"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

МОНАСТИРСЬКИЙ СТОРОЖ

Однак цієї ночі побували в монастирі не тільки Тася і Волошин.

Джейк Бєльський з перших же днів звернув увагу на старого монастирського сторожа, а розмова на березі озера остаточно зміцнила в ньому впевненість, що дідуган, мабуть, дещо знає про книжковий скарб Грозного. Але, перш ніж спробувати викликати діда Антона на відвертість, колишній князь вирішив дізнатися про нього якнайбільше. Він пішов до директора музею Анишева і добився дозволу переглянути особові справи “деяких співробітників”. “Мені хочеться знати, хто з них був зв’язаний з монастирем до революції”, — пояснив він, обдаючи директора серією простодушних підморгувань.

Коли Стрілецький у супроводі Тасі й Волошина вийшов, Джейк Бєльський попрямував у канцелярію, усівся за чийсь письмовий стіл і розкрив особову справу сторожа музею Антона Миколайовича Бєлова. Вже через кілька хвилин увагу його привернула пожовкла від часу довідка, написана вицвілим чорнилом. Придивившись, князь дістав лупу і підніс швидкозшивач до лампи. Те, що він помітив, вразило його. Бєльський тихо свиснув, сів і замислився.

Потім він рішуче вирвав довідку з швидкозшивача, акуратно згорнув її і поклав у бумажник.

— Хто б міг подумати? — тихо вимовив Джейк. — А втім, може, це й на краще…

Поклавши папки з особовими справами на місце, Джейк погасив світло і повернувся до готелю.

Кортец у своєму номері вже чекав його. Розставивши на столі банки з шпротами, з зернистою ікрою, тоненько нарізану буженину і шматочки лімбургського сиру, він обережно відкупорював пляшку масандровського портвейну.

— Ага! Товариш Богемський! Ви прийшли саме вчасно! — вигукнув він по-французькому, потираючи руки від задоволення і жадібно дивлячись на стіл. — Чи не здається вам, голубе мій, що цей стіл сервірований не гірше, ніж мій круглий столик у Парижі?

— Авжеж, мосьє — ввічливо погодився Джейк. — Тут не вистачає лише одного…

— Чого?

— Не “чого”, а “кого”, мосьє… Мадлен!

— Мадлен!.. Це що за натяки? Сідайте краще до столу і викладайте, містер Шерлок Холмс, що ви знайшли в конторській келії цієї Пармської обителі.

— Я зробив сенсаційне відкриття, мосьє Кортец, — спокійно сказав Джейк, продовжуючи стояти.

Кортец зацікавлено подивився на нього.

— Яке?

— Зараз я помию руки і все вам розповім, мосьє.

— Б’юсь об заклад, що ви відкрили якусь таємницю! — вигукнув Кортец. — Це написано на вашому мармуровому чолі.

— Так, мосьє, ви вгадали…

— Араби кажуть: “Якщо ти зберігаєш таємницю, вона твоя полонянка, якщо ти не зберігаєш її, ти її полонений”.

— Зараз я вмиюся, мосьє, і ми разом з вами станемо полоненими однієї надзвичайно цікавої таємниці, — мовив Джейк і вийшов з кімнати.

Через п’ятнадцять хвилин він уже сидів з Кортецом за столом.

— То яку ж таємницю відкрили ви, голубе мій? — спитав Кортец, любовно розглядаючи фужер з полум’яним ароматним вином.

Джейк байдуже кинув, наче мова йшла про звичайнісіньку справу:

— Я дізнався, що дід Антон, древній сторож Сіверського монастиря, не хто інший, як мій рідний дядько.

Кортец поставив фужер і спантеличено подивився на свого молодого соратника:

— Пробачте… Я вас не зрозумів, Джейк. Повторіть…

— Копаючись у документах співробітників музею, — тоном учасника ділової наради пояснив Джейк, — я знайшов оцю довідку…

Він вийняв з бумажника пожовклий папірець і дав його Кортецу.

— Як бачите, мосьє, ця довідка видана понад тридцять років тому якимось вологодським будкомом громадянинові Бєлову Антону Миколайовичу… З цією довідкою нинішнього сторожа діда Антона колись прийняли на роботу в монастир-музей, — пояснив Джейк.

— Ну й що ж? — Кортец, усе ще нічого не розуміючи, розглядав довідку.

Джейк подав йому лупу:

— Уважно подивіться на ім’я і прізвище…

Кортец примружив одне око і з хвилину дивився на довідку. Нарешті підвів очі на Джейка і сказав:

— Підчищено…

— Так… Ім’я “Антон” явно перероблене, певно, з “Платона”, а прізвище “Белов” тут було довше. Думаю, що “Бєльський”. По батькові так само, як і мого батька, — “Миколайович”…

Кортец підвівся. Він не був позбавлений здатності дивуватися, але в цю мить його стан був ближчий до остовпіння, аніж до подиву.

— Князь Платон Бєльський?.. Той самий?..

— Думаю, що той самий… Вам дати води, мосьє?..

— А вам?

Джейк узяв фужер з вином і сказав з посмішкою:

— А я, мабуть, на радощах, що знайшов рідного дядька, вип’ю вина!

Кортец заговорив нетерпляче:

— Перестаньте ламати комедію, Джейк! Цей оперний князь-мельник серйозно сполохав мене.

— А мене ні. Я певен, що це справді він, суперник мого батька, і так само полює за книжковим скарбом, як і ми. Якщо це так, то ми з вами, мосьє, приїхали туди, куди треба.

— Але ж він уже понишпорив тут до нас! У його розпорядженні було тридцять років! — роздратований спокоєм Джейка, прогарчав Кортец.

— Він міг нишпорити тут сто років, мосьє, і нічого не знайти. План тайника був у руках мого батька, а не в нього…

— Он як! — насмішкувато вигукнув Кортец. — А ви не забули, що він про Годунова сказав?

— Я розшифрував це так: він чув усі наші розмови по-французькому, він знає, чого ми приїхали сюди, і хоче нас спровадити. Князь Платон не втратив ще надії знайти тут тайник Грозного…

Кортец, поринувши у роздуми, почав ходити по кімнаті. Зупинившись біля вікна, він довго дивився на високу стіну монастиря, що тяглася з-за березового гаю Парку культури і відпочинку.

— Це небезпечний стариган, Джейк, — промовив він нарешті. — Такий небезпечний, як і професор Стрілецький… Я думаю, що ми повинні встановити з ним контакт, а потім, якось позбутися його

— …а заодно і Стрілецького… — підказав Джейк.

— Джейк! — суворо сказав Кортец. — У вас часто з’являються розумні думки, дуже розумні…. Та було б краще, якби ви не ділилися ними зі мною… Згадайте вашу обіцянку в Парижі… Я хотів би залишатися осторонь деяких ваших… є… досить потрібних заходів. Вам двадцять п’ять років, а мені за п’ятдесят, і навіть один рік тюрми для мене буде моїм останнім роком…

Джейк осміхнувся:

— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.

— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.

Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.

— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.

— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…

— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.

— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?

— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.

— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…

— І що ж? Згадали?..

— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..

— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!

— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.

— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…

— …з дурістю?

— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.

— А вам такі не подобаються?

— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.

Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.

— Який чудовий день сьогодні, Ваню…

Раптом Тася щось згадала:

— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?

Волошин спохмурнів:

— Ні в якому разі не робіть цього.

— Чому?

— Я не люблю його…

— Даремно. Він робить чудові зарисовки.

— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.

— За що, Ваню?

— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…

— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.

— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..

— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?

— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:

— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…

Тася закивала головою:

— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.

— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.

Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.

— Сірятина, та й годі…

— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.

— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…

Тася подивилася на знімок:

— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.

— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!

Тася замислено дивилась у вікно.

— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..

— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.

— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?

— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?

Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.

— Невже… — тихо промовила Тася.

— Що?

Але Тася поклала знімок на стіл:

— Ні… Це мені здалося.

— Що вам здалося?

— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…

Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.

— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим “умільцем живопису”.

— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.

— За художником Єланським…

— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?

— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…

Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.

— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього “художника”, — тоном змовника запропонував Волошин.

Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.

— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.

— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.

— Він!

Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.

— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?

— Це як?

— На животі…

— У… умію.

Волошин заговорив пошепки:

— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того “кам’яного мішка”. Зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.

Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не “по-пластунському”.

Так вона й зробила, і вже через дві хвилини досягла башти. Швидко й безшумно видряпавшись по її внутрішній драбині на покрівлю першого яруса фортечної стіни, Тася пішла настилом над казематами і незабаром побачила Волошина. Той сидів навпочіпки і озирався на всі боки. Помітивши Тасю, яка навшпиньки підходила до нього, він приклав палець до губів.

Раптом Тася почула приглушені голоси, що долинали знизу. Волошин припав вухом до щілини в настилі і махнув рукою, наказуючи Тасі лягти. Забувши про своє нове плаття, Тася лягла на живіт і прислухалася. Внизу розмовляли по-французькому.

Так, у напіврозваленому “кам’яному мішку” фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.

Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого “кам’яного мішка” в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:

— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…

Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:

— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…

Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. “Потомкові великого конквістадора” здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: “Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…”

Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:

— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…

— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.

— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…

Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.

Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:

— Ви… знайшли?

— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!

— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.

Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.

— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.

— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…

— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..

Кортец і Джейк напружено дивилися на старого сторожа. Той мовчав.

Кортец хотів щось сказати, але Джейк владним жестом зупинив його.

— Князь Платон… — почав він тихо і вкрадливо, так, як говорив колись у кабінеті Кортеца. — Довіртеся нам. Ми люди вашого кола. Ми допоможемо вам винести звідси всю старовинну бібліотеку. Ви поїдете в Париж разом з мосьє Кортецом…

Старик перевів погляд на смиренну фізіономію Джейка. Він наче повернувся на землю з якогось глухого підземелля і ще не міг зрозуміти, що хоче від нього цей прилизаний, чистенький молодик.

— У Париж? — спитав він і раптом зареготав своїм глухариним сміхом. — Ні, панове, мені ваш Париж не потрібен… Мені треба тільки одне: знайти серед стародавніх книг… індійський згорток з рецептом… Він поверне мені сили, пам’ять, поверне життя…

— Ми допоможемо вам знайти індійський рецепт, — зворушливо зашепотів Джейк. — У цього пана є знайомі професори, які знають усі індійські наріччя…

— Ні! — крикнув старик. — Рідний брат украв у мене план тайника! Більше я нікому не вірю! Я не віддам вам стародавніх книг… Я знайшов їх… Я врятував їх від загибелі! Я! Я сам!.. Вони мої… І більше нічиї!..

Джейк обмінявся швидким поглядом з Кортецом і, відкинувши вкрадливий тон, заговорив уже з погрозою:

— А якщо ми розповімо, хто ви такий? Якщо доведемо, що ви привласнили собі цінності, які належать Радянській владі?

— Так, так! — підтвердив Кортец, дивлячись палаючими очима на старого маніяка. — Ви знаєте, що з вами зроблять комуністи?..

Старик подивився на Кортеца, потім на Джейка і відповів виразно й спокійно:

— Знаю. Вони віднімуть у мене мої скарби, а мене посадять у тюрму наче того злодія…

— Ото ж бо! — вигукнув Кортец. — Ви розумна людина, князь!

— О так! — сміючись, вигукнув старик. — Я розумна людина… І тому я знаю… що ви нічого… І нікому про мене не розкажете… Ви самі в моїх руках, панове…

Він хитро примружився, і Кортец з Джейком знову почули глухарине квоктання.

— Знаєте що? — раптово обірвавши сміх, різко сказав старик. — Забирайтеся ви обидва… туди, звідки завітали… поки я перший не заговорив… Ось вам, панове… відповідь князя Платона Бєльського…

Він грубо відштовхнув спочатку Джейка, потім Кортеца і незграбно поліз у пролом.

Джейк вихопив ніж, але Кортец схопив його за руку:

— Джейк! Опам’ятайтеся!

— Проклята стара колода! — позеленівши від люті, просичав Джейк, але ножа сховав.

Його “азбука Морзе” після довгої перерви працювала повним ходом…

— Нам треба добре поміркувати, — сказав Кортец. — Ходімо, Джейк…

— Що він сказав? — пошепки спитав Волошин.

— “Нам треба добре поміркувати. Ходімо, Джейк…” — переклала Тася останню французьку фразу, вимовлену в “кам’яному мішку”.

— Значить, “товариша Богемського” звуть Джейком?.. — сказав Волошин. — Ого! Цікаво!

Тася і Волошин полежали ще хвилин зо дві на настилі, доки не стихли кроки Кортеца і Джейка.

— А зараз треба негайно бігти в міліцію, — рішуче сказав Волошин, допомагаючи Тасі підвестися і обтрушуючи її плаття.

— А це не обов’язково, товаришу Волошин! — вимовив хтось майже поруч з ним.

Тася й Волошин озирнулися і побачили, що з щілини сусіднього каземату вилазить весь замазаний пилюкою художник Єланський. Волошин дивився на нього поглядом Фауста, який вперше побачив Мефістофеля. Єланський вів далі:

— Ви ще в Москві звернулися до міліції у зв’язку із зникненням листів Євгенії Бєльської. Цього цілком досить, — він вийняв з кишені якогось папірця. — Ось ваша заява начальникові карного розшуку… Бонжур, камрад Березкіна! — повернувся він до Тасі. — Компрене ву франсе?..

— Уй… — розгублено відповіла Тася.

— Тре б’єн! — з чудовим французьким прононсом вигукнув Єланський. — Отже, ви все чули і все зрозуміли?

— Даруйте! — сторожко дивлячись на нього, вигукнув Волошин. — Хто ви такий?

— Ах так! Я забув відрекомендуватися. — Єланський витяг з кишені посвідчення і подав його Волошину: — Я співробітник Комітету державної безпеки майор Руднєв… Ваша заява через міліцію і карний розшук потрапила до нас.

Волошин і Тася перезирнулися,

— Ви прибули на мою заяву і нічого мені не сказали? — збентежено і навіть з образою промовив Волошин.

Руднєв посміхнувся.

— Не ображайтесь.

“Художник”, який так раптово перетворився на майора державної безпеки, швидко й лаконічно виклав перед комсомольцями свій план дій. Він вважав, що полохати непрошених гостей поки що не варто. Руднєв був певен, що Кортец і Джейк рано чи пізно все-таки дізнаються, де князь-сторож закопав знайдену ним бібліотеку Грозного.

— Нехай попрацюють, коли вже приїхали сюди, — зробив він висновок.

Віднині Тася повинна була уважно стежити за Платоном Бєльським, а Руднєв і Волошин — за обома “туристами”. Начальник Сіверського районного управління міліції, виявляється, знав про місію майора Руднєва і готовий був підтримати його в будь-який момент. Але до певного часу в монастирі не повинен був з’являтися ніхто з представників міліції.

Професора вирішили не турбувати.

Хоч і дуже передбачливим був Руднєв, але він не врахував, що події в монастирі почнуть розгортатися незвичайно швидко.

Вибравшись з “кам’яного мішка”, авантюристи буквально на ходу, ще не дійшовши до церкви Іоанна Предтечі, виробили план дій, і Джейк з швидкістю натренованого спринтера кинувся навздогін старому. Він догнав його біля воріт, що вели на головне подвір’я, пішов поряд з ним і швидко зашепотів йому щось на вухо. Платон Бєльський ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Здавалося, він більше слухає, як побрязкують ключі на його паскові, ніж вникає в задушевний шепіт Джейка. Раптом він зупинився і здивовано глянув на свого настирливого супутника:

— Професор? — глухо перепитав він. — Дурниця! Він нічого не знайде…

— Ні, знайде! — твердо сказав Джейк. — Але якщо на нас ви можете донести і позбутися нас, то на професора не донесете. А він не заспокоїться, доки не переверне весь монастир. Зрозумійте ж це, князь!.. Ось хто ваш головний ворог, а не ми! Ми друзі, тільки ми можемо допомогти вам…

— Чим? — недовірливо дивлячись на Джейка, спитав старик.

Джейк озирнувся і, не помічаючи навколо себе нікого, крім Кортеца, який поволі підходив до них, стиха вів далі:

— Ми допоможемо вам позбутися цього небезпечного професора раз і назавжди.

— Вбити? — спитав тихо старик.

— Навіщо? — з удаваним жахом вигукнув Джейк. — Нещасний випадок… Винуватих нема, але ж нема і професора.

Старик слухав уже уважніше, похмуро сопучи і ховаючи очі в сивих кущах брів.

Джейк узяв його під руку і повів до воріт, не перестаючи шепотіти.