"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ПІДЗЕМНЕ ЧУДО

На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.

Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і” в житті інших учасників цієї дивної епопеї.

Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.

З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну “Вогняною горою”. Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.

Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як “променистий бог” прилітав одного разу на “великому небесному карбасі”. Вогняна гора заревіла і розверзлась, і “променистий бог” пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і “бог світла” на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…

До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…

Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.

П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. “Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..”

Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.

“Невже я пробився назовні?”

Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.

— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.

В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…

— Андрію Гавриловичу!

Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.

— Наверх прорубались?

— Не думаю…

— А звідки ж світло? Можна подивитися?

— Дивись… — Майгін відступив.

Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.

— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…

— Ану, дозволь…

Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер “скло” і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.

Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.

Петя одсунувся від “скла” і протер очі.

— Де ми, Андрію Гавриловичу?

У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.

— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.

— А що це за місто?

— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.

Петя знов припав до “скла”:

— Місто в землі! Під нами!..

Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:

— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.

Петя схопився на ноги:

— Треба Клавдія Володимировича покликати!

— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.

Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.

— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.

— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.

— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.

Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.

Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.

— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…

Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.

— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.

— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?

— Сажнів двадцять, не більше.

Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.

— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?

— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…

— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.

— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.

Геологи нахилилися над “склом”.

— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.

Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.

— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?

— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.

Берсеньєв вагався.

— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.

Та спинити Майгіна вже було неможливо.

— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього “вікна” не відійду, поки в нього не влізу.

— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це “скло”?

Майгін розреготався:

— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!

— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…

Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по “склу”. Розлігся різкий брязкіт заліза, і… “скло” лишилось цілим і непошкодженим.

Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.

— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.

Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по “склу”, але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а “скло” знов лишилось неушкодженим.

Майгін уважно оглянув поверхню впертого “скла”: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.

— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.

Берсеньєв теж уважно оглянув “скло”; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…

Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:

— Розійдіться!..

Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного “вікна”. З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… “скло” і на цей раз лишилось цілим.

Майгін вилаявся і кинув кирку.

— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.

— А що ж це? — запитав Петя.

— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.

Андрій і Петя припали до вікна:

— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.

— Так, так! — вигукнув Петя.

— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.

Майгін подивився на нього допитливо:

— І що ж це значить?

— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…

— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.

— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.

Майгін усміхнувся:

— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,

— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.

— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.

— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.

— Це правильно, — погодився Майгін.

Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…

— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.

— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?

Берсеньєв навів бінокль на вишку.

— Ну, бачу…

— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?

Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.

— Так, — сказав нарешті Берсеньєв. — Якщо ця сфера облягає місто з усіх боків, вона, безперечно, мала вихід, і… здається, ви праві, Андрію: я бачу там якийсь прямокутник, схожий на двері.

Майгін весело засміявся:

— Ну, Петре, наберися терпіння. Будемо довбати з іншого боку, доки не доберемося до тих дверей. Я примушу цей зачарований “сезам” відчинитися перед нами!..

Майгін і Берсеньєв вирішили до певного часу зберігати своє відкриття в таємниці. Вони знали, що на Далекому Сході живуть і працюють багато знавців і дослідників краю: Арсеньєв, Кузнецов, доктор Кирилов та інші. Добре було б зв’язатися з ними. Але ці вчені жили в різних містах Сибіру і Далекого Сходу. Майгіна і Берсеньєва відділяли від них сотні і тисячі верст морського шляху і тайгових доріг… А тим часом тупі неуки-адміністратори, дізнавшись про дивовижне відкриття геологів, могли зіпсувати все і перешкодити вченим ґрунтовно вивчити фантастичну підземну знахідку.

Треба було повідомити про дивне відкриття учасників експедиції, які працювали на іншій ділянці плато, але в кращому разі вони прибудуть сюди через півтора місяця — їм доведеться пройти важкий шлях через весь півострів. Таким чином, щоб швидше прорити хід до дверей у прозорій сфері, лишалося звернутись по допомогу до ламутів, стійбище яких знаходилося за три версти від табору геологів. Розплатитися за допомогу можна було тютюном, пачками пороху і дробу.

Друзі так і вирішили: покликати на допомогу ламутів, проте своє відкриття зберігати від них у таємниці. Це були смирні і залякані царськими чиновниками оленярі та мисливці. Але хто знає, що спаде на думку цим затурканим і забобонним людям, коли вони побачать підземне місто? Досить якому-небудь брудному і боягузливому шаманові вдарити в бубон і заверещати, що “злий дух побудував своє житло біля їхнього стійбища” — І смирні ламути можуть уночі перебити геологів, а хід до підземного міста завалити камінням. Тому Берсеньєв запропонував прокласти новий хід з допомогою ламутів тільки до певної глибини, а потім відпустити їх і далі вже, до прозорої сфери, добиратися своїми силами. Одночасно Берсеньєв вирішив послати одного з ламутів із запискою до Ніни Росс і Венберга, які працювали в групі на другому боці плато.

На переговори з ламутами, на точне визначення напрямку і глибини другої похилої шахти і на підготовку до роботи пішло три дні. Власне кажучи, всіма цими справами займались виключно Майгін та Берсеньєв. Петя цілими годинами просиджував у старій шахті біля прозорої сфери. Озброївшись біноклем і темними окулярами, він розглядав таємниче, безлюдне містечко в товщі лавового шару. Картини, одна фантастичніша за одну, пропливали в його думках… Хто знає, може, давно-давно, тисячі років тому, далеко від Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю, далеко від усіх стародавніх колисок людської культури, на далекій Півночі, може, навіть на якому-небудь не відкритому ще материку біля полюса, існувала могутня цивілізована держава… І єгипетські мудреці порівняно з ученими цієї держави були… ну, такі як нинішні австралійські папуаси порівняно з ученими Санкт-Петербурзької Академії наук, паризької Сорбонни і Британського королівського наукового товариства. Люди жили в цій державі надзвичайно цікаво, створювали якісь дивовижні машини, будували прекрасні міста і маленькі чудові селища. Ось там, унизу, одно з таких селищ. Вони збудували його на півострові. Можливо, що це був найпівденніший аванпост їхньої держави.

Може, вони не переносили нашого помірного клімату і жили тільки у високих широтах. І були ці люди красиві, високі, здорові, горді і незалежні… А чому “були”? Що, коли вони живуть і тепер? Може, наш світ здається їм надто примітивним і нецікавим, і вони не спілкуються з нами. Все може бути…

Так фантазуючи, Петя не забував розглядати таємниче містечко внизу. Він помітив, що там не було вулиць — маленькі красиві будиночки стояли концентричними колами, а в центрі височіла велика споруда з куполоподібним дахом…

Всього в містечку налічувалося тридцять чотири споруди, але не всі з них можна було назвати “будиночками”. Там були і вертикально поставлені циліндри, і високі гранчасті башти, і косо зрізані піраміди. Петя ніяк не міг зрозуміти, з якого матеріалу всі ці споруди побудовані. У всякому разі, не з дерева і не з цегли. Навряд щоб це був і якийсь мінерал. Метал?.. Та коли б це був метал, то будівлі не здавалися б такими м’якими, матовими, легкими. Ґрунт, на якому стояли будиночки, кольором скидався на відшліфований до блиску граніт або темний мармур. А все разом виглядало так, ніби якась велетенська дитина розставила на лакованому столі свої улюблені іграшки.

Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово “плавали” не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому “форпості” стародавньої північної цивілізації.

Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ, і тому робота кипіла.

Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:

— Андрію, ламутів пора відпустити.

— Ви думаєте, мета вже близька?

— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.

Майгін промовчав, потім обережно спитав:

— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?

— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.

Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.

— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.

— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.

Берсеньєв посміхнувся:

— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.

Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:

— Нене! Нене!

Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:

— Нене! Нене!

Петя вийшов з палатки,

— Ви кого кличете? — спитав він.

— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.

— Ах, Нене, ваш хлопчик?

Петя взявся шукати разом з ламутами.

— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.

Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.

Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.

Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики:

— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?

З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.

Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.

— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля “вікна” в старій шахті.

— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.

Петя знизав плечима:

— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля “вікна”, ніс об “вікно” приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…

Майгін з досадою сплюнув:

— От бісеня! Ну що тепер з ним робити?.. Піде в стійбище, розляпає. Мало того, що ламути копати перестануть, ще й напакостити можуть…

— Андрію, ну навіщо ви його лаєте? Це дуже хороший хлопець! — Голос Берсеньєва дзвенів незвичайно лагідно. — Як тебе звуть? Нене? А-а! Дуже добре! Петю, та відпустіть його руку, навіщо його тримати?

Петя здивовано глянув на Берсеньєва, потім на Майгіна і відпустив маленького ламута. Той потер руку і недовірливо подивився на Берсеньєва, який дружньо плескав його по плечу.

— Ти мені завжди подобався, Нене, — вів далі Берсеньєв. — Хочеш, я тобі цукру дам? Ти любиш цукор?.. Цукру не хочеш? А що ж ти хочеш?

— Батько йду… Яранга йду, — похмуро сказав Нене.

— Додому хочеш? Жаль. А я хотів тебе тут залишити. У нас добре: цукор є, м’ясо є. А потім, — Берсеньєв таємниче підморгнув ламутові, — ми з тобою туди підемо, — він кивнув у напрямку шахти. — Там гарне стійбище є. Ти бачив?..

Очі в хлопця загорілися. Він кивнув головою.

— Завтра підемо туди. Хочеш?

— Хо… чеш… — рішуче повторив Нене.

— Ну, от і добре! Тільки ти додому не йди. Підеш — не візьму з собою в красиве стійбище. Петю, — звернувся Берсеньєв до студента, — доручаю вам це дитя природи. Доглядайте за ним, а завтра зранку, перед тим, як приступити до роботи, ще раз поведіть його в шахту, хай полюбується… Ну, Андрію, перший інцидент, здається, улагоджено, — звернувся Берсеньєв до Майгіна, коли Петя, по-дружньому обнявши маленького ламута за плечі, повів його в палатку. — Тепер він ні за що в світі не піде звідси. Голова у нього ще не забита забобонами, а те, що він побачив там, унизу, мабуть, полонило його на все життя.

— Так само, як і мене, — замріяно промовив Майгін.

— Так само, як і нас, — у тон відповів йому Берсеньєв.