чи не було його — в обох випадках це треба довести. А я поки що не знаю, як розв’язати цю проблему. У героя вашого фільму, напевно, не було таких сумнівів? — невесело засміявся Завірюха.

— Захоплююча робота, — неспокійно ворухнувся Верхар і, взявши чашку, повільно почав пити каву. Не робота, а розв’язування ребусів.

— Не ребусів, — спокійно спростував Завірюха, — а рівнянь з десятками невідомих. От хоча б сьогодні. Внаслідок мого тривалого перебування у квартирі Ре-мів, яке мало не зіпсувало вечора дружині, в цьому рівнянні з’явилися нові невідомі: як міг Рем, заробляючи три тисячі в місяць, мати на ощадній книжці триста сорок дві тисячі злотих? Куди дівся службовий пістолет Рема? Чому Рем зберігав дома службові штампи своєї установи, і чи вони справжні чи, може, підроблені? Це тільки деякі питання, які виникли сьогодні, а скільки їх буде завтра?

— Що ж, правильна постановка питання — то вже великий крок на шляху до істини. Були навіть такі філософи, які вважали, що єдине завдання філософії — це постановка питань, а не шукання відповіді на них.

Завірюха махнув рукою:

— На жаль, я не філософ, а тільки міліціонер і не можу зробити так, як радили ті вчені мужі. На всі питання я повинен дістати точну відповідь, якщо мені судилося розкрити таємницю смерті Ремів і схопити вбивцю.

— Ну, то, я бачу, ти матимеш досить роботи, перш ніж знайдеш відповідь на всі ці питання.

— Стільки роботи для однієї людини, — стурбовано похитала головою Марія.

Капітан засміявся і випростався — від багатогодинного корпіння над паперами Рема у нього боліла спина.

— Невже ви думаєте, що я сам розв’язуватиму цю головоломку?! Кажу ж вам — я не герой з вашого фільму, а міліціонер, за покликанням. А справжній міліціонер завжди діє не сам, а з цілим апаратом, зрозуміло?

Дружина капітана подумала, що для неї ця поправка нічого не змінить. Але про свої думки Марія не сказала ні слова. Досвід навчив її, що про ці справи з Романом краще не розмовляти.

Професор Верхар почав мішати ложечкою захололу каву. Годинник пробив північ.