"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

МИСЛИВЕЦЬ З ІНТЕГРАЛАМИ

Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.

— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.

У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.

Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:

— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.

Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.

Раптом незнайомець усміхнувся.

— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…

Чоловік підійшов і потиснув руку Берсеньєву, Майгіну, Петі і ласкаво поплескав Нене по щоці.

— …Але я не думав, що знайду вас… — він оглянувся, — у такій незвичайній обстановці.

— З ким маємо честь? — спитав Берсеньєв. Незнайомець незграбно вклонився і відрекомендувався:

— Костянтинов. Мисливець. Прямував на власному боті до Командорів. На траверсі мису Олютинського шторм розбив об каміння мій бот вщент. На шлюпці я дістався до берега, а потім з ламутами й до вас… Думаю до найближчого порту йти сушею, — помовчавши, додав він.

Берсеньєв і Майгін переглянулися: цей несподіваний гість не входив у їхні плани і загрожував у найближчому майбутньому навалою на чудесне місто начальства, нероб-обивателів, а можливо навіть і шахраїв. А геологи вже полюбили це місто і крок за кроком відкривали все нові сторінки його таємниці.

— Але я все-таки не розумію, — голосно заговорив мисливець і заходив по кімнаті, здивовано розглядаючи меблі і світні стіни. — Ви кажете, що знайшли це місто в землі. Як? Звідки воно тут узялося?..

— Ми б дорого заплатили, коли б могли відповісти на ваше останнє запитання, — сказав Майгін. — Але… може, вийдемо на свіже повітря, Клавдію Володимировичу?.

— Так, піднімемося на поверхню, — погодився Берсеньєв. — Якщо ви вже побували тут, то ми змушені, пане Костянтинов, багато вам розповісти і про дещо домовитись.

— Чудово! — сказав мисливець і, востаннє окинувши поглядом кімнату, рушив попереду всіх до виходу.

…Того ж дня, сидячи біля вогнища коло палатки, вони розповіли все своєму гостеві і показали (на превеликий жах Нене) “метаморфози” кулястих апаратів.

Несподіване вторгнення цього дивного чоловіка спочатку не сподобалося Берсеньєву, особливо його збентежили наміри мисливця негайно вирушити на південь, у порт. Але Майгін встиг йому шепнути:

— А знаєте, він, здається, непоганий хлопець. Не талалайка. З ним можна домовитись.

Берсеньєв схвально хитнув головою: Костянтинов уже встиг вселити йому довір’я.

Коли мисливець вислухав розповідь Майгіна, яку Петя весь час перебивав захопленими репліками, і став свідком давно минулих подій, відтворених “ілюзіоном” (так Майгін називав кулясті апарати), він довго мовчав, втупившись широко розкритими очима в тліюче багаття. Нарешті, підвівши голову і дивлячись в очі Майгіну, сказав:

— Ви розповіли і показали мені дивні речі. Але я не скажу вам, що це не вкладається у моїй голові. Навпаки, все, що я почув, добре узгоджується з… З чим узгоджується, дозвольте поки що не говорити. Боюсь, що ви вважатимете мене за божевільного… Я повинен перевірити одну неймовірну гадку; яка спала мені на думку, коли ви розповідали…

У цю хвилину він був схожий на одержимого: патлатий, неголений, з палаючими очима.

— Але для того щоб перевірити, потрібен час, а ви, якщо я не помиляюсь, збиралися незабаром вирушати на південь? — обережно спитав Берсеньєв.

— Ні! — вигукнув той і спохватився. — Тобто я хочу просити у вас дозволу залишитися поки що тут, щоб разом з вами вивчати ваше відкриття.

Майгін міцно потиснув йому руку:

— Ми від щирого серця будемо раді…

Берсеньєв дружньо посміхнувся і хитнув головою.

Але Петя і Нене не стрималися від прояву своїх почуттів.

Студентові мисливець одразу ж здався надзвичайно цікавою людиною, і, тиснучи руку Костянтинову, він сказав зривистим голосом:

— Я певен, що ми разом з вами розгадаємо цю загадку стародавньої північної цивілізації!..

А Нене сунув у руку мисливцеві цукерку з підвалів підземного міста і, усміхнувшись, сказав:

— Їж… Карош… цукор…

Вночі, коли лягали спати і Костянтинов пішов у палатку (геологи ніяк не наважувались переїхати жити у підземне місто), Берсеньєв тихо сказав Майгіну:

— А знаєте, Андрію, він зовсім не схожий на мисливця.

— Хто ж він, по-вашому? — спитав Майгін.

— Не знаю, хто, тільки не мисливець…

…Минув ще тиждень. Протягом цих днів Костянтинов не виходив з підвалів підземного міста. Він знайшов там якісь великі відділення, заставлені машинами і величезними апаратами. Коли Майгін і Берсеньєв одного разу спустилися до нього, він здався їм водолазом, який оглядає машини затонулого корабля. Переходячи від одного механізму до іншого і час від часу дивлячись у якісь креслення, витягнені з рюкзака, він щось записував і робив складні обчислення. Зазирнувши у його блокнот, вкритий математичними формулами, Майгін сказав:

— Ого! Вища математика…

Костянтинов суворо подивився на молодого геолога і відповів:

— Так. У мене тут вища. А це, — він показав на машини, — математика найвища.

Геологи не набридали йому ніякими передчасними розпитуваннями, відчуваючи, що цей несподіваний захожий знає про підземне місто щось таке, чого не знають вони, і тому вирішили набратися терпіння і чекати, коли він закінчить свої дослідження. Самі ж вони розподілили між собою різні об’єкти у підземному місті і теж щодня вивчали їх.

Нарешті якось Костянтинов оголосив, що він закінчив вивчення механізмів у підвалах міста.

— Пам’ятаєте, друзі мої, коли ви вперше розповідали мені історію вашого відкриття і показали перші об’ємні картини ілюзійного апарата, я сказав вам, що повинен перевірити одно неймовірне припущення. Я закінчив перевірку. Моя здогадка підтвердилась. І про це я завтра доповім вам.

— А чому не сьогодні? — спитав Петя.

— Тепер ніч. Якщо я вам скажу сьогодні, ви не спатимете. А спати вам треба. Бачите, до чого мене довели безсонні ночі, — Костянтинов показав на свої запалі щоки. — А крім того, — додав він посміхаючись, — мені хотілося б зробити своє повідомлення нашому маленькому науковому товариству у більш урочистій обстановці.

— Згоден! — сказав Майгін.

— Я теж, — підтримав Берсеньєв і додав, лукаво усміхаючись: — І все ж мушу признатися, що вперше зустрічаю мисливця, який носить у своїй сумці креслення, знає інтеграл Ейлера і урочисту обстановку наукових товариств.

Костянтинов розсміявся чудним хрипким сміхом, не змінивши при цьому суворого виразу свого аскетичного обличчя.

— Ви сумніваєтеся, Клавдію Володимировичу, що я мисливець? Даремно. Я справді мисливець. Тільки моя дичина якась неземна. Про це теж розповім вам завтра. А тепер на добраніч.

І він попрямував до своєї палатки.

Другого дня Берсеньєв, Майгін, Петя і Костянтинов зібрались у блакитному котеджі з “саркофагами”. Петя поставив на круглий стіл келихи з яскраво-червоним напоєм, цукерки і кольорові коржики, які приніс Нене з підвалу будинку. Костянтинов розклав біля себе свої креслення, блокноти і почекав, поки Майгін і Берсеньєв сядуть за стіл.

— Якщо ви, колеги, не заперечуєте, — сказав він, — я запропоную порядок денний нашої наради.

Берсеньєв ствердно хитнув головою. Майгін не витримав і засміявся:

— Анафема! Як урочисто! Прямо тобі академія. І далекосхідний Дон-Кіхот у ролі президента підземної наукової асамблеї. Слухайте, Костянтинов, ви або трошки, або зовсім божевільний. Але, слово честі, ви мені подобаєтесь!

— Ви теж, — посміхаючись, відповів Костянтинов.

— Божевільний?

— Ні. Подобаєтесь мені. Та ми ще встигнемо освідчитися, любий Майгін. А тепер почнемо нараду. Першим повинен виступити наш юнак. — Костянтинов глянув на Петю. — Хай скаже, які страви він поставив на цей стіл. Потім шановний Клавдій Володимирович доповість нам про свої спостереження над немеркнучими світилами цього підземного міста, а тоді ви, Майгін, розповісте про нові картини “ілюзіону”, які ви бачили. Останнім доповідатиму шановному товариству про свої дослідження я…

— Добре, — почав Петя. — Я скажу. Але ви їжте. Це дуже смачні їства. Я назвав їх “А-о”, бо так називала їх жінка, яка в “ілюзіоні” частувала своїх гостей. Запивайте “вітном”. Це якийсь поживний і освіжаючий напій, схожий на вино. Тому я і назвав його “вітном” від слова “віта” — життя. Звичайно, цю їжу і питво повинні ще дослідити хіміки, а найголовніше — дізнатися, чому вони так довго зберігаються, не псуючись… Я пересвідчився, що одного коржика досить, щоб заспокоїти голод майже на цілий день. Нене за кілька днів, проведені в підземеллі, зовсім переродився. Ви пам’ятаєте, який він був? У мене теж раніше завжди болів шлунок, а тепер їм ці коржики, і все наче рукою зняло.

— Це що ж, проносне? — сміючись, запитав Майгін.

— Ні, — зніяковіло відповів Петя. — Але якось дуже добре себе почуваєш, коли з’їси їх.

— Усе? — спитав Берсеньєв.

— Все.

— Доповідь з наукового боку слабо обґрунтована, — резюмував Майгін, наливаючи собі склянку червоного “вітна”. — Але що поробиш? Петя не хімік. З нього нічого не візьмеш.

Костянтинов поставився до інформації студента дуже серйозно.

— І все-таки він сказав багато. Його спостереження свідчать, що їжа і напій, які ви знайшли в цьому будинку, мають неоціненні якості. За ваше щасливе життя, юначе!

Костянтинов підняв склянку і осушив її одним духом.

— Я не міг близько спостерігати світні кулі над містом, — почав Берсеньєв, — але скористався біноклем і підзорною трубою. Я так, як і Петя, нічого певного про предмет моїх спостережень сказати не можу, проте дещо зрозумів і про дещо догадуюсь.

Берсеньєв відпив трохи з своєї склянки, взяв у жменю бороду і вів далі спокійно і розмірено:

— У кулях світиться газ. Його безперервне свічення підтримує якесь невичерпне джерело енергії. Можливо, джерело енергії тут одне, діє воно без проводів, на відстані, і живить усі механізми: лампи, білі дзеркала “саркофагів”, підйомники, двері, повітроочисні машини… Що це за “вічний двигун”?.. Важко сказати. Але якщо вже аналізувати тут усе, то, мабуть, без фантазії не обійтись… Мені здається, що “вічний рух” тут підтримує якийсь невідомий нам вид енергії, можливо — внутріатомна енергія. Оце і все.

Костянтинов кивнув. Очі його блищали.

— Ви, Майгін, — обернувся він до молодого геолога. Майгін неквапливо наповнив свою склянку.

— Я спостерігав різні побутові сценки за допомогою свого і трьох знайдених тут “ілюзіонів”, — сказав він. — Усе це, очевидно, дрібні і незрозумілі мені дільця колишніх мешканців підземного міста. Одна сцена здалася мені цікавою. Дія відбувалася в обсерваторії. Хтось, певно, астроном, розглядав зоряне небо, але, уявіть собі, не в телескоп, а у величезному дзеркалі. Звідси, між іншим, висновок: значить, ці лампи вони вміли гасити, коли місто було на поверхні. Інакше як би вони спостерігали нічне небо при такому освітленні? — Майгін сьорбнув “вітна”. — Я астрономію пам’ятаю лише з гімназії, а це дуже мало, але мені здається… Взагалі, мені здається, що в цьому дзеркалі відбивалася не маленька ділянка неба, а ціла півкуля. Проекція цілої півкулі небесної сфери. Начебто спостереження велися з високої гори або… з аеростата.

— Правильно! — вигукнув Костянтинов. — Купол неба, який спостерігається з польоту! Спасибі, Майгін! Якщо у мене й лишалася краплина сумнівів щодо моєї ідеї, то ви остаточно висушили її.

Він окинув усіх палаючим поглядом і сказав, карбуючи кожне слово:

— Це місто колись ширяло високо в небі, у темному глибокому зоряному небі. Так-так! Люди, які жили в ньому, побудували його не на нашій планеті, бо це місто є не що інше, як величезний чудово обладнаний міжпланетний корабель. Багато років тому люди з якогось іншого, далекого світу прилетіли на Землю і загинули тут під час виверження вулкана. “Ілюзіон” показав нам цей трагічний момент. Їхній корабель був залитий лавою і засипаний землею…

Костянтинов на хвилину замовк і подивився по черзі в очі кожному з своїх слухачів. В очах студента він побачив подив, що межував з переляком, тривогу прочитав у очах Майгіна, настороженість — в очах Берсеньєва.

— Ні, ні, я не божевільний, — усміхнувся Костянтинов. — Відкиньте цю думку. Ось мої креслення. Я п’ятнадцять років працював над проектом міжпланетного корабля з потужними ракетами. Такого самого ракетного корабля, на якому ми з вами перебуваємо зараз…

— Ви Арнаутов! — вигукнув Майгін.

— Так… Я Костянтин Арнаутов, конструктор ракетного літаючого корабля.

— Тепер я розумію, як ви тут опинилися. Тобто я догадуюсь… — тихо промовив геолог.

— Ви не помилилися, Майгін. Я втік з Якутського острогу. Мене заслали за те, що один високопоставлений чинуша, який затирав мій проект, помер з переляку, коли вночі запалав його будинок. А спалахнув він тому, що в нього влучила моя ракета, яку я пустив на доказ своєї правоти. Я хотів довести, що ракети можуть літати і падати туди, куди пошле їх винахідник… Про це писали всі газети. Мене засудили на десять років, але я втік. Хотів поїхати в Америку. І вже влаштувався було на одне китобійне судно, але шторм розбив його і закинув мене сюди. Я благословляю цей шторм і вас, бо ви відкрили в землі живе втілення моїх задумів, доказ життєвості моєї ідеї… На каторзі я відновив усі свої креслення, які у мене забрали…

Напруженість, що світилася в очах геологів, танула. Вони згадали цю людину, про дивний проект і трагічну долю якої багато чули п’ять років тому.

— Випийте це, — сказав Петя, підсуваючи Костянтинову склянку.

— Спасибі, Петю. Коли ви, Майгін, розповідали про своє відкриття, у мене сяйнув лиш неясний здогад. Ні, це був навіть не здогад, не думка, а якась тінь думки: “А що, коли…” Навіть мені це здавалося неймовірним. Легко сказати — ціле місто! Але на другий день я знайшов потужні ракетні камери у глибокому донному відділенні і впевнився у своїй думці. Я оглянув ці чудові механізми, вони незмірно досконаліші за все, що я знаю про реактивні проекти. Багато, дуже багато залишилося для мене незрозумілого. Я не знаю, наприклад, яке джерело енергії живило їх у польоті, які сили давали цю енергію, але я вже безповоротно переконаний, що ми з вами перебуваємо на зоряному кораблі, який залетів до нас з далекого, поки що невідомого нам світу.

У цей день Берсеньєв, Майгін, Петя, до глибини душі схвильовані повідомленням Арнаутова, ходили наче приголомшені. Якщо місяць тому реальність підземного міста слабо сприймалася їхньою свідомістю, то тепер, коли це місто перестало бути містом і перетворилося у міжзоряний корабель, вони були остаточно збиті з пантелику.

Але Арнаутов розповідав так пристрасно, так переконливо, що мимоволі хотілося вірити. Та й яке інше логічне пояснення, по правді кажучи, можна було дати цьому чуду в надрах вулканічного півострова на Тихому океані?

Потроху геологи почали звикатися з думкою, що справді знайшли біля підніжжя вулкана міжзоряний корабель, який залетів на нашу планету. Правда, Берсеньєв допускав, що Арнаутов міг помилитися, але все-таки він вважав, що “космічна” теорія Арнаутова ймовірна. Зате Майгін і Петя повірили в астральне походження підземного міста беззастережно, а деякі сцени, знову відтворені знайденими “ілюзіонами”, остаточно розвіяли сумніви щодо природи підземного міста.

Минуло шість днів після “засідання наукового товариства”, і ось одного разу в табір прийшов запилений, стомлений ламут.

— Ти начальник? — спитав він, звертаючись до Берсеньєва.

— Я, — відповів той.

— Тобі лист.

Ламут подав зім’ятий конверт. Берсеньєв розпечатав його і почав читати листа. Майгін і Петя, які були поруч, очікувально дивились на свого начальника.

— Лист від Ніни Росс, — сказав Берсеньєв, передаючи листа Майгіну. — Ніна, Григорій Миколайович і доктор Васенькін за два переходи звідси. Будуть тут післязавтра.

— Чудово! — зрадів Майгін. — Нарешті… — Він раптом збентежено нахмурився. — Господи, а доктор чого сюди потягся?

— Я, здається, розумію, — поволі промовив Берсеньєв.

Геологи переглянулись і розреготалися.