III РУДИК ГОТУЄ БУЙЯБЕС

Пастурель та дід Кадюс куняли на своїй улюбленій лавці в затінку під платаном. Дзиґарі в кав'ярні Вьє продзвонили другу.

Кадюс розплющив одне око, глянув на ряхтливий розліг моря, купи піній, що обступали затоку, ближні будиночки й кепсько бруковану набережну. Закинуті ген-ген сіті малювали на тихій воді довгі рівненькі лінії й погойдувались влад з течією. Вряди-годи звід-даль набігала хвиля й один по одному колихала човни, пришвартовані біля молу, відтак розбивалась з тихим плюскотом і вмирала.

— Як здумаєш, що всю цю красу нам доведеться покинути! — зітхнув Кадюс. — Скажи, Пастурелю, куди ми дінемось? В цілому світі у нас немає жоднісінького притулку. Навіть немає, де голови прихилити!

— Ох, спіймати б того негідника, що підпалив наші хатини! — буркнув Пастурель у пожовклу від тютюну бороду.

І вони знов задрімали.

— Можна нам узяти «Морського лева?» — раптом почувся біля них несмілий голос.

Пастурель помалу розплющив одне око — перед ним поштиво стояли двоє хлопців — Рудик і Фріске. Рудик, попри зелені свої очі й вогняну чуприну, був хлопець надійний. До того ж він умів добряче правити човном, навіть коли море грало. Але з Фріске, такого на взір смиренного й тихого, був неприторенний отряха-шибеник.

— Куди це ви зібралися? — буркнув Пастурель.

Рудик показав дві чудові нейлонові волосіні, намотані на шмат кори. А Фріске тримав іржаву бляшанку з поживком — п'ятьма дюжинами скойок, що їх назбирав уранці під скелями в затоці.

— Та чи ж зараз ловиться риба, шибайголови? — гукнув дід Кадюс. — Хіба що козячих балабушок натягаєте…

Фріске звів брови:

— Рудикові байдуже коли ловити, — проказав він недбало. — Він закида вудку — і риба чіпляється на гачок, однаково, чи голодна, а чи ні!

Пастурель похитав головою. Рудик і справді мав якесь шосте чуття — ловив рибу там, де її зроду не бувало. «Замкніть цього малого чаклуна в хаті — і він у ночвах виловить вам кита!» — жартували в містечку.

— Ми попливемо недалечко, за Біу, — показав Рудик на зарослий деревами острівець, що виднів біля входу в затоку.

— Ну, гаразд! — зітхнув Пастурель. — Беріть «Лева», але дивіться мені, пильнуйте…

І коли хлопці метнулися геть, він додав — несподівано лютим голосом:

— Тільки глядіть — не надумайтесь плавати під скелями Рогу! Буде з мене й того, що позавчора згоріла моя хатина. Не потопіть мені ще й човна…

Рудик побіг до молу, виглядаючи «Морського лева» поміж барвистих човнів, що погойдувались на воді. «Лева» було пришвартовано там, де й звикле — між «Марі-янголом» та «Несамовитим». Це невеличке доладне суденце, помальоване яскраво-жовтою фарбою, добре трималось на воді й чудово піддавалося вітрові.

Рудик ураз одчепив швартов, а Фріске скочив у човника з волосінню та поживком. Вони упоруч потихеньку одвели «Лева» від облавку «Несамовитого». Човник вільно полинув гаванню. Вздовж щогли піднялося трикутне шарлатове вітрило. Воно нап'ялося, а тоді затріпотіло й безсило зависло. Рудик задер голову й двічі свиснув, прикликаючи вітер. І бриз, що порхав поблизу гавані, зразу прилинув, надув вітрило, і човник, під тихий плескіт зрушеної хвилі, веселенько поплив до острова Біу.

Небавом «Морський лев» проминув маяк. Пінійовий гай й перші червонясті стрімчаки Рогу лишилися правобіч. Рудик, стернуючи, мимохідь повернув голову, шукаючи очима понівечених вогнем хатин. Та здалеку майже нічого не побачив. Діряві покрівлі, почорнілі стіни сяк-так залатано аби чим — камінням, дошками чи ветхим вицвілим брезентом. Але ця нужденна купка халуп становила прикрий контраст з новими віллами. Проте хай тим клопочуться дорослі, а він, Рудик, робитиме своє — витягатиме рибу з морських глибин у знаних тільки йому місцинах. А втім, хлопець мав щодо пожежі свою певну думку, й ця думка побільшувала йому втіху від риболовлі.

Фріске простягся на носі, поклав голову на схрещені руки й, примруживши очі, пильно вдивлявся в берег. До хатин було йому байдуже. Як на нього, єдина принада Іспанського Рогу — це старий каземат; тут починалися, тут і кінчалися всі відчайдушні витівки ватаги.

— Ти не забув, що Смішків велосипед буде сховано в блокгаузі й що ми виїжджаємо о шостій? — спитався він у Рудика.

— Звичайно ні. Ось наловимо риби, і я висаджу тебе з двома сажами біля Рогу під великою скелею, — відмовив Рудик. — Гляди тільки, не розтруси дорогою рибу. Об'їдеш пагорок і зачекаєш на мене під пальмами біля мерії. Там зроду нікого не буває. А я тим часом одведу «Лева» до гавані. Якщо все йтиме гаразд, ми вправимось за десять хвилин…

Фріске сперся на лікоть і поглянув за корму. Гавань майже зникла з очей. Просто них палав під сонцем червоно-рудими чагарями острів Біу, на якому височіла величезна, схожа на волячу голову, скеля. А наоколо — осяйне море й ніжна-ніжна блакить, ледь побрижена тихим легітом.

Рудик повернув човна ліворуч, не спускаючи з ока берега — на заході загрозливо стриміли бескеття Ла-Сьота, що їх названо Орлиним Дзьобом.

— Ще трохи — і ми на місці!

«Морський лев» поплив фарватером—посередині між Біу та Іспанським Рогом. Вітрець, що підганяв човника, помалу-малу стихав і врешті ущух; «Лев» застиг на воді. Хлопці вихилились через облавок. Під ряхтливою водою бовванів килим водоростей, де-не-де перетятий ясно-зеленим скелястим пасмом або піщаною смугою. Далі підводна лука губилася в непроникній пітьмі.

— Ну, де ж твоя риба? — неймовірно спитав Фріске.

— Ми зараз над реданом, — неквапом проказав Рудик. — Отут кінчаються прибережні сторчові скелі, які утворюють немовби ще один, підводний берег. Хай мене грім поб'є, коли де-інде риби більше, аніж тут!.. Ти готуй скойки, а я приладнаю волосіні…

Вони вмостилися під шарлатовим вітрилом, яке безвладно висіло вздовж щогли. Фріске, всівшися поперек лавки, розбивав скойки й обережно витягав слимаків. Рудик тим часом розмотував волосіні та спускав їх у воду, аби розм'якли. «Морський лев» праве не рухався, заколисаний тихим лелінням води. Навколо пустизна, тільки ген лівобіч, біля червонястих скель і великого пляжу, ліниво погойдувались кілька білих водяних велосипедів.

Рудик востаннє кинув оком на кіль «Лева», тоді причепив поживок до чотирьох гачків і попустив волосінь за облавок. Десять метрів, двадцять… врешті грузило торкнулося дна. Рудик підняв його на метр. Фріске, сидячи на прові, зробив те саме. Хлопці стали чекати. Збігло п'ять хвилин. Нічогісінько! Тільки вряди-годи човник легенько здригався — то під ним пропливала якась дрібна рибинка.

— Мільга принадить велику, — буркнув Рудик, підбадьорюючи товариша. — Тримай міцніше волосінь…

Відплив сповільна тяг волосіні у відкрите море — саме туди, куди й треба було.

— Що й казати — здорову ти здибав рибну зграю! — пустив перегодом шпильку Фріске. — Шарлюн чекає, що ми привеземо кілограмів десять, а ми наловимо сто грамів — саме котові на обід… Місце твоє, може, й рибне, та ось риба чомусь на побачення не квапиться!

Рудик мовчки стенув плечима — він був певен себе. Фріске зробив на кінці волосіні зашморг, встромив туди великого пальця ноги й розлігся на лавці, заклавши під голову руки.

— Я ловлю ногою, — ліниво мовив він. — Однаково що…

Він не доказав. Волосінь ураз нап'ялася, зашморг затягся, викручуючи йому пальця. Фріске застогнав, шарпнувся, силкуючись скинути зашморг. Рудик зайшовся сміхом. Нап'ята волосінь тремтіла в руках Фріске, як ванти в бурю.

— Щось є! — гукнув Фріске. — Здорове, ну й здоровезне ж!

— То тягни! — загорлав Рудик. — Чого моняєшся? Гадаєш, воно само випливе й подасть тобі через облавок руку?..

Фріске, розгубившися, шарпнув волосінь обома руками. Живий тягар, що борсався в глибині, кидав його то в той, то в інший бік. Хлопець ледве втримував рівновагу. Отож Рудик зачепив свою волосінь за кілочок на облавку й кинувся на поміч Фріске.

— Ой! Зірвалася! — простогнав Фріске, почувши, що волосінь зненацька ослабла.

— Тягни! Тягни! — гукнув Рудик — Адже волосінь така, що вдержить найбільшу рибину! Навіть акула не відчепиться!

Фріске потяг дужче, і волосінь знов нап'ялася. Хлопці вихилились через облавок і вгледіли в чорно-зеленому нурті червонясту тінь, що шалено звивалася на гачку.

— Каплун! — радісно вигукнув Рудик. — Це ж така смачна риба, що її напевне купить великий ресторан!

Фріске ледве здужав утягти здобич у човника. Каплун заборсався, заляскав хвостом по днищу, відтак роззявив широку пащу й завмер, придавлений власною вагою. На його пурпуровому в білі паси тілі стовбурчились колючі плавці.

— Фунтів п'ять або й шість заважить, — збуджено мовив Рудик. — Але ти його не торкайся…

Він ураз висмикнув гачка, так щоб не вколотись об отруйні колючки. Тоді обвинув руку ганчіркою, схопив здорованя за хвіст і кинув у вербовий саж, що стояв на кормі.

— Одна є! Чіпляй поживок і закидай, тільки не лови вже ногою. А коли б то була рибина фунтів на п'ятдесят — затягла б на дно.

Риба впіймала б рибалку! Часом і таке буває…

Рудик переліз через лавку й знову сів на своє місце. Почеплена за кілочок волосінь була нап'ята до останку — ось-ось, здавалось, лусне. Фріске, хапаючись, одчепив її. Нервовий трепет здобичі оддався в долоню, мов електричний струм. Рудик потяг волосінь, зціпивши зуби, мугикаючи з утіхи.

О щедре море! Риба спіймалась на всі чотири гачки; важкий кетяг шалено вихилявся, кроплячи хлопців бризками. Двоє здорових окунів та двійко губанів!

Фріске аж рота роззявив з великого дива:

— Ти їх принаджуєш чарами!

— Не лови гав! — гримнув Рудик. — Пильнуй свого телефону. Риба чіпляється на дротину аж ніяк не з тим, аби побазікати з тобою! Лови її, поки ловиться!

За хвилину Фріске витяг нову здобич. Ще за хвилину витяг і Рудик. Хлопці вже чули дух буйябес!

Шарлатове вітрило плескалося на щоглі, вряди-годи затуляючи сонце, яке нещадно пекло в потилиці нашим рибалкам. Вони трудилися в поті чола — одно тягли й закидали, щоразу вітаючи улов притлумленими вигуками. Телефон дзвонив без упину. Хвилин за двадцять вони наловили з добре кіло губанів, чабака й двох окунів. Відтак знову шарпнуло волосінь, і Рудик кинув у саж ще одного каплуна.

— Довго ще ловитимемо? — спитав очманілий Фріске.

— Поки стане поживку. Диви, його вже праве немає! Лишився тільки десяток скойок. Треба пожертвувати губаня чи и двох…

Поки Рудик і Фріске спустошували таким маніром темні логовиська редану, Шарлюн із рештою ватаги вештались набережною, ловлячи рибку іншого гатунку. Операцію розроблено в деталях і відрепетирувано того самого ранку в відлюдному закутку бухти. Аби ви збагнули її сенс уповні, треба вам нагадати, що середземноморське узбережжя між Марселем та Ментоною дуже вбоге на рибу, і влітку попит завше куди більший за пропозиції. А в Порт-Біу, де всю рибу скуповують хазяї ресторанів Бандоля та Санарі, «щойно зловлена риба» потрапляла на стіл здебільша з Дьєппа чи з Булоні. А це аж ніяк не вдовольняло знавців.

Операція розпочалася пополудні, коли тераси кав'ярень захрясли спраглими пляжниками. Першу сцену розіграно в кав'ярні Вьє. Під платаном на довгій лаві сиділи й весело щебетали Міке, Норін та Розет. З противного боку зненацька вихопився Шарлюн з Тітеном-солодкі-очка; вгледівши дівчаток, хлопці — ой, і актори! — стали як укопані.

— Міке! — якнайгучніш загорлав Шарлюн, перекриваючи гомін на терасі.

Дівчатка скочили на лавку й заходились розглядатися на всі боки, тільки не туди, де жестикулювали Шарлюн з Тітеном.

— Хто мене кличе? — спитала зрештою Міке, щиро здивовижена.

— Це я! — репетнув Шарлюн з того боку тераси. — Міке! Слухай-но, Міке! Дід Кадюс доручив мені…

— Що доручив? — заверещали влад Міке, Норін та Розет.

Всі в кав'ярні попідводили голови, забавляючись з цього дзвінкого перегуку дитячих голосів. Шарлюн приклав до рота долоні й зіпнув — аж луна залящала:

— У «Адмірала» сьогодні варитимуть грандіозну буйябес! Порцій на двадцять, а може, й на тридцять…

— Буйябес чи рибну юшку? — спитала Міке, зневажливо відкопиливши губу.

— Буйябес! — загорлав Шарлюн і аж ногами затупав. — Сам бачив рибу! Здоровенна! Біжи духом до Сандрін, скажи отим двом, що квартирують у її матері. Якщо вони зателефонують вчасно, то, може, в них приймуть замовлення на вечір.

Він казав це з легким серцем, спокійнісінько покладаючи відповідальність на Рудика. Відтак хлопці помчали в один бік, дівчата — в інший. Невдовзі вони стрілися на розі й побігли розігрувати ту саму сцену в іншій кав'ярні. А в кав'ярні Вьє події розгорталися достеменно так, як і передбачали діти. За хвилину один опасистий мосьє підвівся з місця, ніби знічев'я, і мерщій рушив до телефону. За ним схопилися ще двоє. Ще інші кинулися до авто — найскорше звістити й зібрати приятелів. І набережною полетіла, як блискавка, надзвичайна новина: «В «Адмірала» сьогодні варитимуть буйябес!»

По недовгім часі в розкішному ресторані «Адмірал», що стояв на бандольській дорозі, за два кілометри від Порт-Біу, став без угаву дзвонити телефон. «Адмірал», чоловік обачний, зважив за краще не хвалитися про свою рибну мізерію й покірно прийняв перших десять замовлень. Але по двадцятому дзвінкові він мовив собі: «Годі!», — та й побіг до кухні. Шеф-кухар, почувши, чого від нього чекають, вражено зойкнув:

— Та що ж я робитиму! В холодильнику є тільки двадцять однобочок, із п'ять лангустів та півската. До Бандоля їхати пізно, нічого я там не знайду. Де ж це видано — запрошувати на буйябес геть усіх і кожного!

А час збігав — надходила вже шоста. Телефон дзвонив не змовкаючи. Люті «Адмірал» та шеф-кухар лаялись на всі заставки. Аж ось їхню увагу привернув якийсь рух на шосе. Од берега простували двоє розхристаних хлопчаків, насилу штовхаючи поганенького іржавого велосипеда. До багажника було прив'язано два грубих вербових сажі; з них капала вода, полишаючи на закуреному шосе темні сліди. Діставшися ресторану, хлопці завернули на бічну алею, що вела до кухні. «Адмірал» та шеф-кухар чекали на порозі, уперши руки в боки.

— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?

— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.

Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:

— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…

«Адмірал» помчав до телефону.

— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.

— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…

Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:

— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…

Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.

— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…

Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.

— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…

Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі.

— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.

Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.

— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!

Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.

— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.

— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…

Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.

Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.

— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.

Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.

— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…

Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:

— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!

— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.

Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:

— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…

— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!

Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.

— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.

_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:

— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…

Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.

— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.

— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?

— Ні! — загукали всі.

— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…

— Мільйон! — вжахнувся Янгол.

— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.

— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.

— Анітрохи! Глянь лиш, скільки грошей здобули Рудик і Фріске. Коли їм щаститиме так щодня, — нам тільки й лишиться, що байдики бити…

Весь гурт вибухнув сміхом, глянувши на розгублені обличчя героїв дня. Збентежений Рудик кинувся в оборону:

— Отакої! Невже ви гадаєте, що я сам один здобуватиму той мільйон?

— Та ні! Я гадаю, кожен з нас повинен робити те, до чого має хист, кожен повинен внести до спільної скарбниці свою частку. Навіть Янгол, хоч, звісно, він зірок із неба не здіймає…

І знову всі засміялися. Шарлюн завше вмів підбадьорити ватагу, збудити у всіх завзяття. Так, вони щиро прагнули до своєї мети, але найбільше пишалися з того, що прокладають до неї свою власну путь, нову й незвичайну.

— А тим часом, — вів далі Шарлюн, — тільки Рудик і Фріске гідно впорались із своїм завданням. Що ж до решти — кожен із нас сам по собі коштує не дорожче за кіло старої солонини, і я теж! Годі нам уже тертися та м'ятися…

Ватага засміялася знову. Лиш один Зозулик образився й почав боронити свою честь, — хоча це, як згодом ми побачимо, коштувало йому дуже дорого.

— Пхе! — кинув він спогорда. — Я, в кожному разі, вартий більше, аніж кусень м'яса! У мене є давня марка, що вважається унікальною, — в останньому каталозі її оцінено у вісімдесят тисяч франків. І ця марка належить мені й тільки мені…

Запала мертва тиша. Аж ось Шарлюн кинув на Зозулика лукавим оком — достоту наче кіт, що вгледів забутий горщик із сметаною.

— Ти диви! Оце так Зозулик! — гукнув він, ляснувши хлопця по плечу. — Вісімдесят тисяч франків! Що ж то воно за марка?

— Зелена двоцентова англійська Гвіана.

— А чом би її не продати, любий Зозулику? — вкрадливо запитав Шарлюн.

— Нізащо в світі! — нестямно вигукнув Зозулик.

— І що тобі з тієї марки? — озвалася Міке. — Тільки й того, що милуєшся нею один раз на місяць. А для могікан вісімдесят тисяч франків — це ж справжнісінький скарб! Гроші зберігатимуться в тебе — ти ж бо наш скарбник. До того ж, ти зробиш шляхетний вчинок…

— Вона каже слушно, — промовив Шарлюн. — Так, кожен повинен робити те, до чого має хист; але це також означає, що кожен мусить важитись і на особисті жертви. О, вісімдесят тисяч — це таки добрі гроші… Зозулику, треба продати твою зелену двоцентову англійську Гвіану…

Зозулик стуманіло глянув на приятелів — чи вони, бува, не жартують…

— Дідусь зроду на це не погодиться, — сказав він. — Такі цінні марки не продають…

— Та-та-та! — дошкульно засміявся Шарлюн. — Хіба ми не знаємо, що дідусь вволює всі твої забаганки. Правда ж, Розет?

— Зозулику, продай марку! — зграйно зарепетували Порт-Біуські бісенята.

— Це змова! — зойкнув Зозулик, задкуючи до дверей.

Цього вечора за марку не згадували більше ані словом, але досить було й того, що зерно посіяно; всі задуми, що бгалися до шаленої Шарлюнової голови, конче мусили здійснитись…

Вертаючи до містечка, діти спіткали на круглій галявині мосьє Аморетті, який квапливо чимчикував піскуватою дорогою від могіканських хатин.

— Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! — упівголосу проспівав Смішко.

Міке штовхнула його ліктем, аби замовк.

Мосьє Аморетті кинув на них лихим оком і, сердитий, попрямував далі.

Він тільки-но мав розмову з Кадюсом та Пастурелем — старшими серед цих обідранців, що посіли найкращу землю в Порт-Біу: всі п'ятнадцятеро навряд чи стяглися б на п'ятнадцять тисяч франків. Отже, він переміг. Мосьє Аморетті мусив би почуватися вдоволеним, але зразу по цій нежданій зустрічі його пойняло лихе передчуття.

— Цікавий я знати, що мені ще втнуть ці урвителі! — процідив він крізь зуби. — Треба матися на бачності, а то, диви, одного чудового дня візьмуть і висадять мерію петардами власного виготовлення…