"Микола Сціборський" - читать интересную книгу автора


Микола Сціборський НАЦІОКРАТІЯ ПЕРЕДМОВА Основною темою цієї нашої розвідки є націократія, себ­то концепція державно-політичного й соціяльно-економічного устрою, що її заступай сучасний організований український націоналізм. Для кращого вияснення ідеологічно-програмових засад націократії та її відмінностей від інших політичних концепцій уважали ми за вказане спинитися також над коротким переглядом питань демократії, соціалізму, комунізму, фашиз­му й диктатури, що попереджають у цьому збірникові основ­ну тему про націократію. Працю свою рекомендуємо насамперед увазі провідних націоналістичних кадрів. Обмежений розмір цієї книжки приневолив нас надати розвідці схематичний характер проте сподіємося, що й у такій обробітці вона дає відповідь на ряд актуальних для українського націоналізму питань. АВТОР. ЗМІСТ 1. ДЕМОКРАТІЯ 5 стор. ІІ. СОЦІЯЛІЗМ 17стор. III. КОМУНІЗМ 3О стор. IV. ФАШИЗМ 49 стор. V. ДИКТАТУРА . 6ї стор. VI. НАЦІОКРАТІЯ 73 стор. І. ДЕМОКРАТІЯ Останні десятиліття перед світовою війною характеризу­валися найвищим розвитком тих ідей і теорій, що їх видвигнула велика французька революція, з її гаслами – рівности, сво­боди й братерства. Переможно опановуючи духове, культур­не, політичне і господарське життя, ці ідеї вплинули на ство­рення відповідних державно-устроєвих форм і змінили пануючі погляди на людину та її відносини з державою. Попередні устрої феодалізму і станової монархії стави­ли людину її положення предмету панування над нею держав­ної влади. Вона не мала власних, випливаючих з визнання її внутрішньої вартости прав. Ті права являлися для неї лише привілеями, набутими з волі і за згодою володаря держави – монарха, короля, князя і т. д. Цей володар-суверен був єди­ним джерелом всіх прав і від него залежало уділяти якусь їх частину окремим особам, чи цілим суспільним станам (звідси походить: “монарша ласка”, “царський дарунок”, “привілей від короля” і т. д.). Натомість проголошена французькою революцією “декларація прав людини” виходила з признання за людською особистістю власних, абсолютних, ні від незалежних цінностей, що обумовлялися самим фактом її народження (сво­бода). Продовженням цеї ідеї було признання людини не за об’єкт (предмет), а за суб’єкта (підмета) права, що повинно виходити з однакових для всіх засад (рівність). Устійнення за­сад особистої свободи і рівних громадянських прав людей, обмежуваних лише для унормовання суспільного співжиття (бра­терство) привело до перегляду теорій і понять про право суверенности (зверхности) в державі, приналежне раніше її володареві-монархові. Нові теорії переносили поняття суверенности на цілий нарід, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількости наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу. Впродовж XIX ст. ці ідеї особистої і громадянської свободи набирали все більшого признання, оформлюючись в потужний рух лібералізму. Під його впливом відбулася перебудова державних устроїв майже всіх культурних народів світу, оперта на засадах демократії (народоправства). Під діянням складних процесій суспільно-господарського життя, нових соціяльних класів і політичних партій, демократичні форми державних устроїв вже перед світовою війною дійшли свого завершення у вигляді режимів політичної, або інакше кажучи, парляментарної демократії. Устрій сучасної політичної демократії виходить, з тих основ:

— 1. Признання самоцінности людини та її рівности з ін­шими людьми.

— 2. Наділення її усією повнотою особистої свободи і громадянських прав, обмежуваних лише для загальних сус­пільних інтересів.

— 3. Визнання цілого народу, як єдиного носія суверенности, якому належить виключне право порядкувати своїм державним, суспільним і господарським життям та означува­ти своє відношення до інших народів.

— 4. Організації державного керування на підставі ос­новних законів (так зв. конституція) та при помочі органів, обраних народом на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права.

Теоретичні цінности демократії давали надії, що вона прислужиться до всебічного розвитку суспільства і витворить якнайбільш наближені до ідеальної досконалости устроєво-політичні форми. Такі погляди на творчу ролю демократії ще донедавна були майже загальними. Признання демократичних теорій в суспільстві було так велике, що навіть самий критичний погляд на них уважано в опінії за ознаку некультурности, або зверненої проти інтересів народу — реакційности. Та на ділі ці надії не виправдалися. Після світової війни полі­тична демократія опинилася в дуже важкому стані. Кожний новий рік завдає їй все нові потрясення. Ми є свідками не зростання її сил і впливів, лише їх занепаду. На кін життя за­явилися нові, раніше незнані, політичні ідеї і устрої (кому­нізм, фашизм, націонал-соціялізм), загальною ознакою яких є їх непримирима ворожість до ідеї і системи демократії. Під впливом невдач демократії, значна частина світової опінії, яка ще так недавно вірила в непомильність її теорій і рецептів, зачинає якраз в них добачувати причини сучасного критичного стану людства. Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх від­найти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими… Всі ці пронеси вдаряють в демократію, все більш розхитуючи її основи. Які ж цьому причини? Щоб зрозуміти сучасну кризу політичної демократії треба розглянути ті умови, в яких вона розвивалася. Ми вже згадували, що колискою її була велика французька революція. Остання викликана була не лише помилками керівництва тодішної абсолютистичної монархії, але й органічними змінами (суспільної структури і господарських відносин. В ті часи вже оформилися нові суспільні верстви, що набираючи все більшої політичної і господарської ваги, не могли погодитися з існу­ванням перестарілого режиму, з його безправністю і пануванням — повільно втрачаючої всяке конструктивне значіння — родової аристократії. Ускладнення попередніх господарських відносин також вимагало ґрунтовних змін продукційних умов, що вже не укладалися у форми февдально-кріпацького устрою. Всі ці обставини, після ряду катаклізмів і революційних вибухів впродовж XIX ст., створили в площині політично устроєвій — демократію, а господарській — економічний лі­бералізм, необхідний для розвитку нових форм капіталістичного виробництва. На політичній демократії і економічному лібералізмі сперлася ціла устроєва система нової доби. В ділянці суспільно-політичній, демократія своєю моло­дою енергією і творчим патосом швидко полонила життя, зба­гативши його величезними вкладами культурного і цівілізаційного поступу. В ділянці господарській, капіталізм створив блискучу еру технічно-матеріяльного прогресу. Опертий на повні життєвої ініціятиви нові суспільні стани, використо­вуючи винаходи і удосконалення, капіталізм все більш поши­рював свою експанзію, будуючи нові форми матеріяльного життя. Це дійсно була “щаслива весна” розвитку демокра­тично-капіталістичної системи! Проте вже в другій половині м. ст., демократія зазнала перших перешкод на безжурному шляхові свого розвитку. Насамперед викрилися внутрішні суперечности між її ідейними засадами (свобода, рівність, братерство) і реальним розвит­ком суспільно-господарськнх відносин, які вона витворювала своїм устроєм. Ми вже згадували,, що поступ політичної демократії йшов в парі з поширенням нової форми господарського виробництва — капіталізму. В цьому сполученні демократії і капіталізму не було нічого випадкового, бо обі ці форми політичного і господарського устрою були між собою зв’язані себе доповнювали. Капіталізм, що передумовляє свободу го­сподарської діяльности (економічний лібералізм), не міг про­являтися в часи попереднього февдального устрою, з його зв’язаним характером господарства, привілеями, замкненими в собі цехами, закріпаченими селянами і т. д. Демократія, скасу­вавши формальну нерівноправність людини перед законом, знищивши станові та інші привілеї, побудувавши цілу еконо­мічну систему на вільній конкуруючій грі суспільних сил — розкрила перед капіталізмом безмежне поле діяльности. Отже існування капіталізму не було б можливим без демо­кратії. З другого боку і сама демократія джерело своїх розвоєвих сил находила в капіталістичній системі виробництва. Роз­виток її був би утруднений без росту культурного рівня мас, загального поступу і технічної цивілізації, а проголошені нею засади правної, особистої і суспільної свободи та рівности ви­магали створення такої господарської бази, на якій вони могли б реалізуватися і матеріяльно. Цим вимогам—як здавалося, в цілости відповідав капіталістичний устрій. Це органічне спо­лучення з бігом часу фатально відбилося на самій демократії і стало джерелом її суперечностей і кризи. В невпинному і переможному розвитку капіталізму, вже в 50 р. р. мин. ст. зачали проявлятися зловіщі симптоми. Ма­сове використання робочої сили в підприємствах купчило в мі­стах величезну кількість робітників, що втягаючись в темпо великороського життя, швидко втрачали початковий сільський консерватизм і малорухомість. Цей пролєтаріят, по­збавлений всякої приватної власності), існував лише з праці своїх рук, продаючи її на формально “вільному”, а фактично вповні монополізованому капіталістами ринку праці. В ту еру, коли засади економічного лібералізму вважалися священними і непорушними, суспільству і державі було унеможливлене яке будь втручання в господарське виробництво, не існувало законів про охорону праці, регуляції зарібної платні, соціяльного забезпечення. Цю обставину зручно вміла використати новороджена кляса капіталістичної буржуазії, що швидко перетворилася в чинник соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці. Визиск праці капіталом безперечно не обумовлявся самим хижацтвом чи аморальністю капіталістів, як в цьому стараються переконувати нас дешеві демагогіч­ні брошурки соціялістів… Експльотаційна роля капіталу випливала з самої його внутрішної істоти, являючи з себе один з факторів капіталонакопичення, без якого не могла б існувати сама капіталістична система в її клясичній формі. Економічна еволюція викликала все зростаючу деференціяцію (розподіл) суспільства, оперту на протилежности го­сподарських інтересів і боротьбі. Народи, що раніше ділилися на окремі стани, після родових засад, розкладалися у своїй середині появою нових соціяльних кляс. Ознакою і побудни­ком приналежности до тої чи іншої кляси стали вже не умо­ви народження, лише спільність чи протилежність матеріаль­ного інтересу. Трудові маси — набуваючи все більшої політичної сили і суспільного значіння, підносячись у свому культурному рівні — не могли скоро не усвідомити разячих контрастів між високими ідеями демократії і способами їх реального здійснення в умовах капіталістичного устрою. Бо пропагуючи в те­орії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здо­бути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно — як раз з розвитком полі­тичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціальна залежність маєтково слабшого від сильнішого, проявилася з нечуваною до тепер си­лою… Формально вільний громадянин обернувся в раба нової — соціально-економічної системи! Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси “санкюлотів” і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише… в мертві літери писаних законів. В той час, як життя — ігноруючи ці закони — виразно прямува­ло до фактичної соціальної, політичної і матеріальної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що духові емоції та мрії найкращих умів революції — в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожною форму­лою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби права сильного… Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника, що мав створити матеріальний приклад для її ідей— права, свободи, рівності і поступу — ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, без­правність і антагонізми. Розгляд історичних процесів наочно доводить, що політичні права і впливи даної суспільної групи майже завжди стоять в простій пропорції до її господарської сили. Цього “неписаного” закону, мимо його антисоціяльного значіння, не зуміла скасувати і демократія. З розвитком її політичної і еко­номічної системи, проголошені нею громадські і політичні права все більш втрачали на своїй практичній вартості, обер­таючись у замаскований середник узалежнення більшости віл меншости. Капіталізм зродив, як реакцію, потужну робітничу клясу і її професійні організації. На порядок дня прийшли полі­тичні партії, як виразники певних клясових інтересів. В 50, 60 і 70 р. р. м. ст. вибухають вже нові соціяльно-революційиі рухи і робітничі страйки. Зав’язується пристрасне гостре змагання між нетрудовими і трудовими верствами за право і можливість існування на землі… В цій боротьбі демократичні держави і їх уряди не займали означеного становища, яке могло б привести до направи труднощів і урегульовання соціальних порушень. Обмежуючись лише на пасивному голошениі своїх старіючих ідей, лишаючись вірною принципам “вільної гри” соціальних сил, в якій — після існуючого хибного переконання – добро “само” повинно неминуче перемогти зло для дальшого “поступу”, провідна політична демократія не спромог­лася вхопити в сильні руки керми подіями і втратила відповід­ний мент для свого власного скріплення в перспективах істо­рії. І хоч подібний поступ її ідей і системи продовжувався в ряді всіх послідуючих десятиліть, то це вже був лише поступ інерції. Реальна дійсність все більш розхитувала віру широких мас, в універсальність демократії і в її спроможності з успіхом розрішити нові складні проблеми. Внутрішньо мінялася і сама демократія, її початковий зміст, означуваний духовістю, що забезпечувала творчість, виповнювався примітивним матеріалізмом, єдність початкової мети — заміняли антагонізми, а перестаріла енергія оберталася у силу безвладності. Патос і віра зникли, уступаючи місце пожовклим теоріям і мертвим, і традиціям без змісту. Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за “вічні правди”. Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціона­лістична і скептична, природа демократії була здібна лише на створення “умовних”, релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби. Розчарованість в реформаторській і ідейній місії демократії найбільш яскраво проявилася у вигляді нової ідеї, нової концепції політичної і суспільно – виробничої організації — в соціалізмі. Коли капіталізм для демократії був свого роду, “внутрішнім шкідником”, що непомітно підточував її силу, то соціалізм — відкидаючи устроєві і ідеологічні підвалини демократії — проголошував їй війну і чатував на її знищення. Так опинилася вона між двох сил, з яких кожна розхитувала її по свому… В звичці своїй до “толєранції”, демократія своєчасно не добачила цеї небезпеки. Зрештою погамувати відосередне, діяння капіталізму і соціалізму вона могла лише при умові створення власної планової системи, що здібна була б дати ви­черпуючі вказівки, для всіх складних проблем нового життя. На це демократія не спромоглася. Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зроста­юча боротьба політичних — класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси. В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії… Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торгівельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок —найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики. Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творен­ня авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на дов­ший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народо­правство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,— обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш пони­жуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість. При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,— мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною “артеріосклєрозою” де­мократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад “політичної сво­боди” до повного абсурду! Повоєнна ситуація, виповнена міжнародними конфлікта­ми, загостреною, політично-соціальною боротьбою і господарською кризою, кинула народи світу у розпучливе положен­ня. Невдоволення з існуючого стану речей обертається у по­тужні підривні революційні рухи. Сучасність вимагає рішучого перегляду усієї системи суспільного існування. Але — як доказують події — годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи. Ще як ніколи роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє, розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: “свобода, рівність, братерство”… Так витворився стан, відомий, під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно. Механічно поступаючи наперед і поширюючись кількісно, демократія водночас розкладалася внутрішньо. Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі не годні зрозуміти, провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише “сліпим, реак­ційним і розкладовим силам…” Фатальність її долі виявляється насамперед в неспівмірности її кличів з практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів—демократія другою рукою штовхає ці народи на “вістря ножа” твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише то­му, що демократія не виказала відповідного до розмаху сво­їх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту. Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру у свою місію вона чим далі, тим все виразніше стає “човном”, що, йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і, здійсненим стають все більш гострішими і нестерпимими. Не виказуючи потрібної активності для погамовання відосередніх сил, що підточують її власний організм, демократія своїм перестарілим внутріш­нім змістом демобілізує духову відпорність І творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільності і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк ділати його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями, машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагане най­більше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби. Криза демократії в значній мірі викликається і посилюється труднощами сучасної доби. Нові ідейні і політичні рухи, це насамперед реакція на витворений демократією безнадійний стан. Одні з них (ко­мунізм) — це реакція ще глибшого падіння, в якій проявляються сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою. Другі (авторитарно-націоналістичні) це здорові відрухи омолоджених, обновлених і скріпле­них індивідуальних і громадських первнів, що змагають до упорядкування і заміни перегнивших основ суспільною жит­тя. Не в примір космополітичному розгонові демократії, ці націоналістичні рухи не відриваються від того джерела, що їх зродило: від нації. Тут черпають вони свої сили і можливості. Чи слід чекати повного занику демократії і всіх тих засад, які вона створила?.. Гадаємо, що мимо своєї органічної хороби, вона ще певний час задержиться серед тих народів, тра­диції і характер яких вже підпали асиміляції її форм і впливів. Її перспективи залежатимуть там від того, в якій мірі вона зу­міє свій внутрішній і устроєвий зміст піддати ревізії вимог нової доби. З другого боку очевидно, що в ряді інших країн демократія вже втратила свій вплив і втрачатиме його далі. Певні, створені нею, конструктивні принципи (бо і такі мають­ся) найдуть собі примінення і в нових формах суспільно-по­літичного життя. Але свою “коронну” роль політична демо­кратія вже зіграла. Вона без будучності. II. СОЦІЯЛІЗМ Розчарованість із устрою капіталістичної демократії най­більш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно – виробничої організації людства – в соціалізмі. Останній — перейшовши початковий етап різних утопійних теорій — уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового, чи марксівського соціалізму. Об’єктивно розглядаючи історичні обставини творення й діяння соціалістичної концепції, що з’явилася якраз у добі розвитку політичної демократії, треба признати, що причиною її появи була не лише практична неспроможність демократії задовольняюче розрішити ряд суперечних проблем життя, але й ті духово-психологічні умови, що їх виплекала була сама демократія. Історія культури вчить, що людство від віків безнастанно шукало великих, імпонуючих ідей, що могли б полонити його душу, свідомість і почування. Раніше тими ідеями були ре­лігії (Будди, Христа, Магомета і т. д.); в нові часи — політичні та фільозофічні теорії. Кожного разу приклонники таких ідей схильні були уважати їх як щось незрушиме й непомиль­не, за пічні правди (для прикладу можна взяти хоч би сучасний московський комунізм, що чим далі, тим більш прибирає характеру єдиної, нетерпиме виключаючої всі інші, релігії се­ред його визнавши). Демократичні й лібералістичні теорії в боротьбі з поточним укладом старої станової монархії, поквапилися зруй­нувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авто­ритеті влади, черпали свою .мораль із приписів релігії, а мету життя добачували у вірності християнізмові та монархові. Аб­страгуючи від оцінок внутрішніх і суспільних вартостей культури часів старої монархії, треба ствердити, що для неї скріплюючим цементом була її духовність. Хоч впливи й здобутки цієї культури охоплювали безпосередньо лише обмежені, упривільовані версти (аристократію, духовенство), то все ж, спираючись на, єдиному принципі, вони у відповідному переломленні поширювалися посередньо і на народні маси, фор­муючи світогляд останніх на якійсь вищій, абсолютній ідеї, що становила основну підвалину цілої державної й суспіль­ної організації. Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх . уважали за “вічні правди”. Проте на основі їх вона — сама наскрізь релятивістична й раціоналістична – не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У від­ношенні до всіх проблєм життя й духа, що на них стара куль­тура вміла відповідати або означеним “так”, або категоричним “ні” — демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого засту­пили – скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби. Від цих світоглядових тенденцій демократії не важко бу­ло вже перекинути місток і до соціалістичних теорій, що — використовуючи її психологічне тло — послідовно приходи­ли до засадничого заперечення всякого ідеалізму й усякої духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину своєї матеріалістичної діалектики, що визнає лише єдиний “закон” шлунка… Не створивши ясного, сугеруючого своєю суцільністю й величністю суспільного ідеалу, демократія не зуміла також ви­кресати в свідомости мас ясного образу людського співжиття в перспективному пляні. Її гасла були лише обривками, відір­ваними фрагментами цього пляну, а політична чинність, узалежнена від хибних надій у “непомильність” волі більшості, органічно була непридатною для якої будь плянової творчості. Використовуючи всі від’ємні сторони політичної демо­кратії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність станути арбітром зростаючих соціальних конфліктів — соціалізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро зискала багатьох прихильників. Необхідно підкреслити, що роз­хитуюча до решток, зрушену впливами демократії, духову основу життя, та поглиблюючи матеріалістичний світогляд суспільства до вульгарного рівня “тваринної” ідеології — соціалізм тим не менше спромігся надати цій ідеології імпонуючих форм. Ліберальній факультативности ідей демократії, він про­тиставив свою власну ідею у формі виключного, безкомпромісового та зобов’язуючого всіх наказу. Супроти демократич­ної невиразності й пасивності до проблем організації співжиття суспільства — соціалізм видвигнув плян-схему унормовання політичних, соціальних і господарчо-продукційних відносин будучого життя. Непримиримий у свому світогляді, він і свій реконструктивний соціальний плян наказував прий­мати за непомильну, неминучу в здійсненні догму, що опирається на складній, часто псевдо-науковій, аргументації. Створена Марксом, доктрина соціалізму полягає в на­ступному. Капіталістичний устрій є джерелом економічної експльоатації працюючих (так зв. теорія “податкової вартості”), соціальної нерівності, періодичних господарських криз, що час-від-часу стрясають економічною системою ці­лого світу, та імперіалістичних війн, спричинюваних експльоатаційними інтересами капіталу, війн, що руйнують і унеможливлюють людський поступ. Дальший розвиток капіталізму неминуче приведе до скупчення всіх продукційних і спожив­чих багацтв у руках правлячої меншості, себто капіталістів-власників продукційних засобів (так зв. теорія “концентрації капіталу”), в той час, як широкі народні маси позбавлятимуться власності на середники виробництва та попадатимуть у все більше матеріальне убожество (так зв. теорія “пролетаризації мас”). В наслідок цих “закономірних”, — як твердять соціалісти, — процесів створиться в світовому масштабі лише дві основні соціальні класи — капіталістів і пролетарів. Проміжні групи селянства, ремісництва, дрібних продуцентів, крамарів, тощо, після довших хитань також при­єднаються до пролетарського класу під тиском цієї господарської закономірності. Відносини між капіталістами й пролетаріатом буде визначати жорстока соціально-класова бороть­ба. В тій боротьбі зростаюча в своїй свідомости й зорганізованості пролетарський клас набуватиме все більшої сили, в той час, як капіталістично-буржуазний клас отінюватиметься в усе більш ізольованому й загрозливому положенні. Цей пе­реходовий період позначатиметься революціями, страйками та іншими виявами соціальної боротьби пролетаріату. Нареш­ті наступить момент соціальної революції, коли об’єднаний в інтернаціональному масштабі пролетаріат знищить капіталістич­ну меншість, експропріює (вивласнить) всі її багатства й продукційні серединки та створить безкласове інтернаціональ­не суспільство (власне, однокласове суспільство, їло склада­тиметься лише з працюючих), з соціалістичною (себто не приватновласницькою, а усуспільненою) організацією госпо­дарського виробництва і розподілу. В цей спосіб зникнуть — приватна власність, класовий поділ, соціальні конфлікти, ви­зиск, матеріальна нерівність, окремі національні держави й війни. Наступить нова, щаслива ера суспільного життя, не­знана ще в історії… До критичного розгляду соціалістичної концепції в її суспільному та ідеологічному плані ми прийдемо нище. Тепер хочемо підчеркнути, що соціалізм, звертаючи своє ві­стря проти капіталізму, неминуче мусів стати на шлях запе­речення ідеологічної й устроєвої бази, що на ній розвинувся самий капіталізм, себто — політичної демократії. Конфлікт між демократією а соціалізмом позначився на­самперед у сфері їх ідейних кличні. Видвигаючи принципи рівності й братерства, демократія сподівалася їх здійснення від самої “досконалої природи” людини, що, в процесах свого суспільного існування, сама, мовляв, своїм “розумом” збудує ідеальний устрій життя на основі миру, згоди й поступу. Ця фаталістична віра демократії у “безгрішність” людини (так суперечна зо скептичною, аналізуючою істотою самої демо­кратії) в дійсності не виправдалася. Інакше підійшов до цієї проблеми соціалізм. Згідно з йо­го теоріями — сліпа віра в досконалість людини безпідставна. Життя — це не приємний “вишневий садок”, де все мирно співжиє й благоденствує… Це арена безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин! Суспільне зрівняння й братерське співжиття прийдуть не “самі собою”, ли­ше, як наслідок довшої трансформації (перероблення) людсь­кої натури й її суспільних інстинктів через усунення капіта­лістичної системи. Цю ж капіталістичну систему можна буде знищити лише шляхом класової боротьби та її завершення — соціальної революції. Самий постулат рівності й братерства соціалізм звужує, приймаючи його, як умовний (коли буде здійснений бажаний для нього суспільний устрій) і застосовуючи його не до всіх людей “взагалі”, лише до одної їх категорії — пролетаріату. Також особисту й громадську свободу, що її демократія виводить із засадничого признання абсолюціях цінностей і вроджених прав людини, соціалізм трактує, як умовні вартості, що вимірюються й залежності від класових ознак. Та ча­стина суспільства, що не належить до пролетаріату, виключається з приналежних пролетаріатові норм права і свободи; їй лишається або самій перетворитися в пролетаріат, або згинути. Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну Організацію народів ли­ше за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтер­національного, бездержавного суспільства – соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю — заперечуючу засади демократії — диктатуру соціалістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу ділання, поглядів, почувань життя людини — є основним, краєкутним каменем цілої соціалістичної концепції. Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціалістичної доктрини — московського кому­нізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаці­онал, що складається із соціалістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів — також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціалісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з дру­гого — угодовством декого з них супроти капіталістичної бур­жуазії. Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріалізоване тло демократії, соціалізм все ж спромігся на­дати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час ро­била станова монархія. Змінилася лише сама орієнтація ідей і надій у той “еквівалент”, що чекає вірних. Давніше суспільний, культурний і моральний уклад базувався на вірі в Бога й обов’язку всіх служити Його ставленикам на землі: церкві та владі; за це вірні діставали нагороду на небі. Соціалізм свою систему опер на вірі в “богоносну” місію пролетаріату й соціальної революції. За це його прихильники можуть чекати винагороди “в соціалістичному раю на землі”. Людська природа в її відвічних шуканнях абсолюту лишилася незмінною… Суспільно-реконструктивний план соціалізму є надбудо­вою його фільозофічної концепції, що має назву історичного чи економічного матеріалізму. Економічний матеріалізм, — це фільозофічна доктрина, Що в основу історичної еволюції суспільства кладе господар­сько-виробничі відносини. Ці останні скермовують ціле люд­ство лише в одному напрямі розвитку, що його вислідом є перманентна (безпереривна) класова боротьба. Згідно з цією доктриною, життям кермують не Ідеї — створювані силою людського генія, духа й волі — лише обездуховлені, механіч­ні господарські процеси, що мають характер якоїсь фатальної, незалежної від втручання людей, закономірності. Щоправда, ідеї та воля людей грають певну ролю в жит­ті, проте вони самі, після переконання соціалістів, є ляше вислідом діяння цих механічних закономірностей і носять на со­бі їх тавро. Цю залежність людського творчого духа від мертвої матерії, основоположник наукового соціалізму, Маркс, ок­реслив у своїй класичній формулі: “Побут означує свідо­мість”. Як бачимо, фільозофія соціалізму є наскрізь матеріалістична й раціоналістична; вона відкидає ідеалізм, зневажливо уважаючи його за “неуцтво” (в сучасній практиці побратима “соціалізму, московського комунізму, ідеалізм — це вже просто “контрреволюція” зо всіма випливаючими з того наслідками…). Мимо цього, як вже згадували, марксівська соприхильників характеру догми-релігії. Пояснювати це явище треба не лише прикметами самої незмінної людської натури (навіть і обтяженої надмірно всі­ма атрибутами самопевного марксівського “всезнайства”…), але й внутрішніми суперечностями фільозофії марксизму. Ці суперечності виявляються вже з побічного розгляду так зв. діалектичного матеріалізму (діалектики), на якому базується світогляд соціалізму й комунізму. З одного боку діалектика відкидає ідеалізм і засади абсолюту, претендуючи на ролю точної, раціоналістичної науки. Вона сприймає життя, як нев­пинний рух, основою якого є протиріччя, що опреділюють само буття. Розвиток усіх історичних явищ лежить на так зв. “законі трьох фаз”, із яких остання незмінне приводить до вищого щабля поступу… Встановлюючи ці “закономірні” протиріччя, що стають якимсь “началом усіх начал” — діалектика, сама того не по­мічаючи, повільно перетворювалася в містику, а спроби “на­укового” обосновання згаданих “трьох фаз” суспільного роз­витку завели її в глухий кут ортодоксальної схоластики. Визнавцям соціалізму нічого не лишалося, як прийняти її за мі­стичну догму, “увірувати” в неї — отже допуститися того, що заперечує сама раціоналістична природа діалектики… Штучні, нарочито ускладнені претензійною науковістю теорії марксизму створили секту фанатиків-інтелектуалів, що своїми коментарями остаточно перетворили їх у недоступний для пересічної людини праліс словесної еквілібристики. Маси, що йшли за соціалізмом, не вглиблялися в його світоглядові й фільозофічну суть. Вони сліпо, з вірою, сприймали лише його вдаряючи, ефективні гасла класової боротьби, соціальної революції та обіцянки чудасійного перерозподілу матеріальних багацтв після принципу: “хто був нічим, той стане всім”. Так сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середняком їх деморалізації. Та швидко, побіч протиріч світоглядових, зачала хитати­ся й сама — така струнка, та льогічна на перший погляд — соціально-економічна програма марксизму. Нанесли їй перший удар самі ж таки соціалісти. Зачався рух за перегляд марксівських теорій, знаний під назвою берштайнізму, що розко­лов єдиний раніше соціалістичний табор, на ревізіоністів (приклонників перегляду) і ортодоксів (що стояли на старих засадах марксизму). Перші сумніви запали відносно “безгрішності” схеми Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас. Обсервуючи початкові стадії тво­рення капіталізму, коли він пробував у хоробливо-напруженому періоді змін старих продукційних відносин і промислових революцій — Маркс дійсно мав підстави ствердити процес га­рячкового нагромадження капіталу й пролетаризацію мас. Він спромігся також прозорливо відгадати де в чому й перспек­тиви розвитку капіталізму, даючи їм наукове обосновання. Але від правильно відчутих симптомів до “становлення непогріши­мих закономірностей була ще величезна дистанція!.. Цієї об­ставини не врахував Маркс, надаючи своїм спостереженням характеру фатального закону, що спирався на натягнену, мо­тивацію діалектики. Між тим ревізіоністи запримітили, що хоч концентрація капіталу дійсно відбувається, проте далеко не тими темпами й шляхами, що їх заповідав Маркс. Незнані ще йому, нові фор­ми капіталових інвестицій і виробничих процесів приводили до того, що концентруючись і консолідуючись у світовому масштабі, капітал водночас виказував тенденцію до диференціації, себто розпорошення між все зростаючим числом вла­сників. “Закон” про неминучу ізоляцію кількісно зникаючої класи капіталістів в обличчі безмежно зростаючих спролєтаризопаних мас — не виправдувався. Те саме сталося й з “законом” пролетаризації суспіль­ства. Маркс мав рацію, коли заповів урбанізацію суспільства, в значній своїй частині позбавленого власних середників го­сподарської діяльності та існуючого лише з продажі своєї праці — фізичної чи розумової. Проте й ця еволюція не дала, в свому висліді заповідженого Марксом ефекту — матеріального зубожіння мас. Ми є свідками, що під впливом багатьох факторів (боротьба організованої робітничої класи з капіта­лістичним визиском, модерне соціальне законодавство та за­безпечення, державний контроль господарського виробництва і т. д.) матеріальний і культурний рівень життя робітничої класи зростає, а умови праці поліпшуються. Поруч із пролетаризованням певних прошарків середніх клас, відбувається також зворотний процес переводу проле­тарів до середніх клас (дрібні власники, рантьє, тощо), при чому це явище найбільш виразно проявляється в індустріалізованих країнах, отже із нагромадженим капіталом, де, після Маркса, самі середні класи мали б підпасти неминучій пролетаризації. З бігом часу виявилися й інші хиби теорії марксизму, над якими тут не спиняємося; вони цікаві лише для спеціалістів. Тут важно підкреслити, що ревізія основних положень наукового соціалізму вплинула й на практичну політику об’єднаних в II Інтернаціоналі соціал-демократичних і радикал-соціалістичних партій. Після ортодоксального марксизму якраз закономірна концентрація капіталу й пролетаризація мас мусіла витворити реальні передпосилки класової боротьби та соціальної революції, що мала ґрунтовно змінити створений капіта­лістичною демократією суспільний і господарський лад. Ко­ли ж ці засадничі “закономірности” виказалися проблематич­ними, то ще більш сумнівним ставав їх очікуваний фінал – соціальна революція. Загнаний в сліпий кут суперечностей, соціалістичний табор зачав міняти свою політичну тактику. Ця зміна відбувалася важкою для нього ціною внутрішніх конфліктів, вагань і потрясень. Прийшов врешті час, коли революційність соціалізму, що поривала за собою маси, заступила тактика опортунізму; початкові непримиримі догми станули об’єктом пристосовання до обставин… “стабілізації капіталізму”. Шукати сьогодні однодумності та ясних відповідей у соціалістичних програмах — марна річ! Йдучи по лі­нії найслабшого спротиву, вони — устами таких своїх авто­ритетів, як Каутський — вже проголошують, що “успіхи соціалізму й капіталізму йдуть в однаковому напрямі(!). Соціалізм зацікавлений у розквіті капіталістичної системи(?). Чим успішніше розвивається капіталістичне виробництво, тим біль­ше шансів на запровадження соціалістичного устрою… Як­найменше віри в об’єктивізм історичного розвитку!” і т. д. Як бачимо, тут шкереберть вивертаються не лише про­грамові основи соціалізму, але й його історично-матеріалістична та діалектична суть. Важко вгадати, щоб сказав Маркс, коли б міг пізнати ці несподівані, викликані вимушеною спе­куляцією, теорії людей, що продовжують себе уважати його учнями та спадкоємцями!.. Подібно до політичної демократії, соціалізм вже втратив свій початковий боєвий патос, перетворившись в еволюційну та угодовську супроти капіталізму течію. Революційними в цім лишилися самі святочні фрази… Тут пімстилися на ньому не лише суперечності його доктрини, але й те, що обставинами свого політичного розвитку він засуджений був на поло­ження не кермуючого й будуючого конструктивні вартості, лише деструктивного та опозиційного супроти існуючого ладу чинника. Для конструктивної, провідної ролі соціалізм не був підготований ані програмове, ані психологічно. Мимо претензій на “універсальність”, сама його програма, при глибшому її розгляді, виявляє свою однобічність і недовершеність; це на­самперед концепція розподілу вже існуючих матеріальних багацтв, а не конкретний план їх творення. Не дивно, що найбільшої поразки марксизм зазнав як раз тоді, коли після світової війни, в ряді головних країн Європи, обставини так легко передали йому до рук керму й владу. В цих нових для нього умовах, соціалізм не лише не спромігся здійснити свою соціальну революцію; йому забракло сил, здібності та мужності навіть планово зрушити саму капіталістичну систему, що опинилася в його руках… Крім примітивної “експропріації” й анархії справа не пішла! Заскочений несподіваними можливостями, не в міру галасливий, а водночас безчинний і розгублений — ІІ Інтернаціонал здавав позицію за позицією. Розчаровані у своїй вірі та надіях маси відверталися від нього… Страшного удару завдав соціалізмові й його рідний брат — комунізм, що з’явився в той час на Сході. Між тим в Європі на кін життя приходили нові сили, нові реформатор­ські рухи, зроджені стихією націоналізму… І під їх наступом, соціалізм послідовно падає в Італії, на Балканах, в Мадярщині, Німеччині, Польщі, Австрії, Іспанії і т. д. Сьогодні, ще так недавно могучий і впливовий, ІІ Інтернаціонал являє з себе жа­люгідне видовище руїни й катастрофи. Оздоровлені свіжим ідеалістичним поривом і жагою тво­рення нового життя, народи — виповіли війну марксизмові. Боротьба йде не так із цілою соціально-господарською кон­цепцією соціалізму, як насамперед із його обездуховленим, механістичним і матеріалістичним світоглядом, з його — су­перечною з законами життя — інтернаціоналістичною та кос­мополітичною природою. Слід признати, що соціалізм, як по­літична течія, відограв у свій час і позитивну ролю в ділі бо­ротьби робітництва з капіталістичним визиском, за здобуття своїх прав на культурний, правовий і матеріальний розвиток. Певні корисні елементи соціалістичної концепції пристосовуються та пристосовуватимуться до життя й новими реформаторськими рухами. Натомісць справжнім історичним злом мар­ксизму є його світоглядові заложення. Війна з ними — це війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства. Соціалізм в упадку! Самопевний у своїй “глобальній” місії, він щоправда спромігся зрушити й надщербити гнилі основи політичної демократії, але далі самий розгубив свої шляхи… Рештки, колись потужних, соціалістичних кадрів шукають рятунку. Частина їх знаходить його в ще більшому уго­довському симбіозі з капіталістичною дійсністю, інші знова бачать вихід у поєднанні з комунізмом. Сучасні безвлад­ні спроби II Інтернаціоналу творити “єдиний фронт” з III (московсько-комуністичним) Інтернаціоналом — це ніщо інше, як вияв розкладу соціалістичного табору. Очевидно, що як даль­ший опортуністичний симбіоз із капіталізмом, так і поєднання з комунізмом нічого доброго не віщують соціалістичному ру­хові. Скинений із шахівниці перспектив, він послідовно ко­титься на похилій площині, щоб зазнати остаточного краху та втратити самостійну політичну ролю. ІІІ. КОМУНІЗМ В площині світоглядовій і теоретичній — комунізм і соціалізм між собою тотожні, їх обох зродила спільна доктрина марксизму, з її матеріалістичним розумінням історії, діалектикою, класовою боротьбою, соціальною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціалістичного суспільства. Хоч наразі комунізм і соціалізм перебува­ють у незгоді, то мимо цього вони нерозривні в самій своїй природі. Кажучи теоретично, комунізм не лише не є запере­ченням соціалізму, але його логічним продовженням і прак­тичним завершенням. Таке власне розуміння комунізму виявив самий творець класичного соціалізму — Маркс, у свому зна­ному “Комуністичному Маніфесті”. А втім і організаційно комунізм виріс із соціалістичного руху, з рядів соціал-демократичної партії, що офіційно представляла марксизм. Розбиття раніше єдиного соціалістичного руху зачалося перед кілька десятиліттями, і особливої гостро­ти набрало в кругах московської соціал-демократії. Але й пі­сля того комуністичні елементи довший час не поривали зв’язків із соціал-демократичною партією, творячи в ній скорше внутрішню опозицію та навіть маючи однакову партійну наз­ву, лише з означенням своєї фракційності. Ця комуністична фракція дістала назву “соціал-демократів большевиків” (під проводом Леніна) у відмінність до решти соціал-демократичної партії, що її відтоді називано “меншовицькою”. Щойно після жовтневої революції 1917 року в Росії, комуністичний рух — вже оформлений у самостійну партію (ВКП-б) — остаточно пориває всі зв’язки з об’єднаною в II Інтернаціоналі соціал-демократією та іншими соціалістичними групами та створює III Інтернаціонал, або інакше кажучи — Комінтерни (Комуністичний Інтернаціонал). Під кермою Комінтерну, зачинає комуністичний рух ширитися й в інших країнах світу, оформлюючись в окремі, але підпорядковані йому, крайові компартії. Початковою причиною розбиття соціал-демократії на “большевицьку” і “меншовицьку” були не так теоретично – світоглядові, як насамперед програмово-тактичні розходжен­ня. Соціалістичний рух набирав тоді вже значної світової ва­ги й зо стадії абстрактного теоретизування перетворювався в чинник практичної політичної дії. Та якраз ця — ніби спри­ятлива для нього обставина — викликала найбільші усклад­нення. Ревізіоністичний перегляд “законів” Маркса привів до того, що його — хай безпідставна в претензіях на “безгріш­ність”, а проте пориваюча своєю суворою суцільністю й ім­перативністю — доктрина розгубилася в лабіринті нових, ча­сто угодовсько-спекулятивних, теорій і теорійок… Розслабле­на цими внутрішніми суперечностями, соціал-демократія не могла оформити й свого чину на якомусь конкретному плані. Її максимальна програма ставала порожньою фразою без змісту, ба навіть без віри в її реальність, а мінімальна — оберталася в середник замаскованого вростання соціалістичного руху в умовини, творені його ворогом: капіталізмом. Соціал-демократія все більш опортунізувалася, втрачаючи поперед­ню революційність; її тактика вела самий соціалізм до капіту­ляції. Це викликало реакцію в колах тих фанатиків марксизму, що не схильні були навіть під впливом “реальних обставин” розмінювати його бойові постулати. Серед тих непримиримих був Ленін… Добачуючи можливість створення соціалістич­ного ладу не в самих “об’єктивних” закономірностях соціально-економічного розвитку, лише насамперед у соціальній ре­волюції, Ленін викинув, призабуте вже соціал-демократієію, гасло прямої революційної дії. Отже коли репрезентований ІІ Інтернаціоналом офіційний соціалізм фактично вростав у капіталізм і в своїй політичній тактиці послуговувався угодов­ською мінімальною програмою еволюції, то Ленін проголошував капіталізмові негайну війну, ведену на основі непри­миримої максимальної програми революції. Ця революція ма­ла здобути соціалізмові перемогу та привести його до логічного завершення — комуністичного устрою світового сус­пільства. Як бачимо, в єдиному таборі соціал-демократії станули проти себе дві опозиційні, а згодом і ворожі групи: револю­ційні максималісти та еволюційні мінімалісти. Звідціля вийшли й назви: “большевиків”, себто тих, то заступали непримири­му максимальну програму марксизму, і “меншовиків”, що схи­лялися до угодовської мінімальної програми. Ленінові годі було відмовити в прозорливості й у пра­вильному відчутті моторичннх двигунів життя… Коли західноєвропейські, а під їх впливом і московсько-меншовицькі провідники соціалізму потопали в хаосі мертвої, безчинної й бездушної матеріалістичної схоластики, він відчував, що пе­ремога комуно-соціалізму залежить і від духо-волевого нап­руження його акції. Фанатик марксизму, Ленін водночас у са­мій своїй істоті парадоксально сполучав історичний матеріалізм із… волюнтаризмом, діалектику — з певними психологічними проявами… ідеалізму. Такими внутрішніми прикметами визначалася зрештою більшість московських соціалістів, відрізняючись цим від західноєвропейських, хоч і виходила з однакової з ними док­трини. На це склалися особливі причини. В Європі соціалістичний рух викликався реальними соціально-економічними умовами, що їх тут створював уже розвинений промисловий і фі­нансовий капітал. Це надавало європейському соціалістичному рухові не чуттєвих, але цілком практичних, матеріалістичних познак. Тут боротьба відбувалася на базі конкретно існуючих соціально-економічних відносин, втягаючи в рух, крім робіт­ничих мас, подвійну категорію лідерів: відірваних від життя кабінетних теоретиків марксизму та різних партійних прак­тиків. Серед останніх було чимало “дєльцов” (по нашому, “реальних політиків”…) що в лідерстві соціалізму бачили певні, часом дуже далекі від яких-будь “ідеалів”, користі. Цим пояснюється й тепер існуючий в Європі парадокс, що на чо­лі соціалістичних партій перебувають “пролетарі”, маючи в банках… мільйонові власні конта! Інші обставини були в Росії. Її примітивна соціально – економічна система та режим абсолютистичної монархії не творили органічної бази для розвитку соціалізму. Робітничі маси не були дозрілими до приняття його кличів. Натомісць його ідеї полонили ту частину московського суспільства, що властиво до соціалізму й пролетарської революції не мала ні­якого реального відношення, це інтелектуальну еліту — ін­телігенцію, ба навіть буржуазію (цей факт доволі дивно ви­глядає на тлі безапеляційного твердження Маркса про те, що “побут означує свідомість” !..). Не маючи ніякої змоги засто­сувати соціалістичні теорії до практичного життя, ця інтелі­генція перетворила їх у романтику, де реалізм заступлено чуттям, мріями, серцем і ідеалістичними емоціями, отже вия­вами, доволі далекими від марксівського матеріалізму… У витворенню цих прикмет московського соціалізму пев­ну ролю відограли й особливості московського духа й психології. В них глибоко закорінені пероні містики, що надають їм то характеру пасивної “стоячої води”, то знов раптового стихійного шалу… Ціла культурна і політична історія Московії визначається цими вибуховими шуканнями якоїсь абсолют­ної “правди всіх правд”, що лежить десь поза межами реаль­ного існування. При всій своїй глибині, ці містичні шукання мають незмінні в часі риси якоїсь духової патології, що вульгарно спрощує різноманітний світ ідей і явищ, заступаючи їх внутрішній зміст і якість зовнішніми формами бо­жеського фетишу. Так було раніше, коли московські маси добровільно йшли на кострища в спорі між собою — трьома чи двома “перста­ми” хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні “психологічні риси виявилися в примітивному “народолюбстві” московської інтелігенції, в хоробливому душевному “самоковирянію” достоєвщини, в цареславному ідолопоклонстві, а, нарешті, п московському ко­мунізмі. Духове напруження москаля ніколи не буває радісне й творче; його незмінно супроводить аскетизм, якась азійська фатальність, пов’язані з нездоровою екзальтацією (в тому, що большевизм послуговується в своїй сучасній практиці методою так зв. “ентузіазму”, не май нічого випадкового…). Будучи продуктом московського духа й культури, Ленін ці прикмети переніс на свій комунізм. Останній уявляв із себе непримириму секту фанатиків, що жили й ділали силами свого духоволевого напруження. Ленінську “стару гвардію” визначав гарячковий ідейний порив, скермований до здобуття поставлених цілей; це були аскети-містики, що ціль свого іс­нування бачили в боротьбі за свої теорії. Як бачимо, комуністичний рух, змагаючись за панування матеріалістично – марксівської концепції у світі, водночас самий живився й міцнішав у боротьбі силами волюнтаризму і своєманітаого ідеалізму. Це означило його перспективи! Бо коли прийшла рішаюча година, він — нівелюючий усі якості, усуваючий усі сумніви, вульгарно-примітивний у своїй суспільно-ідейній концепції, але водночас непримиримий, волевий і рушійний— ли­ше він міг опанувати московські й духово-змосковлені маси Росії. Що могла розгублена, канцелярійно-академічна, засохла в свому бездушному доктринерстві (з яким щасливо йшла в парі угодовська капітуляція в практиці…) світова соціал-демократія протиставити свому “побратимові” — комунізмові в боротьбі за маси? Його прямолінійним і вражаючим свідомість гаслам: “Грабуй награблене!..”, “Війна палацам, мир хатам”?! Не диво, що комунізм опанував маси. Вожді комунізму люблять багато писати й говорити про перемога марксизму, в СССР. Між тим ніщо інше, як власне жовтнева революція та всі її сучасні наслідки заперечують те­орії Маркса про механічну “об’єктивність” історичного роз­витку, та його закони соціальної революції. Ніде правди діти… Коли б Ленін (подібно до деяких соціал-демократичних теоре­тиків) покладався на самі “закони” марксизму, то певно не довелося б йому дочекатися перемоги компартії! Історія ніби для глузування над Марксом створила парадокс російської революції, з її жовтнем 1917 року… Згідно з Марксом, соціальна революція мала насамперед нагрівати в країнах посиленої концентрації капіталу й пролетаризації мас. Отже економічний, головно промисловий, розвиток даної країни обумовляв її “зрілість” для революції В періоді 1917 року Росія з її малорозвиненою соціально-економічною системою, що в ній слідна була ще спадщина недавнього кріпацько-февдального устрою, ніяк не могла тво­рити органічного, підпорядкованого марксівським об’єктивним “закономірностям”, підложжя для соціалізму й комунізму. Після логіки соціалістичної доктрини, революційні зриви стояли на порядку дня в західних індустріалізованих держа­вах… Сталося навпаки! В розвинених економічно країнах соціалізм не втримає своїх позицій; натомість відстала від них на кілька десятиліть Росія, зовсім неочікувано, перша станула тереном комуністичного експерименту. До питання, які не створило наслідки для самого кому­нізму, ми ще повернемо. Тут важно ствердити, що самий цей експеримент проречисто заперечує твердження марксизму про рішаюче значіння механістично-матеріалістичних факто­рів у подіях історії. Він доказує, що її процесами кермує люд­ський дух і рушійна воля, виявлювані в активному чині. Цю “контрреволюційну метафізику” сучасні володарі Кремля висміюють і переслідують терором… Між тим під її фактичним впливом переходила й їх діяльність у періоді підготовки та переведення жовтневої революції. Коли б не це — не існував би сьогодні Совіцький Союз! Захопивши владу й Росії, комунізм (большевизм) одра­зу перечеркнув існуючий політичний і господарський устрій та його правні норми. Мало того — у свому гарячковому революційному пориві він одним махом, хотів знищити старі форми суспільного існування, і ввесь духовно-психологічний уклад життя та зломати дотеперішню уяву про людину, мораль, дійсність і будучність… Він змагав не лише до усус­пільнення всіх продукційних засобів і знищення приватної власності й визиску людини людиною, але й до цілковитого зрівняння всіх людей у життєвому побуті й потребах. Як бачимо, комунізм ставив перед собою величезні зав­дання! Зо становища послідовної логіки самої соціалістичної доктрини — він, безперечно, мав рацію. Проте в прак­тиці такий ідеальний суспільний устрій міг бути здійснений не лише через встановлення відповідної устроєвої системи, але й при умові цілковитого переродження душі та психології людей, при умові повного занику в них почувань егоїзму, злих інстинктів і перетворення їх в якихось над-людей, що складалися б із самих елементів добра, високої етичності та альтруїстичної здібності поступатися кожночасно власним інтересом для других. Просякнений містичною вірою в свою місію, оп’янілий ус­піхами перших перемог — московський комунізм не розважав над труднощами. Він цілий творив тоді з себе волевий, фана­тичний порив у будучність… З таким наставленням довелося йому вперше криваво зударитися з реалізмом життя. Виходячи з засад марксівського соціалізму, комунізм поставив собі завданням створення інтернаціонально-бездержавного й безкласового (пролетарського) суспільства з соціалізованими засобами господарського виробництва та ко­муністичним розподілом матеріальних дібр. В протилежність соціал-демократії, що визнаючи ті самі засади в “далекій” теорії, — зрезигнувала з них у практиці й послуговувалася супроти капіталізму опортуністичною еволюційною тактикою — комунізм постановив здійснювати їх негайно, терористич­ними методами соціальної революції. Терен Росії, де опану­вав він владу, являвся для нього спочатку лише вихідною ба­зою дальшого розгортання класової боротьби пролетаріату, що мала знищити капіталізм і в інших державах та запровади­ти комуністичний устрій у цілому світі. Та поки мова про світову революцію — комунізм (большевизм) одразу був поставлений перед невідкличним нака­зом ліквідувати в самій Росії всі ті ворожі сили, що загрожу­вали вже після першого дня перемоги розсадити його з сере­дини. Для цього створив він відповідну форму державного устрою, що з одного боку покривалася з соціалістичною те­орією, а з другого — відповідала його власним інтересам. Так зродилася система рад (совітів) у межах “Союзу Совіцьких Соціалістичних Республік”, оперта на режимі так зв. проле­тарської диктатури. В плані економічному запроваджено було систему так зв. воєнного комунізму, що характеризувалася не лише соціалізацією всіх засобів продукції, але й комуні­стичним, плановим розподілом господарських продуктів у сус­пільстві. На базі цих трьох засад — соціально-політичної диктатури, соціалізації продукційних середників і господарського виробництва та комуністичного споживання матеріальних багацтв — почав московський комунізм після жовтневої рево­люції здійснювати свої реформаторські суспільні завдання. Часи, що про них тут згадуємо, стали для сучасного ко­мунізму вже далекою історією !.. Об’єктивний розгляд його шістнадцятилітньої практики вказує, що він уже основне змі­нив свою внутрішню суть і назверхні форми. Комунізм вияв­ляє всі ознаки власної самодегенерації, фатально — хоч і у відмінних формах та під впливом інших обставин — наслідуючи вже знані нам приклади саморозкладу демократії та дово­єнного соціалізму. Формально ісповідуючи старі догмати, він властиво вже відмовився від теорій, що стимулювали його розгонову силу в часи революційної “весни”. Сьогоднішня кому­ністична доктрина (коли цим почесним терміном взагалі можна назвати хаотично нагромаджене словоблудіє “комнауки”…) — це вже не марксівський соціалізм, навіть не, ленінський комунізм, це “сталінізм”, в якому схоластика зпримітизованої первісної догми змішана з диктовними життям і вирод­женням самого комунізму спекулятивними компромісами. Те саме бачимо й у практичній політиці компартії; її “генеральна лінія”, що заступила попередню пряму революційну дію, пред­ставляє з себе комплекс непримиримих внутрішніх і тактичних протиріч. Які причини самодегенерації сучасного комунізму? Шукати їх треба насамперед у самій його концепції. Основою її є, як знаємо, суспільний безкласовий колектив, зрівняний в умовах його матеріального існування. Хоч проблема кому­нізму виходить із чисто матеріалістичних заложень, проте вона є насамперед психологічна проблема. Як вже зазначалося вище, здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження його соціально-економічних форм, як від глибоких змін духового Змісту та психології індивідуальності й цілого суспільства. Вагу цього психологічного моменту розумів і Маркс, але просякнений історично-матеріалістичним і діалектичним світоглядом, він не міг інак­ше його оцінити, як у своїй, чисто механістичні, формулі: “побут означує свідомість”. Недооцінення психологічних факторів катастрофально відбилося на московському комунізмі. То маючи в своїх руках владу й зв’язані з нею необмежені можливості для свого доктринерського експериментаторства, він після довшої бо­ротьби самий опинився в полоні ворожої йому ідеологічної стихії. Покликаний її асимілювати він самий підпав її асиміляції. Закони життя та випливаючі з них органічні стремління людської індивідуальності сказалися сильнішими від жаху червоного терору та його уроєних цілей !.. Причини цього, явища полягають не лише в консерватизмі ідеологічного та духового укладу суспільства, але й у його само-охоронному інстинкті, що протиставиться антисуспільному значінню комунізму. Це твердження для декого може здаватися несправедливим; мовляв — чиж можна рух, що змагає до усунення соціальної несправедливості й запровадження рівності людей, уважати антисуспільним, руїнницьким?!. Проблеми рівності ,й нерівності є надто складні, щоб їх розглядати на цьому, місці засадничо. Вкажемо лише, що на­чало рівності взагалі видається нам безпідставним у самих процесах світобудови. В обмеженому ж соціальному плані абсолютна рівність, після нашого переконання, є абсолютним злом. В соціальному житті ділають принципи кілько­сті і якості; власне ці останні творять багатство явищ, зводя­чи різноманітність творчого світу до гармонії, що визначає корисний для цілого, суспільства поступ. На самій матеріальній базі нівелююча рівність ніколи не обмежується; вона за­кономірно тягне, за собою нищення тих суспільних і духових первнів, що стимулюють якісний розвиток і зводить життя до панування кількісного, не продукуючого, лише споживаю­чого, примітиву. Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріальна рівність, сама по собі, є цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас ствердити сталінський комунізм, що самий подає тепер застрашаючі зразки варварської нерівності. В своїх постулатах колективної рівності, комунізм не є навіть оригінальний. Історія суспільних ідей, устроїв, ре­форматорських та релігійних рухів знає чимало спроб творення такого “раю”, побудованого на рівності й альтруїзмі Моральною синтезою цих стремлінь являлося християнство. І коли високу ціль зродження над-людини — своїм змістом рівнозначну божеській непогрішимості — не довелося здійснити Могучому Велетневі Духа — Христові, з Його справді боже­ською екстазою ідеалістичної любові, то, тим менш було під­став сподіватися, що цю місію довершить обездуховлений матеріалістичний комунізм. Так і сталося! Заповідженого “раю”, з його абсолютною й матеріальною рівністю, комунізм не створив, ба навіть фак­тично вже відмовився від цього; натомісць ставрував сучас­ність всіма негаціями свого внутрішнього змісту. Антисуспільне значіння комунізму ховається не в його економіці і заповіджених світових революціях. Як будемо далі бачити, в цій практичній частині своєї програми він самий вже збанкроту­вав. Безпосередньої небезпеки цих його “реформ” не існує для світу. Тим більше, що на порядок дня прийшли в світі вже інші концепції, що відкидаючи демагогію комуністичної устроєвої нівеляції, перебудовують суспільства на принципах творчої етики, громадського обов’язку й соціальної справедливості. Тим ідеям належить будучність! Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п’єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня “контрреволюції” — комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину. Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму про­являються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмін­ною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діалектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче му­сить випускати її зо свого “операційного столу” у світ… од­нобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кращому випадку, він їх споживає; в гіршому — руйнує створене іншими. Сучасна прак­тика московського комунізму дає багато цьому прикладів. Комунізм — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, ба­жати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетво­рення в механізованого “робота” комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього “я” буде кермувати відповідний параграф кому­ністичної “політграмоти”… Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство зако­номірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізувания та культурного здичавіння. Складну й величаву лабора­торію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих при­страстей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б “стандартну” людину-робота. Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці дефор­муючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси — а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму — зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй грандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точилися вони — конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами люд­ських жертв. З одного боку барикади була — матерія, озброєна в по­тужні середники кривішого терору; з другого — безборон­ний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за пе­ремогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за ети­ку, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціативи й творчості, за саму можливість існування, вдуше­ного кривавим чоботом комуністичного доктринерства. Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фак­том. Надломлений нею в самій своїй основі — комунізм у від­вороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе жит­тя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комуніз­мові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє “лице”, але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревія. Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів. Психологічна поразка комунізму відбилася й на його політико-економічній системі. Державна організація теоретично являлася для комунізму переходовим етапом до часу дефінітивного розвитку світової революції, що мала знищити капіталістичний устрій і збудовані на ньому, держави. Таким чи­ном, створення совіцької держави було напочатку для компар­тії лише “прикрою необхідністю”, що забезпечувала їй опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавно-соціалістичних засадах. В ідеї державний устрій СССР мав створити особливу систему демократії продуцентів (пролетаріату). Все населен­ня країни поділено було на дві основні категорії: “працюючих” і “непрацюючих”. Перша категорія набувала всі фор­мальні громадсько-політичні права; друга не лише позбавля­лася тих прав, але й можливості одержувати продукти усус­пільненого господарства. Конституція признала за органи державного керування так зв. ради (совєти) з виборних представників працюючих, що формально, були організованим ви­явом народного суверенітету. В дійсності ж вже напочатку всю повноту влади в держа­ві вихопила комуністична партія, цей “провідний авангард пролетаріату й світової революції”. Зосереджуючи в своїх ру­ках усі ділянки державного, господарського та суспільного кермування, тримаючи під червоним терором всі вияви життя, діяльності, ба навіть почувань народів СССР — компартія за­провадила режим своєї диктатури, що офіційно ототожнювалася з волею пролетаріату. Так компартія фактично перетво­рилася в чинник, що на його услугах стала сама держава й ціле її населення. При такому стані конституція СССР обер­нулася в фікцію. Цей процес панування компартії все заглиблювався та дійшов тепер свого завершення в формах сталінського прав­ління. Режим Сталіна це вже навіть не диктатура компартії, як певного колективу; це нічим необмежувана деспотія одної людний, що спираючись на підібрану кліку, підпорядкувала собі й компартію, і державу. Інспіровані Сталіним ухвали цьо­горічного XVII партійного з'їзду цілком звели нанівець основ­ні закони СССР і скасували елементарні засади контролі державного управління. Так диктатура з початкового засобу досягнення поставлених цілей перетворилася у самоціль. Сталінський режим є логічним наслідком примітивної програми комунізму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванню всіх різноманітних елементів життя й здійсню­вала це завдання брутальними методами терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існуван­ня! Всяка диктатура, обперта на перманентному політичному терорі і здушенні самодіяльності народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно, звужує й ту нечисленну суспільну, базу що на ній сама тримається. Так сталося й з диктатурою компартії. Опанувавши владу й зв’язані з нею соціальні та матеріальні корнети, комуністична кліка все більш замикалася в собі. Вслід за упослідженими “нетрудовими” елементами, від неї відривалися й ті класи, що її саму привели до влади: се­лянство та робітництво. В останніх часах глибока прірва вже лягає між масами компартії та її проводом, що тримається лише на інерції тимчасової пореволюційної рівноваги. Періодичні “чистки” кадрів компартії стверджусь це явище. Стремління комунізму до ліквідації нетрудових, паразитарних верcтв, не могло само по собі викликати заперечень. Дійсно, в кого можуть збуджувати симпатії непродукуючі, експлуатаційні елементи, що ними просякнений соціальний устрій сучасної капіталістичної демократії? Однак у цій соціальній реконструкції, практичні методи комунізму цілком ро­зійшлися з його теоретичними цілями. Самий розділ на “трудо­ві” і “нетрудові” верстви давно вже перестав бути актуальним у змінених суспільних і продукційних умовах совіцького Со­юзу. Поглиблюючи його й тепер, сталінська диктатура керму­ється навіть вже не соціальними міркуваннями, лише штучни­ми, зовнішніми ознаками: “певна” чи “непевна” дана людина або колектив для пануючої кліки ?.. Сучасність совіцького Со­юзу визначається вражаючою нерівністю. Право на існування мають лише вибранці комуністичного режиму. Цих — зникаюча меншість. Всі інші засуджені на животіння, на сліпий послух і ролю безвладного знаряддя п руках комуністичної деспотії. Цих — багатомільонова більшість. Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів змінило її дух і психологію. Її революційна енер­гія вгасла. Сучасне її наставлення — це бажання-миру й безжурного уживання поглядів перемоги… для самої себе. Відповідно до цього змінилися й погляди комунізму на істоту держави. Ця остання перестала бути для нього лише “прикрою необхідністю”… Автоматично ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні формули, совіцька влада на ділі “деградувалася” до культу власної великодержавності. Це й не дивно! Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, сталінська правляча кліка неминучо мусила опертися на базу, що найкраще її забезпечує: на державу. Вона теоретично не від того, щоб посісти й цілий світ! Але де є певність, що так буде? Хто може ручити, що в наслідку нових світо­вих збройних заворушень, вона не втратить й те, що має те­пер?! Такі сумнівні “авантюри” вже не в стані приваблювати сучасний комунізм, з його консервативним “реалізмом”. За­бувши про свої колишні максимальні постуляти, він задо­вольняється мінімум: тими можливостями панування, що їх дає йому СССР. “Краще ворона в руках, ніж орел у небі” — такою є філософія сталінізму. З цього психологічного мо­менту самозбереження випливає, як будемо бачити, і сталін­ська концепція “соціалізму в одній країні”. При всьому своєму теоретичному інтернаціоналізмі, ком­партія була та є еманацією московського духа та московсь­кої психологічної стихії, зо всіма прикметами їх негативності, хаотичності, примітивності та самозаперечливості. Ці прик­мети позначили і створену нею державу. В СССР — гасла ін­тернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіалістичним месіанством; ідеї найбільших утопій співжиють із реальним режимом терору та нищенням індивідуальності; матеріалізм — з містикою; соціалістичні поступові те­орії — годяться з вражаючою соціальною нерівністю, що заіснувала на тлі комуністичного устрою, а гасла нової людини — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але насампе­ред, СССР — це вияв обновленої московської великодержавності, що їй комунізм (большевизм) намагається привернути зломану потенцію. Власне цією тенденцією слід пояснювати імперіалістичну політику комунізму у відношенні до поневоле­них народів СССР, що її він приховує брехливо-спекулятивни­ми формулами ленінської “національної” теорії. Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції ко­мунізму неможливо підходити з якими будь теоретичними кри­теріями. Практика московського большевизму переліцитувала навіть (самі по собі деструктивні) комуністичні теорії… Але й у плані економічному, що був його головною ос­новою, комунізм не справився з поставленими теоретичними завданнями. Його найбільш класичною та додержаною в дусі суворої доктрини епохою – був, згаданий вже, воєнний комунізм. Знищено тоді було приватну власність, особисту ініціативу, товаровий обмін на засаді усталеної грошової одиниці та всі, дотепер знані, закони господарської продукції. Замісць цього, економіку опанувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багацтв, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів так зв. натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деградацію економічної системи на століття взад. Це швидко зрозумів і Лєнін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши “Нову Економічну Політику” (НЕП), що тимчасово обмежену власність і приватну ініціативу в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної “уравніловкі”. Зійшовши на манівці власної доктрини – він до неї вже не вернув! Логіка економічного розвитку та психологічна стихія мас невмолимо штовхала його до так легко знищених і так важко відновлюваних засад сучасної господарської системи, з її комерційним розрахунком, законами собівартості, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошевим риночним товарооборотом. На невдачах комунізму відбилася й та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на саму деструктивну фазу соціальної революції, не давав конкретного пляну організації соціалістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його кадрів. Фатальний вплив мало й те, що комунізм – всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назрівання соціальної революції – опанував владу якраз у Росії, де цих “закономірних” передпосилок не було. Цей парадокс змусив Лєніна виробити… нову “теорію”, що вже унезалежнювала процеси революції від її економічної дозрілості… В умовах диктатури компартії, її вождеві вільно було голосити які завгодно спекулятивні теорії. Та це справі не помогло! Як із дерева й глини немислимо збудувати модерну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціалістичної реконструкції. Ціла історія господарських п’ятирічних планів СССР — це історія компромісів фантастичної доктрини комунізму з непереможними законами економіки. Економічний сталінізм — це не комунізм і не соціалізм; це особлива форма державного капіталізму, де основні принципи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим плановим бюрократизмом. Цей останній, відкинувши якраз най­більш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його негативні прикмети: монополізм, матеріальну експлуатацію, соціальну нерівність. У висліді, на тлі матеріально ожебраченої країни, заіснував економічний режим “доганяння Америки”, кермований не господарською доцільністю, лише інтересами політики панування. Будучність закономірно штовхатиме совіцьку економіку на шлях ще більших суперечностей, все далі від первісної її доктрини. Економічна, еволюція комунізму переходила в умовах опозиційних потрясінь внутрі компартії. Сучасна “генераль­на лінія” Сталіна, з її індустріалізацією, й колективізацією — не властиво програма лівої опозиції компартії: троцькізму. Знищивши троцькізм у боротьбі за владу, Сталін позичив певні елементи його економічної програми. Але для троцькізму його економічна програма була лише частиною загального завдання; центр завдання лежав у приспішенні світової революції. Сталінізм відмовився революційної концепції троцькізму та заступив її формулою “соціалізму в одній країні” що означала злє замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського комунізму, його внутрішня слабість і крах міжнародного комуністичного руху. Сучасна тенденція сталінізму до спільного фронту з міжнародною соціал-демократією є під оглядом дегенерації комунізму вельми характерна! Комунізм закінчує цикль свого розвитку; відорвавшись колись від поміркованого офіційного соціалізму в якості непримиримого революційного фактора, він — вичерпаний у своїй потенції — вертає на рейки спеку­лятивного угодовства. Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ті кличі, що колись захоплювали “стару гвардію” Лєніна?!. Сьогодні для червоних можновлад­ців це вже не більше, як “лєвацкая балтавня”… Для цього во­ни стали надто “реалістичними”. Вже нема містики первісних поривів, коли не рахувати містичного самозакохання й себе та свою азійську володарність. Їх ціль єдина: самозбереження, рятунок від наступу ворожих стихій. Ось реальні підсумки “найбільшого в історії” комуно-соціалістичного експерименту. З великих мрій зродилась похмура, мерзотна дійсність. Комунізм вже на останньому етапі. Здержує його лише інерція колишньої енергії. Але не надовго. Бо історія не помиляється… ІV. ФАШИЗМ Фашизм — це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духо­ву й національну основу свого єства, просякалася раціоналіз­мом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес погли­били своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему. Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмір­ний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм — матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку. Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоре­тично хотів зробити комунізм) всіх зв’язків із створеним на­шою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б’ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв’язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи сво­їми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні над­бання й традиції минулого — фашизм находить у них джере­ло свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зов­нішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами. Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Де­мократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегу­вати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинила­ся в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму. Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількости індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає на­цію за найвищу історичну, духову, традиціональну й реаль­ну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв’язані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріальні умови, як насамперед прояви її збір­ної волі, її духовна активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовляться його ідеалістичним стремлінням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно. Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з державою, як тою формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між со­бою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, ли­ше улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — признання імперіалізму, як вирішального середника існу­вання й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величною. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об’єднує навколо спільного національного іде­алу всі соціальні прошарки нації, викидаючи гасло; нація й держава понад класи й партії. Цей його всенаціональний і надкласовий принцип в основі заперечує режим політичної демо­кратії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апольогетику внутрішньої соціальної боротьби та інтернаціоналізму комуно-соціялістичної доктрини. Однак, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжкласових противенств можна досягнути лише при умові тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому кермуючись системою капі­талістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів пра­ці і капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організа­ції соціальних верств держави в спеціальні синдикати, що об’єднують відповідні категорії громадян — виробників матеріальних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяни, промислові робітники, тор­гівці, підприємці, інтелектуали і т.д.). об’єднуються в корпо­рації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасності цей устрій? Як вже знаємо, оперта на принципах економічного лібе­ралізму, демократія полишила розвиток господарських проце­сів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній власності, ініціативі та грі осо­бистих інтересів. Сповідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь “рівноділаючу”, що “сама по собі” узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім’я поступу. Так створилося класичне “стихійне капіталістичне го­сподарство”. Коли ця система могла навіть із користю існувати в початках капіталістичного розпитку, то з бігом часу приве­ла вона до класових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом політична демократія не могла усу­нути загрозливих соціальних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, ін­тересів праці і т. д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого плану, лише з випадкових умов і компромісів тої чи іншої парламентарної кон’юнктури. Як це відбилося на демократії — ми вже знаємо, її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли то загально­національні інтереси втрачають майже всяке значіння. Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціальну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи — приватну власність та ініціативу — він одначе не полишає господарську діяльність на­селення на полю “гри стихійних сил”, лише намагається її по­годити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим. Соціальні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розв’язує не міжпартійною, міжкласовою й парламентарною боротьбою — як це робить демократія — лише методами національної солідарності, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верхов­нім і обов’язковім арбітражі державної влади. Всі соціальні кон­флікти й питання господарської діяльності розв’язуються рада­ми дотичних корпорацій при співучасті держави. Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродив­ся з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів сво­єрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій із бо­ку засадничих противників фашизму: демократів, соціалістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскова­ний “гарними словами національної солідарності” середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної бур­жуазії… Слід признати, що власне н цей спосіб розуміють фашизм і ріжні його… непокликані прихильники, що в різних країнах походять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. “акул” фінансового, про­мислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми, вони часто-густо приховують свої справжні хижаць­кі тенденції гаслами “нації, надкласовості й солідарності”, компромітуючи в цей спосіб самий фашизм. Думаємо, що створена фашизмом соціально-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й з критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фа­шизм з однаковою рішучістю може “вдарити по руках”, як представників капіталу, так і праці, коли ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових, особистих інтересів над національно-державною доцільністю. Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціалізм для своїх “ек­спериментів” — він спромігся не лише здусити внутрішні ру­їнницькі сили, але й здійснити спою власну соціальну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому “непротив­ленню злу” і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки. Корпоративна система фашизму нерозривно пов’язана й з його державно-політичним устроєм. Основні ідеї й форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами н вартостями, за самоціль, послідовно дійшла до парламентаризму. Не те фашизм. Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє в її вартостях, одна­че відношення громадянина до держави будує не на її “вроджених людських правах” (як не робить демократія) лише насамперед на її обов’язку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: “свобода, рівність, братерство”, їм фашизм протиставить свої кличі: “обов’язок, гієрархія, дисципліна”. Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народних мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Твор­чість нації визначає й реалізує меншість; що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багацтвом, активністю, пристрасною волею та здібностями тво­рить життя, досягає здобутків, то ними користується цілий нарід. Цій меншості і належить керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшості демократії. Бо більшість — каже фашизм — це насамперед юрба, механічна збіранина одиниць, що сама не знає власних хотінь і кори­стей. Не питати в неї рівень, лише вести за собою для її ж власного добра — повинна провідна меншість. Логічним вис­новком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури. Диктатура не є для фашизму тимчасовою методою прав­ління; вона заведена, як основний елемент державного устрою. Законодавчою установою фашистівської держави є парламент, що складається з представників згаданих корпорацій і різних науково-культурних організацій. Ці установи не мають пра­ва вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише на­мічують у певній пропорції кандидатів до парламенту, пода­ючи їх реєстри на розгляд так зв. Великої Ради, що представ­ляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парламенту ставиться на всенародне голосування. Населення мо­же головувати “за” чи “проти” цілого реєстру, а не окремих кандидатів. В ідеї, фашистівський парламент має реалізувати участь об’єднаного в корпораціях населення в державному управлінню Фактично він лише регіструє й формально ухвалює рішен­ня Великої Фашистівської Ради. В ближчому часі можна че­кати ліквідації цього парламенту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорацій. Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та пред­ставники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні пар­тія (всі інші партії – заборонені) ототожнюється з державною владою й вона купчить у своїх руках все управління. Широ­ко розгалужена партійна організація охоплює не лише нейт­ральний державний апарат, але й владу на місцях, в провін­ціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльности; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи за-місць представників самоврядування — державних урядників. На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, в той час, як вся повнота державної влади перебуває в руках “дуче” — Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він самий взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають — каже фашизм — вони самі приходять. Не важко зауважити певні подібності в державних уст­роях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком про­тилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки дик­татури виступають в фашизмі ще більш підкреслено, ніж в комунізмі. Комунізм теоретично заступає принципи влади – ко­лективу — безкласового (чи вірніше однокласово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою “тимчасовості” і оперетко­вих “рад”. Фашизм натомість, виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму, та суспільної гієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює ототожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базу­ється на здорових основах суспільної культури й моралі; во­на виростає з тисячолітніх творчих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує й культуру, і мораль; її зродила стихія варварського московського нігі­лізму, що робить її фактором руїни. Чи посідає фашизм такі ідейні, суспільні я політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора но­вої доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба зачати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний і суспільно-політичний про­цес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних (на­самперед поневолених і покривджених) народів; це — націо­налізм. Самий фашизм, це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелам його народження є національний інстинкт, національний дух і національна свідомість. Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціалізму базувалася напочатку не так на запереченню їх устроєвих концепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріалізм і утилі­тарний примітивізм нашої епохи загрожують згангренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її зсередини. Зроджена колись сама на здоровому національному інстинкті — демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціалізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою і безбарвною меркантильністю, та тупим своєкорисннм анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовості й змагає до морального переродження нації, в ім’я її зросту, блага й сили. На місці скептичного релятивізму демократії — він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовости — не­примиримість у захисті своїх постулатів; безвідповідальному, претензійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов’язків, лібералізмові — він протиставить повинність дисциплі­нованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові — ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії — внутрішній лад і мир. Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціалізму простолінійної безпосередності фашистівських ідей, що їх вони в опінії свого примітивно-міщанського оточення виставляють лк “зоологічне” страховище й “амо­ральне” викривляння мети життя та людської природи… Бо оперуючи “високими” гаслами миру, справедливости, братерства, рівності й інтернаціоналізму — вони самі своєю практичною чинністю лі Гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли па місце їх підступних, брехливих фраз, що при­сипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвіч­но спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили. В цьому збудженню первородного інстинкту нації, в на­пруженні її ідей і зактивізованні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими — насамперед поневоленими – народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, повинно бути незабутнім “мементо” і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаності до наркозу демо-соціалістичних забобонів про “мир, згоду, благоденствіє” та інтернаціонали — ті з них ніколи не матимуть діючого миру (і свободи). Призначен­ня таких народів — бути погноєм для інших! Поруч із ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції, з її стремлінням до об’єднання цілої нації на зреформованій соціальній базі. Соціалізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціально-господарською безплановістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його “внутрішній логіці” життя та випадковим парламентарним кон’юнктурам. Фашизм станув на правильному розумінні органічності нації, пов’язаності її окремих соціальних складників, як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого націо­нального організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, він — як ми бачили — і на практиці застосував реконструктивний соціально-господарський план, опертий на співпраці класів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей план ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить засто­совуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподіватися, що головні — випробувані часом, досвідом і обставинами — його елементи стануть основою для дальшої соціально-господарської реконструкції нової епохи. Дещо відмінне становище належить заняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою й випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці — вождя, і про­відної меншості, при одночасовому недовіррі до будуючої ролі народних мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються — така формула фашизму. Засадничому розглядові проблеми диктатури ми те при­святимо окремо увагу. Тут лише зазначаємо, що підкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи благотворні впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарності нормального державно-політичного режиму — ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фа­шизму з певною критичністю. Перманентна диктатура зправила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і відтворювати культ своєманітної “поліційної держави”, що гальмують розвиток суспільства та індивідуальності. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму. Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та під­ніс її силу та авторитет на небувалу височінь. Одначе, не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсервуємо початковий (найбільш активний і твор­чий процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Муссоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта — це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в екстазі будуючого, безкорисного, іде­алістичного чину. Але… може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від’ємними наслід­ками. Десяток років існування режиму, це надто малий про­тяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати “залізні закони”, без ризика помилитися. Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхля­баної, обезличеної дійсності видвигнути потужну ідею. В цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення жит­тєвих первнів націй, знеможених від блукань в лабіринтах шу­кані й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий егоцентризм демократії й комуно-соціалізму, що добачували в людині будь недоторкальне “табу”, будь об’єкт для неприродних експериментів — він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціальності й ослаблене почуття обов’язку. Слабість фашизму в надмірному урядовому централіз­мі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмува­ла його розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще біль­ший маразм і ще глибший розклад нашої епохи. V.ДИКТАТУРА Політична диктатура належить тепер до найбільш спір­них і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направи політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя. В практиці, устрій дик­татури бачимо на протилежних бігунах політичної сучасності: з одного боку в московськім большевизмі, з другого — в іта­лійськім фашизмі та інших, споріднених із ним рухах. Комуністичної диктатури ми в цим місці не беремо під увагу. І то не лише з причин засадничого заперечення її те­оретичних підстав, що їх ми уважаємо за руїнницькі й непри­родні, але й тому, що реальні вияви диктатури большевизму є вислідом внутрішніх суперечностей між самою соціалістичною доктриною та практикою большевизму. При таких умо­вах годі шукати теоретичних заложень сталінського варвариз­му!.. Сталінізм давно перестав рахуватися й з марксівською концепцією соціалістичної диктатури, кермуючись у своїй по­літиці виключно інтересами пануючої партійної кліки. Цілком відмінно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших націоналістично – автори­тарних рухів. Фашизм не маскує її брехливими твердженнями про “владу мас”, або спекулятивними запевненнями в її “тимчасовості” (як це робить московський комунізм). Диктатура для фашизму — це не лише метода політичного кермування; це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керів­ництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у, владу більшості, в тих її механічних формах (партії, голосовання, парламент), що їх створила по­літична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці. Свій політичний устрій фашизм будує на принципах су­спільної гієрархії, авторитарності й монократизму, де право на кермування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очо­лювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси. Видвигнені фашизмом ідеї авторитарності суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з’ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціалістичного колективізму. Власне в унутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних ру­хів захований “секрет”, що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси. Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов’язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних…) ідеалізаторів режиму диктатури та її метолів, що в свому захопленні схильні цілком ігнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й не­безпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту “во­рохобну юрбу”, або “деструктивну чернь”, що до неї, мов­ляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування: сліпий послух і… погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності — вони обертають його в са­моціль, у незмінну на віки вічну догму. Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси (більшості), зазна­чимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питан­ням “правління найкращих” суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї “селекції” провідної елі­ти. Певна частина з них находила собі примінення в практи­ці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, но­ві поняття моралі й нові матеріальні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціальних устроїв хочемо вста­новити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в од­ному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від’ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу, або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою на­сильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшості суспільства. Ми підчеркуємо рацію тези фашизму про величезну, кон­структивну ролю творчої індивідуальності в процесах життя. Геній, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикме­тній активний розгон людської особистості завжди були завжди були надзвичайно двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи. Так само правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) е мозком. нервом, душею і провідництвом більшості. Ця еліта є уособленням якісних багацтв нації; вислідом її творчости користується й більшість — народня маса. Історія дає чисельні приклади чисельні приклади величезної ролі індивідуальності й провідної елі­ти в державно-політичному та культурно-цивілізаційному житті народів. Заперечувати ці факти можуть хіба сторонники вульгарно-демократичного культу натовпу, комуно-соціа-лістичного “колективу”, або анархізму. Але… чи управнюють вони до скороспілих, при тому “засадничнх”, висновків про брак конструктивності народної більшості, до погоджування нею ?.. Чи дійсно народні маси — не лише “юрба”, що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на ролю сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзаль­тованих ідеалізаторів “вождизму”, є діяметральною проти­лежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею “народницьких” течій, то лише в масі добачують дже­рело “правди всіх правд” (класичним зразком цього є відома заява, то у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці… влади). Порівнюючи ці підмінні погляди, ми гадаємо, що прав­да десь посередині… Заперечування ad hoc творчих спроможностей народних мас повинно привести до заперечення значної частин іс­торії культури людства. Бо ж хто в силі заперечити, що остан­ня твориться й збагачується не лише і не виключно зусилля­ми провідних еліт, але й постачається неоцінимими вкладами з неоформлених глибин народних? Досить вглянутися в етнографію, епос, мистецтво, штуку, музику, культуру і т.д. даного народу, щоб переконатися в тій важливій ролі, що її відограє будуючий інстинкт його мас. Щобільше, історія дає та­кож приклади, коли власне народні маси, у свому здоровому консерватизмі й духовій устійнености виказували у рішаючих подіях далеко більшу відпорність, ніж їх провідні верстви: вони зберігали здобутки національних культур і політично-державних традицій навіть тоді, коли їх еліти, під впливом асиміляції, ставали на службу ворожих історичних фак­торів. Це саме сталося в історії Українського Народу. Ніде правди діти !.. Коли б не ті (погороджувані деким із наших “консервативних аристократів”…) українські маси — не існу­вали б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї, бо як­раз наша стара “еліта” не лише не спричинялася до її скріп­лення, але станула середником її нищення в ворожих руках (ці явища бачимо ще й сьогодні!). Наша історій дає справді рідкий приклад, коли не еліта, лише власне народні низи сти­мулюють появу нової провідної меншості, видвигаючи її на кін життя зо своїх невичерпаних творчих глибин. Конструктивізм мас не обмежується на ділянках народного побуту й культури. Він проявляється й в суспільно-по­літичному житті, коли маси стають чинником акції, джерелом нових ідей, шукань й здобутків. Коли комуно-соціалізм добачує причини політичних, господарських і соціальних процесів в історії лише в факторах матеріального порядку, то він допу­скається помилки, подібно як ті, що ці процесії пояснюють виключно впливами ідей і волі провідної меншості. Бо в дійсності на ці здвиги (зміни соціально-господарських систем, державні перевороти, національні революції і т.д.) вплива­ють фактори й духово-ідейного, і матеріального характеру, що — сполучаючись у певний причиновий зв’язок — витворюють імпульси нових прагнень і чину. Поруч із впливами ідей еліти та реальних обставин життя, стає в тих здвигах активним співчинником і народня маса. Коли цього не має, то такі процеси не в стані набути значіння переломової історичної події та змінити існуючий уклад. Зарисувавшись в обмежено­му середовищу даної еліти, вони там же й ліквідуються, або консервуються до часу, поки їх змісту не зрозуміє й не під­держить маса. Треба зазначити, то в більшості випадків на­родні маси, ангажувавшись у певні політичні події, виявля­ють правильне, здорове відчуття моменту та його значіння, хоч чинність їх і має переважно стихійний, неупорядкований характер. Вияви “сліпоти” мас трапляються тоді, коли дана ідея чи історичне завдання ще не заглибилися й не оформили­ся в їх почуваннях і колективній свідомости. З другого боку народня більшість — з огляду на свою масовість і неоформленість — мало придатна до тяглої, планової, систематичної чинності в широкому державному мас­штабі. Виявляючись у рішаючих моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія в нормальних часах розплива­ється, розпорошується в тисячах дрібниць серед сірих життєвих будній. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу, систему, де рішають план, свідомість. цілей і способів їх досягнення — належить вже еліті, провідній меншості нації. Мобілізуючи всю чинність народу, висуваючи перед ним і розділюючи поміж окремими соціальними прошарками завдання, правильно вчуваючись в їх збірні устремління — провідна меншість веде нарід за собою на шляхи його загального розвитку. Як бачимо, саме життя логічно розділює ролю маси й еліти. Коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції, то без них не лише була б неможливою провідна функція еліти, але зникли б усякі життєві підстави її власного творення. Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностя­ми, силою духа й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати ,але сама їх поява зале­жить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси — Едісонів, тунгузи чи вотяки — великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і геніїв, бо наколи б такі в них і з’явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому не має нічого випадкового… Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багацтва його духа, його культурних, соціальних і матеріальних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних й слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або… руїнників. Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу; її внутрішній зміст і спроможності у великій мірі залежать від його зрілості й розвитку, а провідна роля — від постійного з народом контакту через втягнення найглибших його прошар­ків у процес активної співтворчості з нею. Між тим у сучасності існують тенденції легковажити ці підстави суспільного розвитку, і це доходить аж до встанов­лення дивовижних “законів”, згідно з якими провідники й дик­татори не лише не є витвором більшості, не лише не мають рахуватися з її стремліннями, але своєю власною волею і часто всупереч бажанням народу “цієї суми пасивних нулів” — ма­ють здійснювати йому ж на користь те, чого він самий ніколи навіть собі не усвідомив би. Такі приклади дійсно бували… Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше!. Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва? Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли ро­зуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб’єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переко­нані, що власне вони самі та їх правління е “найкращими”, в той час як інші — “гірші”. Як встановлювати правильні крите­рії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми? Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демо­кратичного правління, що повстає вона при найменшій “організації”, (вибори, голосування і т.д.) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зро­зуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий пері­од диктатури, її представники найчастіше визначаються висо­кою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провід­ників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі сво­їй зправила прив’язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих !.. Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає “ділова” практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й “теплих місць”; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи. Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не фор­ма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режи­мами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспіль­ний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує – являлися режимами будучого. Навпаки – вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток. Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані сво­єчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарно­сті проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьо­му сполученні відбувається постійна співчинність між творчі­стю провідної меншості й працею, корективами й безпосеред­німи почуваннями середньої “масової” людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової лю­дини. Цієї рівноваги не здібна додержати перманентна, застарі­ла диктатура. Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває псяку суспільну контролю, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання тіолі одиниці, чи обмеженої кіль-кости тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти — така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює во­на рабів, бездушних і обмежених “апаратчиків” своєї системи. Річ очевидна, що всяка здорова влада мусить відповідати вимогам постійності й авторитету; вона зобов'язана мати в своїх руках усі можливості! твердого керівництва та суворих репресій супроти тих відосередних сил, що намагаються шкодити їй, нації й державі. Але ці обов`язкові прикмети не повинні витворювати гіпертрофованого поліційно-урядницького режиму, де найвищим і при тому безапеляційним зверхником суспільства стає навіть найменший бюрократ-чинуша… Між тим диктатуру (таку, то вже перетворилася в самоціль) якраз і характеризують такі тенденції. Самий її внутрішній зміст веде до надмірного етатизму й запровадження складної централістично-адміністративної системи навіть там, де вона не лише зайва, але й виразно шкідлива. Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність, і індивідуалізацію громадянина, то без них утруднюється самий процес творення провідної еліти. Бо формовання й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчости. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни. Дисципліна в суспільно-політичному житті необхідна взагалі, а в нашу, підкопану демолібералізмом, епоху — особливо. Одначе ми переконані, що передпосилкою внутрішньої зорганізованості й зовнішньої відборонності державної нації не є — сама урядова пресія. Зле, коли рацію даного устрою перед населенням удоводнюють — лише поліційний комісаріат і його приписи… Бо справжня сила політичного устрою й тих ідей, то в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, — де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, вод­ночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю. До яких висновків приводить нас розгляд питання диктатури, провідної меншості й маси? Завдання тривалої рекон­струкції розхитаних основ політичного життя вимагає твере­зого, критичного підходу до всіх виявів і минувшини, і сучасності. Не безоглядний і легковажний розрив із всім попе­редній — тому лише, що воно “не модне” — лише вміння доцільно узгіднити випробовані елементи старого з новими зав­даннями й формами – є запорукою правильного погляду на речи. Це стосується й проблеми існуючих тепер диктатур. Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здо­рові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переходять початковий етап свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скермовує її до розбудови духо­вих і реальних цінностей. Не признавати нього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів. Проте у фашистській та інших диктатурах також заховані й певні некорисні елементи, що ми їх підкреслювали. Вони ще в ембріональному стані, але прийде пора, коли їх діян­ні ставатиме все виразнішим. Тоді повстане потреба перегля­ду цих систем і певних корективів — відповідних зміненим суспільним умовам і нормальній потребі громадянина бути не ли­ше об’єктом авторитарного обов’язку, але суб’єктом твор­чого права. Від чуйності націоналістично-авторитарних диктатур до цих органічних потреб суспільного розвитку залежатиме будь дальший поступ, будь закостенілість і деградація. Їх ідеї, науку і досвід зобов’язана використати Українська Нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосо­ваній цих вартостей до нашого національного будучого по­лягає одне з завдань українського націоналізму. Проте укра­їнський націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціалістичною, ні “примо-де-ріверівською”… Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної суспільної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує уст­рій України на власних, оригінальних націократичних основах. До з’ясування внутрішнього змісту й устроєвих форм української націократії ми і переходимо… VІ. НАЦІОКРАТІЯ І. ІДЕОЛЬОҐІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ Український націоналізм змагає до створення політичного, соціального та господарського ладу самостійної Україн­ської Держави на принципах націократії. Для з’ясування внутрішньої суті й устроєвих форм націократії та її відмінностей від інших політичних устроїв, ми переглянемо по черзі го­ловні програмові засади українського націоналізму, ідеологічних підстав нації та тих законів, що нею кермують, починаючи. Ми вже в основному пізнали, як трактують націю й дер­жаву різні політичні течії. Нагадаємо коротко ці різниці. Отже політична демократія, хоч і визнає націю, своїм раціо­налістичним світоглядом позбавляє її духових первнів, надміру матеріалізуючи її єство; в самій державі сучасна демо­кратія — ставляючи в основу своєї ідеології звульгаризова­ний лібералістичний культ особистості (“ціль всього – лю­дина!”) — бачить лише технічний середник задоволення по­треб суспільства й його основного атома: окремої людини. Соціялізм і комунізм, засадничо заперечуючи націю й держа­ву, уважають їх за переходову історичну (і “сумну”…) не­обхідність, що в будучому буде заступлена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітич­ною нівеляцією всього людства. Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачують у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють із самою нацією, як органічну форму її існування. У свому відчуванні та розумінні нації й держави, український націоналізм споріднений з останніми рухами. Для українського націоналізму — Українська Нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількості людей, пов’язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, лише як найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та стермліня здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріальні підвалени існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст й характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціалістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально – волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби. Противники українського націоналізму люблять його світогляд ставити в “лапки” і доводити його “ненауковість”. Мовляв — він опертий на метафізичних заложеннях, відриває поняття нації від реального життя й обертає її в якусь уроєну містику… Так, безперечно, не є; націоналістичне розуміння нації не перетворює її в якусь абстракцію, що стоїть поза людьми, їх життям і інтересами. Навпаки, – воно надає їй значіння найголовнішої реальної підвали духового й матеріального життя, що об’єднує й окремих людей, і їхні інтере­си. Власне, ідеологія націоналізму дає йому спроможність тверезими очима дивитися на світ, на всі його різноманітні явища та бачити весь неприхований зміст тих життєвих і моральних законів, що на них лише й може бути оперте здоро­ве існування Української Нації. На щож вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деградації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичен­ня й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці се­редники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дай вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спи­няти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здоро­ва нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані од­наковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом. Національно-державницький імперіалізм — це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні по­літичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціалістичні теорії, що пояснюють імперіалізм недостачею “розу­му” в людей, діянням “стихій руїни”, або впливами “націоналістичної буржуазії” — не витримують ніякої критики. Бо імперіалізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони — зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядам. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість “поступу”, кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв “руїнницьких сил” — в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії. Як у фізіології життя чергується із смертю, а відпочи­нок організму з його активністю (накопичення й витрата енергії), так і в суспільному житті періоди рівноваги й спо­кою заступаються періодами порушень і боротьби. З того циклічного чергування явищ життя витворює свої “генераль­ні” напрямні, що, мимо ілюзорних переривань і зигзагуватості, творять загальну лінію розвитку. В цьому проце­сі не важко добачити чисельні приклади, коли довгі періоди спокою спричинювали занепад, тоді як війни ставали факто­ром поступу. Націоналізм усвідомлює собі й творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень між со­бою, що базуються не на уроєних мріях про “згоду” “братер­ство” й пацифізм, лише на неминучих противенствах. Пацифістичні демократи добачують можливість вічного миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке змагання; комуно-соціалізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ світу належить: до історичної категорії — в будучому нації зникнуть, а з ними і причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність. Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етніч­ні колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки — діференціяції, зріжничковання. Цей процес не ли­ше не спинився, але ще посилився в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної емансипації. Вислідом цих прагнень і е сучасне явище націоналіз­му, що набирає вже світового значіння. На етнічно-національ­ний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітності складових елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію… І чиж можна думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами спекулятивних марксівських та інших теорій ?!. Будучніть може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у ви­гляді запровадження світової однозгідної й одномовної кос­мополітичної комуни… Одвічні побудники життя лишаться ти­ми самими!.. Сама можливість переродження людської психіки — як це собі уявляють різні псевдогуманісти — є не лише нереальною, але й аморальною супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости, індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній зосереджується сумарна сукупність “добра” і “зла”, а в цій сукупності первні сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні при­писувати “розумові” виключне значіння та уважають людину за вродженого носія самого “добра”, що “псується” лише в наслідок побічних впливів і соціальних умов… Заперечуючи в цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони ни­щать в людині те, що поруч розуму, надає їй життєву стій­кість і імпульси до творчости — її інстинкти. Розум і сус­пільна організація справді повинні ставити тверду межу шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціальності людини. Але спроби їх цілковитого знищення е утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть таке духове “спацифіковання” людей здійснилося, то від того не ущасли­вилося б саме життя… Бо ж чи справді його зміст, глузд і ра­дість полягають в самому абсолютному спокою, з безтурбот­ним сірим животінням із дня на день, в запровадженні якогось всесвітнього “санаторія” з мільярдами анемічних євнухів на землі ?!. Рівноділаюча творчого життя складається з елемен­тів добра й зла, з напруження й відпочинку, з поразок і пе­ремог, з втрат і надбань, з жертвенних шукань і радісних, хоч і важких, здобутків… Основою існування є противенства, боротьба і сила. Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну Ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою. Розуміючи підста­ви її існування, вони змагаються за створення для неї таких реальних умов, що могли б найкраще забезпечити її стійкість у сучасних і будучих змаганнях. Для цього вони мобілізу­ють творчий дух і діючу волю нації, означуючи на основі їх її шляхи в прийдешність. Висновуючи свій світогляд із єдино-правильного відчуття й зрозуміння законів, що кермують долею нації, український націоналізм протиставить його всім іншим світоглядам. Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями. Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Виняток із цього правила буває або тоді, коли дана національна ідея та її інтереси не можуть протиставитися іншим (тоді вони улягають чужій силі…), або коли між ними немає безпосередньої спірної стичності (тоді можлива згода, основана на обопільному егоїзмі й пошануван­ню сили другої сторони). Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути заліз­ним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді. В обранні засобів визволення Української Нації, націо­налізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя и гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів — вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причи­ною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розви­ток послаблює — це основна заповідь ідеології українського націоналізму. Як бачимо, ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: — Службі Самостійній Соборній Нації! II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націона­лізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних те­орій, український націоналізм вчить, що передумовою забез­печення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світо­вому оточенні є власна, незалежна держава. Державна органі­зація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідно­шення окремим національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й пра­вом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бува­ють і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинни­ком історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй. Тільки державне існування нації вповні здійснює і поси­лює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насам­перед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів. Життя а його духовими двигунами й протилежними інте­ресами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним пере­думовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причи­ни, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам кон­цепцію власних сил нації й національної революції, змагаю­чись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є цент­ральним пунктом його політичної програми. Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. “національними” партіями в оцінках завдань і значіння на­шої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за держав­ність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному сві­тогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструк­цію життя, де правда, мовляв, “сама перемагає” (“бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями”…). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося… І тепер су­проти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — вза­галі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст. Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю по­ставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом “осо­бистого інтересу”. Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу — з її непримиримістю й принципіалізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: “якось то буде”… Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її “дав”; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні то­го “спокою”, що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції націо­нальних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаю­чи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за “нездо­ровий” або “смішний” шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперниц­тва — де встояти може лише сильна, ініціативна нація — за “шкідливий імперіалізм”, вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького пові­ту !..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної по­літики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не уклада­ється в вульгарні, обивательські поняття спокою й “добробу­ту одиниці” — вони годяться лише на вимушену іншими “оборону”… Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі! Український націоналізм хоче спричинитися до створен­ня потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню актив­ність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувало­ся, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіальними” умовами і виключністю націо­нального інтересу, що стає для нього превище всіх “загально­людських” доктрин. Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів на­ціоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й про тивні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлю­ючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й пе­ретворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху “кліці диктаторщиків”, що каже: “Держава — це я!” Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючисамийфашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству не­доступні йогоджерельні студії, крім безграмотних і демаго­гічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за “протинародній”рух і “пужало” громадсь­кої свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом на­скрізьоригінальним і від нікогонезалежним. Він орієнтуєть­ся лише на завданнявласної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності дочужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови тавимогивласного національного оточення. Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націо­налістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держа­ва не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націона­лізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партій­ні, групові й особисті. Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від по­глядів на її природу політичної демократії, а зокрема – “демократії” української… Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особ­ливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності — наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості дер­жави — це для неї не більше, як… “реакція”, або й “контрре­волюція”… Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично – драгоманівської “науки”, вона до всякої державної організа­ції ставиться з засадничою підозрілістю… Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім… елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат”, де когось обов’язково мають “душити” і “поневолювати”. Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою… Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні “демократи” інакше собі її не мислять, як в ролі тої “кооперативи”, де кожний міг би вільно ходити за “добро­бутом”, при тому зякнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони “ідеї” громадської свободи й людських прав… Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Дер­жава — це не крамничка, що до неї ходять тільки “за потре­бою”… Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодино­ким громадянам — держава водночас має свій власний, неза­лежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів. Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солі­дарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на за­безпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі: —

— Держава вище кляс і партій! —

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті вла­ди й організованій на органічному принципі участі в держав­ному керовництві працюючих версти Української Нації. Під­креслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне – гетьманського “консерватизму”) зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним “отаманам” — націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування. На цих принципах будується устроєва концепція україн­ського націоналізму, то її називаємо націократією. Політич­ні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націокра­тією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління. ІІІ. СУСПІЛЬНО – ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ. Нація, цевічність— вчить український націоналізм. Ко­ріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, націяєднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники.Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті,як цілість, :вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремихсоціальних груп населення. Проблеми соціальних груп,їх взаїмочинності та відно­шення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджу­ючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозу­міти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й по­будники, що приводять до згаданого поділу. Кожна націо­нальна спільнота має дві сторони свого буття: духову йматеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість уля­гає законамякісної, індивідуальної градації (спираючисьнаній, націоналізм заперечує комуністичний психоз “колективу”, що не творить, лише “делаєт” культуру…) так і матеріальна чинність суспільства базується навиробничій градації,що диктуєтьсяжиттєвою доцільністю й називаєтьсясуспільно-господарським поділом праці. Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх об­мін забезпечувавїм існування. В цій історичнійдобі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції. Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не об­межився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворен­ня відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов’язок послуху й господар­ську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позна­чається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної бо­ротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її ок­ремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших — сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концеп­ція суспільного життя є несправедливою й аморальною ?.. До розв’язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголоси­ти свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності й бра­терства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запровадять корисний, відпо­відний “справедливій логіці” життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне па­нування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм. Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — “буржуазної” етики. Конструктивний вплив мо­же мати лише “соціалістична” етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами госпо­дарського виробництва. Коімуно-соціалістична концепція грі­шить не меншити помилками, що й демократична… Бо коли демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”,недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства — то, мовляв, єдине може усу­нути визиск і нерівність — заперечував органічний суспіль­ний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дій­сність СССР. В совіцькій “реторті” відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були “їх благородія” і “патомствениє дворянє” – тепер “партсекретарі” і “знатниє люді комунізму”…). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нувори-шей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії —формах… З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблемнаціократична концепція. В розвиткові внутрішніх від­носин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добупитоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їхсвоєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розви­вається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було “наукового” соціалізму, не є випадковою… При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх “соціальність”, чи “антисоціальність”, “справедливість” чи “несправедливість” на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуні­сти, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне “підтвердження” партійних “законів” Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні “соціологи”, що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підхо­дять до неї з критерієм темпераментного есерівського агіта­тора й обурено картають цих мерців за те, що були вони “буржуями-поміщиками” і “ворогами працюючого люду”… (коли не помиляємося, таку “науку” розвивав у своїх писан­нях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість ро­зуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широ­кому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворюва­ні нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим длясвого часу і справедливі, і етичні. Соціально-неспра.ведливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переросталиїхзміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих — в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні (“консерва­тивні” або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і “архів” історії… Ці зміни найчастіше пере­ходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рів­новагу. В циклю цих історичнихявищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування вматеріальномуплані, тореволюція виступає в ролі йогокорек­тора, черпаючи своє новаторство в площиніідейі духа. В істоті своїйнаціократія такожє йеволюційнаі рево­люційна. Ця перша її прикмета виявляєтьсяв стремліннізбе­регти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та за­безпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга — в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націо­кратія не має прикмет схолястичного доктринерства… Оперта на усталеному світогляді — вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпо­середнім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів. Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладаєть­ся в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспіль­ства полягають не в безнадійних утопіях “уравніловки” (як­раз тут класично збанкротував комунізм !..) лише в організо­ваному стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелек­туального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних !..) аб­сурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку та національної етики — вона будує лад, здібний забезпечи­ти кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оп­лату) його праці. В середині нації дійсно проявляються певні розбіжностіінтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процесвзаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волевіфактори;але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здій­снюються й забезпечуються в організуючих іконтролюючихрамкахнації-держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовахзастарілості суспільно-виробничої структури нації, коли — поруч актуальних груп для даної історичної доби — задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія — заперечуючи “пролетарську” фікцію комуно-соціалізму — з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. “консервативних”, течій, що під спекулятивного покришкою “трудових монархій” намагаються штучно відживитипаразитарній антисуспільні (поміщицькі й “протофісовські”) сили. За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної бу­дови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селян­ства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни “всіх проти всіх” — лише соціального миру й солідарности (співробітництва). IV. СОЦІЯЛЬНО – ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІ0КРАТІЇ Націократія — як режим панування нації у власній дер­жаві, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв’язки на Україні. Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп — частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків. Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів іїхборотьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішнюсолідаризацію націй,на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїхантисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі “націоналісти” виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних “стригунів” дивідендних купонів на цінності, ви­творювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм — цереволюція,спрямована не лише до обновлення національного життя,але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його “союзників” і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції. В українській дійсності роль згаданих соціальних пара­зитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирва­ні в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздять­ся лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких па­рафій… Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про “тру­дову монархію й консерватизм”, завівшись на концепціях “бо­жих влад” та інших гетьмансько-клерикальних “енцикліках”, вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жон­глюванням замаскуватипротинародні наміри “гаспод памєщіков” з берегів Ванзее. Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних ін­тересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої полі­тичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що — спираючись на надкласову суть націократії — не тільки за­безпечувала б регульовання соціально-економічних розбіж­ностей, але — і це найголовніше — звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що ціл­ковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон супільно-виробничої диференціації нації). На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та дер­жавний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ус­кладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теорі­ях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: “недоторканій, свяченій приватній власности”, господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням ка­піталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем по­літичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського ви­робництва й розподілу перетворили значну частину капіталі­стичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали са­мий капіталізм на антисоціальні манівці. Знесилена в свому по­ступі й закостеніла на “високих” (“логічних”…) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до… цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не бури­тися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика. Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кри­зою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку рево­люцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх “капітанів”, що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним — позбавленим всяких творчих стимулів —фінан­совим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучни­ми символами реальних цінностей на шкоду суспільним інте­ресам. Приватна власність — з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас — перетворилася в серед­ник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива — з побудника господарської діяльности — обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску — виллялося в легалізовані фор­ми експлуатації праці, а сама праця — обернена в “звичайний товар” — втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усуненняпричин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднаннянаціократичнихпринципівнадкласовості й соціального миру з силамикапіталістичноїреакції, що зроджують суспільнийпаразитизміперманентнісоціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру! Соціалізм — коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд — до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічнасхемаМогла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці мос­ковського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерів­ність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в госпо­дарській — неповоротливу, хаотичну (дарма що “планову”!), машину державного капіталізму, що — вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу — душить країну смер­тельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил. Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих до­цільних елементів із новими формами та завданнями суспіль­ного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; во­ни з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує взреформо­ваних суспільно-виробничих умовах. Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, при­ватна ініціатива й право на зиск — це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані — там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу від­повідальність громадянина; на їх місце приходить бюрокра­тична мертвеччина й лицемірне “ханжество”, що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (при­клад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску — що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами “священості” і “економічного лібералізму” засіб хижацького визиску, в мо­нополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи —вона обмежуєтвердимирамкамитворчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетомдержави, ін­тересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-.власницькі елементи капіталізму мають тенденцію перероста­ти в антисоціальні вияви, підставне в умовахнерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Длязбереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінова­ний характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами гос­подарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства. При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами — ці наслідки в ніякому випадку не мож­на ігнорувати. Вони виявилися в двохпозитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробни­чої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва. Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністюнаціональних капіталів. Вона означала б насам­перед поверненняворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементисоціального, алей державно-політичногорозкладу. (Тут, між іншими,ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до “орі­єнтацій” наших угодовських партій на “союзників” і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів…). Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватимена мішаних засадах націоналізованої (себто удер­жавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед таківирішальні для господарського розвитку, кра­їни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна про­мисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів про­мисловості — крім їх основного значіння — обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якразтут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш ан­тисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам. Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість біль шість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, тво­ритиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле приміненнякооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом! Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у де­яких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін — держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Вла­сне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвиткуконструктивний у своїй соціальній місіїкооперативно-приватнийнаціональний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвитокремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність. Принцип приватної влпсності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансовоїполітики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.)регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в ін­тересах цілого суспільства. Аграрну політику націократія будує на ствердженніпозитивного фактуекспропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Українійзастосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владамичужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостейне підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно – політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним – московсько–польським, румунським і т.д. – елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів. Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнаєприватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему йрегулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства. Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є — державний синдикалізм. V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ Соціальний поділ внутрі нації — це конечність, створю­вана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають — класи) нації — це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання. Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить суча­сний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у фор­мах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насам­перед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку — буржуазію; в друго­му — штучно сфабрикований “пролетаріат”) коштом життє­вих інтересів, а то й існування інших груп — вони унемож­ливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей. Націократія заперечує принцип класової боротьби та пра­во окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю,як живе, суцільне—хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв’язку соціальних проблем переносить у пло­щинунаціональної солідарності, що — визнаючи пріоритет ін­тересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принципнадкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неїгосподарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власнугосподарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважуєтьсяплановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобівв антисоціальні фактори та регулюєсправедливий розподіл на­ціонального доходу між всімапродукуючими верствами нації. Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державуй її владу персоніфікуютьне класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капі­талістичної “демократії” і комуністичної диктатури),а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беру­чи його занеподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини(соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії —державний синдикалізм. В своїй, практичній суті синдикалізм —це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, моно­полістичний характер старого корпоративного устроювже не міг узгіднитися з вимогою “вільної гри” капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу но­вих, форм професійних об’єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм). Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби-був революційний (або як його ще навивають — сорелівський)синдикалізм.В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об’єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робіт­ничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржу­азно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм ба­чив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм — ма­теріалістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насампередінтернаціонально-класовою концепцією. Від революційного синдикалізму,державний синдика­лізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізмукультом власної нації – держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією “соціалістичних” експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій,моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об’єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів — розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії — уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства—своїм устроємще більше злютовує її монолітність, бо перетворює ок­ремі, об’єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стаютьнерозривними, функціональними частинами самої дер­жави,кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації. Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові при­вілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати від­мираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил… Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний “споживчий” варваризм комуно-соціалізму – державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: “продукт праці належить працюючим”, на принципіорганічності суспільства й напродукуючому обов’язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі. В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя єне організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викрив­леної структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову — зорганізовану не наорганіч­ному принципі виробничого розподілу, лише на підставі “по­літичних переконань” — ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям “вільної гри” капіталістичних відносин і “закамуфльованих”теоріями “свободи-рівності” егоїстичних групових інтересів. Націократія “вільну гру” виробничої анархіїзаступає — господарським планом; хаос своєкорисних “політичнихпереконань” — суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництвонадмірних аматорів “свободи –рівності” — зрівноважує примусом обов’язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсностінемонархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише їїпродукційні групи; ці останні бере синдикалізм наці­ократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу вспілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюютьна означених їхньою функцією місцях для досягнення загально — духового й матеріального — розвитку цілої нації-держави. Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої націїекономічна система націократії, базована наком­бінованій співчинності державного, муніципального, коопе­ративного й приватного капіталу підплановим господарсь­ким кермуванням і соціальним контролем держави — обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зор­ганізовані в синдикати (спілки)відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатахінтелектуальну й фізичну працю нації, є:продукуюча інтелігенція — поділенана різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.);робітництво всіх родів промисловості й тран­спорту, різних виробничих категорій;селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промисло­вих іторгівельних приватних підприємств, тощо. Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах,промислових і сільських осередках),синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно – територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об’єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об’єднуватимуться далі в пові­тові й краєві союзи, аж до загальнодержавного “Центрального Союзу Синдикатів Лікарів”; подібно творитиметься “Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості” і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внут­рішньому устрою користуватимуться відповідними авто­номними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об’єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного вихован­ня членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові еле­менти в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва — держав­ний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку). В умовах капіталістичної демократії, праця — це лише визискуваний “товар”, що улягає бездушним законам “попиту-пропозиції”… Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхід­ністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у поло­ження співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов’язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою сві­домістю: “держава — це я”. Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане ви­рішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремихсуспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома керму­юча участь і матеріальна зацікавленість робітників у вироб­ництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті — планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах — отже всі ті проблеми, що в умо­вах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті — всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об’єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації. І Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних під­ставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення уВсеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечую­чи свою надкласову суть —націократія відкидає участь по­літичних партій у державному управлінні. Свій державний уст­рій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави.Як побачимо далі, держав­ний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою. З повищого нарису державного синдикалізму виявляєть­ся гармонізуюча суть націократії, що — виходячи з неподіль­ної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов’язує ці останні функціо­нальною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі. VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання вія виводить із сучасного стану розшматованої поміжкількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовськіавтономістнчні й федералістичні компроміси, ніякілегкодухі “орієнтаційні” лавірування перед тим чи іншим окупантом — не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів;закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну само­стійність ісоборність. Це історичне завдання — через послі­довні етапипідготовки визвольної боротьби,збройного здо­буття й впорядкований самостійної держави — здійснить на­ціональна революція. Національна революція — цене однобока революційна “техніка”, що в своєму “негруванні всіх і всього” не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне тверджен­ня про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого на­ціоналізму є лишеодним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й про­грамовій ширині. Зміст національної революції не обмежуєть­ся до безпосередньої боєвої акції; її завданняне кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державності. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період про­являтимуться в різних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть за­стосований відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучідержавотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існува­тиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського на­ціоналізму не лише покликають його до ролічинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія — владносягаючи в усі ділянки ду­хового й матеріальногожиття нації — узмістовлюється вна­ціональній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державності, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах. Таким чином, національна революція — це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування. Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти оку­пантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної під­готовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає голов­ний джерелом діючого й організуючого розгортання револю­ції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю… Його вона уважає “фантастичною орієнтацією на вісімнадця­тий туман”, і горда з свого “реалізму” — що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних баромет­рів — стирча головою летить в орієнтації на… ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим укра­їнський націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої по­мочі у визвольних змаганнях, пам’ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й вла­сну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів. Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон’юнктурних об­ставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами — одне є безсумнівне:ця боротьба буде важка,кривава й жор­стока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і “безглуздих жертв”. Марні надії в тійгрізній труднощами й небезпеками добі,перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — натхненного жертовним поривом — напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такійустроєво-політичній системі, що —мимо своєї революційної провізоричності — була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цюустроеву систему в переходовому етапіреволюції націоналізм будує на принципахнаціональної диктатури. Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаіційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує йогошкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лишепасивно при­стосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом—він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вжездобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед “непевних” обставин… Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудру­вання на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конгресів” для бо­ротьби з зовнішніми ворогами.Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тимифакторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом,коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, щосамою своєю природою й політичною чинністю творять дже­релопартикулярного розкладу й негуючого заперечення на­ціональної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціалістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности.На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й мо­ральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства. Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “Погоджувати” його з кимсь методами “конгресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинногозастосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конгресів”— було б для нього рівно­значне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці. Коли партії взагаліє неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то внаших умовах їх штучний харак­тер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) – це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “цент­рів'” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної бо­ротьби! Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби укра­їнські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене жит­тя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сум­ному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціа­лістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського насе­лення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметь­ся розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в за­лізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції. В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекуля­тивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що чер­патиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й йо­го нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й стано­вими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього ба­жали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активні­стю й якісними, творчими властивостями її представників. На­ші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, на­рочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” ­­­— вони в тій верстві добачують нове “папство”. На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культур­ною, передовою. Вонане знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим ог­лядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб орга­нічно вростаючи в найглибші прошаровання народу. З початку диктатура матиме революційно-військовий ха­рактер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під ке­рівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її зав­дання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здо­бутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури. Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націона­лізм водночас усвідомлює собі небезпеку їїсамоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе… У від­мінність до інших авторитарних концепцій, він визнає дикта­туру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доціль­ністютимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовахпостійного державно­го ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні. VІІ. ПОСТІЙНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Постійний державний лад націократії буде вислідом визвольних і підготовчо-реконструктивних зусиль національної диктатури та означатиме перехід нації до кінцевих, завершуючих етапів національної революції. Нас можуть спитати: на кого “орієнтуються” націоналісти — на монархію, чи республіку ?.. Гадаємо, що ввесь попередній виклад підготовив вже читача до відповіді на це питання. В сучасності монархічні й республіканські устрої взагалі в значній мірі втратили ті риси й прикмети, що рані­ше суттєво різнили їх між собою. Вибір між монархією й республікою можна хіба розглядати під таким, доволі спро­щеним, кутом: чи хочемо володаря, що стає сувереном на­ції на підставі дідичного права й спирається на упривілейовану верству родової аристократії (бо принцип дідичності влади нерозривно пов’язаний із культом “блакитної крови” і становими привілеями, хоч би як не старалися наші гетьманці маскувати цей закон дивовижними й нещирими “трудовомонархічними теоріями…), чи національного проводу, видвигненого до керми на підставі його власних кваліфіка­цій і опертого на цілу суверенну націю. Націократія обирає останнє. Вже самий її — виплива­ючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальності за вирішальні фактори громадсько-полі­тичного життя,не годиться з принципоммеханічного пра­ва даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціальній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критеріємє конструктивна, продукую­ча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на ”вище” чи “нижче” фамільне походження… Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом.. Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо при­правлених соусом московсько-польських “консервативних” анахронізмів. Це перетворило гетьманську течію в звичай­ну соціальну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реак­ційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного “Союзу Трьох Русей”. Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політич­ної демократії, що існує на виборчій фікції “влади більшості” — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями… Центр демократії лежить у партійному парламенті, що поглинає в собі й дезорганізує розбіжністю своїх класових й політичних стремлінь основу всякої державної системи — владу.В нарисі про демократію ми зазначали, до яких фатальних наслідків приводять ці властивості парламентаризму навіть ті країни, де він має за собою велику істо­ричну традицію. Тим більш згубними й безнадійними є спро­би насадження режиму партійно-парламентарної демократії на Україні. Самі по собі негативні прикмети парламентариз­му тут посилювалися б додатковими причинами: цілкови­тим браком парламентарних традицій, фіктивністю наших партій і, витвореними революцією, особливостями суспіль­но-виробничої структури України. Московський півфеодальний і абсолютистичний царат гальмував соціально-політичну диференціацію суспільства (як це було в умовах західного демолібералізму) і через те партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтелігентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні.Шту­чно зроджені в обмеженому середовищу західноєвропейсь­кими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро “общеросійських” політичних й культурних ідей. Партії на Західній Україні в свою чергу були об’єктами польських і німецьких впливів. Певну національно-культурну роботу наших партій у минулому годі заперечити. Алені одна з них по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не бу­ла й не могла бути конструктивним чинником державного унезалежнення й суспільної організації Української Нації. Це наочно доказали події 1917-20 рр. коли всі без ви­нятку українські партії зазнали банкроцтва й компромітації.В сучасності комунізм знищив в совіцькому Союзі всі партійні угруповання. На Західній Україні партії, щоправ­да, існують, але ні одна з них не має всеукраїнського значіння. Годі сподіватися, щоб ці локальні й здеморалізовані в умовах окупації ундо-клерикало-радикальні гурти, навіть підсилені (у вигляді “всеукраїнських конгресів”) партійни­ми рештками з еміграції, могли в будучності стати здоро­вою основою державно-політичної організації України! Витворюється парадокс:режим політичної демократії базуєть­сяна партіях, але їх у нас фактично нема; для цього довело­ся б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спо­сіб… парламентаризм. Устрій парламентарної демократії пов’язаний із приватнокапіталістичними, відносинами й політично-економічним лібералізмом. Між тим на більшій частині України державний капіталізм большевизму значно змінив продукційну си­стему українського господарства й приспішив диференціацію суспільства на виробничо-професійній основі. Хоч за­гальна спадщина комунізму буде направлена, проте соціально-економічний розвиток України матиме відмінний від Заходу характер і спиратиметься на комбінованій системі державного, суспільного (муніципально-кооперативного) й приватного капіталізму, при плановому кермуванні й конт­ролі держави. Цей регулятивний характер національного господарства виключатиме класичний лібералізм, а з ним й партії, як фактори господарсько-політичного кермування держави. Місце партій у державних органахзаймуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи (синдикалізм). В цьому власне й полягає ідея державного синдикалізму, щопосереднє заступництво інтересів ок­ремих груп населення через штучні й антагоністичні партії , та партійки — він замінює безпосередньою й солідарною репрезентацією загальних і часткових інтересів нації через її органічні складники (соціально-виробничі групи). Отже націократія негує партійно-парламентарну організацію демократії.Як у періоді національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу — партії не існуватимуть., Це становище наші партії називають Замахом на… “народну свободу”? На ділі націократія заступаєздорові (витворені самою таки демократією, хоч і уневажнені її ж політичною практикою) принципирівності громадян перед законом, особистих і суспільний прав та співпраці, влади й народу в кермі державою. Але в протилежність демократичному хаосові та його культові “прав без обов’язків” — вона ці необхідні елементиправової держави розставляє в точно означені інтересами нації місця ймежі. Про це свідчить її система, що її тут подаємо в схематичному нарисі. Ця система не є так зв. “поліційною державою”, що послуговується гнітючою пресією урядницького централізмута зв’язуючи всяку громадсько-політичну творчість – залишає населеннюлише послух і механічне виконання адміністративних приписів. Сильна своїм авторитетом і стабільністю націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керму, оборону й лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливостісамодіяльності населення в найбільш питоменних для історичних українських умов формах громадської самоуправи. Не в партіях і не в політичних сектярських гуртках, а власне тут – в органах місцевої самоуправи (як і в синдикалістичних організаціях) народні маси найдуть для себе школу громадської творчости й національно-політичного виховання, виділюючи з себе нову провідну й органічно зв’язану з ними верству досвідчених суспільників, організаторів, господарників і дер­жавних діячів. Українська Держава за адміністративним розподілом, що узгляднятиме природні, історичні, політичні, економічні і стратегічні властивості окремих районів нашої обширної території, поділятиметься на краї, повіти й громади (місь­кі, містечкові, сільські), що матимуть свої органи самоуп­рави та у межах встановлених законами компетенцій керму­ватимуть місцевими публічними справами. Система самоуп­рави в повітах і громадах найде своє завершення в краях. Краї посідатимуть власні представницькі органи — Краєві Ради й уряди. Краєві Ради складатимуться з послів, обраних на певний термін у відповідній кількості від кожного повіту. Вибори до органів самоуправи відбуватимуться на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. Кожна виборча округа обиратиме означене число кандидатів релятивною більшістю голосів. У всіх ступнях адміністративного поділу держави (в краях, повітах і громадах) існуватимуть також загальнодержавні адміністративні, господарські та ін. установи, що — не витворюючи шкідливого паралелізму в функціях та компетенціях із місцевою самоуправою — виконуватимуть своє призначення під безпосереднім кермуванням державного уряду. Представниками державного уряду в окремих краях та їх повноважними зверхникам будутькраєві начальники, що стоятимуть на чолі місцевої державної адміністрації, й автоматично являтимуться ГоловамиКраєвих Рад, пов’язуючи собою три елементи державного управління: уряд; контроль й громадську самодіяльність. Загальною-державною законодавчою установою буде Дер­жавна Рада. Як і в органах самоуправи, посли до Державної Ради обиратимуться прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням в означеній кількості від кожної виборчої ок­руги. Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх ГосподарськіРади. Зложе­ні ними реєстри передаватимуться під голосування населення виборчої округи. Виборикандидатів рішатимуться реля­тивною більшістю голосів. Як бачимо, ця система суттєво різниться від зразків і демократії — з її анархічною виборчою боротьбою, і іта­лійського фашизму, що е надто централістичним у форму­ванні законодавчих установ. Усуваючи боротьбу виборчо-партійних; клік і запроваджуючи контролю, націократична система ставить водночас Державну Раду в безпосередній зв’язок із народом, передаючи її формування його, об’єднаним у синдикатах, соціальним групам. Ці державно-політичні компетенції синдикатів, вкупі з їх соціально-економічними функціями (місцеві й Всеукраїнська Господарська Рада) пе­ретворюватимуть державний синдикалізм у становий хребет і головний нерв цілого націократичного устрою. На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави. Це не буде ані диктатор, що тримається силою при­бічник клік, ані лялькуватий “репрезентативний” президент демократичної республіки… Це буде Вождь Нації, най­кращий із найкращих її синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитативна суть націократичної держави, що сполучає в собі здорові елементи монократизму й відповідальності. Голову Держави обиратиме на 7 років Національ­ний Збір, скликуваний для цієї мети, що складатиметь­ся з Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників синдикатів і Краєвих Рад. Голова Держави кермуватиме країною, репрезентуватиме її назовні, являти­меться Верховним Вождем її збройних сил, матиме право законодавчої ініціативи, розв’язання Державної Ради і “вета” її ухвал на означених конституцією підставах. Він явля­тиметься водночас Головою Державного Уряду і своєю вла­дою призначатиме Державних Секретарів (міністрів) як із складу Державної Ради, так і з поза неї. Державні Секретарі відповідатимуть за свої уряди не перед Державною Радою, а перед Головою Держави, і уступатимуть із своїх постів на його наказ Державна Рада матиме лише право, в обсягу до­ручених їй конституцією справ, ставити Державних Секретарів за переступ законів перед Найвищий Державний Суд, що обиратиметься разом із Головою Держави Національним Збором. Таким чином Голова Держави своїми компетенціями усуватиме розбіжності, що їх створює політична демокра­тія своєю “священною” засадою розподілу законодавчих і виконавчих влад, та забезпечуватиме ним владам правильну взаємочинність. Найвищому Судові належатиме контроль непорушності конституції, конституційної правильності видаваних законодавчими і виконавчими органами ухвал, і ка­саційний перегляд усіх інших судових справ. Відповідно зор­ганізовані краєві, повітові й міські Суди забезпечувати­муть правозаконність у державі. Так в основному виглядатиме постійний державний лад націократії, Україна будеавторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націо­кратії, як режиму панування цілої нації у власній державі. Лишається ще одно питання: яке місце а цій державі займе організований націоналізм? Чи не перетвориться він — скасувавши всі партії — самий у партію, що “захопить усі посади” (обставина, що нею особливо журяться наші партійні “народолюбці”…). Ні — не перетвориться! Суціль­не, інтегруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії — явища неминуче часткового й диференціюючого цілість. Не пануваннянад нацією, лише панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм. Вироста­ючи з глибин народу, покриваючи своїм генералізуючим змістом ціле його життя — націоналізм стане вартівничим і будівничим нації, її провідним авангардом, що виховувати­ме маси і двигатиме їх до творчости на підставі гасла націократії: Праця, самодіяльність, дисципліна!