СТАНЦІЯ „ПІД ПЛАНЕТОЮ"

З лісу стежкою, витоптаною впоперек галявини, хтось наближався до наметів, встановлених півколом.

Марцін, який сидів за столом у тіні розложистого бука і читав листа, раптом відклав його. Захожий не скидався на туриста. Одяг звисав на нім, як зім'ятий мішок, на голові — старий капелюх, в руці — невеличка валізка. Назустріч гостеві вибіг кудлатий пес. — Не бійтеся, — з намету висунувся огрядний Дондек зі скибкою хліба в руці, — собака не вкусить.

— Ти диви, який гладким! — вигукнув мандрівник з подивом, ставлячи валізку на землю.

— Де там, — незадоволено муркнув товстун, — їм тільки раз на день.

— Правду каже, — визирнув з намету Антек. — Він їсть таки раз на день; як почне зранку, то кінчає аж увечері. Навіть нашому Гапі несила з ним змагатися.

— Якому Гапі?

— То пес-приблуда.

— Приблуда?

— Та як сказати… Ми забрали Гапу в хулігана.

— Сам ти Гапа, — перебив його Дондек, — іди вже, впораюсь і без тебе.

Дондек анітрохи не цікавився короткими хвилями, натомість охоче виручав усіх у справах господарських. Він купував харчі, обслуговував туристів, напихаючись при нагоді, скільки влізе. Можна було цілком сподіватись — він подбає про нового гостя.

Марцін витяг з кишені авторучку. Треба відписати листа батькам, доки на станцію не понаходило людей.

«Кохані тато й мамо! Люба бабусю! Мені дуже прикро, що бабуся забруднилась глеєм. Ми вимазали ним кий від щітки, бо будували ракету, а потім у поспіху я зовсім забув про той глей. Даруйте. За сирники дуже вдячні.

Анткові зараз передам вітання, але товариша Тадка немає, замість нього керує станцією товаришка Агнешка, або ж Міс Квіз. Це ходяча енциклопедія! Ще в дорозі вона почала лекцію про те, хто на світанку історії бував у Бещадах, і зіпсувала нам гру в «дику пущу». Але вона бойова дівчина. Вискочила на ходу з машини, аби врятувати пса, прив'язаного дротом до дерева. Кличемо його Гапою, бо він гавкає так смішно: гап-гап-гап.

Ми вивісили в Цісні, Ветліні, Должицях оголошення про цього пса, але досі ніхто по нього не приходить.

Короткохвилівка працює добре. Можемо порозумітись із цілим світом, бо вона має потужність 50 кіловат. Наша станція вже не називається «Метео», бо товаришка Агнешка каже, що це не назва, а лише Невідомощо. Вона вигадала іншу, і мені навіть подобається: станція «Під планетою». По-грецькому «планета» означає «мандрівна», а ми ж і є станція для туристів-мандрівників.

Щоб було веселіше, ми повісили перед дошкою оголошень камінь на шворці, і він нам править за апарат, котрий досліджує погоду. Його прогнози точніші навіть за повідомлення Віхерка.[4] Коли він хитається — напевно віє вітер, коли мокрий — іде дощ, коли гарячий — можна спокійно інформувати про спеку.

Маємо ії телефон, отже при пагоді зателефоную вам до Варшави. Найменше доводиться користуватися радіоприймачем; слухаємо здебільша тільки останні вісті. Товаришка Агнешка більш любить пташиний снів, аніж пісні, надто тому, що Гапа своїм скавулінням посилює приспіви.

Здається, з товаришкою Агнешкою нам було б краще, якби не перша невдала зустріч. Щось тоді зіпсувалось на лінії, і не так легко усунути наслідки цієї аварії.

І ще одне псує наші стосунки. Агнешка вважає, ніби ми забагато розмовляємо, і напоумлює нас Плутархом, таким мудрецем, котрий писав і про балакунів. Жах!

Окрім мене та Антка, на станції приземлився ще Дондек. Першого дня, коли ми були в таборі, Дондек тягнув шнур укупі з Гапою. Собака гарчав, а він сапав, і вони обоє заважали. Вєшек сказав йому:

— Ей ти, homo sapiens[5] відплинь звідси, бо з намету зробиться перепічка!

А Дондек заходився кричати, що його ображають. Вєшек тоді каже:

— Коли не визнаєш, хлопче, своєї спорідненості з цим видом, дуже тебе перепрошую і беру свої слова назад…

Тоді товаришка Агнешка відвела Дондка вбік і розтлумачила йому, що homo sapiens — то просто людина. Той заспокоївся і навіть краватку поправив, бо завжди стирчить вона аж коло вуха. Вожатий помітив це і віддав Дондка під опіку товаришці Агнешці. Вона, певна річ, була в захваті, надто через те, що вожатий забув поспитати її думку про такий подарунок.

А це таки подарунок! Вже першої ночі Дондек усіх розбудив, бо йому здалось — хтось світить очима. А то блищав казанок на кілочку перед наметом товаришки Агнешки. Цей Дондек усього боїться.

Через нього ми програли польову гру, коли шукали кінці лінії на лісовій просіці. Дондек не хотів плазувати і йшов зігнувшись, так що було видно його плечі. Антек ухопив його за ногу, аби лягав на землю, а Дондек заревів, мовляв, у траві його вкусить гадюка.

Через два дні ходимо до табору. Там біля брами стоїть дерев'яний олень з розлогими рогами. Дзядек прибив йому гвіздком хвоста. І тепер, якщо все гаразд і керівництво задоволене, оленячий хвіст веселенько стирчить догори, а коли щось не вдається, наприклад, каша присмажиться, вартовий опускає хвоста, щоб усі стереглись.

Пані лікарка так само, як і ви, допитується, чи добре ми почуваємо себе. Коли бракує хворих — страшенно нудиться.

Поки що на станції небагато туристів. Дехто вбраний так, що можна з сміху луснути — опудало, та й годі!

Вже й не вірю, щоб нам трапилась якась пригода. Навіть ніякий дурний ведмідь не забреде до нас, ніяка змія не покаже кінчика хвоста. Ого, Дондек реве, наче його ріжуть, треба кінчати листа, глянути, що скоїлось. Але, напевне, нічого страшного!

Цілую вас. Марцін».

Лагідно колихались трав'яні килими, виткані білими маргаритками, ніжним фіолетом дзвіночків. Тиша бриніла розмаїтими голосами комах. Часом їх забивало джмелине гудіння.

Теплий подув торкнути Агнещиного лиця, огорнув дівчину медовим пахом. Повертаючись з станції, вона любила посидіти на луці в тиші та спокої. Це місце нагадувало їй дитинство. Доки вони з тіткою не переїхали до Варшави, мешкали в Пивнічній у малому будиночку, їй ніколи не вдавалося полічити кам'яних сходинок, що вели до нього. А за штахетами огорожі гойдались трави. Не знати чому, уявила собі, що з цього виповненого дзвоном, зачарованого царства повернеться до неї мати, яку вона пам'ятала наче крізь сон. Колись вона звірилась тітці в своїх думках — і не могла зрозуміти, чому та вибухнула плачем, чому пригорнула її до себе. Ввечері, лежачи в ліжку з заплющеними очима, вона почула тітчин шепіт:

— Боюсь я за Аю. Вона живе у світі, який сама собі творить.

— Мале, дурне, — відповіла сусідка. — Виросте з цього.

— Аби-то, — сказала тітка і турботливо вкутала дівчинку. — Аю, сирітко моя!

Ая. Давно ніхто її так не називав. Тільки пані Анна, тітчина приятелька, пригадувала собі іноді домашнє скорочене ім'я Агнешки.

Дівчина неохоче підвелась з поваленого дерева — час уже вертатись. Сонячне світло пробивалося крізь листя, мов крізь зелений вітраж. Йшла поволі. Її не вабило на станцію, якою вона керувала. Щоправда, команда працювала злагоджено, однак важко було забути глузливі усмішки хлопців, незрозумілу неприязнь, виявлену до неї в день зустрічі.

Але що це? Хтось кричав. Прискорила ходу. Майже побігла. В змішаному хорі вже вирізнила пискливий фальцетик Дондка та збентежений голос Литка. Щось трапилось на станції!

Коли Агнешка вилетіла на галявину, хлопці стояли біля одного з наметів для гостей. Захекана, підскочила до них. На лавці сидів якийсь чолов'яга в старій шапці на скуйовдженій чуприні. З його руки безвладно звисало лискуче смугасте тіло плазуна. Гадюка!

— Товаришко! — крикнув Дондек. — У цього чоловіка повна валізка звичайних вужів, та ще там якийсь «ескулап», рідня польському вужеві-удаву. Цей чоловік — Король Вужів.

— Який там король, — перебив його Антек. — Він убивця вужів.

— Вужі — під охороною! — сказала Агнешка, намагаючись заспокоїтись. — А це туристська станція, а не терарій для плазунів. Вам не можна лишатися тут.

Чоловік безпорадно опустив руки. Важкі повіки впали, виразно проступили набряки під очима. Став жалюгідний і страшний водночас.

— Що мені робити? — запитав. — Де я ночуватиму?

— Залиштесь на ніч, — сказала Агнешка швидко, — але вранці прошу покинути станцію. І не раджу вам ловити плазунів, бо це заборонено.

— Гаразд, гаразд, — кивав мін головою і зажурено дивився на змію в своїй руці. — Гризе така гадина людей, і їй за це нічого, а ти не можеш її вбити, бо вона — під охороною.

Цього вечора Дондек ховався так, ніби був у тропіках. Він домагався, щоб розвішали «москітьєри» над тапчанами; вночі загорнувся в дві ковдри й кілька разів перевіряв, чи не звішуються вони з тапчана. Вранці витрушував одяг, тримаючи його у випростаній руці, щонайдалі від себе. Заверещав пронизливо, коли став на патика, бо йому здалось, що на корі він побачив зигзаги.

— Змій у формі кілка! — продекламував Антек і нараз здригнув, зачепившись ногою об щось м'яке й холодне, — як виявилось, шматок гумової трубки.

Всіх ніби пойняло божевілля. Гапа нервово гавкав, скоро бачив валізку Короля Вужів, і шерсть йому настовбурчувалася на спині, як тоді, коли він слухав жалісливі рефрени пісень.

Король Вужів збирався неквапом. Кілька разів він виходив з намету і поглядав довкола, ніби чогось шукаючи. Нарешті замкнув валізку.

— Може, втік якийсь екземпляр з його колекції, — сказав Антек, дивлячись з підозрою вслід кремезній постаті в поношеному одязі, що потяглась у бік дороги.

Тільки-но озброєні патиками хлопці встигли перетрусити намет, аби пересвідчитися, що в жоднім кутку нічого не сичить, як з галасом і співом з'явилась нова група мандрівників.

— Ми чули, тут є станція для туристів. І поїсти можна й переспати, — сказав найвищий з юнаків у величезнім сомбреро.

Агнешка недовірливо обвела очима групу дивних туристів. Дівчата в якихось чудернацьких пантофлях. Одна в черевиках на шпилечках, точніше, в тому, що від них лишилось. Ніякого спорядження, окрім гітари та гармонії.

— Тихо, Гапа! — намагалась Агнешка укоськати пса, який вишкіряв ікла і кидався на гостей. — Що йому сталось? Марціне, забери Гапу! А хто вам сказав про нашу станцію? — запитала вона, коли Гапин гавкіт затих.

— Один такий чоловік з валізкою, — відповів власник сомбреро, — розказував: викинули мене з станції. Нею керує молодь, яка не знається на обробці шкурок. І пес у них дурний, валує не знати чого. Здається, не їх власний, а забраний у когось. Але їсти дають. От ми и прийшли, просимо гостинності.

Агнешка була певна: вона десь бачила ці брунатні очі, що зиркали на неї з-під сомбреро непривітно, ба навіть гнівно, та не було часу замислюватись, де й коли могло це трапитись. Гості галасливо займали місця, домагаючись ковбаси, сиру, масла. Якась із дівчат нарікала, що не можна замовити гарячих страв. Дондек крутився, як муха в окропі, йому допомагав Марцін та Антек, щоразу бігаючи від комори до брезентового намету, під котрим розсілися туристи. Гапа гарчав у закритому наметі, а грудки землі, що вилітали з-під полотнища, свідчили: пін намагається вибратись з допомогою підкопу. Гості ум'яли ковбасу, все просили добавки, потім замовили до чаю цілу купу печива й джему. Прощаючись, зухвало сповістили, що дрібні гроші забули, а великі тримають у банку і, мовляв, вишлють належну суму поштовим переказом. Розбігалися вони врозтіч, перескакуючи через шнури наметів, а Гапа, нарешті протиснувшись через видряпану пазурами яму, гнався за ними розлючений і валував, аж захлинався.

— До побачення, лялечко, — долетіло до Агнешки здалека, — це реванш за твій напад! Ще зустрінемось! Ще відберу в тебе пса!

Дондек з сумом констатував: харчі, наготовлені на два дні, «реалізовано», і треба їх поповнити. Цим разом він не мав бажання покидати станцію, мабуть, боявся, що хулігани причаїлись десь недалеко.

— Антку, підеш ти, — сказала Агнешка, — а я побіжу на міліцейський пост і розкажу Яблонському про «гостей». Я хочу зробити це сьогодні й особисто, а не по телефону. Марцін і Дондек пильнуватимуть станцію. Але стривайте, хто розказав тому чоловікові з валізкою за Гапу?

Антек почервонів.

— Я, а що?

— Нічого. Тільки залишишся на станції, а до крамниці піде Марцін. Просто сором, такий великий хлопець, а не спромігся втримати язика за зубами! Та ще й привів до нас того лобура, що дражнив пса.

Антек повернувся і зник в наметі. До біса! Хіба він думав, що скоїться така халепа.

— Шкода, вона не виїхала зі своїм Плутархом, — бурмотів він, але почував себе ніяково.

— Гапо, ходи зі мною! — покликав собаку Марцін.

Гапа дрімав у затінку, вдаючи, ніби не чує. Невдоволений самотністю, Марцін озирнувся раз і вдруге, сподіваючись щось зміниться. Ні, на галявині пусто. Тільки на антені сиділа синичка і кивала хвостиком, ніби вистукувала телеграму.

…В сільській крамниці куняв продавець, зморений спекою. Робітники самі брали собі пиво й содову воду, з брязкотом кидаючи гроші на прилавок.

— Будьте ласкаві, будьте ласкаві, — потяг Марцін продавця за рукав картатої сорочки. — Просніться. Я хочу купити масла, ковбаси та печива.

— Немає, — буркнув продавець, не підводячи голови.

— Як це немає? — здивувався хлопець. — Адже на полиці лежить сила-силенна печива!

— То не печиво, — повідомив продавець, розтуляючи одне око, — то бурі петіти, — і лінивим рухом дістав пачку.

— Бурі петіти?

Марцін ледь стримувався, щоб не зареготати. Бурі петіти! Отак той прочитав напис Petit Beurre.[6]

Повертаючись, Марцін не поспішав, збирав суниці, безліч яких червоніло на кожній галяві.

Коли над деревами, врешті, майнув червоно-білий прапорець, він заволай:

— Агов! Хлопці, слухайте! Я приніс бурі петіти!

Відповів йому самий тільки гавкіт. Перед великим наметом стояв Дондек. Рука в нього була зав'язана хусткою, а плече сильно стягнуте навперекіс. Гапа стрибав довкола нього, силкуючись схопити за кінець ремінця.

— Що трапилося?

— Змія, — прошепотів Дондек, витріщивши очі.

— Змія?!

З намету висунулись складені ноші, а за ними — Антек.

— Добре, що прийшов, — сказав він засапавшись, — я вже телефонував до табору, пані лікарка в дорозі. Ми підемо назустріч, аби було швидше. Лягай, Дондку!

Вони дбайливо й швидко поклали хворого.

— Антку, — спитав Марцін, — як це скоїлося?

— Усе через нього, — обізвався Дондек, несподівано дзвінким голосом. — Під тапчаном сиділа змія, а він сказав, ніби то патик, і що я колись умру зі страху. Ну, то я… — голос йому зірвався, він тільки голосно засопів.

— Ти винахідливий, — вирвалось у Марціна. Антек не відповів, тільки прискорив крок.

— Ти бачив ту змію?

— Так. Хвіст.

— Втекла?

— Так. Шкода, Король Вужів пішов, йому нічого б не стало впіймати одну змію, та ще й з власної колекції!

Гапа мчав уперед, гавкаючи пронизливо, наче кликав допомогу хворому Дондку. Пройшовши з півдороги, вони почули голоси. Дискант пані лікарки. Тенор вожатого. Бас табірного. За брунатними стовбурами, серед зелені, замиготіли барвисті плями. Червоно-синя вискочила першою, обертаючись на пані лікарку. Обличчя їй пашіло, нижня губа міцно закушена, а рука нетерпляче відштовхувала сумку. За нею жовтіли краватки товаришів, які бігли.

Хлопці поставили ноші й обережно під плечі підняли Дондка. Він обважнів, але чинив опір, виявляючи неабияку силу.

— Де? — видихнула пані лікарка, стаючи навколішки і швидко розв'язуючи краватку. — Де?

Марцін здивувався. Вже навіть перше «де» не мало ніякого сенсу, бо Дондків палець був наче лялька. А питати «де», дивлячись просто на вкушеного змією пальця, це вже занадто. Однак пані лікарка повторила нетерпляче:

— Де тебе вкушено? Покажи, Дондку! Хутчій!

Дондек почав спочатку:

— Бо змія сиділа під тапчаном і сичала. Антек сказав, що немає ніякої змії і що я боягуз, отож я хотів її витягти на середину намету і всунув патика під тапчан. Патик залишив Король Вужів. Він такті роздвоєний на кінці.

Пані лікарка роздратовано струснула хвору Дондкову руку. Певне, не могла втямити: хто, що, як і чому.

— Ну й відчув нараз, що болить, — закінчив він з видихом. — Вкусила мене.

— Де? — з притиском запитав вожатий, схиляючись над пальцем, котрий стирчав догори.

— Тут, — показав хлопець з крихтою втіхи. — В цьому місці.

Пані лікарка оглянула пальця з усіх боків. Обмінялась з вожатим багатозначними поглядами.

— Тут? — перепитала. — Бачу, тільки подряпано. Поверхнево подряпано, і палець анітрохи не спух, хіба що від пов'язки.

Вона спритно зірвала ремінь, застебнутий на Дондковому плечі.

— Це що за вигадки? — запитав вожатий поволі й холодно. — Дондку, злазь! Досить цих дурниць!

— Але ж я, — злазив з нош Дондек, — але мене вкусила…

— Тихо, братіку, ні гу-гу, — гримнув табірний. — А ви, хлопці, забирайте ноші і йдіть з нами. Посоромилися б!

На чолі походу швидко простувала пані лікарка, тягнучи за собою Дондка, в кінці плентався Марцін, міркуючи, чому це він має соромитись.

Найпильніший огляд пальця не виявив слідів укусу. Дондек покалічився патиком Короля Вужів або якоюсь тріскою. Войтек-санітар посадовив його на пеньок, покритий гігієнічною білою клейонкою, і залив йому всю руку йодом.

До кінця дня хлопці розмовляли тихо, начебто й справді хтось захворів. Оленячий хвіст звисав сумно на ознаку того, що керівництво незадоволене. Дондек подеколи зиркав на залитий йодом палець. А може, напухне? Марцін з Антком чекали найгіршого. І не помилились. Як кару, табірний наказав Анткові та Дондкові залишитись у таборі.