"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ПРОГУЛЯНКИ ПО МОНАСТИРЮ

Під суворими поглядами святих, зображених на стінах масивних кам’яних воріт, Тася й Волошин пройшли під склепіннями монастирської надвратної церкви і, зупинившись, озирнулися… Струнка, одноглава церковка, що мов шугала в небесну синяву, здавалася Тасі Царівною Лебіддю, чудесною красунею з казки Пушкіна.

Тася сказала про це Волошину. Той зразу ж погодився, але не втримався від спокуси пожартувати.

— І цій дівчині всього тільки чотириста років! Я певен, що її так само, як і Царівну Лебідь, створив поет. Авжеж поет! — повторив він. — Але зверніть увагу, Настусю, своїм витвором він явно протестує проти “загробних мук” і говорить лише про вічне життя.

Тася щасливо засміялася.

— Як я рада, що приїхала сюди! Я бачу живі чудеса стародавньої архітектури! Цих поетів у давнину називали “умільцями кам’яного ремесла”.

Тася і Волошин ішли тінистими алеями головного монастирського двору.

— Ходімо на внутрішнє подвір’я. Я хочу оглянути ту церковку, про яку нам учора ввечері розповідав професор Стрілецький, — сказала Тася.

Дворів у монастирі було п’ять, і їх відокремлювали один від одного могутні стіни та огорожі.

— Не розумію, чому всередині монастир необгороджений? — спитала Тася.

— А я поясню вам, — сказав Волошин. Він уже звикся з роллю професіонального гіда і, начитавшись у Вологді довідкової літератури, охоче давав пояснення своїй супутниці. — Справа в тому, що ми з вами перебуваємо не тільки в колишньому монастирі, але й у колишній фортеці. Так, так! Це був крупний військовий опорний пункт на півночі Московської Русі… Вороги не могли проникнути на південь, минувши цю фортецю. Тут стояв сильний гарнізон, який міг мобілізувати населення і вдарити інтервентам у тил… А взяти приступом цю фортецю було неможливо… Ви звернули увагу, що її стіни майже скрізь оточені озером?.. Вони такі ж високі, як і стіни Московського Кремля, а башти навіть вищі й ширші за кремлівські…

Тася озирнулась і з повагою поглянула на могутні стіни й башти монастиря.

— Тепер перейдемо до питання, яке поставив мені один з екскурсантів, — жваво вів далі Волошин. — Навіщо стільки стін всередині монастиря?.. А ось нащо. Коли б під час облоги фортеці вороги увірвалися в один з монастирських дворів, то їм довелося б штурмувати стіни решти дворів…

— І справді… — захоплено оглядаючи внутрішні стіни, погодилася Тася.

— Прошу звернути увагу, товариші екскурсанти, на розташування дворів. Увірвавшись в один з дворів, вороги вже самі з трьох сторін були оточені захисниками фортеці і часто цим непрошеним гостям так перепадало, що вони ледве ноги виносили.

— А цей монастир справді був обложений ворогами?

— Так! І не раз, шановні товариші! Але щоразу їх розпорошували і відкидали геть… А ось і п’яте подвір’я.

Перед ними відкривався куточок незвичайної краси: зелена трава найнесподіваніших відтінків легеньким килимом вкривала невеличкий лужок, прорізаний струмочком. На зеленому горбі в березовому гайку стояла пурпурова церква. Перед церквою в безмовному чеканні застиг суворий білий павільйон, що прикривав малюсіньку хатинку Кирила Білозерського, засновника монастиря. А над усім цим невеличким світом минулого в синьому небі сяяло щедре сонце і стояла якась особлива, левітанівська тиша…

Тася співуче продекламувала:

І замовкла, прислухаючись, ніби чекала, що відгукнеться луна.

Волошин затряс головою, мов струшував із себе якусь ману.

— Блок… Цей монастирський куточок може навіяти лише такі настрої… Давайте оглянемо церкву, Настусю. Я хочу впевнитися, що примари пішли звідси, що тут лишився тільки чудовий Олександр Блок.

Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.

Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…

Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.

В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.

Волошин глянув на Тасю:

— Ну як?

— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.

Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.

Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.

— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.

— Хочу оглянути всю підлогу.

Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.

— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.

— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.

— Малювати я не вмію, але…

Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.

Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.

Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.

Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий “град Кітеж”, що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.

— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.

Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:

— “Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської”.

— Ні! — нетерпляче перебила його Тася. — Це ви мені вже казали… Знайдіть у своєму зошиті монаха, який у чотирнадцятому столітті пішов з московського Симонового монастиря й оселився тут, на цьому горбочку, в диких лісах…

— Святий Кирило? — насмішкувато спитав Волошин. — Настусенько! Бійтеся бога! Я кажу в буквальному розумінні. Чого доброго, ви тут і молитися почнете…

— Ех, Ваню! — зітхаючи, сказала Тася. — Ну навіщо ви жартуєте? Я не молитимусь. Але я хочу зрозуміти цю людину. Хто він? Чому пішов з Москви в таку глушину? Він же сам архімандритом великого монастиря був. Знать московська під благословення до нього підходила… В чому ж справа? Що йому треба було в цих диких озерних хащах? Скажіть мені. Тільки без жартів і дотепів.

Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…

— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…

— Читайте, — сказала Тася.

— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди розсипаються в повітрі…”[6]

— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.

— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.

— Але що примусило цю людину тікати сюди?

— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.

Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…

На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…

Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…

Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.

У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:

— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?

Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.

— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…

— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…

— А я здавав би монастир в оренду Голлівуду… — мрійливо промовив Джейк.

— Правильно! — вигукнув Кортец і, зітхнувши, додав: — Дивно! Радянська Росія — країна, де не можна безкарно бути дурнем. Це враження виносять усі іноземні гості, що мають здоровий глузд. А разом з тим… Чим, якщо не дурістю, можна назвати те, що така доходна споруда пустує занедбана десь у глушині?

— А ось Івану Грозному саме це й подобалося, мосьє.

— Що ж, у нього були свої міркування, до речі, очевидно, теж не позбавлені матеріальної основи. Хто-хто, а він, напевне, знав, що його книжечки варті десятків мільйонів доларів… У росіян є така приказка: “Далі покладеш — ближче візьмеш”. Запам’ятайте її, Джейк.

Кортец і Джейк, не поспішаючи, простували вузькою зеленою смужкою землі, що відокремлювала Сіверське озеро від монастирських стін і башт. Тут, як і в інших монастирях, стояла віковічна тиша, тільки несміливі хвилі вели тиху розмову на пологому березі озера…

Джейк оглянувся. За ним назирці плентався похмурий монастирський сторож дід Антон. Його мучила задишка, але він ішов, сопучи й важко ступаючи по пушистій траві своїми величезними чоботиськами.

— Навіщо ви взяли його з собою, мосьє? — кинувши незадоволений погляд на старика, запитав по-французькому Джейк.

— У нього всі монастирські ключі, товаришу Богемський. Це тутешній апостол Петро, — посміхаючись відповів Кортец.

— Ви забули, що я співробітник Музейного фонду, мосьє. Я відберу від нього всі ключі й пошлю його під три чорти, — холодно сказав Джейк.

— Це буде ваш другий безглуздий вчинок, товаришу Богемський, — не озираючись, промовив Кортец.

— А який був перший?

— Листи на Ординці. Вони нічого нам не дали, але, мабуть, уже пустили по нашому сліду якогось сищика.

— Дурниця!

— Дай боже, товаришу Богемський, щоб це виявилось дурницею. Але з цим конвоїром ми не привертаємо нічиєї уваги.

Кортец підійшов до озера. Вода, схвильована легеньким вітерцем, виблискувала дрібними брижами; хвильки поспішали до монастиря, мов натовп паломників, але на березі шлях їм перепиняли гладенько відшліфовані багатопудові валуни.

— Спитайте його, звідки це каміння, — звернувся до Джейка Кортец.

Джейк знизав плечима: питання здавалося йому пустим. Але все-таки він переклав його, байдуже дивлячись у каламутні, блукаючі очі старика.

— Звідти… — кивнув старик на високі фортечні стіни монастиря і додав, з зусиллям вимовляючи кожне слово: — Монахи кидали їх… на голови… на голови іноземним гостям…

— Ого! — не дочекавшись перекладу, весело вигукнув по-французькому Кортец. — Ви відчуваєте, товаришу Богемський, який камінь кинув у мій іноземний город цей мельник з опери “Русалка”?

Старик уважно дивився на Кортеца з-під своїх сивих, навислих брів.

— Що сказав… цей пан? — запитав він, звертаючи погляд на Джейка.

— Він каже, що ви схожі на мельника з опери “Русалка”, — зневажливо відповів Джейк.

Старик заквоктав, наче глухар на токовищі. Він сміявся і трусив скуйовдженою головою.

— Який я мельник? Я ворон тутешніх місць! — сердито сказав він, раптом обірвавши сміх.

Джейк і Кортец перезирнулися.

— Цікаво… — після довгої паузи промовив по-французькому Кортец, втупившись у старого сторожа.

— Цей столітній пень, виявляється, щось тямить в операх і навіть уміє говорити дотепи.

Джейк уже позирав на старика сторожко й підозріливо, але той не звертав уваги ні на нього, ні на Кортеца. Вмостившись на одному з валунів і скинувши рудого чобота, він заходився перемотувати буру смердючу онучу.

— Гм… дивний старик, — тихо промовив Джейк.

— Думаю, що не завжди він носив онучі… — резюмував Кортец і додав не зовсім упевнено: — Як по-вашому, товаришу Богемський, чи не розуміє він наших з вами розмов?..

Джейк ще раз уважно поглянув на старика і відповів Кортецу, на цей раз по-англійському:

— А дідько його знає! Треба перевірити.

— Говоріть і далі по-французькому і не звертайте на нього уваги, — теж по-англійськи запропонував Кортец і тут же перейшов на французьку: — Отже, товаришу Богемський, вам довелося вчора почути тут, у монастирі, цікаву лекцію професора Стрілецького про поїздку Івана Грозного в Сіверський монастир у 1557 році?

— О так, мосьє!.. — жваво підтвердив Джейк. — Професор Стрілецький дуже докладно описував своїм молодим друзям візит Грозного до цього монастиря.

— А чого приїжджав сюди цар Іван Грозний? — з удаваною цікавістю запитав Кортец, скоса поглядаючи на сторожа.

— Він привіз сюди і сховав у монастирі якісь книги, мосьє…

Тим часом дід Антон уже перевзув одного чобота і готувався взятися за другу онучу, але валун, на якому він сидів, очевидно, здався йому незручним. Сторож підвівся і, вибравши інший камінь, круглий, наче велетенський череп, пристроївся ближче до Джейка.

— Професор збирається шукати тут книжковий скарб Грозного?: — запитав Кортец.

— Так, мосьє… — відповів Джейк. — Незважаючи на свій поважний вік, це дуже енергійний учений.

— Прошу вас, товаришу Богемський, запитайте у старика, чи не чув він чого-небудь про відвідини Грозним Сіверського монастиря і про книжковий скарб, — попросив Кортец.

Джейк повернувся до сторожа і переклав йому запитання Кортеца.

Старик посопів ще з хвилину і, дивлячись убік, пробурмотів:

— Різне кажуть… Старі люди говорили… був тут скарб… але вивезли його потім…

Кортец і Джейк перезирнулися:

— Хто вивіз? — жваво запитав Джейк.

Старик подумав, ворушачи кошлатими бровами.

— Цар Борис вивіз… — сказав він нарешті. — Годунов… Розповідають, був той цар людиною розумною… начитаною… І таємницю про монастирський скарб знав.

— Від кого знав? — уже занепокоєно спитав Джейк.

— А це… вам треба було б… у нього спитати… — глухо промовив старик, відводячи погляд.

— Що ви думаєте про цю версію? — спитав Кортец, звертаючись до Джейка по-англійському і забуваючи при цьому, що він, іноземний турист, досі російської мови не повинен був розуміти.

— Нісенітниця! — вигукнув Джейк теж англійською мовою і швидко підвівся з трави. — Старик повторює якесь базікання. Крім того, він, по-моєму, ненормальний.

— Ну, це не ваша ідея, — насмішкувато сказав Кортец. — Старик сам назвав себе “вороном тутешніх місць”…

Несподівано Кортец і Джейк знову почули глухарине квоктання. Вони здивовано подивилися на старика. Здригаючись і похитуючись на своєму валуні, він сміявся і показував скарлюченим пальцем на озеро:

— Рибка… дурна… виплеснулась… а баклан її… схопив на льоту. Хе-хе-хе!..