"Зерно правди" - читать интересную книгу автора (Сапковский Анджей)

IV

Близько полудня, коли він напував Рибку коло джерела, кобила раптом заіржала, позадкувала, вищиряючи жовті зуби й закусуючи вудила. Геральт заспокоїв її Знаком і в ту ж мить спостеріг правильне коло, утворене червоними шапочками грибів, що виткнулися з-під моху.

— Та ти стаєш справжньою істеричкою, Рибко, — сказав він. — Це ж звичайнісіньке “чортяче коло”. Навіщо ці сцени?

Кобила, повертаючи до нього морду, пирхнула. Відьмак замислено нахмурився, потер чоло рукою. Потім скочив у сідло, повернув коня й швидко вирушив назад, по своїх слідах.

- “Любить мене звірина”, - пробурмотів він. — Вибач мене, конику, схоже на те, що ти маєш більше розуму, ніж я.

Кобила щулила вуха, форкала, била копитами землю, ніяк не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком. Скочив із сідла, перекинув повід через голову коня. За плечима в нього, замість звичного сталевого меча в обіпнутих зміїною шкірою піхвах, висів тепер прегарний довгий меч із хрестатим блискучим ефесом, тонким, добре припасованим руків’ям і головкою з білого металу.

Цього разу вже не було потреби відчиняти браму — вона стояла отвором, як він залишив її, коли виїздив учора.

Раптом почувся спів. Він не розумів слів, не міг навіть визначити, якої вони мови. Зрештою в цьому не було й потреби — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, глузд цього співу: тихий і проникливий, він розливався по жилах начебто хвилями нудотної погрози, що знесилювала тіло й душу.

Спів нагло урвався, і тоді він побачив її.

Дівчина сиділа, притулившись до спини дельфіна посеред висохлого фонтана, обнімаючи моховитий камінь рученятами, такими білими, що здавались аж прозорими. З-під гриви буйного, сплутаного волосся, чорного, як ніч, блищали, пильно вдивляючись у нього, величезні, кольору антрациту очі.

Відьмак наближався поволі, ступаючи м’яким, еластичним кроком по півколу від муру, повз кущ синіх троянд. Дівчина пильнувала його рухів, усе так само тулячись до дельфінячої спини, злегка повертаючи маленьке бліде личко з виразом невимовного суму на ньому, але повне якоїсь чарівної, таємної погрози. Знову він зачув спів, хоча маленькі бліді вуста її й не зворухнулися, щільно стиснуті, і не зрозуміло було — вона то співає чи ні.

Відьмак зупинився за десять кроків від фонтана. Меч, якого він поволі вийняв із чорних емальованих піхов, заблищав, засяяв над його головою.

— Це срібло, — сказав він. — Цей клинок із чистого срібла!

Бліде личко навіть не здригнулося, великі антрацитові очі все так само пильно вдивлялися у відьмака.

— Атож, — провадив спокійно відьмак, — ти так схожа на русалку, що кожний міг би помилитися. Тим більше, що ти й справді рідкісна пташка. Але коні ніколи не помиляються, розпізнають таких, як ти, інстинктивно й без помилково. От так, чорноволоса! Хто ти? Гадаю, альп або мула. Звичайний вампір ніколи б не показався на сонці.

Куточки губок здригнулися й злегка підвелися.

— Привабив тебе Нівеллен у своєму нинішньому образі, чи не так? Сни, про які він мені розповідав, навіювала ти. Здогадуюсь, що то були за сни, і співчуваю йому.

Дівчина на дельфіні навіть не поворухнулася.

— Птахів ти любиш, — провадив відьмак, — аале це не перешкоджає тобі вбивати людей, чоловіків, жінок та дітей, перегризаючи їм шию! Що? Ти і Нівеллен, потвора і вампіриця — хазяїни лісового замку. Гарненька б із вас вийшла парочка! Невдовзі запанували б над усією околицею! Ти, яка вічно жадаєш крові, і він, твій охоронець, сліпе знаряддя, убивця на замовлення. Але спочатку мусив він стати справжньою потворою, а не людиною в потворному образі.

Великі чорні очі дівчини трохи примружились.

— Ну то й що, чорноволоса? Співала-співала, кров пила, а все ж до кінця тобі його підкорити не вдалося, навіть коли дійшлося до останнього засобу? Чи не так?

Чорноволоса голівка дівчини ледь помітно кивнула, а куточки маленьких, блідих вуст її піднеслися ще вище.

— Зараз, певно, вважаєш себе за повновладну господиню цього замку?

Знову кивок на знак згоди, цього разу виразніший.

— Хто ти, мула?

Повільний, заперечливий рух чорноволосої голівки. Раптове сичання могло виходити тільки з блідих губок дівчини, які моторошно посміхалися, хоч відьмак і не бачив, щоб вони ворухнулися.

— Альп?

Знову заперечення.

Відьмак відступив крок назад, міцніше стискаючи обома руками руків’я меча.

— Виходить, ти…

Куточки губок дівчини почали здійматися все вище й вище, вуста розкрилися…

— Брюкса! — крикнув відьмак, навально рушаючи до фонтана.

З-під блідих губок її блиснули на відьмака гострі ікла брюкси. Вампіриця схопилася, вигнула спину, як леопард, і заверещала.

Звукова хвиля вдарила відьмака, як таран, забиваючи дух, здавивши ребра, пронизуючи вуха й мозок гострим болем. Відкинутий назад, Геральт іще встиг схрестити кисті обох рук у Знак Геліотропа, що неабияк послабило силу удару плечима об мур.

У кам’янім колі засміченого, висохлого фонтана, на спині дельфіна, де тільки-но сиділа тендітна дівчина у просторій білій сукні, громадилася чорна туша велетенського нетопира, що вилискувала синім кольором, роззявивши вузьку довгу пащу, повну білих, гострих як голка ікол. Нетопир розправив широкі крила, безгучно замахав ними і ринув на відьмака, як стріла з арбалета. Геральт, ще не зовсім отямившись після страшного удару і відчуваючи в роті кислуватий, залізистий присмак крові, встиг-таки вигукнути закляття і викинути вперед праву руку з пальцями, розчепіреними у Знакові Квена. Нетопир засичав, зареготав, рвучко розвернувся, злетів догори й відразу ж каменем ринув зверху на відьмака, цілячи просто в голову. Геральт відскочив убік і рубонув навідліг мечем. Не влучив. Нетопир плавко розвернувся на однім крилі, зробив коло й знову напав, широко роззявляючи на лету зубасту пащу. Геральт чекав, упевнено тримаючи обіруч руків’я меча, націленого вістрям на розлютовану бестію. В останню мить він скочив, але вже не вбік, а вперед, і клинок зі свистом розтяв повітря. Знов не дістав! Це було для нього так несподівано, що на частку секунди він не встиг відхилитися. Відчув, як гострий нетопирів пазур розриває йому щоку, а над головою прошелестіло, ляснувши його по потилиці, вологе оксамитове крило. Геральт швидко повернувся, переніс усю вагу тіла на праву ногу, різко рубонув угору й назад і знову схибив — не поцілив неймовірно спритну тварюку.

Нетопир замахав крилами, знявся вгору і шугнув до фонтана. Тої хвилі, коли криві пазурі його заскреготіли по камінному цямринні, страхітна, слинява паща бестії розтанула, а проте бліді губенята, що з’явилися непомітно, не могли вже приховати гострих смертодайних ікол.

Брюкса пронизливо завила, модулюючи голос у якійсь моторошній, аж серце хололо, мелодії, витріщаючи на відьмака величезні, переповнені зненавистю очі, й знову заверещала.

Цей раз удар хвилі був такий потужний, що пробив Знак. В очах Геральтові замиготіли чорні й червоні плями, у скронях і тімені застукотіло. Крізь біль, що пронизував вуха, почув він раптом чиїсь голоси, плач, стогони й квиління, звуки флейти і гобою, виття вітру. Шкіра на обличчі похолола, змертвіла. Відьмак упав на одне коліно, затрусив головою.

Чорний нетопир, роззявивши на лету зубасті щелепи, знову безгучно мчав на нього. Геральт, хоч і приголомшений виском, відреагував інстинктивно — враз зірвався на рівні ноги, блискавично пристосовуючи темп своїх рухів до швидкості польоту бестії, ступив три кроки вперед, спритно ухилився і влучно вдарив з півоберту, тримаючи меча обіруч. Вістря зустріло порожнечу. Власне, майже порожнечу. Він почув відчайдушний вереск, але цього разу був то вереск болю, спричиненого доторком срібла.

Брюкса, виючи, знову перевтілилася, сидячи на спині в дельфіна. На білій сукні, трохи вище лівої груді з’явилася невеличка червона пляма. Відьмак заскреготів зубами — удар меча, замість розвалити почвару навпіл, лишень злегка її подряпав.

— Репетуй, вампірице, репетуй, — буркнув він, утираючи кров зі щоки, — викричись, ослабни. А тоді я зітну твою гарненьку голівку.

— ТИ ОСЛАБНЕШ ПЕРШИЙ, ЧАРІВНИКУ. УБ’Ю.

Губи у брюкси не ворушились, але відьмак виразно чув слова, які з глухим дзвоном, як із-під води, лунали, резонуючи, у нього в голові.

— Побачимо, — процідив відьмак крізь зуби. Похилившись, він уже йшов до фонтана.

— УБ’Ю. УБ’Ю. УБ’Ю.

— Побачимо.

— Веерено!

Із дверей палацу, відштовхнувшись від одвірка, на подвір’я вискочив, нагнувши кошлату голову, Нівеллен і, хитаючись, якось непевно вимахуючи лапами, рушив до фонтана. Комір жупана та груди були заплямовані кров’ю.

— Веерено! — знову ревнув він.

Брюкса різко повернула до нього голову. Геральт, замахнувшись мечем для вирішального удару, порвався до неї, але реакція вампіриці була значно швидша. Знову гострий, пронизливий виск, і чергова звукова хвиля збила відьмака з ніг. Він упав навзнак і, напівприголомшений, поповз по гравію доріжки. Бюкса вигнулася, напружилась, оскалені ікла її заблищали, як розбійницькі кинджали місячної ночі. Нівеллен, якось по-ведмежому розставив лапи, спробував її ухопити, але вона верескнула йому прямо в морду, і він відлетів на декілька сажнів, ударившися спиною об дерев’яне риштування біля муру, яке з гуркотом упало на нього, закидавши його гнилими дошками й колодами.

Геральт уже був на ногах і біг півколом уздовж стіни по подвір’ю, відвертаючи увагу брюкси від Нівеллена. Вампіриця, маючи білою сукнею, летіла прямо на нього, легко, як метелик, ледве дотикаючись ногами землі. Вже не верещала, не намагалася перевтілюватися. Відьмак знав, що вона вже втомилася, але знав і те, що навіть дуже стомлена, вона дуже небезпечна. За спиною в Геральта Нівеллен з ревом вилазив з-під купи колод.

Відьмак відскочив ліворуч, водночас швидко махнувши мечем, щоб збити з пантелику бестію. Брюкса наближалася. Чорно-біла, розпатлана, страшна… Недооцінив він її. Вона знову вереснула на льоту, і Геральт, не встигнувши зложити Знак, полетів назад, зі страшною силою ввігнався в мур. Гострий біль у хребті пронизав усе тіло аж до пучок, спаралізував руки й ноги. Він упав навколішки. Брюкса, моторошно завиваючи, вигинаючи хребет, підготувалася до останнього рішучого нападу.

— Веерено! — проревів позаду Нівеллен.

Вампіриця озирнулася, і тоді він з розмаху вбив їй між грудей обламаний, гострий кінець триметрової жердини…

Вона крикнула. Зітхнула тільки. Відьмак, почувши це зітхання, затремтів.

Так вони й стояли — Нівеллен, широко розставивши ноги й тримаючи жердину обома руками, і брюкса, як білий метелик на шпильці, що висіла на другім кінці жердини, також обіймаючи грубе дерево тендітними долоньками.

Вампіриця знову надсадно зітхнула і раптом сильно потягла жердину на себе… Геральт побачив, як у неї на спині, на білій сукні, розквітає червона пляма і з неї, разом із сильним струменем крові, вилазить, якось огидно і неприродно, обламаний, гострий кінець жердини…

Нівеллен відчайдушно закричав, ступив крок назад, потім другий, почав швидко задкувати, не відпускаючи жердини й волочачи за собою пронизану брюксу. Ще крок, і він уперся плечима в стіну палацу. Кінець жердини, затиснутої під пахвою, заскреготів по камінню.

Брюкса поволі простягла маленькі білі рученята, якось майже ніжно перехопила жердину й знову потягла її на себе. Вже майже метр потворно гидкого, скривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі її були широко розплющені, голова відхилена назад, дихання стало частим, ритмічним і переходило у хрипіння. Геральт підвівся, але заворожений цим видовиськом, не міг рушити з місця. Раптом він знову почув слова, які глухо, наче під склепінням вогкого, холодного підвалу, прогриміли у нього в голові:

— МІЙ. АБО НІЧИЙ. КОХАЮ ТЕБЕ, КОХАЮ.

Геральт скочив. Скочив, як раптово звільнена, туга пружина. Кожен крок, кожен рух, який слід було зараз зробити, були завчені, ніби розчинені у нього в крові, невідворотні й смертельно небезпечні для супротивника. Три швидких кроки вперед. Третій, як і сотні таких кроків раніш, закінчився твердим, пружним упором лівої ноги. Поворот тулуба і різкий, замашний удар мечем…

Він побачив її очі… Нічого вже не змінити. Він почув голос… Нічого. Крикнув, аби заглушити слово, яке вона повторювала… Нічого вже не змінити. Ударив.

Ударив певно, як і сотні разів перед тим, серединою клинка й одразу ж, продовжуючи ритм руху, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, під кінець півоберта, вже зробивши свою роботу, блиснув на сонці, волочачи за собою віяло червоних краплинок. Чорна, як гайворон, коса замайоріла в повітрі й попливла, попливла, попливла…

Голова упала на жорству.

Потвор дедалі меншає?

А я? Хто я?

Хто кричить? Птахи?

Дівчина в кожушку і блакитній сукні?

Троянда з Назаїра?

Як тихо!

Як порожньо. Яка пустка.

В мені…

Нівеллен, згорнувшись калачиком, лежав під стіною палацу в кропиві, обхопивши голову руками, й судомно тіпався.

— Вставай, — сказав відьмак.

Молодий, гарний, міцної статури чоловік із блідуватою шкірою обличчя підвів голову, розглянувся довкола спантеличеним поглядом. Протер очі кулаками, подивився на руки. Обмацав обличчя. Стиха застогнав. Поклав до рота пальця і довго водив ним по яснах. Знову лапнув обличчя і знову застогнав, доторкнувшися до чотирьох напухлих подряпин на щоці. Захлипав, відтак засміявся.

— Геральте! Як? Як воно все це… Геральте?

— Вставай, Нівеллене. Вставай і ходімо. В мене у в’юках є ліки, які нам потрібні зараз обом.

Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на тендітні, білі, аж прозорі рученята, що стискали жердину, яка стирчала між маленькими груденятами, обліпленими вогкою, червоною тканиною. Нівеллен знову застогнав:

— Веерена…

— Не дивись. Ходім.

Вони пішли через двір повз кущ синіх троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен вільною рукою не переставав обмацувати своє обличчя.

— Не можу повірити, Геральте! Після стількох літ! Як це сталося?

— У кожній казці є зерно правди, — стиха відказав відьмак. — Любов і кров… І те, і те має велику силу. Вже довгі роки маги та вчені-чародії сушать собі голови над цією загадкою, але не дійшли ніякого висновку, окрім того, що…

— Що, Геральте?

— Любов повинна бути справжньою.