""«Велика Вітчизняна війна»"" - читать интересную книгу автора (Пігідо Федір) Федір Пігідо-Правобережний "ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА" ФЕДІР ПІГІДО ТА ЙОГО СПОГАДИ ПЕРЕДМОВА ДО ВИДАННЯ 1954 РОКУ Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді-Правобережному за його працю п. н. «Велика вітчизняна війна». Це спогади автора з рр. 1941-45, друковані на сторінках «Нового Шляху». Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме «8,000,000» (1933-й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках «Нового Шляху» перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: «Культура й Освіта» Вінніпеґ, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському «раю» під час 2-ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні. Автор * * * 22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два-три тижні. 23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачіnote 47 .note 48 Кремлівська кліка не довіряла, видно, «найщасливішому», «відданому своїм вождям» народові «квітучої України». Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По-перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві-три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори-дві тисячі дворів мало, пересічно, один-два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у «фахівців», себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було «простягнуто руку допомоги західнім братам», багато модерних приймачів було звідти вивезено як «трофеї», але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані «С. І.» та «Комсомолець»,note 49 давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту «теплу», «сердечну любов» та «взаємне довір'я», яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його «вождями». * * * * * * 6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.note 56 * * * * * * Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з-задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу. * * * * * * 10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152-міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків. 21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150-200 метрів від окопів і з-за кожного з них з'явились по десятку автоматників-італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець-кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін. 23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1-го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700-800 людей. Решта перейшла до ворога. Про це знали всі, хоч одверто й не говорили. Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!… 27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії. * * * 8 жовтня я вернувся, знову таки пішки, до своєї родини. За час моєї відсутности життя в селі відносно унормувалось. Страхіття недавніх боїв відійшли в минуле. Гарячково йшло збирання врожаю: копають картоплю, возовиця, як у липні, молотять хліб, звичайно, на дворі — бо ж клунь немає. * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * На жаль, ще не прийшов час для широкого висвітлення діяльности Української Повстанської Армії як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.note 177 До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД-МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД-МВД, щоб не потрапили за «залізну заслону» навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.note 178 Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє… не… «все спокійно», як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується. 27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили. * * * * * * * * * * * * Так, це факт, що по цей бік «залізної заслони» в моменті, коли писав я ці спогади, ще перебувало, за різними обчисленнями, від 1.200.000 до 1.500.000, але найбільш правдоподібно — коло 2.000.000 так званих «переміщених» осіб. Так само факт, що принаймні три чверті тих переміщених осіб «перемістилися» самі, з своєї власної волі, не будучи примушувані до того. Так само факт, що всі ці люди, за виключенням поляків, мадярів та юґославів, зрештою, в тій чи іншій мірі походять із «землі обітованої» на сході. Тут і громадяни ще недавно вільних держав Латвії, Литви та Естонії, незалежність яких так брутально розтоптано кремлівським чоботом. Тут і «невдячні» українці Західньо-українських земель — Волині, Полісся та Галичини, — які не хочуть визнати заслуг своїх «визволителів» у справі вже досягнутого «розквіту» їхньої Батьківщини, де вже за такий короткий час знищено їх прадідівську віру — цей «опіюм народів», — а щасливе населення та, зокрема, інтеліґенція та духовенство «розважаються» по найкращих совєтських курортах на Колимі, Мурманську та десь за Уралом. Є тут, мабуть, десь коло сотні тисяч т. зв. «старих еміґрантів», які ще в 1919-20 роках, боронячи Батьківщину проти комуністичної навали зо зброєю в руках, були відтиснуті на землі західніх держав і вже більше як 25 років поневірялись по чужих землях; нарешті, є, і то багато, людей таки безпосередньо з того «пекла», що зветься СССР. Це люди, яких винесено на бурунах війни далеко за рідні землі або які свідомо, з власної волі, відійшли на Захід, коли німецькі армії відкочувались із теренів України, Білорусі, Кавказу, Криму та самої Московщини. Це переважно люди, які все своє підсовєтське життя зазнавали різних репресій, у яких багато порахунків із Сталіном, яким, за примхою долі, не судилося скласти свої кості в холодних снігах Сибіру, люди, яким «щаслива» нагода дала можливість залишити свої рідні місця, щоб… спробувати ще раз вибороти долю своїй Батьківщині або… бодай умерти хоч на чужій, та вільній землі. * * * Що швидше християнський світ усвідомить усю глибину тої загрози, що нависла над ним, що скоріше буде вжито потрібних запобіжних заходів, що швидше пролунає рішуче «годі!», «геть закривавлені руки!» — то краще для стомленого людства, то більше буде шанс успішно паралізувати вже націлений з Кремля удар. При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. «Вітчизняна» версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, «українська» бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У «вітчизняників» оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була «перемога», з якої, за словами Президента Кучми, «виросла» українська державність. Для них тріумф «перемоги» став важливішим за здобуття «незалежністи», а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання. 17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз-Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой-Складовським. 26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів». Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно-трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940-1942 роках. 1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько-німецьку угоду про ненапад і що він «може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим». 16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце-Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь-який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти. 15 листопада 1923 р. було створено Об'єднане державне політичне управління (Объединенное государственное политическое управление — ОГПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР. Відповідно до московських реформ 13 серпня 1924 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР затвердили положення про заснування ГПУ при РНК УСРР. Голова ГПУ УСРР (він же уповноважений ОГПУ СРСР) входив до складу уряду з правом вирішального голосу. ГПУ повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами та розпорядженнями ОГПУ СРСР. «Золотухою» називали акції ГПУ з вилучення коштовностей у населення. 12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за №001919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. Виловлюванням дезертирів, шпигунів, диверсантів займалися також винищувальні батальйони, створювані з місцевого населення. 1 серпня 1944 року розташовані у Варшаві частини АК під командуванням Т. Бур-Коморовського підняли повстання, до якого приєдналося чимало місцевого населення, підпільники, партизани тощо. Повстанці захопили частину міста, але допомога з боку радянських військ не надійшла. Англійський і американський уряди звернулися до Сталіна з проханням надати допомогу повсталим.note 420 Сталін відмовився, посилаючись на те, що повстання було піднято авантюристами без попереднього узгодження з радянським командуванням, а тому відповідальність за нього повністю падає на польський емігрантський уряд, з яким СРСР розірвав стосунки ще в 1943 р. Один з чільних діячів польського уряду С. Миколайчик намагався умовити У. Черчілля і Ф. Рузвельта надати допомогу повсталим, але не мав успіху, бо останні не бажали сваритися зі Сталіним. Повстання було придушене нацистами, місто зазнало великих втрат. 2-7 липня 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який заслухав, обговорив доповідь Президії ЦК КПРС (доповідач Г. Маленков) про злочинні дії Берії. Його звинуватили у спробах винищення партійних і радянських кадрів, а також за зв'язки з іноземними розвідками. Було ухвалено рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС і виключити його з лав КПРС. У грудні 1953 р. його було розстріляно. 13 вересня 1945 року Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні втрати від війни. Лише прямі збитки внаслідок руйнувань, пограбування державного, кооперативного та особистого майна оцінювалися в 679 млрд. крб. (у довоєнних цінах). А з урахуванням воєнних видатків і втрат від припинення промислового та сільськогосподарського виробництва в районах, що перебували під нацистською окупацією, вони досягли 2 трлн. 569 млрд. крб. Ця фантастична цифра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки бюджету СРСР за 1940 рік. Було втрачено 30% національного прибутку СРСР, загинуло 27 млн. його населення, з яких 8 млн. припадає на Україну. – КІНЕЦЬ – Note1 Note2 Note3 Note4 Note5 Note6 Note7 Note8 Note9 Note10 Note11 Note12 Note13 Note14 Note15 Note16 Note17 Note18 Note19 Note20 Note21 Note22 Note23 Note24 Note25 Note26 Note27 Note28 Note29 Note30 Note31 Note32 Note33 Note34 Note35 Note36 Note37 Note38 Note39 Note40 Note41 Note42 Note43 Note44 Note45 Note46 Note47 Note48 Note49 Note50 Note51 Note52 Note53 Note54 Note55 Note56 Note57 Note58 Note59 Note60 Note61 Note62 Note63 Note64 Note65 Note66 Note67 Note68 Note69 Note70 Note71 Note72 Note73 Note74 Note75 Note76 Note77 Note78 Note79 Note80 Note81 Note82 Note83 Note84 Note85 Note86 Note87 Note88 Note89 Note90 Note91 Note92 Note93 Note94 Note95 Note96 Note97 Note98 Note99 Note100 Note101 Note102 Note103 Note104 Note105 Note106 Note107 Note108 Note109 Note110 Note111 Note112 Note113 Note114 Note115 Note116 Note117 Note118 Note119 Note120 Note121 Note122 Note123 Note124 Note125 Note126 Note127 Note128 Note129 Note130 Note131 Note132 Note133 Note134 Note135 Note136 Note137 Note138 Note139 Note140 Note141 Note142 Note143 Note144 Note145 Note146 Note147 Note148 Note149 Note150 Note151 Note152 Note153 Note154 Note155 Note156 Note157 Note158 Note159 Note160 Note161 Note162 Note163 Note164 Note165 Note166 Note167 Note168 Note169 Note170 Note171 Note172 Note173 Note174 Note175 Note176 Note177 Note178 Note179 Note180 Note181 Note182 Note183 Note184 Note185 Note186 Note187 Note188 Note189 Note190 Note191 Note192 Note193 Note194 Note195 Note196 Note197 Note198 Note199 Note200 Note201 Note202 Note203 Note204 Note205 Note206 Note207 Note208 Note209 Note210 Note211 Note212 Note213 Note214 Note215 Note216 Note217 Note218 Note219 Note220 Note221 Note222 Note223 Note224 Note225 Note226 Note227 Note228 Note229 Note230 Note231 Note232 Note233 Note234 Note235 Note236 Note237 Note238 Note239 Note240 Note241 Note242 Note243 Note244 Note245 Note246 Note247 Note248 Note249 Note250 Note251 Note252 Note253 Note254 Note255 Note256 Note257 Note258 Note259 Note260 Note261 Note262 Note263 Note264 Note265 Note266 Note267 Note268 Note269 Note270 Note271 Note272 Note273 Note274 Note275 Note276 Note277 Note278 Note279 Note280 Note281 Note282 Note283 Note284 Note285 Note286 Note287 Note288 Note289 Note290 Note291 Note292 Note293 Note294 Note295 Note296 Note297 Note298 Note299 Note300 Note301 Note302 Note303 Note304 Note305 Note306 Note307 Note308 Note309 Note310 Note311 Note312 Note313 Note314 Note315 Note316 Note317 Note318 Note319 Note320 Note321 Note322 Note323 Note324 Note325 Note326 Note327 Note328 Note329 Note330 Note331 Note332 Note333 Note334 Note335 Note336 Note337 Note338 Note339 Note340 Note341 Note342 Note343 Note344 Note345 Note346 Note347 Note348 Note349 Note350 Note351 Note352 Note353 Note354 Note355 Note356 Note357 Note358 Note359 Note360 Note361 Note362 Note363 Note364 Note365 Note366 Note367 Note368 Note369 Note370 Note371 Note372 Note373 Note374 Note375 Note376 Note377 Note378 Note379 Note380 Note381 Note382 Note383 Note384 Note385 Note386 Note387 Note388 Note389 Note390 Note391 Note392 Note393 Note394 Note395 Note396 Note397 Note398 Note399 Note400 Note401 Note402 Note403 Note404 Note405 Note406 Note407 Note408 Note409 Note410 Note411 Note412 Note413 Note414 Note415 Note416 Note417 Note418 Note419 Note420 Note421 Note422 Note423 Note424 Note425 Note426 Note427 Note428 Note429 Note430 Note431 Note432 Note433 Note434 Note435 Note436 Note437 Note438 Note439 Note440 Note441 Note442 Note443 Note444 Note445 Note446 Note447 Note448 Note449 Note450 Note451 Note452 Note453 Note454 Note455 Note456 Note457 Note458 Note459 Note460 Note461 Note462 Note463 Note464 Note465 Note466 Note467 Note468 Note469 Note470 Note471 Note472 Note473 Note474 Note475 Note476 Note477 Note478 Note479 Note480 Note481 Note482 Note483 Note484 Note485 Note486 Note487 Note488 Note489 Note490 Note491 Note492 Note493 Note494 Note495 Note496 Note497
Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді-Правобережному за його працю п. н. «Велика вітчизняна війна». Це спогади автора з рр. 1941-45, друковані на сторінках «Нового Шляху». Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме «8,000,000» (1933-й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках «Нового Шляху» перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: «Культура й Освіта» Вінніпеґ, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському «раю» під час 2-ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні. ВСТУП
За чотири роки перебування на еміґрації мені часто доводилося вести розмови з різного роду людьми, часом досить поважними, з людьми різної державної приналежности та різних політичних переконань. З тих розмов для мене стало ясно, як мало знають по цей бік «китайського муру» чи там «залізної заслони», — що ось уже більше як чверть століття відгороджує нашу Батьківщину від решти культурного світу, — про справжній стан речей у совєтському «соціялістичному раю».
За ці ж роки досить часто доводилось мені читати звіти різних робітничих та парляментських делеґацій, а також окремих кореспондентів про їхні відвідування СССР. Жах огортає, коли думаю, що ці звіти читають мільйони людей Европи й Америки і, часто-густо, вірять тому, що там написано. Я не маю на думці та й не смію обвинувачувати тих представників в необ'єктивності: вони, здебільшого, сумлінно оповідають про те, що їм було показано… Але ж, мій Боже, як усе те, що було дозволено побачити тим делеґаціям, далеке від істини!
Немало є людей, — в цьому я переконався, блукаючи по Европі, — які, поглядаючи на Схід, милуються «промінням Сталінської конституції». Досить знані маси населення Франції, Чехії, Італії, Німеччини та інших країн, як метелики, засліплені блиском огню, тягнуться до того здалека привабливого «проміння»… Вони не знають справжньої природи цих новітніх «промінів смерти», вони не бачили зблизька наслідків застосування того «найгуманнішого», «найдемократичнішого» проміння в практичному житті, вони не відчули згубної дії того червоного проміння на собі.
І в цьому чи не найбільша перевага кремлівських експериментаторів — цих світових авантурників, та чи не найбільша трагедія людства.
Прозріють вони — ті засліплені люди — лише тоді, коли потраплять у це пекельне середовище, але… коли повороту вже не буде; прозріють тоді, коли почнуть конати в застінках світового НКВД, коли тисячолітні духові та матеріяльні надбання людства будуть знищені…
Так говорити дає мені право тяжкий досвід, якого я набув за двадцять п'ять років перебування в Совєтському Союзі. Я багато бачив за ті роки, багато пережив, сам був невільним учасником будівництва того «раю», учасником якого лише щасливим збігом обставин не знищили фізично безнастанні репресії 1919-29-37 років, якого доля, зрештою, закинула далеко від Батьківщини — аж до Альпійських передгір'їв.
Як безпосередній свідок багатьох, часом безмірно жахливих подій у тій «квітучій» країні, де панує «робітничо-селянська влада», — я вважаю за свій святий обов'язок оповісти в цих моїх споминах правду про все те, що я бачив, про що чув від безпосередніх учасників цих подій, та про те, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатися і говорити, — бодай за останні роки мого перебування в СССР та особливо в роки так званої «Великої Вітчизняної Війни» 1941-45 рр. в Україні, — кінець бо війни мені довелось зустрінути далеко за межами Батьківщини.
Совєтська ж дійсність за роки війни зовсім не висвітлена. Звичайно, я не рахую тих гура-патріотичних писань, що їх безліч видруковано в Совєтському Союзі. А тим часом саме в цих роках, саме в часі війни, виявилось дуже багато такого, про що треба знати всім, чого не сміємо замовчувати. Треба, щоб світ знав, як в дійсності виглядала ота… «могучая»… «соціялістична батьківщина трудящих» в часах іспиту…
У 1941-1942 роках доля «вождя народів» повисла була на тонесенькому волосочку, і те, що той волосочок не увірвався, є найбільш дивне з усієї цієї східньої трагедії. Треба було прикласти нелюдських зусиль, щоб цей волосочок не урвався. І такі зусилля вчасно було прикладено, і приклав тих зусиль, як то не дивно, …сам Гітлер, його короткозорі політики, його Kreislandwirt'и, його Stuztpunktleiter'и та інші посіпаки.note 9
Утрималися «сталінські ребята» не тими транспортами зброї та консервів, що їх альянти постачали Совєтському Союзові. Ці транспорти потім, — коли, власне, питання «хто-кого» було вже розв'язане гітлерівською політикою на «визволених» землях України, — лише прискорили загибель гітлеризму. Не «геніяльний стратег» спинив німецькі армії, ні: врятував того «неперевершеного» стратега сам Befreier-Гітлер. Це — незаперечна істина.
Говорячи про наслідки війни на сході, треба завжди твердо пам'ятати, що коли б клясична тупість гітлерівських радників була хоч трошки менша, коли б вони зуміли бачити на кілька кроків — лише на кілька кроків — вперед, коли б вони хотіли бачити, в якому стані були в той час народи Совєтського Союзу, які настрої панували серед них, — то Бог знає ще, який би вигляд мала сьогодні мапа Европи, а може й всього світу.
Відзначу побіжно, що до таких же висновків приходить і відомий п. Вільям Чемберлен, з коротким звітом якого, вміщеним у «Ню Лідер», про його подорож по Европі мені вдалося недавно познайомитись. В тому звіті п. В. Чемберлен,note 10 між іншим, каже:
«Збираючи всі ці матеріяли, я прийшов до висновку, що совєтський режим уцілів під час другої світової війни виключно дякуючи дурості й жорстокості гітлерівців, які, власне, і врятували Сталіна і його кліку».
Наведене твердження п. В. Чемберлена свідчить також, що й на Заході є певна кількість людей, які знають справжнє становище, що утворилося в СССР за перших років війни.note 11
Я довго не міг наважитись почати писати ці мої спогади. Лише після тривалої перевірки, — відчувши, що я вже набув тої сили, яка дасть мені можливість цілком об'єктивно розказати про те, що так боляче переживалось, — я вирішив узятись до писання.
Я маю, дякувати Богові, близько 60 років і, як то кажуть, — «уже вертаюся з базару». Такий вік зобов'язує людину. В такому віці, десь біля порогу Вічности, людина не може й не сміє віддаватись хвилевим настроям чи почуттям злоби або помсти.
Отже, пишу щиру правду, пишу те, що бачив на власні очі, що чув своїми вухами. Пишу так, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатись і говорити.