"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

СТАРОГРЕЦЬКА КНИГА НА КУЗНЕЦЬКОМУ МОСТУ

Про московські вулиці написано немало книжок і нарисів, і ми нічого не відкриємо читачеві, нагадавши, що деякі московські вулиці й понині називаються валами, хоча ніяких валів на них немає вже сотні років, а різноманітні “ворота” давним-давно перетворилися в звичайні перехрестя і площі. До таких “філологічних” пам’яток старовини можна віднести і Кузнецький міст — маленьку вузеньку московську вулицю, розташовану в самому центрі столиці. Тут колись через річку Неглинку був перекинутий міст, біля нього розташувалися кузні. А зараз Кузнецький міст “заселений” головним чином магазинами. Особливо багато тут і в крихітному проїзді МХАТ — продовженні Кузнецького мосту — книжкових магазинів: букіністичних лавок, магазинів Москкниготоргу, кіосків… Тут торгують книжками з лотків, а зовсім недавно торгували навіть з рук. Ще в 1956 році на Кузнецькому мосту, біля великого магазину підписних видань, як військо Самозванця біля стін Лаври, стояла юрма любителів книжок, і спритні спекулянти в цій юрмі втридорога перепродували “дефіцитні” книжки, а запеклі книжники обмінювались “новинками”.

А що діялось на Кузнецькому мосту в неділю!.. “Сорочинський ярмарок” і “Ярмарок у Голтві”, тільки злиті і, так би мовити, укрупнені!.. Книжкове “черево Парижа” в центрі Москви!.. У величезному натовпі, що заповнив обидва тротуари між Петрівкою і Пушкінською вулицею, можна було знайти все: “Пригоди Рокамболя”, “Фацетії” Поджо Браччіоліні з “номерними вставками” і без них, романи обох Дюма (батька й сина), вірші Єсеніна і Гумільова; антологію японської поезії; книги Бальзака, Гоголя, Мопассана, Чехова, Драйзера, Діккенса і навіть Поль де Кока; твори Конан Дойля і його численних літературних “наступників” (до речі, так мало схожих на свого прародителя, як ільфо-петровські “діти лейтенанта Шмідта” скидалися на свого названого батька).

Мов на традиційні мисливські ринки, сюди, на Кузнецький міст, з’їжджались і сходилися по неділях любителі книг. Тут, у різношерстному натовпі, можна було зустріти знайомого, якого ви не бачили кілька років. Тут бували люди найрізноманітніших професій: електрики і кондитери, отоларингологи і перукарі, пивовари і сталевари, інженери і робітники, письменники і журналісти, власники величезних книжкових колекцій і люди, які роблять лише перші кроки на цій благородній ниві. У багатьох із них дома на книжкових шафах і над важкими полицями висіли написи, схожі на скрижалі ветхого завіту:

Більшість завсідників книжкової товкучки в буденні дні зайняті і тому позбавлені можливості відвідувати магазини, де цінні книжки з’являються і зникають із швидкістю падаючих зірок. Таких, звичайно, виручають книги, зібрані ще в епоху Сойкіна і Ситіна татусями і дідусями. За “Петербурзькі трущоби” Крестовського, романи Генріха Сенкевича та інші подібні “книжкові розсипи” вони можуть дістати тут будь-яку “падаючу зорю”.

Разом з книжковими “монополістами” сюди приходила і молодь: студенти, учні ремісничих училищ, старші школярі. Тут же шастали і якісь підозрілі особи, котрі, намітивши відповідного клієнта, неодмінно брали його за ґудзик, одводили вбік і півголосом пропонували придбати яку-небудь “падаючу зорю”, що пригрілася у них за пазухою.

Були серед цих типів і своєрідні “професори”, що вже бачили книг не менше, ніж будь-який кваліфікований букініст. Почувши ім’я Стефана Цвейга, наприклад, і назву “Книги про смачну, здорову їжу”, вони одразу ж безапеляційно проголошували “Еквівалент!..”

Це означало, що твори видатного австрійського письменника і куховарська книга котируються на Кузнецькому мосту як видання рідкісні і рівноцінні. Зате книжки Тургенєва, наприклад, порівняно з творами якого-небудь нового автора, що випускає кожної суботи по товстому роману про шпигунів, виявлялися тут “нееквівалентними”: за том плодовитого автора-детективщика належало віддати разом з Тургенєвим ще і підписку на Шіллера. Певна річ, це свідчило тільки про смаки деяких відвідувачів товкучки і більше ні про що.

Серед книжкових спритників були і дуже екзотичні екземпляри: перепродавши сотні книжок, вони умудрялися в жодну з них не заглянути. На товкучці такі звичайно “йшли на таран” і через жахливу малограмотність відчайдушно перебріхували назви книжок і прізвища авторів. Вони плутали Стендаля з Далем, а Купріна — з Купером. Один з них навіть дістав тут прізвисько “Фенімор Купрін” за те, що якось, пропонуючи комусь страшенно пошарпану книжку, рекламував її так: “Це ж “Яма”! Знаменитий роман Фенімора Купріна!.. — і, понизивши голос, додавав багатозначно: — Заборонений…”

На грудях Фенімора Купріна зберігалося посвідчення про непрацездатність з причини психічної неврівноваженості, а на животі, за поясом, завжди вигрівались кілька “заборонених романів”, яких ніхто ніколи не забороняв… Низько насунувши капелюх і прикривши пильні очі темними окулярами, він, як Людина-невидимка, снував у натовпі і час від часу промовляв сиплим баском: “Міняю “Гроші” на гроші… — І пояснював: — “Гроші” — це знаменитий роман. Автор Еміль Золь…”

Міліцію на книжковій товкучці непокоїли не так Фенімори Купріни, як те, що тролейбуси і автомашини насилу пробивалися крізь натовп. Акуратно з’являючись на Кузнецький міст, міліціонери чемно просили книжників “пройти” і “не порушувати”. Солідні книжкові магнати, які приїхали на власних “Победах”, крекчучи від незадоволення, “проходили”, але продовжували “порушувати”, а Фенімори Купріни, побачивши міліціонерів, швиденько зникали в парадних дверях, де й закінчували свої комерційні операції.

Так тривало двадцять років, поки, нарешті, книжкова товкучка не стала темою для естрадних гумористів, які смішили публіку анекдотами про “Дюму з камеліями”, і про книжки ІІІпанова, що продавалися “на вагу”…

Та зовсім не до сміху було начальникові відділення міліції, на території якого стихійно виникла і благополучно процвітала книжкова товкучка.

На перших порах цей начальник поклав собі виловити Феніморів Купріних… Старанно ознайомившись з характеристиками комсомольців свого району, він скликав бригадмільців у великий зал Центрального Будинку працівників мистецтв і, поговоривши про спільні завдання в боротьбі з хуліганами і розкрадачами, несподівано спитав:

— Хто з вас буває по неділях на книжковій товкучці на Кузнецькому мосту? Прошу підняти руку…

Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.

— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.

З цими книжниками-бригадмільцями начальник відділення заговорив про книжкову товкучку. На його подив, майже всі комсомольці явно засмутилися, дізнавшись, що незабаром уже не зможуть вимінювати цікаві книжки у таких же, як і вони самі, безкорисливих любителів літератури. Але разом з тим погодилися, що Феніморів Купріних треба “вилучати з обігу” негайно.

І ось одного привітного літнього ранку в неділю на Кузнецький міст прийшли всі одинадцять книжників-бригадмільців. Серед них був молодий технік Іван Волошин.

Іван Волошин і раніше зустрічав тут Фенімора Купріна, не раз бачив, як той міняв “Гроші” на гроші. Сьогодні, побачивши, як швидко промайнули темні окуляри, він непомітно пішов за спекулянтом. Цього разу Людина-невидимка торгувала вже не “Грошима”, а романом з дуже дивною назвою. Волошин чув, як Фенімор Купрін, підійшовши до товстого чоловіка в ясно-сірому габардиновому костюмі, конфіденційно повідомив йому:

— “Блиск і злидні куртизанки Нана”. Славнозвісний заборонений роман…

Габардиновий громадянин, очевидно, не був новачком у книжкових справах. Він знизав плечима і сказав оперним басом:

— Ви щось плутаєте, любий. “Блиск і злидні куртизанок” — це роман Бальзака. А “Нана” — роман Золя.

— Не хвилюйтесь, громадянине, — з гідністю збіднілого іспанського гранда відповів Фенімор Купрін, — я знаю, що “Нану” написав Еміль Золь, а “Куртизанок” створив Бальзак. Але в цій забороненій книжці обидва романи переплетені разом. А рвати їх мені невигідно.

— Ах, ось воно що! — здивувався товстун. — Та звідки ви взяли, що романи Бальзака і Золя хтось забороняв?

— Це якраз неважливо, громадянине. Там є все, що цікаво мужчині, — не здавався Фенімор Купрін. — Пальчики оближете.

Оперний бас хотів заперечити ще щось, але Фенімора Купріна вже тягли за рукав:

— Скільки?

— Півтори сосни…

— Бери третю половину.

— Хо-хо! Пошукай, погуляй…

Іван Волошин стояв зовсім поряд із спекулянтом. Він уже хотів узяти його за руку і запросити до відділення міліції, як раптом помітив, що з Фенімором Купріним діється щось дивне: забувши про куртизанок і про свого покупця, спекулянт завмер на місці, як мисливський собака, почувши дичину. Він навіть зняв окуляри і спрямував удалину пильний погляд.

Волошин простежив за його поглядом, але нічого особливого не помітив: книжники, що їх відганяли міліціонери, перекочовували з місця на місце, викрикуючи на ходу:

— Міняю “Голову професора Доуеля” на “Вершника без голови”!

— Є “Ідіот”, потрібен “Любий друг!”..

— Міняю “Тридцятирічну жінку” на “Ляльку”!

Та що ж усе-таки помітило у безладних рядах мисливців за книжками “орлине око” Фенімора Купріна?

Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…

Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:

“Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..”

Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.

З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:

— Іноземних книжок не беремо.

І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.

“Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…” — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.

Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають “академіками”. Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив “старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.

Старенька вирушила в дорогу, але, пройшовши кварталів два, зіткнулася з серйозною перешкодою: як нове море, що розлилося по волі людини там, де раніше був звичайний асфальтовий тротуар, постав перед Клавдією Антипівною густий натовп. Бідна бабуся насилу пробивалася через рухливе стовпище книжкових болільників. А тут ще якісь чоловіки, старі й молоді, почали лякати її й оглушати страшними запитаннями:

— Шпіонів немає, матусю?

Клавдія Антипівна, жахаючись, хрестилася:

— Що ти, синочку! Які такі шпійони?

Та ось до неї підійшла дівчина в зеленому шовковому плащі.

— Це вони про книжки питають, бабусю, — сміючись, пояснила вона. — Книжки у вас є?

Старенька підозріло оглянулась:

— А навіщо їм мої книжки?

— Купити хочуть, бабусю. Тут книжковий базар. Клавдія Антипівна подумала і сказала:

— Книжки є. Та я їх у магазин несу і в бібліотеку.

Книжники, які обступили стареньку, заричали, як цілий хор “варязьких гостей”.

— Встигнеш у магазин, бабко. Ти їх нам покажи.

Старенька була дуже здивована:

— Та як же це? Просто на вулиці?..

Дівчина усміхнулась і хотіла вже одійти, як раптом почула:

— Та й не російські вони. Французькі книжки.

Книжників наче струменем із шлангу обдало, вони одразу ж втратили інтерес до бабусі і її кошика. Але дівчина повернулась і спитала:

— А які у вас французькі книжки? Я читаю по-французькому.

— Та не знаю, дочко. Я в них нічого не розумію. Книжки ж не мої, чужі.

І саме в цю хвилину перед Клавдією Антипівною виріс Фенімор Купрін…

Треба сказати, що перед жінками всього світу Фенімор Купрін віддавав перевагу таким бабусям, у кошиках яких інколи можна було відкопати старовинні романчики, за котрі навіть букіністи малюють у накладних тризначні цифри…

Фенімора Купріна трохи збентежило, що книжники відринули од старенької хоч поблизу не було жодного міліціонера.

— Ой, які цікаві книжки! Продайте їх мені, бабусю! — почув він вигук дівчини і зрозумів, що пікірувати слід негайно.

Скинувши темні окуляри, він суворо запитав:

— Це ж на якій законній підставі ви, громадяночко, купуєте книжки в недозволеному місці?

Дівчина оторопіла і поклала книжки назад.

— Я тільки хотіла спитати, — злякано пробелькотіла вона. — Тут французькі книжки, а я…

Брови у Фенімора Купріна полізли вгору, а вуса опустилися вниз.

— Французькі? — розчаровано спитав він. — Ну, тоді звичайно. Цей товар нікому не потрібен.

— Та ні ж! — рішуче заявила Клавдія Антипівна, закриваючи кошик. — Я в магазин піду, як мені веліли. А оцю старовинну книгу в бібліотеку віднесу. Мені за неї багато грошей дадуть.

Фенімор Купрін весь перетворився на слух.

— Це що ж за книга така? Про кохання чи, навпаки, пригоди?..

— Та вже й не знаю, чоловіче добрий, яка вона, — діловито і не без хвастощів відповіла Клавдія Антипівна, — а тільки ось мені записку дали і сказали: “Несіть мовляв, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, тому як вона дуже цінна і в нас грошей не вистачить, щоб її купити”.

— От тобі й на! — радісно вигукнув Фенімор Купрін. — Та це ж до мене записка! Я і є головний начальник над усіма бібліотеками.

Бабуся й дівчина — одна розгублено, друга з подивом — витріщилися на “головного начальника над усіма бібліотеками”.

— Ну, вам просто пощастило, матінко, що ви мене зустріли! — з задоволеним виглядом говорив Фенімор Купрін. — Адже сьогодні неділя, а по неділях не торгуємо, тобто взагалі відпочиваємо… А що у вас за книга така, дозвольте поглянути?

Бабуся квапливо покопалась у кошику і витягла товсту старовинну книгу без верхньої палітурки. Фенімор Купрін недовірливо повертів її в руках:

— Теж не російська? Гм! І в поганому стані…

Дівчина стояла тут же. Підійшов і Волошин. Через плече Фенімора Купріна він старався розгледіти книгу, але ще цікавіше було йому подивитися, що робитиме шахрай далі.

— Це моєї колишньої барині книга, Євгенії Феліксівни. Вона казала, що цій книзі більше тисячі років, — багатозначно мовила Клавдія Антипівна.

— Це звісно, — глибокодумно прорік Фенімор Купрін, який уже збагнув, що старовинну книгу будь-що треба відібрати у бабусі. — Та-ак… У давні часи люди були дуже некультурні. Не вміли поводитися з книгами. І ось — будь ласка… — показуючи дівчині книгу, зневажливо базікав Фенімор Купрін. — Оправу геть відчикрижили, а в титульну сторінку, мабуть, оселедець загорнули. Епоха древня, народ несвідомий. А тепер куди вона годиться?.. Скільки за неї, приміром, узяти можна? Сльози! Правильно я кажу, дівчино?

Дівчина вже помітила юнака в голубій тенісці, який стежив за Фенімором Купріним. його насмішкуватий погляд був спрямований на шахрая-базіку. Дівчині стало смішно, і вона пирснула в кулак. Але юнак суворо подивився на неї і притулив палець до губів.

— Книга без оправи — це все одно, що наречена, стрижена під бокс, — резюмував Фенімор Купрін. — Та оскільки вас, матінко, до мене послав з запискою мій друг і товариш, то, будь ласка, я можу купити її у вас, тільки по номіналу, тобто по державній ціні…

Він перевернув книгу, але, на великий подив, не побачив на цупкій шкірі оправи ніякої ціни.

— Гм!.. Номінал не позначено… Загалом я, як досвідчений товарознавець, можу оцінити її в дванадцять карбованців і тридцять вісім копійок. Одержуйте гроші, матінко, і поспішайте в молочну по вершкове масло…

Фенімор Купрін сунув книгу за пазуху і поліз у кишеню по гроші.

Старенька розгублено подивилась на дівчину, потім на Фенімора Купріна.

Дівчині дуже хотілося втрутитись і припинити цю зухвалу комедію, яку розігрував у неї на очах одвертий шахрай. У цей момент ззаду до Фенімора Купріна підійшов Волошин і простягнув йому свою бригадмільську книжку.

— А таку книжку ви коли-небудь читали, громадянине? — спитав він.

Фенімор Купрін, очевидно, вже не раз читав такі книжки.

— У чому справа?! — зарепетував він. — Я чесно купую у громадянки її книгу.

Волошин узяв його за руку:

— Пройдемо у відділення…

Та Фенімор Купрін швидко і міцно вдарив його по руці і метнувся вбік. Волошин кинувся за ним і на ходу засвистів у міліцейський свисток. Проте Фенімор Купрін знав, як треба у юрбі тікати від міліції: він нагнувся і став петляти під ногами у книжників, наче щось шукав. Його ніхто не затримував. Так він добрався до найближчого під’їзду і шмигнув у двері.

Хтось кивнув Волошину на той під’їзд. Він убіг туди, але почув тільки, як гуде ліфт. Ліфтера не було. Побачивши двох міліціонерів, які вбігли у під’їзд, Волошин квапливо змалював їм зовнішність утікача-шахрая і послав у двір одного міліціонера.

— Він може вибратися через яку-небудь квартиру і чорний хід.

У цю мить десь нагорі почулися голоси і грюкнули двері.

— Так і є!..

Волошин попросив другого міліціонера залишитись у під’їзді, а сам помчав угору по сходах, перестрибуючи через дві-три сходинки. На верхній площадці він побачив порожню кабіну ліфта з прочиненими дверима. Фенімор Купрін зник…

“Значить, через верхню квартиру переметнувся у двір, — подумав Волошин. — Але через яку? Тут їх три”.

Він, не роздумуючи, подзвонив у першу і вгадав. Двері відчинились, і на порозі з’явився поважний чоловік у піжамі.

— В чому справа?! — роздратовано спитав він.

Волошин показав свою книжку і швидко пояснив:

— Утік шахрай. Украв цінну книгу. До вас не заходив?..

Чоловік здивовано оглянувся, за ним стояли налякані домочадці.

— Знову за рибу гроші! Щойно один бригадмілець уже промчав через нашу квартиру в погоні за якимсь шахраєм…

Волошин протиснувся в передпокій:

— Пробачте, але я змушений… Де він?.. Скоріше!

— Пробіг на кухню, а потім на чорний хід, — сказав чоловік у піжамі.

— Хід на горище тут?

— Забитий.

— Дякую!..

Волошин вибіг з кухні і чорним ходом помчав униз. Уже на другому поверсі він почув голос міліціонера:

— Товаришу бригадмілець! Він тут! Затриманий!

Волошин побачив Фенімора Купріна.

— Книга! Де старовинна книга?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді, запустив руку за пазуху шахрая.

Книга була там, Волошин витяг її.

— Ви не маєте права! Я купив її! — загаласував Фенімор Купрін. — Я скаржитимусь!

Уже спокійно Волошин сказав міліціонерові:

— Одведіть його у відділення, товаришу старшина. А я знайду бабусю, у якої він видурив цю книгу.

Він побіг до воріт. Юрми книжників, як купчасті хмари, і досі блукали по тротуарах: ні міліцейські свистки, ні погоня за шахраєм не могли їх розігнати. Волошин пробрався на те місце, де він залишив бабусю і дівчину в зеленому плащі, але ні тієї, ні другої не знайшов. Кілька разів він пройшов по тротуарах, оглядаючись на всі боки. Бабуся і дівчина щезли безслідно…

Волошин попрямував у відділення. На великий подив, він побачив там, крім Фенімора Купріна, і дівчину, яка хотіла купити у бабусі французькі книжки.

— Нарешті! — радо вигукнула вона. — А я прийшла як свідок. Цього шахрая слід добре-таки провчи пі.

— А бабуся де? — спитав Волошин.

— Бачили?! Потерпіла навіть не з’явилась! А мене притягли! Неподобство! — обурювався Фенімор Купрін.

— Громадянин Феклін, замовкніть! — спокійно наказав черговий.

— Я не знаю, де вона зараз, — стала пояснювати дівчина. — Її буквально за руку відтягли, коли почався гармидер з цим шахраєм. Я тільки чула, що якийсь тип крикнув їй: “Тікай, бабо! Його піймають, тебе по судах затягають!” — і поволік стареньку в натовп. Як добре, що ви врятували цю книгу! її неодмінно треба здати в Ленінську бібліотеку.

— Книгу не можна нікуди здавати, громадянко, — офіціальним тоном заявив черговий, одірвавшись од акта, якого він складав. — Це речовий доказ.

— Нічого, здамо потім, — заспокоїв дівчину Волошин. — Але як нам знайти бабусю? Адже вона потерпіла, вона власниця книги, яку ми врятували.

Дівчина знизала, плечима:

— Не знаю…

Черговий по відділенню записав її свідчення. З’ясувалося, що дівчину звуть Тася (Анастасія), а прізвище її Березкіна, і що вона студентка французького відділення Інституту іноземних мов.

Волошин і Тася разом вийшли з відділення міліції і попрямували до площі Свердлова. Дорогою вони розмовляли про книги, про шахи, про бокс. І з сміхом і обуренням Тася згадувала, як Фенімор Купрін на її очах “купував” у бабусі старовинну книгу. Їй було жаль бідної старенької.

— Давайте знайдемо її! — запропонувала Тася.

— Що ж, спробуємо, — охоче погодився Волошин. — Зрештою, це з моєї вини бабуся позбулася своєї книги. А книга, за всіма ознаками, ідейна.

— Яка? — здивовано спитала Тася.

Він посміхнувся.

— Це у мене звичка. Все хороше я називаю “ідейним”, усе погане — “безідейним”.

— Ах, он як! Ну, тоді, якщо не хочете бути “безідейним” бригадмільцем, знайдіть бабусю, — повчальним тоном сказала Тася.