"Бермуды" - читать интересную книгу автора (Шевченко Юрон)

Геник

- Хорошо, ну а вы как сюда попали, - спросил Свенсен крепыша Геника.

Геник, чуть задумавшись, включился в беседу.

- Якби не Бермуди, я вже давно, мабуть, строк мотав би.

- Это почему? - удивился Свенсен.

- Я ж родом з СССР. Все началось у старших классах. Була така в нас Всесоюзна ігра в войну, «Зарніца» називалась, так ми всім школьним кодлом готовились к войне. Военрук нас зашугав превентивним американським термоядерним ударом. У нас же під городом стратегический аеродром. Так він так и сказав: «Пацани, ми под раздачу попадаем первими, Москва и ми». Но самоє большоє впечатленіє осталось від його рассказа про ядерну зиму. Думаю: «Ні хєра сєбє ситуація». Побалакав з батьком, розказав йому все, потом кажу: «Па, давай оборудуєм подвал - ми якраз получили участок на Бермудах». Він мені каже: «Я в принципі не протів». Так ми ціле літо проколупались, но здєлалі на совість. Вгризлися в землю на восім метров, кругом желєзобетон. Стени нержавейкою обшили. Купили запас мінералки на нєсколько лєт. И только послє етого всі оці емікси і першингі стали мені до сраки. Но тут новая проблема. Перейшов я в девятий клас. Глянув на мене батько и каже: «Одного я боюсь, Генка, щоб ти не сів». Я спрашую: «Чого це, па, ти таке кажешь, типун тобі на язик?» А він об’ясняє: «А тому, Генка, шо ти пішов у нашу породу, у нас всі були здорові, як бугаї». Оце він сказав - в той же день пішов я провожать дєвочку на Сорочинці. А тут якраз почались разборкі между Сорочинцями и Квашенцями. На мосту встречают нас два дибілкуватих пацана. Одному двадцать пять, другому двадцать три, я їх в ліцо, конечно, знал. Вони мені кажуть: «Мєряєш спічечним коробком мост і ідеш провожать дальше, отказуешся - получаєш в диню і топаєш додому. А ми самі твою подружку проведем. Вибирай». И главноє, вони ж не оставляют мені выбора. Я кажу: «Ребята, може сьодня не надо, завтра пожалуста, виставляйте хоч полгорода. Я выставлю четирє человека. Пока я предлагав нормаль-ние условія, младший дав мені пощечину. Я механіческі його переєбав, а він якийсь легкий був чи хер його знає. Короче, пацан перелітає через перила, превращаєтся в бетмана и планірує в рєчку. А у мене очко ходуном ходе - убив чи не убив. Тут другий каже, ах ти ж, гад, і на мене. Пришлось йобнуть і його. Я із послєдніх сил старався, шо б не сильно. Він перескочив проєзжу часть моста, обняв перило і затих. Думаю, от люди пошли. Вам у шахматний кружок ходить, а воно биться лізе. На другий день заходить в класс директор з якимсь мужиком і до мене: «Оце, Геночка, батько тих мальчиков, шо ти вчора поклав в травматологію по скорой. А я думаю: «слава Богу, живи шахматісти!». А сам мовчу. А той мужик каже: «Я нічего. Только хотєл посмотреть на девятиклассника, який двум десантнікам морди понабівал». Оце з того времені я став бздіть зони. Воно ж як тільки комусь замєчаніє зробиш, тут же получаєтся якесь члєно- вредітєльство. Я даже батька колись поспитав: «Па, шо робить?» Він мені посовєтував: «Генка, старайся ізбєгать прямого контакта». І ізбєгал. Ізбєгал, потом одному авторитету разбив хавальнік об дом. Він подлєчився, потом собрал человек сорок со всього кутка, нашли вони мене одного і ганяли цілий вечер, єлє я в хату вскочив. Кажу батьку - так и так, па». А вони осмєлєлі, почали камні кидать, матюкаються під вікнами. Виходить батько і питає, шо за шум, синкі. А той авторитет каже: «Пришли ми, старий, за твоїм синочком, хана ему. Лучше по-хорошему отдай нам його, а то щас хату перекінем». Батько так спокойно каже: «Счас, секундочку». А в нас у сінях усігда топор стояв на всякий случай. Батько його взяв, виходить і до авторитета. Як махнув, той єлє успєл голову убрать. Сокира свиснула в сантіметрє от шнобеля. Так ті пацани, все це побачили, ногі в рукі, і як дернули. На всю жизнь забули, гдє я живу. А той главний виєхал в неізвєстном направленіі і сказав своїм дружкам: «У нас не город, а хер зна шо. Лучше я в другом месте авторитетом буду». Всіх тих пацанов я запомнив. И ми з Бліном їх понаходили і понаучували правдє жизні. Остався послєдній. Ловив я його місяця чотире. Він, падлюка, як Фігаро. Ми с Бліном в кіно, він в ресторан, ми в ресторан - він на танці. Блін каже мені - ми як малолєтки сіпаємся. Пошли до нього додому. І там дожидемся. Узнав я по своїм каналам адрес. Прийшли, поднялися на четвертий етаж. Блін питає, - тут будем ждать чи зайдьом. Я разнєрвнічался - столько времені поклали на якогось козла. Ударив кулаком по замку, а ті двері - одно название, двп сплошноє, вискочили вмєстє з одвірком. Заходимо в комнату - там його родітєлі дивляться телевізор і чай пьют, батько мене як побачив - упав в обморок. Не вспів бублик прожувать, він так і стирчав у нього з рота. Мнє його так жалко сразу стало. Мать поблєднєла, трясеться от страха и спрашивает: «Вам кого, молодые люди»? А я питаю: «Галя дома?». А вона: «Тут такая не проживает». Тогда я єй говорю: «Извините, ошибся адресом» і ушов. Це був первий і послєдній раз, когда пацан нє отвєтіл за базар. На мене ще Блін долго обіжався.

Ілі єщьо історія. Сидєлі ми как-то с пацанами в крематорії…

Свенсен очень удивился: «Где?» - переспросил он испуганно.

- Ты ж людей не пугай, - предупредил Вовчик и объяснил Свенсену. - Тоскливая архитектура плюс труба кочегарки сделали ресторан «Дружба» похожим на ритуальный комплекс. В городе все так и говорили - пошли посидим в крематории.

- Так от - продолжил Геник. Сидим, нікого не трогаєм. Балакаєм за смисл жизни, за космос. А за соседнім столиком гуляв якийсь молодняк. Олія рассказивав про чорні дири, про паралельні міри, а малолєткі понажирались, шо-то варнякали, потом як заспівають! Олія про созвездіє Псов, а малолєтки - «Підпалили сосну їз гори до низу». Я іще на них так подивився, но нічего не сказав. Вспомніл, шо батько казав. А Блін був уже врєзаний, набрав мєлочі і кинув в малолєток, шоб заглохли. Оні замолчали. Поднімается Гарагуля - той, шо самий первий в городе стал косичку носить - тоже рама здорова, і шпурнув у нас фужер. Фужер попав в колону і розсипався на атоми. Но це наглость, конечно, була. Ми мовчки поднімаємся і виходим із зала к раздєвалкє. Малолєткі тоже поднялись і пошли за нами. Встали друг протів друга, якийсь хрен, кажуть, із Луцька до бабушкі приїхав отдохнуть, питає: «Хто кінув мелочь?» Він так строго спитав, шо ми не смоглі удєржаться і рассмеялісь. Блін витер сльози і каже: «Ну я, дальше шо?». Той хлопець підходе до Бліна. Удар у Бліна дуже хороший, хльосткий, молнієносний, хотя, конечно, не такий, як у мене, но це деталі. Так от, той з Луцька, долетів до мужского туалєта уже без сознанія. А сунувся аж до женського. Но Блін же не бачив - з боку стоит Гарагуля. Дивлюсь, полетів кулак. Дивлюсь - уже до правої скули долітає, я ще подумав - как нехорошо, ну и молодежь пошла. Оці косички до добра не доведуть. Короче, як бахнув я Гарагулю. Він вскочив в раздєвалку, собрав з вешалок всі пальта, куртки і потух в уголочку. Я дивлюсь - наши понесли малолеток на носаках к виходу - Комлик, Ноща, Смуглий, Олія, Пельмень. Да там одного Смуглого хватило бы на всіх. Я опять чуть не посивів - дивлюсь на Гарагулю, а він мертвий. А в мене перед глазамі колюча проволка, овчарки, бараки. Думаю - от ідіот, ну казав же батько. Колы дивлюсь, наче ворухнувся: «Слава Богу, - думаю, - крепкий парень». Так от взяв я Бліна на плечі і пошов в город, от гріха подальше. А то падло дубасило мене по спини і валувало: «Вертайся в Дружбу, я биться хочу». Єлє упросив його.

На другий день зашли с Бліном в пивнуху біля Центрального гастронома. Взяли пару кружечок, сіли за столік, опять нікого не трогаєм. Коли чую, чиясь рука легла мені на плечо. Мєдлєнно поворачуюсь - Гарагуля стоить, фонарь на пол-ліца, и каже: «Поговорить надо». А мені мислі плигають по голові: «Шо дєлать? Вони ж ніхто не знають, як я за людей переживаю, у меня же послє каждого удара почті прединфарктное состояніе. Тихо ему так кажу - сідай. Він сів, достав бутилку водкі, і поставіл на стол. Глянув я на Бліна, він мені каже: «Начало разговора мнє нравітся». Почали ми балакать, потом я пошов, купив ще бутылочку, потом Блін сходив, потом пошли брататься дальше, короче, так подружились, что не помню, как домой попал. Хороший пацан Гарагуля, правильний. На другий день проснувся, шо змог вспомнив і дав собі ще одну предпослєднюю клятву, не бити людей ніколи. Прошов тиждень, думаю, от класно, нікому не начистив рило, аж душа співає, поделілся радостью с Бліном, він не повірив, не может бить, чтоби неділя. Я кажу, в том то і дєло, шо тиждень. Блін каже - от время летіт. Ето нужно отмєтіть, я ему кажу, я в принципі не протів, токо в крематорій не пойду, там вічно якесь бидло пиздюліну випросить. Блін каже, полностью с тобой согласен, пошлі в «Удай» і тихо посидим. Пришли, заказали столік, сідім, снова нікого не трогаєм. Блін роказує, як він розводився, я його успокаював, як мог, бачу, переживаєт пацан. Кажу, - всє баби сукі. У мене уже два развода було. Нічого страшного, прорвемся, коли підходить Ольгаофіціантка і каже: «Ребята, мест нет, я к вам за столик еще одного подсажу». Блін каже - давай. Я на нього виразітельно подивися и кажу: «Ты помнішь, шо ми сьогодні нікого не трогаєм». «А как же, конечно помню». Піводить та манделя Юніка. Воно маленьке, худеньке, як курча. Но правда, такий вьорткий, жилістий, думаю, єслі буде видєлуваться, я його взглядом задавлю, гада. Зробив він заказ, випив пару рюмок, дивлюсь, цапануло чувака. Почав у наш разговор встрявать. Каже: «Шо ви тут гундосите? Когда наши прийдут, то вы все черный хлеб будете жрать, а я белый». Ми с Бліном переглянулись, і я ему так строго кажу: «Юнік, ми сейчас вийдем, перекурим, а ти рассчитайся і чеши отсюда. От греха подальше. А Блін добавив: «Ти трохи опоздав з вашими асірійцами. Саргон-второй с войском уже три тисячі лєт в могилє». Вишлі ми в холл, продолжаєм разговор, коли ця бидлина підходить і опять - когда наши придут, вы будете черный хлеб жрать… Блін переспросив: «Не пойняв, ти який будеш?» Юнік объясняєт: «Я буду їсти бє…». Всьо проізошло мгновенно. Я даже не бачив момент удара, бо одвернувся, у мене якраз в носі шо-то засвербіло, токо чую грохот. Юнік вскочив на подоконнік, надел на голову оконну раму і вишел со второго этажа, а внизу менти дєжурили, короче, всіх нас замєлі. Сидим в ментовке. Микола Тіщенко - лейтенант составляє протокол. Я первый раз в жизні проходил свідєтєлєм, так непривично. Блін расстроєнний, мало того, что с женой розвівся, так ще й на ровном мєстє прийдеться платить за стєкло. Я, конечно, понимаю, шо у нєго на душе. А тут еще то падло Юнік плямкає: «Товарищ лейтенант, прошу, запишите в протокол, что они - пидарасты, это весь город знает». Я так спокойно кажу: «Ну за це отвечать прийдеться. Коля, можно я Юніка виведу в коридор і трохи придавлю, шоб цинкував за базаром?» Коли Тіща як развоняєтся: «Ви можете полчаса мовчки посидіть, я і так с ошибками пишу, начальство уже задовбало замєчаніями. Когда отсюда вийдете, будете давить друг друга, скіки захочете». Це був предпослєдній случай. А последній раз я пересрал, конєчно, основательно. Було це зовсім недавно. Наша чулочна фабрика, де я робив мастером-наладчиком, була перекуплена якоюсь анонімною твариною. Яка зробила заявлєніє, шо в цехах воно хоче зробить боулінг-клуб, сауну і стріп-бар. Ми тоді ще були наївними акціанерами. Подали іски в суди і встали на защиту любимой чулки, но коллектив трохи лоханувся. Забувши, шо ми не гражданє Люксембурга і даже не Сієтла. Всі суди повиносили решенія в пользу анонімной тварюки, мотівіруя решенія тим, шо єслі ми хотім в Європу, то городу позарєз нужен стріп-бар. Он без нього задохнется. Ми, як діти, повиставляли круглосуточні пікети із баб. І не пускали на предпріятіє посторонніх. Закончилось це все тим, шо в одно прекрасноє утро фабрику взяло штурмом якесь спецподраздєлєніє в чорних костюмах і байкерських касках. Вони пораскідали баб і блокіровалі всі входи і виходи. Я, конечно, понял, что нам пора сливать воду. Но тут вспомнив: у шкафчіку остались мої плоскогубці, маде ін Герману. Первая моя реакція булла - мать їх так! Но прошло пару часов, как начала меня давить жаба. Думаю - ни хєра собі, три года назад я оддав за них тридцать шесть гривень шестьдесят восемь копєєк. Це, думаю, зараз такі самі потянуть гривень на пятьдесят. І, главноє, єслі би знать, шо вони попадуть нормальному чєловеку, то нічего, а то ж точно якомусь падлу достануться. Я єлє заснув. Перед глазами плоскогубці блимали поліровкой. Це був не сон, а сплошноє мучєніє. Утром я встав, поснідав и пошов гулять собачку, а сам кумекаю. Як я дальше без інструменту жить буду. І тут я подумав, фабрику ці сукі вже забрали, но плоскогубці я їм хрен отдам, короче, пошов я на работу, перестрибнув забор біля кочегаркі, іду до себе в цех. Коли стоїть один і питає так удівльонно: «Ты как тут оказался? Хто пропустил?» Сначала, конечно, було трохи бздошно, чувак здоровий, кобура со «Стечкіним», балон «Черемухи», дубина и радіостанція рипить на поясі. Я йому так по-дружескі кажу: «Понимаєшь, остався там мой інструмент. Одна нога тут, другая здєсь - ти мене не бачив, я тебе не знаю». А той пацан начинає виделуваться, каже дергай отсюда мужик, пока башку тебе не отбил. Все цеха опломбированы. Поняв? Мне так обидно стало. Я йому кажу: «Синок, я по возрасту тобі в отци гожусь, так шо ти батька оцэ будеш пиздить?» А сам так по сторонам аккуратно подивився. Він каже - як буде приказ, і батьку наваляю. Я його питаю: «Хто тебе, такого умного, сюда послав?» Он отвечаєт: «Считаю до трех, считать буду быстро, если не успеешь исчезнуть, не обижайся». І начинає - раз, два. Оцэ вин як сказав два, кров так и хлинула мені в голову. Думаю, от несправедливість какая! Тут він каже - три. І я со всєй дурі, як приложився, він у польоті ефектно перевернувся, і тут його зустріла купа металолома. Хлопець розкинув руки, лежал неподвіжно, давая понять, ето все моє. Я тихонько єму сказав: «Залізяки можешь забирать, а плоскогубці хрена». І я оце после этого случая решил - ні, треба перебираться на Бермуди. Скоко по лезвію ходить можна, хватіт іграть з судьбой!

Дверь в очередной раз открылась, из темного проема вы-глянул Вовчик, пригласил за стол. Юхансен что-то спросил. Свенсен обратился к Вовчику. «Друг спрашивает, можно ли ему еще раз посмотреть, как работает звонок?» Вовчик пропустил компанию, нажал кнопку, постоял минуту, наслаждаясь ревом своего самолета, и тоже вошел.

Снова налили, выпили и тихо стали точить молочных поросят, запеченных целиком в гречневой муке. Шведы очень хвалили местный продукт хрен.

- Всё хотел спросить, - разгрызая хрящик, обратился Свенсен к Опанасу. - На тринадцатой линии «Ситроен» стоит, там я ежедневно вижу человека, заваленного бумагами, он постоянно что-то пишет.

- Это Евгений Васильевич Тихомиров, - вместо Опанаса ответил Арнольд. - У него переписка с графом Репниным из Парижа. Он пишет письма украинским скоропысом, исключительно гусиными перьями.

- С кем переписка? - одновременно спросили уставшие удивляться Свенсен, Петерсен и Юхансен. - Почему он пишет в машине? Ему негде жить? У него нет ноутбука?

Арнольд жестом остановил иностранцев, капелька жира скользнула под ремешок часов:

- Я расскажу - это интересно, доставай диктофон, - обратился он к Свенсену.