ІІ

Десь за селом, потойбіч пагорбів і ріки, що монотонно пливла і пливла серед невпинного руху різнокаліберної машинерії, котра снувала понад її берегами та оболонями; і заводських корпусів, що стовпилися на лівобіччі хаотичним нагромадженням цегляних коробок, — озвався далекий гудок локомотива.

Я перемкнув швидкість і помалу звернув у провулок. Надворі вже смеркало. Біля бетонної халабуди загальмував автобус. Сніг падав і падав, і я запустив двірники, а тоді відкинувся на сидінні, тоскно наслухаючи, як той звук невидимими концентричними колами поширюється над селом і потроху гасне в мокрій, сліпій хуртовині. Настрій у мене був кепський. Я не люблю залізниць. Не люблю поїздів, станцій, надто ж товарних, з їх залізними громохкими вагонами, де на камінь задубли купи щебеню або піску; й щоразу, як за річкою озивався тепловоз, переді мною поставало одне й теж видиво: рейки, що аж гудуть од морозу, темні силуети конвою і нічне небо, підсвічене спалахами газових факелів…

Кілька років тому на шосе Джелалабад—Кабул мене підібрала військова колона. Після двох місяців поневірянь я ледве тримавсь на ногах, а на додачу був ще й поранений, і прострелена рука то рубцювалася, а то знов починала боліти й наривать, — тож, коли за тиждень перед відправленням на аеродром мене раптом взяли під варту й навіть заклацнули наручники, здивування моє ні в кого не викликало сумнівів. Хоч, як по правді, я геть не здивувався. Чогось такого я сподівався і тепер, в траспортному літаку, котрий прямував у Союз, мав доста часу, аби помізкувати, яку ж інформацію мають спецслужби про моє перебування в муджагідів, а якщо мають — то якого періоду така інформація може стосуватися…

А боятися мені було чого… ще б пак! За п'ять літ полону я не прийняв мусульманства, однак воювати воював, і навіть зі зброєю в руках, а останнього року був інструктором з рукопашного бою. Втім, усе це виглядало не таким простим, і якби хтось захотів справді мене слухати, то, звісно, я міг би багато дечого розказать… хоча б про те, як у провінції Регистан, вціливши після катастрофи вертольота, потрапив у полон до белуджів, котрі вешталися тими краями у пошуках здобичі; як мені дали втямити, що банда знекровлена у боях із супротивними племенами і тепер належить або ділити з ними долю мандрівних грабіжників, або вмерти ганебною і безславною смертю; міг би я розказати, як упродовж трьох з половиною років ми бродили од Кандагара до іранського кордону, грабуючи і дравидів, і пуштунів, і хазарів, і персів; як знову обернулося в другий бік колесо фортуни і нас взяли в облогу, а тоді розгромили муджагіди з непримиренних; або про те, як мене визнали за шпигуна й передавали з рук у руки, міняючи то на бочку солярки, то на десяток магазинів до акаема; як, потрапивши у Пакистан і просидівши півроку в ямі, я згодився на співробітництво і, щоб виграти час, почав тренувати бойовиків… словом, уся ця афганська одіссея була складна й заплутана, як і всяке людське життя… ну, та в Союзі мене, звісно, ніхто й не думав слухать. Концтабір, куди я потрапив за кілька днів, створений був не для того. Скоріше всього, це був фільтраційний пункт, а запитання, які ставилися на допитах, звучали, на превеликий мій подив, і геть безглуздо…

Настрій у мене зіпсувався вкрай. Провулок вихнув праворуч, тоді побрався краєм глибочезного, стрімкого яру. Я різко вдарив на гальма і, вивернувши кермо, став під'їжджати до воріт.

Сніг падав і падав. На подвір'ї намело справжнісінькі кучугури. Увечері доведеться розчищать під'їзди до гаража, подумав я, вилазячи з машини. В сей же момент щось гаркнуло — й важенна кудлата туша плигнула мені просто на плечі. І, звісно, хто ж це міг бути як не Більбонський! Од самого рання він був голодний, і тепер втіха його не мала меж: собайло став танцювати, перекидатися через голову, а затим, не знаючи, як іще висловити свою радість, вхопив мене за ногу й поволікся вслід, з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу.

Стусаючи та попихаючи один другого, ми сяктак видряпалися на ґанок і стали. Звідси, з кручі, на котрій здіймалася наша кам'яниця, з висоти двометрового цоколя, облицьованого сірим базальтом, у коловерті хуртовини видно було широчезне висхле річисько з обваленими урвищами, озерця, розкидані по ньому то тут, то там, і ялиновий гай, що густою щетиною зеленів на кручах по той бік долини…

Оце такого зимового вечора я й повертався додому… Дивно, але в селі ніхто мені не зрадів. Людська пам'ять — химерна річ: мене давно вважали мертвим, ближчі родичі, здається, й на поминки втратилися, тож ця моя з'ява викликала справжнісінький переполох. Та й повертавсь я… чи то зеком, чи то переміщеною особою, чи, в кращому разі, невдахою, котрий примудрився потрапить у полон і бозна-що робив там цілих п'ять літ. Так що статус мій був непевний. Врешті, й сам я став чоловіком, котрого важко було впізнать, а ще важче зрозуміти — хоча б тому, що попервах балакав з гострим азіатським акцентом, котрий, здавалося б, аж на зубах нав'яз. Ну, а село… що село!.. У сошу повмерзали кім'яхи гною, дітлахів коло школи ганяли стройовим кроком і змушували репетувать «Не плачь, девчонка», хтось колов свиню… Люди жили, й коли за чаркою я доводив, що проти Бабрака повстав увесь мусульманський світ і воюють не тільки афганці, але й посланці з Тунісу, Марокко чи навіть негримусульмани зі Штатів; або в п'яному гурті якось почав розпатякувать, до яких способів удаються муджагіди, аби розв'язать язика полоненому, і яка це інтересна штука, а ще інтереснішою вона здається, коли тих способів починають добирати до тебе… отож як я про всі тії речі заводився, то мене слухали, і аж нараз робилося видно, що воно їм просто не вкладається в головах. Ці люди жили в якомусь пласкому, ілюзорному світі, де геть цілком відсутні будьякі запитання, зате аж кишіли відповіді — такі дурні й потворні, що на душі ставало прикро й хотілося криком кричати… Так що говорити я зарікся. Час треба було якось убить, і я, мов пес, волочився по довколишніх селах, пиячив то в одної рідні, то в іншої та спав з дівчатами, коли яку-небудь не те діло вдавалося розкрутить. Як жити далі, я не знав. Звісно, відповідь була й на це: іти на роботу — в колгосп, чи на цукроварню в сусіднє містечко, чи в ПТУ вчитись на муляра… але як ти вже побачив світу і почав тямити більше, ніж тобі заклали в довбешку; якщо пізнав людей, геть не таких, як сам і яких звик бачить у своєму житті, — а попри те навчився поважати і їх, і їхню релігію, і навіть їхню справу; якщо тіло твоє перетворилося у машину, запрограмовану на безперервний стрес, блискавичне реагування і надлюдськи точний розрахунок сили та відстані; то якщо потрапляєш у середовище, котрому цей досвід і ці риси глибоко байдужі, а то й ненависні…

Спересердя я аж сплюнув. І одвернувся, й почав мацать по кишенях, шукаючи ключі. Більбонський, загледівши те, підійшов ближче й напружено завмер, чекаючи слушного часу. Коли я клацнув ключем і став прочинять двері, псисько турнув мене вбік, мов комета, влетів у веранду, всенькою своєю вагою розчахнув двері у коридор — і, поїхавши лапами по підлозі, з маху вгатився пикою у стіну.

Дім аж наче задвигтів — од підмурка до самісіньких кроков.

— Бевзю ти, бевзю… — втомлено сказав я, заходячи в сіни. Собайло сидів і ошелешено кліпав своїми псячими очицями. — Що, жерти захтів? А який же дідько тобі не дає, га?!

Я добув з торби кавал сирої печінки й жбурнув угору. Сливе у той же мент Більбонський блискавично плигнув на два метри увиш і, клацнувши зубами, зловив їдло. Я кинув ще кілька куснів і покрутив головою. Люди добрі, ця звірюка ловила харч під будьяким кутом і з будьякої позиції! Звісно, щомісяця ці трюки влітали мені в добру копійку, але як подумати, то за чим тут було шкодувать? — що не кажи, а Більбонський — це була єдина істота, котра зустрічала мене з незмінною радістю і ентузіазмом…

Надворі вже залягли померки. Сніг падав і падав. Я ввімкнув кавоварку «Експрес» і зиркнув на годинника: зближалась п'ята. Власне, слід було б і квапитися: сьогодні біля кав'ярні у середмісті я мав зустрітися з Малевичем…

Хоч, як по совісті, їхати на цю зустріч я не хтів. Справа мені не подобалась. Ця справа будила в мені підозри. Останніми днями вона стала викликати якусь незрозумілу тривогу. Те, з чим звернувся до нас цей чолов'яга, не виходило за межі щоденної практики «Тартару»: тиждень тому якісь люди викрали — а ймовірніше, забили — його молодшого брата, котрий був газетярем. З усього нагромадження фактів я втямив одне: справа пов'язана з якимсь розслідуванням, котре той неборак здуру взявся провадити на власну руч. Авжеж, подумав я, запускаючи кавовий млинок, звичайна історія: дилетант починає розслідувать справи якоїсь із мафій — і його прибирають… І все ж тут було щось не так!.. Що не так — я не знав хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багацько всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, зносив багатоденні переходи в горах, поціляв у чоловіка ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше — я завжди встигав вистрілити першим. Це був якийсь феноменальний, сливе звірячий нюх. Небезпеку я відчував на відстані; я міг навіть визначити, наскільки вона гостра; були навіть моменти, коли я міг її злокалізувати…

… і тепер це почування, безформне й колихке, як медуза, підіймаючись десь із глибин самісінького єства, знову почало сигналізувати якусь загрозу… яку — хіба що сам дідько знав, звідкіля вона має прийти, теж, але на душі в мене було чорно, як ніколи в житті, й підсвідомо я почував, що попереду чигає щось вельми й вельми погане…

Кава була готова. Я додав у чашку краплю ванільної есенції й трохи гашишної олії. Тоді відсьорбнув ковток і почув себе на сьомому небі. Люди добрі, стільки фальшивого, жалюгідного, а то й просто недоробленого нагледів я в цій країні, коли повернувсь із полону. Кави й тої не вміли тут приготувать! Що вже було казати про громадян, котрі могли розвісити вуха й слухати всяке брехло, котре базікає по радіо чи телебаченню. Господи, а як в'їдалися мені в печінки їхні скарги на життя, в котрому їм завжди чогось бракувало, і од того воно їм уявлялося одною здоровенною купою гайна…

На перших порах я просто-таки не знаходив собі місця. Все дратувало. Зимові сільські овиди навіювали тугу — таку, що хтілося вовком вити й тікать куди очі дивляться… А вночі, допіру очі стулиш, починало верзтися: то я знову падав у палаючому вертольоті над пісками Регистану, то з караваном белуджів переходив іранський кордон, тягнучи на плечі важенну базуку, а то спотикався гірськими стежками, проданий у рабство… Прокидався й думав: ну, то що ти тут отримав, га? Там, у вогненному пеклі війни, хоч щось відбувалося… а що ти маєш зараз? Глуху зимову ніч, де навіть собака не гавкне? Дурнуваті балачки в крамниці — про сіно, про ціни на комбікорм і політику Горбачова? Самотню вербу в кінці левади? А може, рідню… рідню, якій я ні на що і взагалі цілком і повністю не був потрібен!

Я не хотів повертатися в Союз. Може, згодом я прийняв би мусульманство. Може, навіть виїхав би в Штати, приставши до людей з «Чорних пантер», або в Японію, чи на Філіппіни — звісно, якби пощастило роздобути паспорт. Я ніколи не повернувся б у цю величезну, безглузду державу. Але без малого сім літ Афганістану — це було забагато навіть для моєї психіки. Під кінець останнього року я помітив, що потроху починаю з'їжджати з глузду. Якесь чорне, давке почуття, що росло й росло всі ці роки, тепер сягнуло граничної межі і перетворилося в тяжку грудомаху, кривавий згусток болю й несамовитої люті, од якої я часом не тямив сам себе. Крім того, мені стали снитися сни. Вони снились щоночі, й це було таке, наче тобі з механічною впертістю крутять один і той же фільм. Найгірше ж було те, що це видиво, на взір просте й банальне, мало прикрий містичний відтінок. Я бачив чітко й виразно: садок біля хати. Сірі вишні. І стежка веде з городу. Нікого нема — ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить та й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюсь. Тільки холону в сивому просторі. Тільки звисаю з неба — так близько, що мені видно кожну гіллячку на вишнях, кожнісіньку п'ядь землі й кожну стеблину в городі…

І це було все. Це було все. Я хапався зі сну, й мене обливав циганський піт. Господи, як мені хотілось додому, на Вкраїну! Ностальгія, чи як це називається у розумних людей… але я покинув табір у Бадабері, і перейшов кордон, і сливе два місяці стикався в горах, раз по разу встряючи у перестрілки з муджагідами, а то й просто з дехканами місцевих племен, котрі влаштували на мене справжнісінькі лови…

Надворі вже чорнів старий вечір. На годиннику була половина по п'ятій. Я підвівся й, перечипившись за Більбонського, мало не заорав носом у землю. Собайло розлігся од газової плити аж до порога, з утіхою витягши свої лапи, грубі та довгі, як дрова. Будити його було марною справою. Мертві бджоли не гудуть, подумав я. І, вдягаючи куртку, мимохіть згадав, яким малим та мізерним купив його позаторік на базарі… Люди добрі, хто б міг подумати, що цей недолугий цуцичок виросте у здоровезного, як тумба, собацюру — пудів чотири живої ваги, і як він ставав на задні лапи, то його життєрадісна лахмата пика опинялася нарівні з моїм лицем! Темперамент у цієї потвори був невгамовний: вона цілими днями вешталася по обійстю, ловила й роздирала котів і загалом була пострахом для всенького кутка. Ну, зате ліпшого товариства годі було шукать… а певно, подумав я, певно, — а що ще треба людині, коли вона має геть усе? Ото щоб було до кого забалакать… та щоб ніхто не заважав… та й більше нічого!..

Я одкотив двері гаража й спинився, дивлячись углиб. Звісно, до міста можна було їхать і в своєму щоденному авто… ще два роки тому, коли замовлень було до дідьчої мами, а інфляція допіру набирала обертів, мені вдалося придбати новісінького БМВ, й задурно, як на теперішні ціни… але заявлятися на місце контакту в рідкісній і примітній іномарці було б глупством. Для роботи я тримав «шістку» — оперативне авто, обладнане кулевідпорною обшивкою, панцерним шклом і цілою купою слідчої апаратури. Під капотом стояв форсований двигун, і машина розвивала за двісті кілометрів… правда, і втікати од когось мені ще не випадало. Ну, може, цей час і надійшов, подумав я, виїжджаючи з брами. Світло фар вихоплювало з пітьми суцільні дощаті огорожі, котрі тяглися о ліву руч і о праву, ромби та чотирикутники цегляних котеджів, збудованих, як і все в цім приміськім селищі, без будь-якої фантазії чи й просто розуму…

Я струснув головою і спробував одігнать ці думки. Кепський гумор був мені зараз ні до чого. Звісно, справа Малевича видається підозрілою… але чи не таким же підозрілим було і все те, в чому нам доводилося бабратися впродовж оцих двох літ? Робота в «Тартарі» — не мед, і вона ще нікому не приносила втіхи. Більше всього вона подібна до вівісекції — ото такої бузувірської, такої грубої й примітивної вівісекції, котра вже давно набила оскому всім, хто нею займався. А все ж якби не «Тартар»…

Я нізащо не повернувся б у Союз. Я просто не міг уявити себе громадянином цієї абсурдної держави, де всім до всіх є діло. Але я все-таки повернувся, і з цим, певне, треба було рахуватися. Щоправда, й досі не можу втямити, чому так зненавиділи мене в селі. Я прожив там усього три місяці і ввесь той час тільки пив горілку та валяв дурня. І все ж під кінець зими стали множитися чутки: розповідали, як я завів у засідку цілий батальйон; аж захлиналися, переказуючи, що десь там зарізав сотню дітей, приніс голови, а за те заробив мусульманського ордена; найупертіше ж ходив поголос, що в Пакистані мене завербувала американська розвідка, там я отримав звання майора й спецзавдання: — коли почнеться наступ, будь-що висадити в повітря місцевий цукрозавод… Звісно, на всі ті брехні та побрехеньки мені було плювать; однак рідня моя стривожилася не на жарт. А ще б пак: люди завше стоять на боці сильнішого, бодай підсвідомо! Насправді ж заковика була в тім, що я не хтів визнавати жодної ідеології… як казали в селі, не мав нічого святого. Я жив як воно мені жилося й хотів лиш одного: щоб мені дали спокій. Ну, та до цих чуток мені було не звикать: погана слава завжди ходила за мною назирці — ще аж од тої пори, як мене, сина районного партфункціонера, виключили із восьмого класу за хуліганство і я пас худобу в колгоспі; і потім, коли скінчив школу заочно, вступив до університету, а через півтора року вилетів з тріском — за те, що мав довгого язика й нехіть до ріжного роду збіговиськ…

А з села довелося забиратись під три чорти. Оце так, недвозначно й без зайвих церемоній, заявив мені батько: він якраз почав головувать у колгоспі, й з нього по зав'язку вистачало своїх конфліктів. В місті я, звісно, теж нікому не був потрібен, а на бетоновому заводі платили копійки, й жити з них не можна було ніяк. Люди добрі, все це було геть не таким, яким я його бачив у своїх напівбожевільних снах, — і навіть більш: воно було до того безрадісним, до того убогим і сірим, що просто руки опускалися! І якби не «Тартар», котрий винюхав мене в тлумиську двомільйонного міста…

Тож-бо й воно, подумав я, сповільнюючи хід біля пасастого шлагбаума з двома багровими ліхтарями. Мою машину тут знали, й сержант — здоровезний гомеляка з пласкою, як корж, мармизою — махнув києм, пропускаючи мене геть. Тожбо й воно, подумав я, знову притискуючи акселератора. «Тартар» тільки-но розгортав свою діяльність. Була створена служба, котра вербувала людей, переважно «афганців», які вертались із війни. Тести я пройшов з найкращими показниками. Мені дали професійну кличку Оскар, і півроку я працював у бригаді командос… місяців зо два ми ошивалися в Ризі, охороняючи від рекету кооператив «Гангарт», потім мали діло з бандою Зелінського у Львові, а відтак на цілий сезон мене перекинули в Ялту… Помалу-помалу, а на білий світ я став дивитися прихильніше. Диво дивне: мені знову почало здаватися, що в ньому є не тільки чорні барви! Звісно, «Тартар» дав мені все, чого тільки душа може забажати: авто, дім у передмісті, грубий заробіток… а головне: я знову жив отим напруженим, зібганим у клубок життям, котре в'їлося в мою плоть і кров, потіснивши всі людські інстинкти. Врешті виявилося, що фірмі потрібні не тільки мої блискавичні рефлекси, воістину воляча сила і бойовий досвід, — інтелект у «Тартарі» цінувався передовсім і був на вагу золота! Через півроку хтось завважив, що я здатен виконувать не лише брудну роботу командос. Нам потрібні люди, які зуміли б провадити розшук, заявили мені. Правда, для цього в голові треба мати ще й трохи лою… Я його мав. Було це везіння, а може, й просто збіг обставин, але детективна діяльність пішла в мене блискуче. Через якийсь рік я працював у штабквартирі «Тартару». На мене дивилися з повагою й зі мною рахувалися, таких людей у Мурата було не більше двох десятків, і тримали нас для надзвичайно делікатної роботи… чи надзвичайно брудної, що було одне й те ж, зважаючи на специфіку фірми. Правда, такої справи… а радше такого поганого відчуття я ще не мав. Певне, щось відчував і Мурат… недарма він особисто взявся контролювати цю справу… та й мені її повісив на шию теж недарма…

Обіч забовваніла кав'ярня. Вулиця була геть захаращена машинами. На ніч тиснув мороз, і асфальт укрився кригою. Я звернув під кав'ярню й, припаркувавшись за бордюром, вимкнув мотор.

Дзиґарі на вежі показували десять хвилин до шостої.

Скількись часу я просто сидів і роззирався довкруги. Неспокій не покидав мене. Біля кав'ярні товклися якісь волоцюги. Ходили люди по тротуару. У ятці затойбіч вулиці продавали морозиво. Тут, на місці контакту, небезпека зросла. Я почував її кожним нервом, кожнісінькою клітиною свого тіла. Я глипнув на годинника: до зустрічі зоставалось дві хвилини. Дівча у спортивних штанцях, котрі туго обтягували його крутий задок, провадило на повідку лахматого пса. Пройшли хлопець із дівчиною. Вони йшли обнявшись… У ліжко, певне, повів, — подумалося мені мимохідь, — а тут сиди, як пес!.. Двоє бичів присіли за сусіднім авто й стали розливать одеколон. Один випив — і зразу ж став блювать. Він блював і блював. «Ох, на хрена ж я пил!» — приказував він з розпачем…

Я добував пачку «Морріса». Хуртовина густішала, й волоцюги поховались у кав'ярні. Малевича ніде не було видно. Так само не кваплячись, я висмикнув зубами сигарету й пошукав запальничку; вона валялася десь аж на задньому сидінні, й довелося вставати з місця; знову вмостившись за кермом, я натиснув кнопку й, коли блискучий нікельований ковпачок відскочив убік, став нагинатись, щоб припалити сигарету…

… і тоді безформне відчуття, що точило мене цілісінький день, вибухнуло в моїй свідомості, як бомба, й мені стало страшно і безпритульно, як ніколи в житті, і я сахнувся, й підняв голову, і побачив — чітко й статично, мов у стопкадрі: спочатку машину — низьке попелясте авто, яке щойно виринуло з пітьми й, гальмуючи, котиться до пішохідного переходу, — й зразу ж по тому — височезну, кощаву фігуру Малевича, який ступив на асфальт із тротуару й пішов через дорогу, махаючи дипломатом, й водночас — зелений вогник світлофора, який ввімкнувся секунди зо три тому…

… а далі все почало розвиватися з блискавичною швидкістю: Малевич ступив ще крок — і порівнявся з радіатором попелястого авто; дзиґарі на вежі загули, й пролунав перший удар, гучний і врочистий, неначе поклик сурми; а та машина, з місця взявши розгін, вискочила на червоне світло, повалила Малевича з ніг — й підім'яла під себе, мов ганчір'яну ляльку.

Багажник підкинуло; в якийсь момент мені здалося, що авто перевернеться; задні колеса, з'їхавши з тіла, неначеб зависли в повітрі, а тоді грюкнули об асфальт. Авто викотилося у лівий ряд; чутно було, як заскреготіла коробка передач; по тому знов, коротко й злісно, гаркнув двигун.

На вежі одгримів і почав згасати останній удар дзиґарів.