"КОБЗАР" - читать интересную книгу автора (Шевченко Тарас Григорович)

ГАЙДАМАКИ

Все йде, все минає - і краю немає…

Інтродукція

Галайда

Конфедерати

Титар

Свято в Чигирині

Треті півні

Червоний бенкет

Гупалівщина

Бенкет у Лисянці

Лебедин

Ґонта в Умані

Епілог

Передмова

Панове субскрибенти!

“Вітер з гаєм розмовляє…”

Мар`яна-черниця

Утоплена

Песня караульного у тюрьмы (Из драмы “Невеста”)

Слепая (Поэма)

Гамалія

Тризна

Розрита могила

“Чигрине, Чигрине…”

Сова

Дівичії ночі

Сон (“У всякого своя доля…”) (Комедія)

“У неділю не гуляла…”

“Чого мені тяжко, чого мені нудно…”

“Заворожи мені, волхве…”

Гоголю

“Не завидуй багатому…”

“Не женися на багатій…”

Єретик

Невольник (Поема)

Великий льох (Містерія)

“Стоїть в селі Суботові…”

Наймичка

Кавказ

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє

Холодний Яр

Псалми Давидові

1. (“Блаженний муж на лукаву…”)

12. (“Чи ти мене,боже милий…”)

43. (“Боже, нашими ушима…”)

52. (“Пребезумний в серці скаже…”)

53. (“Боже, спаси,суди мене…”)

81. (“Між царями й судіями…”)

93. (“Господь бог лихих карає…”)

132. (“Чи є що краще, лучче в світі…”)

136. (“На ріках круг Вавілона…”)

149. (“Псалом новий господеві…”)

Маленькій Мар'яні

“Минають дні, минають ночі…”

Три літа

Заповіт

Лілея

Русалка

Відьма (Поема)

В казематі

“Згадайте, братія моя…”

I. “Ой одна я, одна…”

II. “За байраком байрак…”

III. “Мені однаково, чи буду…” IV. “Не кидай матері!” - казали…”

V. “Чого ти ходиш на могилу?…”

VI. “Ой три шляхи широкії…”

VII. “Веселе сонечко ховалось…” (Н.Костомарову)

VIII. “Садок вишневий коло хати…”

IX. “Рано-вранці новобранці…”

X. “В неволі тяжко, хоча й волі…”

XI. “Понад полем іде…” (Косар)

XII. “Чи ми ще зійдемося знову…”

“Не спалося, - а ніч, як море…”

“Думи мої. думи мої…”

Княжна (Поема)

NN. (“Сонце заходить, гори чорніють…”)

NN (“Мені тринадцятий минало”)

“Не гріє сонце на чужині…”

Сон (“Гори мої високії…”)

Іржавець ‹#irzhavec› N. N. (“О думи мої! о славо злая!”)

Полякам (“Ще як булими козаками…”)

Чернець

“Один у другого питаєм…”

“Самому чудно. А де ж дітись?”

“Ой стрічечка до стрічечки…”

Хустина ‹#hustynka› А. О. Козачковському

Москалева криниця (Поема)

“То так і я тепер пишу…”

“А нумо знову віршувать”

Варнак

“Ой гляну я, подивлюся…”

“У бога за дверми лежала сокира”

“Та не дай, господи, нікому…”

Царі (“Старенька сестро Аполлона…”)

“Добро, у кого є господа…”

Титарівна

“Ну що б, здавалося, слова…”

“Мов за подушне, оступили…”

П.С. (“Не жаль на злого, коло його…”)

Г.З. (“Немає гірше, як в неволі…”)

“Якби зустрілися ми знову…”

Марина (“Неначе цвяшок, в серце вбитий…”)

Пророк

Сичі (“На ниву в жито уночі…”)

“Меж скалами, неначе злодій…”

“І небо невмите. і заспані хвилі…”

“І виріс я на чужині…”

“Не для людей, тієї слави…”

“Коло гаю в чистім полі…”

“Якби мені черевики…”

“І багата я…”

“Полюбилася я…”

“Породила мене мати…”

“Ой я свого чоловіка…”

“Ой виострю товариша…”

“По улиці вітер віє…”

“Ой сяду я під хатою…”

“Закувала зозуленька…”

Швачка

“Ой не п'ються пива-меди…”

“На улиці невесело…”

“У тієї Катерини…”

“Із-за гаю сонце сходить…”

“Ой пішла я у яр за водою…”

“Не так тії вороги…”

“Ой люлі, люлі, моя дитино…”

“Ой чого ти почорніло…”

“Туман, туман долиною…”

“У неділеньку у святую…”

“У перетику ходила…”

“У неділеньку та ранесенько…”

“Не тополю високую…”

“Утоптала стежечку…”

“І широкую долину…”

“На вгороді коло броду…”

“Якби мені, мамо, намисто…”

“Не хочу я женитися…”

Чума

“І знов мені не привезла…”

“В неволі, в самоті немає…”

“Ой умер старий батько…”

“Не вернувся із походу…”

“У Вільні, городі преславнім…”

“Заступила чорна хмара…”

“Не додому вночі йдучи…”

“Неначе степом чумаки…”

Сотник (“У Оглаві…Чи по знаку…”)

“За сонцем хмаронька пливе…”

“Як маю я журитися…”

“Нащо мені женитися?..”

“Ой крикнули сірії гуси…”

“Якби тобі довелося…”

“Заросли шляхи тернами…”

“Зацвіла в долині…”

“У нашім раї на землі…”

“На Великдень, на соломі…”

“Було, роблю що, чи гуляю…”

“Буває, іноді старий…”

“Хіба самому написать…”

“Дурні та гордії ми люди…”

“І золотої й дорогої…”

“Ми вкупочці колись росли…”

“Готово! Парус розпустили…”

“Ми восени таки похожі…”

“Лічу в неволі дні і ночі…”(1850)

“Лічу в неволі дні і ночі…”(1850-1858)

“Ми заспівали, розійшлись…”

“Не молилася за мене…”

Петрусь (Поема)

“Мені здається, я не знаю…”

“Якби ви знали, паничі…”

“Буває, в неволі іноді згадаю…”

“I станом гнучим, і красою…”

“Огні горять, музика грає…”

“Чи то недоля та неволя…”

“На батька бісового я трачу…”

“І досі сниться: під горою…”

“Мій боже милий, знову лихо!..”

Неофіти (Поема)

Юродивий

Доля

Муза

Слава

Сон (“На панщині пшеницю жала…”)

“Я не нездужаю нівроку…”

Подражаніє 11 псалму

Марку Вовчку

Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)

N. N. (“Така, як ти, колись лілея…”)

“Ой на горі роман цвіте…”

“Ой маю, маю я оченята…”

Сестрі

“Колись дурною головою…”

“Во Іудеї во дні они…”

Марія (Поема)

Подражаніє Едуарду Сові

Подражаніє Ієзекіїлю (Глава 19)

Осії глава XIV (Подражаніє)

“Дівча любе, чорнобриве…”

“Ой діброво - темний гаю!..”

Подражаніє сербському

Молитва

“Колись-то ще, во время оно…”

“Тим неситим очам…”

Плач Ярославни

“З передсвіта до вечора…”

“Умре муж велій в власяниці”

Гімн черничий

“Над Дніпровою сагою…”

“Росли укупочці, зросли…”

“Світе ясний! Світе тихий!”

Ликері (“Моя ти любо! Мій ти друже!”)

“Барвінок цвів і зеленів…”

“І Архімед, і Галілей…”

Л. (“Поставлю хату і кімнату…”)

“Не нарікаю я на бога…”

Саул

“Минули літа молодії…”

“Титарівна-Немирівна…”

“Хоча лежачого й не б'ють”

“І тут, і всюди - скрізь погано”

“О люди! люди небораки!”

“Якби з ким сісти хліба з'їсти…”

“І день іде, і ніч іде”

“Тече вода з-під явора…”

“Якось-то йдучи уночі…”

“Бували войни й військовії свари…”

Н.Т. (“Великомученице кумо!”)

“Зійшлись, побрались, поєднались…”

“Кума моя і я…”

“Чи не покинуть нам небого…“

“За що ми любимо Богдана…“

“Якби-то ти, Богдане п'яний…“

ІНШІ РЕДАКЦІЇ

Москалева криниця (перша редакція)

Тарасова ніч (друга редакція)

Гамалія (друга редакція)

“Лічу в неволі дні і ночі…” (друга редакція)

DUBIA (авторство недоведене)

“Нудно мені, тяжко - що маю робити?..”

“Не журюсь я, а не спиться…”

“Вип'єш перву - стрепенешся…”

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає - То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб меньше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Така його доля. Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає. Не вернеться чорнобривий Та й не привітає, Не розплете довгу косу, Хустку не зав'яже, Не на ліжко - в домовину Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю, - вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума - заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до бога - милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись», - каже думка, жалю завдає. О боже мій милий! така твоя воля, Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши, вітер, чорні хмари, Ліг біля моря одпочить, А з неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить. Аж гульк - з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись. «Ходімо гріться! - закричали. - Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата)… «Чи всі ви тута? - кличе мати. - Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила.

Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очереті, в осоці, Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у діброві. Світи довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Посвіти нам… Он щось ходить! Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені… Гай обізвався; галас, зик, Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба… нічичирк… Схаменулись нехрещені, Дивляться - мелькає, Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дівчинонька, Що сонна блудила: Отаку-то їй причину Ворожка зробила! На самий верх на гіллячці Стала… в серце коле! Подивись на всі боки Та й лізе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На її уроду… Треті півні: кукуріку! - Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко - Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатар співає. Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили; Засиніли понад Дніпром Високі могили; Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі. Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить… Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви Козак виїжджає; Під ним коник вороненький Насилу ступає. «Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила Не мені, другому… Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!» Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, - Коло серця козацького Як гадина в'ється. «Ось і дуб той кучерявий… Вона! Боже милий! Бач, заснула виглядавши, Моя сизокрила!» Кинув коня та до неї: «Боже ти мій, боже!» Кличе її та цілує… Ні, вже не поможе! «За що ж вони розлучили Мене із тобою?» Зареготавсь, розігнався - Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи: Як проводжала сина мати, Як бивсь татарин уночі. Ідуть - під дубом зеленеьким Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький Козак та дівчина лежить. Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать; Коли подивляться, що вбитий, - З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають; Збиралися товариші Та ями копають; Пішли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито? Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину. Прилітає зозуленька Над ними кувати; Прилітає соловейко Щоніч щебетати; Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

Думка

Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде,- Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці,- Грає синє море. Думав, доля зустрінеться,- Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак - шляхи биті Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

Думка

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило, Воно скаже, синє море, Де його поділо. Коли милого втопило - Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче - то й я плачу, Коли ні - співаю; Коли ж згинув чорнобривий, - То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати - Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде. Я ввечері посумую, А вранці поплачу. Зійде сонце - утру сльози,- Ніхто й не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море…

[1838, С.-Петербург]

Думка

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться,- Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом; Утопився б,- тяжко жити, І нема де дітись. В того доля ходить полем - Колоски збирає; А моя десь, ледащиця, За морем блукає. Добре тому багатому: Його люди знають; А зо мною зустрінуться - Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує; Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує. «Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався, Чи не люблю тебе щиро, Чи з тебе сміявся? Люби ж собі, моє серце, Люби, кого знаєш, Та не смійся надо мною, Як коли згадаєш. А я піду на край світа… На чужій сторонці Найду кращу або згину, Як той лист на сонці». Пішов козак сумуючи, Нікого не кинув; Шукав долі в чужім полі Та там і загинув. Умираючи, дивився, Де сонечко сяє… Тяжко-важко умирати У чужому краю!

Гатчина, 24 ноября 1838 року

Думка

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде - як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люди не спитають - Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

На вічну пам'ять Котляревському

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, - А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо - та й байдуже… Минулось… пропало… Згадай добре - серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині - Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, - Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає; Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, - Серце б'ється, любо… І світ божий як великдень, І люди як люди. Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись не знає; Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, - Защебече соловейко - Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халайві, - піде руна гаєм, Піде та замовкне - нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить.

Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині - Пішла дібровою руна, Руна гуляє, божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне, - рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш - тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, - А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіста Водив за собою, - Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, - тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай! Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота у світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік - човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть. А може, я темний, нічого не бачу, Злая доля, може, на тім боці плаче, - Сироту усюди люде осміють. Нехай би сміялись, та там море грає, Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай!

[1838, С.-Петербург]

Катерина

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года