"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ЖИВІ ПОРТРЕТИ


Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.

Майгін підняв голову. Одне з трьох “сонць”, що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:

— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?

— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.

— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?

Берсеньєв знизав плечима:

— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш “сліпуче”… Якась всепроникна прозорість…

Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого “котеджу” з сріблястим круглим дахом.

— Нене в тому домі. Петя підняв чорний вуглик.

— Андрію Гавриловичу, дивіться! Тут на підлозі жодної пилинки, а ось вуглик!

— Опудало! Він і тут камлав! — з захопленням вигукнув Майгін.

Петя поклав вуглик у кишеню, і вони рушили далі. Їх ніхто і ніщо не затримувало, але всі троє йшли повільно, невпевнено пересуваючи ноги по блискучій підлозі. Так, напевно, робили свої перші кроки по “Наутілусу” герої Жюля Верна…

Несподівано геологи зупинились і прислухалися. В тишу просочувались якісь глухі звуки, схожі на одноманітний рокіт прибою. Петя затамував подих: ніжні зітхання незнайомої мелодії почулися йому.

— Музика? — голосно сказав Майгін і зразу ж зробив висновок: — Тут хтось є…

Берсеньєв промовчав.

Безлюддя підземного світу, однак, не здавалося загрозливим. Важко було повірити, що в цьому світі прозорого сяяння, музичної тиші і гармонійного міражу голубих “котеджів” таїлась загроза випадковому гостю…

Петя раптом зупинився і доторкнувся до ліктя Майгіна.

— Андрію Гавриловичу, а вікон у цьому будинку нема… — нерішуче сказав він.

— Зате є двері, і з ними у нас буде стільки ж мороки, як з першими дверима, — Майгін незадоволено втупився в зачинені двері будинку.

Берсеньєв показав на брудні сліди чунок:

— Сліди ведуть до дверей, Нене ввійшов у дім через них!

Майгін обернувся до Берсеньєва.

— Якщо ці двері заперті, Клавдію Володимировичу, камлати доведеться вам, — серйозно сказав він.

— Чому мені?

— Ви з своєю чорною бородою скоріше злякаєте злого духа.

Петя розсміявся, але враз поперхнувся і замовк: двері плавно входили вниз, кудись у поріг.

— Оце приємно, — сказав Майгін. — Зразу видно, що ми потрапили до культурних і гостинних людей.

Та як не намагався жартувати Майгін, йому було не по собі. Все це дуже скидалося на фантастичні казки про зачаровані замки. Він подивився на своїх супутників. Петя був блідий, а в Берсеньєва зібралися на переніссі такі зморшки, наче він розв’язував складну математичну задачу.

Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного “котеджу”. В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.

Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному “троні”, наприклад, могли вільно вміститись два Петі.

Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.

Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.

Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.

“Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться”, — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із “саркофагів” теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.

— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.

Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.

— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: “Хто це, чоловік чи жінка?..” Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.

Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.

— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.

— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.

— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?

Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов “саркофаг” кругом і нарешті сказав:

— Тонка механіка…

У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого “саркофага”, але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно “вродливе”, означало нічого не сказати…

Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: “Сніг і небо”… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: “Не зникай!.. Дивись на мене!..”

Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:

“Не зникай!.. Ще!..”

І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…

Юнак не пам’ятав, чи довго він дивився в синю безодню очей. Нарешті він не витримав і відступив. У ту ж мить зображення на екрані померкло.

Майгін і Берсеньєв з напруженою увагою спостерігали два обличчя: обличчя на екрані і зовсім розгублене обличчя юнака.

— Ну що? — спитав Майгін. — Налюбувався?..

— Ні, не встиг, — зітхнувши, промовив Петя і додав своїм друзям: — А ви знаєте, коли вона стала зникати, я в думці наказав їй залишитись, і вона знов появилася…

— Ого! Це вже щось із галузі окультних наук! — вигукнув Майгін.

— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.

Петя нічого не відповів.

— “Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…” — процитував Майгін пушкінські рядки.

Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.

— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого не знаємо ми…

Але Берсеньєв уже “повернувся на землю” і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.

Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.

Тут же, “в спальні”, Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.

Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.

Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.

— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.

— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.

— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.

— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.

— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…

А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий “котедж” з живими зображеннями…

Петя зупинився з напівзаплющеними очима.

— Музика….

— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту “пагоду” на краю підземного містечка.

— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.

— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,

Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до “пагоди”, музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.

— “Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть”, — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.

— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.

— Треба подивитись. Ану, Петрусю…

Майгін переплів пальці рук і підставив Петі “стремено” із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.

— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.

— Злізай, — наказав Майгін.

— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.

Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької “пагоди”, прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась, вона ніби змінювалась на льоту. Іноді цей політ звуків був схожий на одну з симфоній Чайковського, потім — Бетховена, протягом одної-двох хвилин він скидався на північну гірську музику Гріга і зникав у неповторних своєрідних поєднаннях нових звуків.

— Це схоже на “Місячну сонату”, — задумливо збираючи і розпускаючи свою бороду, сказав Берсеньєв.

— Ні, скоріше це хор… — вирішив Майгін.

— Це і те, і друге, і багато іншого, — майже прошепотів Петя.

Він стояв, заплющивши очі, і бачив цю неймовірну музику. Вона була схожа на оранжеве полум’я…


* * *

До самого вечора блукали в цей день геологи по підземному місту в супроводі звуків дивної то розквітаючої, то умираючої музики. Їм пощастило проникнути в більшість будиночків. Деякі з них, безумовно, були житлом. Але були й такі будівлі, які, певно, мали інше призначення. У них геологи знайшли складні і незрозумілі апарати, очевидно, для фізичних і хімічних досліджень — якісь баки, переплетіння трубок і дротів, вимірювальні прилади, панелі, утикані важелями і кнопками. Обережний Берсеньєв суворо заборонив товаришам торкатись чого-небудь.

Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.

— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.

Тільки надвечір, стомившись і зголоднівши, підземні мандрівники вибралися на поверхню.

Мовчки розпалили багаття, мовчки приготували скромну вечерю, забрались у велику палатку і мовчки почали їсти. Загадкове зникнення Нене приглушало гостроту вражень від першого відвідування казкового міста. Та й саме це відвідання трохи розчарувало їх. До факту існування міста вони вже встигли звикнути, але від першого його відвідання чекали якщо не повної розгадки цього феномена, то в усякому разі чогось зовсім незвичайного. І ось вони після стількох зусиль проникли нарешті всередину прозорої сфери, а загадка так і лишилася загадкою. Вони побачили багато незрозумілого, але не надприродного. Мабуть, усе там мало своє пояснення. Не мало пояснення лише саме це місто: звідки воно взялося тут, у глибині землі, на березі Тихого океану? Хто, як і коли побудував його? Чи воно стояло колись на поверхні землі і тільки потім було залите лавою і занесене землею, чи з самого початку його побудували в землі? Чи населене це місто? Якщо населене, то ким? І чому його населення ховається? Якщо в ньому немає нікого, то що сталося з жителями?.. Чи не загинули вони де-небудь за містом, як загинула людина, кістяк якої Майгін і Берсеньєв знайшли, коли рили хід до дверей?..

На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.