"Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля" - читать интересную книгу автора (Тинченко Ярослав Юрійович)

На службі в Української Директорії

У квітні 1918 р. ситуація в Україні різко змінилася. Німецьке командування після вбивства командувача окупаційних військ генерала Ейхгорна почало ставитися до формування українського війська з величезною підозрою. 29 квітня 1918 р. владу Центральної Ради замінила влада гетьмана — колишнього російського генерала Павла Скоропадського. Стосунки Скоропадського та Грекова донині до кінця не з'ясовані. Греків не залишився на службі у Скоропадського. Як зазначав у протоколах допитів Греків, Скоропадський не мав до нього довіри, а тому звільнив генерала з лав армії. Скоропадський твердив зовсім інше: «було одержано відомості, що виконуючий обов'язки військового міністра генерал Греков кудись зник…»[34].

Згодом П.Скоропадський у своїх спогадах писав: «Начальником штаба у него (Шинкаря — Авт.) был генерал Греков, человек беспринципный и с большим желанием играть выдающуюся роль, обладающий недостаточными волевыми качествами. Почему этот Греков, курский помещик, кажется, и великоросс, объявил себя крайним самостийником, непонятно! Этот же Греков играл за время моего гетманства очень двойственную роль: во-первых, сразу не примкнул ко мне, а через несколько дней явился. Ясно, я его на службу не назначил, хотя им со всех сторон подсылались друзья для того, чтобы он мог получить назначение. Когда он увидел, что украинцы не имеют успеха, он через великорусские круги старался попасть ко мне. Помню, как я был удивлен, когда герцог Георгий Лейхтенбергский стал хлопотать за него.

— Да чего ты-то о нем хлопочешь, ведь он ярый самостийник?

— Да разве это так? Он меня уверял, что он чистейший великоросс!

— Это не так, ты разберись, а потом хлопочи о нем. Через несколько дней он приходит и говорит:

— Ради бога, не назначай Грекова, он мне все наврал. Вообще, Греков человек очень растяжимых понятий о порядочности.

Когда образовалось украинское министерство, я попробовал назначить его начальником главного штаба. Он уверял меня, что разделяет мою точку зрения на Украину, что он честный человек и т. д., что не помешало этому честному человеку, когда началось восстание, перейти на сторону Петлюры и занять там пост главнокомандующего»[35].

Мусимо зробити кілька зауважень щодо питань, порушених у наведених висловлюваннях Скоропадського. По-перше, випадок з Герцогом Лейхтенберзьким нам здається вигадкою, оскільки, ні Лейхтенберзький, ні Греків у своїх спогадах навіть не згадували один про одного[36]. Взагалі про зустріч Грекова і Скоропадського ми знаємо лише зі слів останнього. Греків не згадує про Скоропадського жодного разу (хоч ця згадка була б корисною для нього). Тож можна взяти під сумнів і сам факт зустрічі двох генералів.

Можна також припустити, що Скоропадський цілком справедливо вбачав у Грекові претендента на домінуючу роль в Українській Державі («с большим желанием играть выдающуюся роль»). Крім того, між генералами міг бути конфлікт ще й тому, що Скоропадський свого часу був гвардійським кавалеристом, а Греків — гвардійським піхотинцем, до того ж ще й Генерального штабу! А між піхотою та кіннотою в імператорській гвардії завжди існував величезний антагонізм.

Слід враховувати й те, що на еміграції Скоропадський знов удався до політичної діяльності. А Греків у ті часи вже був дуже відомою особою і всі знали, що він у 1918 р. розійшовся зі Скоропадським. Українська громадськість в еміграції робила щодо цього закиди Скоропадському. Останній же, ймовірно, вирішив у своїх спогадах якось виправдатись, виклавши свою версію подій.

І, нарешті, як зазначав Греків на допитах, за часів гетьманського панування він намагався створити «український офіцерський союз Батьківщини», який ставив би собі за мету зберегти націоналістичні та старшинські кадри. Однак, про це, крім властиво свідчень Олександра Петровича, немає жодних інших даних, тому саме існування такого «союзу» викликає сумніви.

10 листопада 1918 р. за наполяганням Українського Національного Союзу, П.Скоропадський був змушений повернути генерала Грекова на військову службу. Замість генерала Галкіна він призначив його начальником Головного штабу армії Української Держави. Греків отримав у своє підпорядкування установу, яка займалася переважно кадровими питаннями: обліком офіцерського складу, підвищеннями у рангах, виплатою пенсій, тощо. Однак на цій посаді він пробув всього 5 днів — до початку повстання на чолі з Директорією проти Скоропадського. Гетьман намагався заарештувати Грекова, оскільки призначив він генерала саме під тиском своїх противників. Однак, попереджений генералом Сінклером, Греків уникнув арешту й виїхав до Полтави.

Повстання проти Гетьмана розпочалося 14 листопада 1918 р. Січові підрозділи у вирішальному бою під Мотовилівкою розбили гетьманські частини та швидко наблизилися до Києва. Командуючий 2-им Подільським кадровим корпусом генерал Єрошевич приєднався до повсталих і передав у їхнє розпорядження свої війська, склади та територію. Директорія перебралася до Вінниці, під захист корпусу Єрошевича, а командуючий її військами С.Петлюра залишився у Козятині, куди незабаром прибув і генерал Греків. Згідно з наказом Директорії, на початку грудня він обійняв посаду командуючого військами УНР на Півдні України — в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях.

18 грудня 1918 р. Греків прибув на станцію Роздільна, де перебрав командування групою у полковника медицини Івана Луценка. Цим міжвладдям в українських військах скористалися білогвардійці, які в ніч на 19 грудня за допомогою французьких військ вибили українські підрозділи з Одеси. Ге — нерал Греків не знав, як йому поводитися з представниками союзників, а тому наказав військам зайняти позиції під Одесою. Адже ні з білогвардійцями, ні з Антантою Директорія поки що не мала ніяких стосунків, а на власний розсуд розпочинати бій із французами Греків не наважився.

У військах генерала на той час нараховувалось 10–12 тис. бійців, що становило 10 % від загальної чисельності армії УНР. У його розпорядженні було дві діючих, одна кадрова дивізії й так званий Катеринославський кіш, набраний з різних випадкових формацій, який за силою дорівнював дивізії.

Краща 5-та Одеська дивізія була сформована під особистим наглядом Грекова. Вона складалася з 1-го та 2-го Одеських полків (полковників Мазуренка та Єщенка), а також Слобідського полку, створеного у Придністров'ї. Командував дивізією спочатку генерал Філатьєв, а потім отаман Трифон Янів.

6-та Республіканська дивізія мала у своєму складі лише кадри для розгортання повнокровних частин. Вона розташовувалася під Херсоном, у районі дій отамана Григор'єва, та згодом була розформована останнім. Загони отамана Григор'єва теж були зведені в дивізію та підпорядковувалися Грекову. Разом із Григор'євим у лютому 1919 р. ця дивізія перейшла до червоних. Нарешті, Катеринославський кіш отамана Гулий-Гуленка теж існував на правах дивізії. Складався він з досить різнорідних регулярних та напіврегулярних формацій. Проте це була добірна бойова одиниця. Загалом боєздатність Південної групи армії УНР була досить високою[37].

Командував Південною групою армії УНР О.Греків усього 12 днів. Наприкінці грудня він був відкликаний до Києва, де 1 січня 1919 р. обійняв посаду військового міністра в уряді Директорії. Серед багатьох командирів української армії це призначення знайшло розуміння. Зокрема, командуючий Північною групою армії УНР отаман Володимир Оскілко з цього приводу писав: «Новий чоловік, з поважним досвідом, знавець військового діла, людина, що була цінна персонально, як індівідум, вихованець російської Академії Генерального Штабу, укінчений юрист, генерал з солідним стажем, відомий з 1917 р. за надзвичайно щирого патріота, що з молодечним запалом, не раз і під великою загрозою для життя, брав участь у всіх поважних військових подіях, що разом творило безсумнівний авторитет як військової людини і як Головнокомандуючого» [38].

На початку січня 1919 р. генерал Греків знову виїхав до Одеси, цього разу — для переговорів із французьким командуванням. За дорученням Директорії генерал прагнув домогтися від представників Антанти політичної та матеріальної допомоги. Однак французи дуже неохоче йшли на переговори з українськими представниками, оскільки небезпідставно вважали Директорію досить «червоною». Зокрема, лише задля початку переговорів представники Антанти вимагали виключити з Директорії затятого соціаліста В.Винниченка, а також С.Петлюру.

Обидва українських діячі, діставши відповідну інформацію від Грекова, почали підозрювати генерала у змові з французами. До компрометації генерала доклали рук і більшовики, які напередодні відкриття Трудового конгресу у Києві поширили листівку, де наводився текст «Договору» з представниками Антанти, який начебто уклав Греків в Одесі. Трудовий конгрес мав бути найвищим законодавчим органом УНР, на нього мали з'їхатися делегати з усієї України, й саме тому більшовики прагнули максимально використати цю подію у своїй політичній грі.

Текст «Договору» згодом передрукував у своїй книзі В.Винниченко. Опублікований він і в радянських виданнях, зокрема, у 1-ій книзі 1-го тому збірника документів «Гражданская война на Украине»:

«1) Директория Украинской республики образует коалиционное правительство, каковому и передает все свои права.

2) Украинская республика входит на федеративных началах в состав возрождающейся единой и неделимой России.

3) Украинская республика обязуется всеми силами бороться с большевиками, распространившимися в границах Республики.

4) Украинская республика предоставляет в распоряжение специально образуемого штаба все войска для наступательных действий против большевиков Великороссии.

[..]

7) Оперативный штаб образуется в составе нижеследующих представителей: 1 представителя союзного командования — генерала д'Ансельма, 1 представителя Добровольческой армии — генерала Гришина-Алмазова и 1 представителя польских легионеров — Дзеваницкого.

8) В вышеозначенный штаб входит представитель украинских республиканских войск начальник штаба генерал Матвеев.

9) В местах, занятых республиканскими войсками, допускаются беспрепятственные формирования отрядов Добровольческой армии.

10) Все заложники и воевавшие в рядах Добровольческой армии офицеры, юнкера, кадеты и др. немедленно освобождаются с правом беспрепятственного проезда, куда они пожелают.

11) Осадный корпус атамана Яниева, блокирующий Одессу, отодвигает свои ряды до линии ст. Раздельная Юго-Западной железной дороги.

12) Украинская республика принимает энергичные меры недопущения созыва Трудового конгресса.

13) Украинская республика обязуется не допускать возникновения на ее территории Советов рабочих, солдат и крестьян.

14) Союзное командование берет на себя обязательство допущения представителей Украинской республики на мировой конгресс.

15) Союзное командование будет всемерно поддерживать Украинскую руспублику в ее борьбе с большевиками, снабжая ее боевыми припасами.

Вышеозначенный договор должен быть контрассигнован Директорией Украинской республики в десятидневный срок. […]»[39].

Автори-упорядники збірника знайшли «Договор» у фондах Центрального державного архіву Радянської Армії (Москва), зазначивши, що зберігається він у вигляді незавіреної копії. Виходить, що оригінал документу не зберігся. Тобто «Договор», крім надрукованих прізвищ під ним, не має ані підписів, ані печаток. Додамо, що його начебто було укладено в Одесі 15 січня, а київські більшовики, як випливає з дати появи листівок, дізналися про нього вже наступного дня.

З цього приводу сам Олександр Петрович на одному з допитів свідчив: «В статье Винниченко правильно указано, что я по указанию его и Петлюры вел переговоры с французами в Одессе, выпрашивая у них оружие и боеприпасы. Но договора ни тайного, ни открытого, как с французским командованием, так и с белыми, я не заключал. Действительно, когда мы вели переговоры с французами, то они и, в частности, полковник Фрайденберг, потребовали удаления из Директории Винниченка. «Выгнать как собак», было их выражение, что мы передали Винниченко. Поэтому, когда переговоры ни к чему не привели, как Петлюра, так и Винниченко, считали меня виновником этого» [40].

Версію про можливу фальсифікацію «Договору» по суті підтвердили й відомі радянські мемуаристи, зокрема колишній командуючий Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко: «Нашій одеській розвідці пощастило здобути й доставити товаришам у Київ текст відомого договору, ніби підписаного в Одесі генералами Грековим та Матвієвим, з одного боку, й представниками Антанти, з другого боку. Кияни розповсюджували цей текст договору в особливій літучці напередодні відкриття Трудового конгресу. Загальним тоном, підписами, окремими пунктами договір цей здавався нам надто сумнівний. У кращому разі це був поганий переказ дійсно складеної угоди» [41].

Своїм зізнанням Антонов-Овсієнко практично зняв всі звинувачення на адресу Грекова. Проте, Петлюра та Винниченко, схоже, повірили більшовицькій листівці, бо Греків у їхніх очах був царським генералом, а більшовики — майже такими ж, як і керівники Директорії, соціалістами. Хоча спочатку ані Петлюра, ані хто інший відверто не висловлювався щодо авторства цього «Договору». Директорія навіть визнала листівку більшовиків фальсифікацією, однак у її членів-соціалістів закралася підозра щодо змови генерала з Антантою.

27 січня 1919 р., у перший день роботи Трудового конгресу, військовий міністр генерал Греків виголосив промову, в якій зобразив досить незадовільну військову ситуацію в Україні. У вельми непривабливих тонах Олександром Петровичем було висвітлено результати революційної діяльності Директорії у війську та в країні в цілому. Червона армія вела нестримний наступ, і генерал зазначив: «Якщо ми не утримаємо Київ, то ми не утримаємо і свою державу, і ніхто з нами не буде більше рахуватись» [42]. Обурення соціалістів не знало меж, а С.Петлюра викликав після виступу О.Грекова і заявив, що той виголосив промову не як військовий міністр, а як керівник держави[43].

Але більше за всіх був невдоволений Грековим В.Винниченко, який згодом писав: «Розуміється, цей «договір» для всякого хоч трошки політично- грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволюційна» не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самоубивчого договору. І Директорія, натурально, з обуренням і зневагою одкинула цей наклеп. Але тепер, в більшому світлі виявляється справжня фізіономія отаманських діячів, коли уважніше придивитись до підписів, які стоять на цьому договорі з українського боку (ген. Греків і ген. Матвіїв), коли пригадати все непевне, підозріле поводження Грекова в Києві, його чудну, майже провокаційну отвертість на Трудовому Конгресі щодо нашого військового стану, його залякування силами большевиків, коли прослідкувати всю його дальшу контрреволюційну й єдинонеделимівську діяльність; коли далі мати на увазі, що генерал Матвіїв був цілком виразний руський чорносотенець і виявив себе згодом явним денікінцем; коли все це взяти на увагу, то являється питання: а чи не було, справді, такого (тільки таємного навіть від українців) договору між цими представниками української влади й французсько-руськими генералами?»[44].

Отже, перекручуючи факти, В.Винниченко на емоціях побудував своє припущення про те, що таємний «Договір» міг таки існувати. Це твердження згодом було розтиражоване у багатьох виданнях. Таким чином, унаслідок неприязні соціалістів Петлюри та Винниченка до генерала Гре — кова та через вміло складену провокаційну більшовицьку листівку теза про кабальний договір і досі «гуляє» по багатьох сучасних підручниках з історії України.

Поведінкою генерала Грекова були невдоволені й інші українські політичні діячі-соціалісти. Зокрема, Ісаак Мазепа писав: «Велике занепокоєння серед членів Конгресу викликав своїм виступом міністр військових справ Греків. Він почав з інформацій про свою подорож до Одеси. Промовець стояв за порозуміння з Антантою і своїми інформаціями переконував членів Конгресу, що поза союзом з Антантою для України нема іншого виходу. Про становище на фронті Греків заявив, що большевики вже в Семипілках під Києвом. Чому? Тому, що наші вояки не можуть устояти проти російських регулярних відділів. Ми вдягаємо, казав він, людей, даємо їм гроші, харчі, але вони воювати не хотять. Тільки Січові Стрільці тримаються на фронті, але цих сил замало.

Ця «щирість» українського міністра, який в час боїв з ворогом вважав за можливе публічно говорити про нездатність армії до боротьби, за інших, більш нормальних умов напевне звернула б на себе увагу членів Конгресу. Коли пізніше, влітку 1919 р., міністр військових справ Сиротенко виступив в українській пресі приблизно з такими ж «одвертими» інформаціями про стан збройних українських сил, то мусив негайно податися на демісію. Греків не тільки не був покараний за свій необережний виступ на Трудовому Конгресі, але незабаром був покликаний спочатку на становище Наказного Отамана військ Української Народної Республіки, а потім — Начального Вождя Галицької армії»[45].

А чи не помилявся І.Мазепа? Невже було б краще, якщо б генерал Греків промовчав? У чому ж тоді справа, через що саме українські діячі образилися на генерала? Річ у тім, що доповідь Грекова яскраво доводила нездатність Директорії загалом та Головного Отамана Симона Петлюри зокрема займатися будь-якими державотворчими справами, і передусім — військовими.

Проте, треба визнати, що на адресу Грекова іноді лунали й слушні закиди. Наприклад, багато хто засуджував генерала, що він надто переймається могутністю Антанти та тішить себе надією на її допомогу. Як відомо, війська союзників були викинуті у Чорне море вже у березні 1919 р. червоними партизанськими загонами Григор'єва. Не поділяли думки Грекова щодо Антанти й деякі авторитетні військовики, зокрема, помічник начальника штабу армії підполковник Василь Тютюнник. Ад'ютант Тютюнника, майбутній видатний український поет Євген Маланюк згадував: «Коли ген. Греків вів в Одесі «переговори з Антантою», Тютюнник по апарату Юза з Жмеринки продиктував йому: «Будьте певні, що за 1–2 тижні банди Григор'єва скинуть антантський десант у море». В оригіналі було менш дипломатично, бо Тютюнник щодо тодішніх і в тих обставинах, і з тією «Антантою» переговорів — був великим скептиком.

За тиждень ген. Греков по телеграфу (але вже не з Одеси) відповів: «а ведь Ви, панє атаманє, билі прави» [46].

Зрозуміло, що після виступу на Трудовому конгресі до відставки генерала залишалися лічені дні. Як він і пророкував, вже у ніч з 5 на 6 лютого 1919 р. радянські війська вибили українські підрозділи з Києва. Серед Директорії та членів Трудового конгресу почалася паніка. Тепер, завдяки своєму пророцтву Греків знову на деякий час повернув собі авторитет у політичних колах.

12 лютого 1919 р. Грекова було звільнено з посади військового міністра та призначено Наказним Отаманом (тобто — командуючим армією УНР) на місце генерала Осецького. Суттєва різниця між воєнміном на командармом полягала в тому, що перший відав кадровими, мобілізаційними, господарчими та іншими подібними справами, другий — бойовим керівництвом війська. Однак, ідучи на поступки політикам, генерал Греків змушений був залишити на посаді начальника штабу армії «полковника» Андрія Мельника — прапорщика воєнного часу австрійської армії, хоч на цьому місці варто було мати військовика, який би дорівнював за досвідом та освітою Олександру Петровичу.

Греків рішуче взявся за справу. Він зупинив відступ українських військ, укріпив Житомир та Бердичів, де зосередив головні сили армії УНР. Після залишення Києва військовий апарат виявився цілком розваленим. Олександру Петровичу довелося наново набирати працівників штабу та управлінь, канцелярію. 21 лютого 1919 р. з'явився наказ генерала ч. 2, який треба вважати актом щодо народження УГА. Виходячи з досвіду Першої світової війни, генерал започаткував нові принципи організаційної побудови війська. До цього українська армія користувалася змішаним німецько- російським принципом побудови. Вона складалася з корпусів, корпуси — з дивізій, дивізії — з двох бригад, бригади — з двох полків, полки — з 3–4 куренів. Таким чином, війська були переобтяжені різними зайвими штабами. Греків наказав скасувати дивізії та полки. Армія мала складатися з кошів (корпусів), коші — з 4–5 загонів (бригад), загони — з 5-ти піших, гарматного, кінного куренів та інженерної сотні [47].

Перевага подібної організації була очевидною перед російською, німецькою або радянською. Адже скорочення до мінімуму кількості штабів вело до покращена дій військової частини. Фактично, генерал Греків запропонував англійську модель побудови армії, яка використовувалася ще з XVIII ст. Однак, реорганізувати за планом Грекова армію УНР так і не вдалося через його відставку, що сталася незабаром. Проте план генерала сповна використала УГА, довівши згодом на багатьох прикладах, що запропонована Грековим схема організації є цілком виграшною.

На посаді командуючого генерал Греків затримався теж недовго. У війську та суспільстві почались розмови про те, що він мусить стати на чолі української держави. Прилучилися до цієї справи і більшовики, які у своїх листівках та друкованих виданнях зазначали, що фактично створюється диктатура з Симоном Петлюрою та Олександром Грековим на чолі [48]. Звичайно, це непокоїло Петлюру, який одразу вжив заходів щодо звільнення генерала з лав української армії. Спонукав Петлюру піти на цей крок і той факт, що генерала Грекова підтримувала партія самостійників, яка поставила себе в опозицію до соціалістів, що обіймали ключові посади в уряді УНР.

Були й інші причини. І.Мазепа писав з цього приводу: «Греків увесь час відривався від своїх безпосередніх обов'язків для переговорів з французьким командуванням в Одесі. Тепер, коли уряд Остапенка поставив ставку на порозуміння з Антантою, Греків разом з міністром закордонних справ Мацієвичем майже не покидали Одеси. Тому фактично воєнними справами продовжував керувати Петлюра, хоч Греків також давав свої розпорядження на фронт. Наслідком цього на фронті запанувало ще більше безладдя. Раз-у-раз траплялося, що Греків і Петлюра своїми протилежними наказами вступали в гострий конфлікт між собою. Саме в цю добу між Петлюрою та Грековим встановилися дуже неприязні відносини, які ніколи вже потім не покращали»[49].

Наказом ч. 39 від 21 березня 1919 р. замість Грекова виконуючим обов'язки Наказного Отамана було призначено його начальника штабу, майбутнього відомого керівника ОУН А.Мельника[50]. Так Греків опинився поза справами, а тому за кілька днів виїхав до Західно-Української Народної Республіки та тимчасово оселився у Станіславі.