"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ

Професор Стрілецький зупинився посеред кімнати і задумався: історія, яку він збирався розповісти своїм молодим гостям, була така незвичайна, що треба було подумати, з чого почати і як її викласти.

— Ви, очевидно, знаєте, — сказав нарешті Стрілецький, — що цар Іван Четвертий був дуже культурною людиною своєї епохи: він багато знав, багато читав і писав. Сама тільки його переписка-полеміка з князем Курбським дає уявлення про Івана Васильовича як про великого російського державного діяча, про освіченого, талановитого письменника-публіциста свого часу… На жаль, до нас дійшли тільки окремі документи з архіву Грозного. Весь же архів Івана Грозного разом з його багатющою на той час бібліотекою ще й досі не знайдено…

— Не знайдено?! — з хвилюванням перепитала Тася.

— Так, люба дівчино, не знайдено… — хитнувши лев’ячою гривою, відповів маленький професор. — Особливо доводиться шкодувати, що не знайдено бібліотеки Івана Васильовича. Нам відомо, що ця бібліотека була найрідкіснішим у світі зібранням древніх рукописних книг і згортків, європейських книжкових унікумів і раритетів. Крім книг і згортків грецьких, єгипетських, індійських, перських, там були також зібрані Іваном Васильовичем і древньоруські рукописні і першодруковані книги, надруковані ще до Івана Федорова. Цілком можливо, що в бібліотеці Грозного зберігся і оригінал чудової пам’ятки древньоруської літератури — “Слова о полку Ігоревім”…

Волошин слухав надзвичайно уважно. Тася дивилася на Стрілецького палаючими очима, її щоки навіть зарум’янились од хвилювання.

— Але початок цієї чудової скарбниці стародавніх культур було покладено не самим Іваном Васильовичем, а його бабкою, візантійською царівною Зоєю Палеолог, що дістала в Римі уніатське ім’я Зоя-Софія, а потім, після того як вона вийшла заміж за діда Івана Грозного, великого князя московського Івана Третього, була названа Софією…

Професор Стрілецький підійшов до книжкової полиці і висмикнув якусь пухлу книжку, на чорній оправі якої були зображені золоті корони, оточені білими квітками, схожими на ромашки.

— Це одна з п’яти книг сучасного великого історичного роману. В ньому описані події, що відбувалися на Московській Русі у другій половині п’ятнадцятого століття, — сказав Стрілецький, гортаючи книгу з таким виглядом, наче він ще не вирішив, цитувати йому цю книгу чи ні. — Автор намагався подати портрет Софії Палеолог, цієї своєрідної особистості, що відіграла в п’ятнадцятому столітті немалу роль у боротьбі за єдину і незалежну російську державу.

Іван Волошин придивився до оправи книги і раптом сказав:

— Я читав цей твір, професоре. Каюся, весь не подолав, але про царівну Зою прочитав…

— Ах, он як! — вигукнув Стрілецький, допитливо дивлячись на Волошина.

— Про Зою я запам’ятав тільки, що вона безперервно, майже сорок років підряд говорила про себе: “Царівна провослявна”, “царівна маля-маля розумій руськи”, що вона була папською шпигункою в Москві, отруїла свого пасинка і… ага, хтось у книзі назвав її ще “гнидою”…

Тася злякано дивилась на Волошина. Вона не знала, чи сподобається така явно ущиплива характеристика грецької царівни професорові Стрілецькому. Але той весело засміявся і поглянув на бригадмільця з дружнім гумором.

— На жаль, це так, мій друже, — сказав він. — Автор роману чомусь не злюбив царівни Зої, змалював її зловредною дуркою і навіть не посоромився чужими вустами приклеїти їй образливий ярличок “гнида”. А тим часом вона була зовсім не дурненькою і аж ніяк не агентом папи римського. Вона, так само як і її чоловік Іван Третій, хотіла зміцнення централізованої царської влади у Москві, вона шляхом різних інтриг, аж до отруєння пасинка, розчищала дорогу до престолу своєму синові Василю, який в очах усього світу був би прямим1 спадкоємцем не тільки російського престолу, але й престолу Візантії і Мореї, захоплених турками в ті роки. Зоя-Софія, безумовно, вважала, що настане час, коли російські воїни на чолі з напіввізантійським царем визволять од турецького ярма балканських слов’ян і близьких їм по релігії греків. Ось чому вона наполягала, щоб російським державним гербом став герб Візантії — двоглавий орел…

Стрілецький уже розхвилювався, запалився; він бігав по кімнаті, розмахуючи книжкою з ромашками, і, очевидно, звертався до всіх читачів цієї книги.

— Цей герб був потім зганьблений тупими російськими самодержцями. Але ж на прапорах Суворова, на прапорах російських полків, які розгромили турецьких загарбників у Болгарії, в Молдавії, на Кавказі, був саме цей герб… Як же можна називати “гнидою” жінку, котра щиро любила свою батьківщину, жінку, котра бажала, щоб син її чи внук визволив дорогу її серцю Візантію і вітчизну батька — балканську Морею?.. Але чому ж уся діяльність її була спрямована на піднесення Москви, а не Рима? Чому навіть сам цей автор пише про приниження, яких зазнала Зоя в Римі?..

Він одіклав книгу, вже спокійно заходив по кабінету і заговорив:

— Не можна заперечувати, що автор подав читачеві багато цікавих і цінних відомостей. А ось з цареградською царівною йому не пощастило. Він розповів нам усе, що стосувалось її зовнішності, але й словом не згадав про великі культурні цінності, привезені нею в Москву, про багатюще зібрання манускриптів стародавнього світу, що були окрасою книгосховища візантійських царів та константинопольських патріархів до навали турків… Ніде жодним словом автор не згадав, як дбала Зоя про визначні цінності стародавньої культури, як викликала з Італії зодчого Арістотеля Фіоравенті для того, щоб оточити Кремль замість дерев’яних стін кам’яними високими кріпосними стінами, а під Кремлем створити ціле підземне місто з тайниками, таємними ходами і східцями. В одному з цих підземних тайників вона заховала свої книжкові скарби. Тепер Зоя була спокійна: ні навали татар, ні постійні пожежі в дерев’яній Москві не загрожували старовинним згорткам і книгам.

— Як цікаво! — вигукнула Тася. — Я ніколи нічого про це не чула!

— На жаль, про це мало хто знає, люба дівчино, — добрим батьківським голосом сказав Стрілецький. — А ті, що знають, завжди квапляться оголосити це легендою, апокрифом.

— Але ж під землею сиро, професоре! — резонно зауважив Волошин. — Ніяка бібліотека довго в землі не пролежить…

— Дуже слушне зауваження, юначе! Та я можу вас заспокоїти. Наш чудовий архітектор академік Щусев у свій час ознайомився з записами Фіоравенті і довів, що під Кремлем справді було споруджено книжковий тайник і до того ж викладений особливим каменем, що не пропускав ніякої сирості, так званим “м’ячиковим каменем”. Ось чому, друзі мої, ми впевнені, що бібліотека царівни Зої уціліла і перейшла до її внука, царя Івана Васильовича Грозного… Але після смерті Грозного ніхто і ніколи не міг знайти цю знамениту бібліотеку, хоча ми майже точно знаємо місце в підземеллях Кремля, де вона була захована царівною Зоєю “на вічне зберігання”… Знаємо ми також приблизно, з яких книг і рукописів складалася ця бібліотека. В одній тільки своїй переписці з Курбським Грозний цитує багатьох стародавніх авторів. І, звичайно, цитував він їх не з чужих слів, не з чуток.

Стрілецький підійшов до полиці і взяв товсту книгу:

— Ну ось професор Сергій Бєлокуров, відомий бібліофіл!.. Це його книга “До історії духовної освіти в Московській державі XVI–XVII століття”, тире, “Церковні або світські книги були в бібліотеці московських царів XVI століття”, знак запитання…[3] Назва недорікувата, але не в ній суть… Та от цей розумник — професор не полінувався, перерив усю літературу, що стосувалася бібліотеки Івана Грозного, і “довів”, що ніякої бібліотеки у того не було, що Зоя-Софія нічого з собою не привезла і що всі докази існування культурної скарбниці російського народу — це або марення божевільних, або фальсифікація історії…

Тася уже з обуренням дивилася на книжку Бєлокурова. Їй так сподобалася загадкова історія бібліотеки Грозного, що кожного, хто розвінчував цю чудесну таємницю, вона вже вважала своїм ворогом.

А Волошин узяв у руки книжку Бєлокурова і став уважно перегортати її:

— Цікаво! Треба почитати, Настусю!..

— А я читати її не буду! — сердито сказала Тася.

— Правильно, Тасенько! — вигукнув Стрілецький. — Це жовчний реакційний писака, що не любить російського народу… Ви, юначе, краще оце почитайте! — Стрілецький вказав на іншу старовинну книгу, — це один із збірників літописів Троїцько-Сергіївської лаври… — Він швидко розгорнув книжку на потрібній йому сторінці. — Ось: “При державе великого князя Василия Ивановича…” Це батько Грозного, “…повелением его прислан из грек монах Максим… Бе же сей Максим Грек велми хитр еллинскому, римскому и словенскому писанню. На Москве егда же узре у великого князя в царской книгохранительнице книг много и удивися и поведа великому князю, яко ни в греческой земле, ни где он толико множество книг не сподобился видети…”[4]

Стрілецький відклав книгу. Його погляд горів, далебі так яскраво, як вогнище, на якому палили протопопа Аввакума.

— Так гласить древній рукопис. А професор Бєлокуров покопався в писаннях Максима Грека і з кислим виглядом оголосив: “Еге ж, справді, перекладав для великого князя якісь книжечки, а фактичної довідки з питання про бібілотеку не подав…”

Тася щиро обурилась.

— Не розумію! Чому наші видавництва випустили таку нісенітницю!..

Волошин підсунув їй книжку Белокурова і, єхидно посміхаючись, показав на рік видання: “1899”…

Тася почервоніла і ледве не шпурнула в нього ненависну книжку.

— Але у фальсифікатори попав не тільки стародавній літописець, а й професор Юр’євського університету Дабєлов. У 1820 році в місті Пернові він випадково знайшов частину списку бібліотеки Грозного. Цей список, за свідченням лівонця Нієнштедта, склав пастор Веттерман у Москві в шістнадцятому столітті… Але професор Бєлокуров без жодних доказів оголосив цей список підробкою…[5]

Голос Стрілецького дзвенів, Тася дивилася на старенького з захопленням. Вона відчувала, що вже любить його, як рідного батька… Навіть спокійний, урівноважений Волошин замилувався гнівним і пристрасним обличчям Стрілецького.

“Хороший дідок!.. Сурикова б сюди або Рєпіна”, — подумав він.

— Хто ж, у такому разі, фальсифікатор, друзі мої? — запитав Стрілецький. — Бєлокуров помер… Мертві сорому не мають… Але його вишкребки зосталися. Хто вони? Сліпі кроти або жаби, байдужі до всього істинного. Вони мене божевільним оголосили… Вони цькують мене… Але не в цьому справа… Пробачте, я відхилився…

Стрілецький підійшов до письмового стола, підняв якийсь пожовклий зошит і сказав урочисто:

— Ось неповна копія перновського списку книг і згортків, які входили до бібліотеки Грозного. Ось тут значиться антологія візантійської поезії “Кіклос”, складена в п’ятому столітті Агафієм, юристом і поетом. Це та сама пергаментна книга, яку ви врятували на Кузнецькому мосту. А проти неї стоїть помітка: “подарована…” і далі нерозбірливе слово. Чи то цю книгу хтось подарував Грозному, чи то він комусь її подарував, і таким чином вона дійшла до нас… — Стрілецький узяв зі стола древню пергаментну книгу і підніс її до Тасі і Волошина. — Тепер ви розумієте, друзі мої, чому я так схвилювався, коли від слідчого на експертизу до мене потрапила ця книга?

Тася і Волошин дивились на старого професора широко відкритими очима.

— Нам треба будь-що знайти бабусю, яка приносила в букіністичний магазин антологію Агафія, — роздільно і чітко, як присягу, промовив Стрілецький. — Що ви знаєте про неї?

— Нічого… — відповів молодий бригадмілець.

— Нічого… — підтвердила і Тася.

— Як же все-таки її можна знайти? — з надією поглядаючи то на Тасю, то на Волошина, запитав Стрілецький.

— Оголошення в газеті? — непевно запропонувала Тася.

— Ні! — рішуче заперечив Волошин. — Такі бабусі не читають оголошень… — Він встав. — Ми подумаємо, професоре…

Стрілецький провів їх до виходу. Прощаючись, він сказав:

— Ви обоє комсомольці, і тому я дуже на вас розраховую… — Голос його затремтів. — Я сорок років шукаю цю бібліотеку, до мене її шукало багато російських учених. Пам’ятайте це, друзі мої…

Вони мовчки вийшли з високого будинку на тиху Волхонку. Волошин взяв Тасю під руку; не змовляючись, вони, глибоко замислені, минули огорожу кремлівського скверу і тихо, не поспішаючи пішли уздовж могутніх стін древньої російської твердині…

Високо в темному небі ширяла вогненна кремлівська зоря. Як маленькі круглі місяці, висіли в сквері ліхтарі.

Тася й Волошин сіли на лаві коло великих квіткових ваз.

Од гроту біля Кремлівської стіни, де веселилась і грала молодь, долинали гучні голоси, а з другого боку, коло Манежу, тихо шелестіли шини тролейбусів та машин.

Першою заговорила Тася:

— Подумати тільки! Отут, десь у землі, під Кремлем, сотні років зберігаються величезні цінності людської культури, а знайти їх ніхто досі не міг… І раптом Кузнецький міст, якась бабуся з кошиком, візантійська книга, і ми з вами уже залучені до розгадки цієї дивовижної таємниці…

— Так! Це історія, яку могли б перетворити в чудовий роман Вальтер Скотт, Стівенсон, Хаггард… — задумливо промовив молодий бригадмілець. Зненацька він весело засміявся: — А здорово все-таки професор вишпетив цього… Бєлокурова. Прямо каменя на камені не залишив. Та й у вас був такий вигляд… Бєлокуров не пошкодував би, що лежить у могилі.

Тася суворо подивилася на нього:

— У вас веселий настрій.

Він посміхнувся:

— А чого мені журитися?

— А хоча б того, що ви бригадмілець і якого-небудь дрібного злодюжку одразу ж умієте привести у відділення, а от бабусю з кошиком знайти навряд чи зможете, навіть якщо сьогодні вночі перечитаєте всього Конан Дойля або Честерстона.

— А ви, я бачу, дівчина з характером.

— Авжеж! І тому я думаю тільки про одне: як допомогти професорові Стрілецькому знайти бабусю. А ви думаєте про якогось Бєлокурова.

— Гаразд, не будемо сваритися… — примирливо сказав Волошин. — Я завтра ж подам рапорт начальникові відділення і попрошу, щоб він побував в Управлінні міліції і привів у рух всіх дільничних уповноважених і навіть двірників.

— Робіть що хочете, а бабку треба знайти.

— Постараємось! — весело сказав Волошин, явно милуючись її палаючими очима і обличчям, що погарнішало від хвилювання.

— Чого ви так пильно дивитесь на мене? — зніяковівши, спитала Тася.

— Так собі, нічого… царівно Настусю, — повільно сказав він з посмішкою.

— А ви Іванко-дурник! — сердито відповіла Тася, але відразу ж засміялась і взяла його за руку. — Ходімо!

Вони дружно пішли до виходу по алеї нічного кремлівського скверу.