Главная
""«Велика Вітчизняна війна»"" - читать интересную книгу автора
(Пігідо Федір)
Федір Пігідо-Правобережний
"ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА"
ФЕДІР ПІГІДО ТА ЙОГО СПОГАДИ
ПЕРЕДМОВА ДО ВИДАННЯ 1954 РОКУ
Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді-Правобережному за його працю п. н. «Велика вітчизняна війна». Це спогади автора з рр. 1941-45, друковані на сторінках «Нового Шляху». Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме «8,000,000» (1933-й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках «Нового Шляху» перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: «Культура й Освіта» Вінніпеґ, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському «раю» під час 2-ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні.
Автор
* * *
22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два-три тижні.
23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі
note 47
.
note 48
Кремлівська кліка не довіряла, видно, «найщасливішому», «відданому своїм вождям» народові «квітучої України». Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По-перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві-три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори-дві тисячі дворів мало, пересічно, один-два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у «фахівців», себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було «простягнуто руку допомоги західнім братам», багато модерних приймачів було звідти вивезено як «трофеї», але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані «С. І.» та «Комсомолець»,
note 49
давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту «теплу», «сердечну любов» та «взаємне довір'я», яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його «вождями».
* * *
* * *
6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.
note 56
* * *
* * *
Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з-задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу.
* * *
* * *
10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152-міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків.
21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150-200 метрів від окопів і з-за кожного з них з'явились по десятку автоматників-італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець-кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін.
23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1-го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700-800 людей. Решта перейшла до ворога. Про це знали всі, хоч одверто й не говорили.
Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…
27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.
* * *
8 жовтня я вернувся, знову таки пішки, до своєї родини. За час моєї відсутности життя в селі відносно унормувалось. Страхіття недавніх боїв відійшли в минуле. Гарячково йшло збирання врожаю: копають картоплю, возовиця, як у липні, молотять хліб, звичайно, на дворі — бо ж клунь немає.
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
На жаль, ще не прийшов час для широкого висвітлення діяльности Української Повстанської Армії як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.
note 177
До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД-МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД-МВД, щоб не потрапили за «залізну заслону» навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.
note 178
Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє… не… «все спокійно», як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується.
27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.
* * *
* * *
* * *
* * *
Так, це факт, що по цей бік «залізної заслони» в моменті, коли писав я ці спогади, ще перебувало, за різними обчисленнями, від 1.200.000 до 1.500.000, але найбільш правдоподібно — коло 2.000.000 так званих «переміщених» осіб. Так само факт, що принаймні три чверті тих переміщених осіб «перемістилися» самі, з своєї власної волі, не будучи примушувані до того. Так само факт, що всі ці люди, за виключенням поляків, мадярів та юґославів, зрештою, в тій чи іншій мірі походять із «землі обітованої» на сході. Тут і громадяни ще недавно вільних держав Латвії, Литви та Естонії, незалежність яких так брутально розтоптано кремлівським чоботом. Тут і «невдячні» українці Західньо-українських земель — Волині, Полісся та Галичини, — які не хочуть визнати заслуг своїх «визволителів» у справі вже досягнутого «розквіту» їхньої Батьківщини, де вже за такий короткий час знищено їх прадідівську віру — цей «опіюм народів», — а щасливе населення та, зокрема, інтеліґенція та духовенство «розважаються» по найкращих совєтських курортах на Колимі, Мурманську та десь за Уралом. Є тут, мабуть, десь коло сотні тисяч т. зв. «старих еміґрантів», які ще в 1919-20 роках, боронячи Батьківщину проти комуністичної навали зо зброєю в руках, були відтиснуті на землі західніх держав і вже більше як 25 років поневірялись по чужих землях; нарешті, є, і то багато, людей таки безпосередньо з того «пекла», що зветься СССР. Це люди, яких винесено на бурунах війни далеко за рідні землі або які свідомо, з власної волі, відійшли на Захід, коли німецькі армії відкочувались із теренів України, Білорусі, Кавказу, Криму та самої Московщини. Це переважно люди, які все своє підсовєтське життя зазнавали різних репресій, у яких багато порахунків із Сталіном, яким, за примхою долі, не судилося скласти свої кості в холодних снігах Сибіру, люди, яким «щаслива» нагода дала можливість залишити свої рідні місця, щоб… спробувати ще раз вибороти долю своїй Батьківщині або… бодай умерти хоч на чужій, та вільній землі.
* * *
Що швидше християнський світ усвідомить усю глибину тої загрози, що нависла над ним, що скоріше буде вжито потрібних запобіжних заходів, що швидше пролунає рішуче «годі!», «геть закривавлені руки!» — то краще для стомленого людства, то більше буде шанс успішно паралізувати вже націлений з Кремля удар.
При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. «Вітчизняна» версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, «українська» бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У «вітчизняників» оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була «перемога», з якої, за словами Президента Кучми, «виросла» українська державність. Для них тріумф «перемоги» став важливішим за здобуття «незалежністи», а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання.
17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз-Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой-Складовським.
26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів». Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно-трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940-1942 роках.
1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько-німецьку угоду про ненапад і що він «може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим».
16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце-Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь-який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.
15 листопада 1923 р. було створено Об'єднане державне політичне управління (Объединенное государственное политическое управление — ОГПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР. Відповідно до московських реформ 13 серпня 1924 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР затвердили положення про заснування ГПУ при РНК УСРР. Голова ГПУ УСРР (він же уповноважений ОГПУ СРСР) входив до складу уряду з правом вирішального голосу. ГПУ повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами та розпорядженнями ОГПУ СРСР. «Золотухою» називали акції ГПУ з вилучення коштовностей у населення.
12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за №001919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. Виловлюванням дезертирів, шпигунів, диверсантів займалися також винищувальні батальйони, створювані з місцевого населення.
1 серпня 1944 року розташовані у Варшаві частини АК під командуванням Т. Бур-Коморовського підняли повстання, до якого приєдналося чимало місцевого населення, підпільники, партизани тощо. Повстанці захопили частину міста, але допомога з боку радянських військ не надійшла. Англійський і американський уряди звернулися до Сталіна з проханням надати допомогу повсталим.
note 420
Сталін відмовився, посилаючись на те, що повстання було піднято авантюристами без попереднього узгодження з радянським командуванням, а тому відповідальність за нього повністю падає на польський емігрантський уряд, з яким СРСР розірвав стосунки ще в 1943 р. Один з чільних діячів польського уряду С. Миколайчик намагався умовити У. Черчілля і Ф. Рузвельта надати допомогу повсталим, але не мав успіху, бо останні не бажали сваритися зі Сталіним. Повстання було придушене нацистами, місто зазнало великих втрат.
2-7 липня 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який заслухав, обговорив доповідь Президії ЦК КПРС (доповідач Г. Маленков) про злочинні дії Берії. Його звинуватили у спробах винищення партійних і радянських кадрів, а також за зв'язки з іноземними розвідками. Було ухвалено рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС і виключити його з лав КПРС. У грудні 1953 р. його було розстріляно.
13 вересня 1945 року Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні втрати від війни. Лише прямі збитки внаслідок руйнувань, пограбування державного, кооперативного та особистого майна оцінювалися в 679 млрд. крб. (у довоєнних цінах). А з урахуванням воєнних видатків і втрат від припинення промислового та сільськогосподарського виробництва в районах, що перебували під нацистською окупацією, вони досягли 2 трлн. 569 млрд. крб. Ця фантастична цифра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки бюджету СРСР за 1940 рік. Було втрачено 30% національного прибутку СРСР, загинуло 27 млн. його населення, з яких 8 млн. припадає на Україну.
– КІНЕЦЬ –
Note1
Note2
Note3
Note4
Note5
Note6
Note7
Note8
Note9
Note10
Note11
Note12
Note13
Note14
Note15
Note16
Note17
Note18
Note19
Note20
Note21
Note22
Note23
Note24
Note25
Note26
Note27
Note28
Note29
Note30
Note31
Note32
Note33
Note34
Note35
Note36
Note37
Note38
Note39
Note40
Note41
Note42
Note43
Note44
Note45
Note46
Note47
Note48
Note49
Note50
Note51
Note52
Note53
Note54
Note55
Note56
Note57
Note58
Note59
Note60
Note61
Note62
Note63
Note64
Note65
Note66
Note67
Note68
Note69
Note70
Note71
Note72
Note73
Note74
Note75
Note76
Note77
Note78
Note79
Note80
Note81
Note82
Note83
Note84
Note85
Note86
Note87
Note88
Note89
Note90
Note91
Note92
Note93
Note94
Note95
Note96
Note97
Note98
Note99
Note100
Note101
Note102
Note103
Note104
Note105
Note106
Note107
Note108
Note109
Note110
Note111
Note112
Note113
Note114
Note115
Note116
Note117
Note118
Note119
Note120
Note121
Note122
Note123
Note124
Note125
Note126
Note127
Note128
Note129
Note130
Note131
Note132
Note133
Note134
Note135
Note136
Note137
Note138
Note139
Note140
Note141
Note142
Note143
Note144
Note145
Note146
Note147
Note148
Note149
Note150
Note151
Note152
Note153
Note154
Note155
Note156
Note157
Note158
Note159
Note160
Note161
Note162
Note163
Note164
Note165
Note166
Note167
Note168
Note169
Note170
Note171
Note172
Note173
Note174
Note175
Note176
Note177
Note178
Note179
Note180
Note181
Note182
Note183
Note184
Note185
Note186
Note187
Note188
Note189
Note190
Note191
Note192
Note193
Note194
Note195
Note196
Note197
Note198
Note199
Note200
Note201
Note202
Note203
Note204
Note205
Note206
Note207
Note208
Note209
Note210
Note211
Note212
Note213
Note214
Note215
Note216
Note217
Note218
Note219
Note220
Note221
Note222
Note223
Note224
Note225
Note226
Note227
Note228
Note229
Note230
Note231
Note232
Note233
Note234
Note235
Note236
Note237
Note238
Note239
Note240
Note241
Note242
Note243
Note244
Note245
Note246
Note247
Note248
Note249
Note250
Note251
Note252
Note253
Note254
Note255
Note256
Note257
Note258
Note259
Note260
Note261
Note262
Note263
Note264
Note265
Note266
Note267
Note268
Note269
Note270
Note271
Note272
Note273
Note274
Note275
Note276
Note277
Note278
Note279
Note280
Note281
Note282
Note283
Note284
Note285
Note286
Note287
Note288
Note289
Note290
Note291
Note292
Note293
Note294
Note295
Note296
Note297
Note298
Note299
Note300
Note301
Note302
Note303
Note304
Note305
Note306
Note307
Note308
Note309
Note310
Note311
Note312
Note313
Note314
Note315
Note316
Note317
Note318
Note319
Note320
Note321
Note322
Note323
Note324
Note325
Note326
Note327
Note328
Note329
Note330
Note331
Note332
Note333
Note334
Note335
Note336
Note337
Note338
Note339
Note340
Note341
Note342
Note343
Note344
Note345
Note346
Note347
Note348
Note349
Note350
Note351
Note352
Note353
Note354
Note355
Note356
Note357
Note358
Note359
Note360
Note361
Note362
Note363
Note364
Note365
Note366
Note367
Note368
Note369
Note370
Note371
Note372
Note373
Note374
Note375
Note376
Note377
Note378
Note379
Note380
Note381
Note382
Note383
Note384
Note385
Note386
Note387
Note388
Note389
Note390
Note391
Note392
Note393
Note394
Note395
Note396
Note397
Note398
Note399
Note400
Note401
Note402
Note403
Note404
Note405
Note406
Note407
Note408
Note409
Note410
Note411
Note412
Note413
Note414
Note415
Note416
Note417
Note418
Note419
Note420
Note421
Note422
Note423
Note424
Note425
Note426
Note427
Note428
Note429
Note430
Note431
Note432
Note433
Note434
Note435
Note436
Note437
Note438
Note439
Note440
Note441
Note442
Note443
Note444
Note445
Note446
Note447
Note448
Note449
Note450
Note451
Note452
Note453
Note454
Note455
Note456
Note457
Note458
Note459
Note460
Note461
Note462
Note463
Note464
Note465
Note466
Note467
Note468
Note469
Note470
Note471
Note472
Note473
Note474
Note475
Note476
Note477
Note478
Note479
Note480
Note481
Note482
Note483
Note484
Note485
Note486
Note487
Note488
Note489
Note490
Note491
Note492
Note493
Note494
Note495
Note496
Note497
Федір Пігідо-Правобережний
"ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА"
Спогади та роздуми очевидця
-
© 2025 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org)