"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

У КАФЕ “ГУІНПЛЕН”

Того ж дня Педро Хорхе Кортец відвідав кафе “Гуїнплен”. Він давно тут не був, але завсідники впізнали його відразу. Це були маршани — перекупники картин, небагаті антиквари, молоді художники, що вже багато років “подають надії”, натурщиці, любителі картин і рідкісних речей. У кафе, як завжди, було шумно, та шум посилився, коли в дверях з’явилася масивна постать Кортеца. Серед відвідувачів було немало тих, на кому іноді непогано заробляв мосьє Кортец, і тих, хто іноді заробляв (не дуже багато) з його допомогою. Почулися вигуки:

— Ого! Дон Педро власною персоною!

— Великий конквістадор із Стамбула!

— Салют, мосьє Кортец! Сідайте! Відповідаючи на вітання і помахуючи волосатою рукою з блискучим камінням на коротких пальцях, мосьє Кортец уважно оглядав зал.

— Він когось шукає… — сказала маленька натурщиця з великим черепаховим гребенем у золотій копиці волосся.

— Та вже, певно, не тебе, — відповів їй молодий кудлатий художник з старовинним жабо замість комірця і великою піратською сережкою в лівому вусі.

— Хтось сьогодні заробить, — меланхолійно промовив старий “маршан”, проводжаючи Кортеца кислим поглядом. — Це спритник…

До Кортеца підійшов буфетник, круглоголовий чоловік у білому фартусі.

— Мосьє Кортец, ви когось шукаєте?

— Так, мосьє Птібо. Мені потрібен професор Бібевуа.

— Він хоче побути на самоті. Щось пише в більярдній.

— Мерсі…

Кортец хотів пройти в більярдну, але щось пригадав і поцікавився:

— Він вам заборгував, мосьє Птібо?

Буфетник розвів руками:

— Як завжди, мосьє Кортец.

— Багато?

— Уже тиждень не платить. Три тисячі франків. При нинішньому курсі це, звичайно, не так уже й багато, але…

— О-ла-ла! Пізнаю професора! — Кортец поплескав буфетника по плечу. — Не журіться, мосьє Птібо. Може, мені пощастить цю справу владнати.

Він пройшов у сусіднє приміщення. Тут стояла відносна тиша, тільки чути було, як клацають білі кулі на зелених лужках більярдних столів, стукаючись одна об одну. Час від часу маркер урочисто проголошував:

— Карамболь, мосьє Роже! Тридцять два!.. Карамболь, мосьє Капо! Шістнадцять!.. Удар не зараховано!

У кутку біля стойки з киями, коло підвіконня, примостився на верткому стільці літній чоловік у неймовірно потертій візитці. Худорбою своєю, змарнілим обличчям, гострою борідкою і схожими на піки вусами він скидався на Дон-Кіхота, а довгими руками і великими настовбурченими вухами — на орангутанга. Ззаду було добре видно його стрижений вугластий череп, посріблений сивиною. Чоловік квапливо писав. Перо його авторучки стрімко пурхало по паперу, списані аркуші він незграбно відсував убік. Це й був Леон Бібевуа, якого всі знайомі називали “професором”, хоч минуло вже десять років відтоді, як його вигнали з останньої гімназії за пристрасть до міцних напоїв.

Кортец дуже добре знав цього дивного чоловіка, що володів енциклопедичними знаннями, з феноменальною пам’яттю, невдаху, п’яницю, але в свій час непоганого педагога. Бібевуа чудово знав історію, в тому числі й історію всіх видів мистецтва; він, не дивлячись на підпис, міг безпомилково назвати автора картини (якщо той був, звичайно, відомий). Він також знав усе, що стосувалося світової літератури, особливо стародавньої літератури. Крім того, Бібевуа досконало володів мовами, якими вже давно ніхто не розмовляв: латинню, старогрецькою і санскритом.

Кортец часто користувався консультаціями Бібевуа і з повагою ставився до нього, не звертаючи уваги на кумедні манери “професора”. Зараз він бачив, що Бібевуа захоплений якоюсь роботою; звичайно зарозумілий і безцеремонний з бідняками, Кортец, проте, не наважувався окликати його.

— Мосьє Кортец! — не повертаючись, сиплим голосом сказав Бібевуа. — Ви хочете перешкодити мені працювати?

Кортец догадався: Бібевуа побачив його відображення в темній шибці вікна.

— О ні, професоре, я почекаю…

— Вам доведеться чекати ще з годину. Я пишу статтю замість одного ідіота, що має учений ступінь бакалавра.

— Це цікаво. Яка тема?

— Палеографічне дослідження еволюції заголовних букв у мінускульному письмі дев’ятого століття…

— О-ла-ла! — з повагою вигукнув Кортец. — А що це за письмо? Хто його автор?

— Ви невіглас, мосьє Кортец! — просипів Бібевуа, не перестаючи строчити свою статтю. — Це не чийсь особистий лист, а тип латинського рукописного письма. Висловлюючись сучасною мовою, це шрифт, яким написано більшість рукописів латинських класиків…

— Розумію, професоре. Я прийшов невчасно, але… бачите, у мене приблизно така сама тема, — стараючись говорити якомога м’якше, сказав Кортец.

— Теж стаття?

— Ні… Консультація… Зі мною старовинний рукопис.

Бібевуа перестав писати і повернувся до нього всім тілом:

— Покажіть…

Кортец передав йому пергамент, залишений Джейком Бєльським. Тепер пергаментний аркуш був прикріплений ріжками до ватманського паперу і таким чином його зворотний бік був закритий.

Бібевуа поправив окуляри і пронизливий поглядом уп’явся в текст. Через хвилину він підняв голову і подивився на Кортеца. Той мовчки чекав.

— Підробка?.. — тихо спитав Бібевуа.

Кортец розвів руками:

— Не знаю. Це ви повинні мені сказати.

Бібевуа схопився, підбіг до настільної лампи і знов уткнув свій гострий ніс у пергамент. Потім, метушливо понишпоривши в кишенях, витяг лупу. Кортец з цікавістю стежив за його рухами.

Бібевуа довго розглядав аркуш в лупу. Він був явно схвильований.

— Неймовірно! — пробурмотів він нарешті. — Оригінал! Ви знаєте, що це?

Кортец непевно ворухнув кошлатими бровами:

— Приблизно…

— Це перша сторінка книги, яку вважають утраченою. Разом з іншими скарбами візантійської столиці вона була вивезена в Рим із Константинополя в середині п’ятнадцятого століття. Дальша доля її невідома! — Голос Бібевуа звучав патетично. — Цьому пергаменту нема ціни. Як він до вас потрапив?..

— Я потім розкажу вам, професоре, — ухилився од прямої відповіді Кортец. — А що тут написано?

— Прошу! Ось точний переклад: “Кіклос. Антологія візантійських поетів. Епіграми елегічні, сатиричні і любовні, зібрані Агафієм, юристом і поетом”.

— Цікаво… — задумливо сказав Кортец.

— Яка розкіш! — з захопленням вигукнув Бібевуа, розглядаючи емблему стародавньої титульної сторінки. — А де ж уся книга?

— У мене є надія, що з допомогою цієї титульної сторінки я знайду всю книгу, — багатозначно промовив Кортец.

Він забрав пергамент з рук “професора”, коли той спробував одірвати ватманський папір.

— Ви добре заробите, якщо знайдете її. За таку книгу заможні колекціонери дадуть багато грошей, — сказав Бібевуа.

— Наприклад?

— Оцінщиком мене візьмете? — хитро підморгнувши, запитав Бібевуа.

— Візьму.

— Глядіть! Без обману. Ця книга повинна коштувати не менш як сто тисяч доларів. Мій гонорар скромний, два проценти.

Кортец поплескав Бібевуа по спині.

— Я люблю вас, професоре, і тому частину гонорару можу запропонувати вам зараз.

Бібевуа пожвавішав:

— О! Це було б непогано.

Кортец підійшов до дверей і покликав:

— Мосьє Птібо!

Буфетника не довелося довго чекати.

— Професор винний вам три тисячі франків?

— Цілком правильно, мосьє.

Кортец вийняв бумажник і відрахував кілька кредиток.

— Ви більше не боржник пана Птібо, — весело сказав він, звертаючись до Бібевуа.

— Віват, дон Педро Кортец! — вигукнув Бібевуа. — Сподіваюсь, ви тепер не маєте сумніву в моїй кредитоспроможності, мосьє Птібо?

— Сьогодні не маю, а завтра знову сумніватимусь, — відповів Птібо, з іронією і жалістю дивлячись на нього.

— В такому разі, приготуйте мені склянку коньяку, — чемно попросив Бібевуа. — Я підійду до вашої стойки, як тільки закінчу статтю.

Кортец витяг з бумажника ще одну кредитку і подав Птібо.

— Я у великому боргу перед професором і не хочу, щоб він сьогодні був вашим боржником, — сказав він і, потиснувши руку Бібевуа, попрямував до виходу.

В спільному залі Кортец підійшов до групи художників, які сиділи за маленьким столиком. Тут точилася жвава розмова, що перебивалася сміхом, але як тільки Кортец наблизився, за столиком замовкли.

— Сідайте, маестро! — запросив художник з піратською сережкою.

— Ні, я тільки на хвилину, — сказав Кортец. — Але я перешкодив вам, панове? Ви про щось говорили…

Він ще здаля почув своє ім’я і зрозумів, що мова йде про нього.

— Ні, чому ж. Я все можу повторити, — з незалежним виглядом обізвався художник з сережкою. — Я розповідав їм забавний анекдот про те, як ви, мосьє Кортец, хотіли виміняти в ленінградському Ермітажі ван-дейківського “Лорда Уортона” на підробленого Гогена.

Кортец саркастично посміхнувся:

— У Парижі все йде в анекдот! А щодо підробленого Гогена ви придумали, Прежан.

— Але він так смішно розповідає! — захоплено вигукнула маленька натурщиця з великим гребенем.

— А-а! Ну, тоді я йому прощаю, — поблажливо мовив Кортец. — До речі, ви мені дуже потрібні, Прежан. Ви можете мені подарувати зараз хвилин десять?

— З задоволенням, маестро!

Кортец підморгнув маленькій натурщиці і, взявши художника під руку, попрямував з ним до вільного столика в дальньому кутку кафе.

— Сідайте, Прежан, — сказав він і важко сів на стілець. — У мене дійсно є до вас справа. Але ці ваші анекдоти…

— Мосьє! — засміявся Прежан. — Це невинна балаканина… ніхто в неї не вірить.

— Балаканина! — докірливо хитнувши головою, мовив Кортец. — На Сході є розумне прислів’я: “Будь обережний, коли брешеш, але ще більше стережися, коли говориш правду…”

— Чудове прислів’я! — вигукнув Прежан. — Завтра ж його знатиме весь Париж.

— А те, що я вам скажу зараз, повинні знати тільки ви, Прежан, та я, — пильно дивлячись на нього, сказав Кортец.

— Найкращий замок для таємниці — це гроші, маестро, — глузливо відповів Прежан, граючи зрослими бровами і поляскуючи пальцем по своїй серповидній сережці.

— Ви можете добре заробити, Прежан, — багатозначно мовив Кортец.

— Як?

— Слухайте…

Кортец нахилився і, оглянувшись, зашепотів:

— Ого! Цікаво… Знову Гоген? — вигукнув Прежан.

— Ні. Це зовсім інша річ… Ви в мене бували. Пам’ятаєте ті два пейзажі, що я привіз із Москви?

— Пам’ятаю, маестро. Але… — художник знизав плечима. — Я нічого особливого в них не бачу.

— Я теж, Прежан. І все-таки я певен, що, коли ми добре пошукаємо, то зможемо знайти не в них, а під ними щось дуже цікаве.

— Он як? А що саме ви хочете під ними знайти?

— Боровиковського! Ви бачили у мене два портрети його роботи, які я купив у князя Оболенського?

— Бачив.

— Два московські пейзажі треба нанести на Боровиковського так, щоб було видно розчистку. Розумієте?

— Починаю розуміти, маестро, — пильно дивлячись на співрозмовника, сказав Прежан.

— Я не мав сумніву, що ви мене зрозумієте…

Кортец присунувся ближче до молодого художника і зашепотів йому щось просто у вухо з піратською сережкою.