ІV

Над ранком задзеленчав телефон. Я спав без задніх ніг і прочумався десь аж після десятого дзвінка. За вікнами стояла глуха, темна ніч.

— Галло! — пролунав у трубці далекий голос Мурата. — Галло! Та прокинься ж, тетеря! Галло, ти слухаєш?

— Угу… — муркнув я, притискаючи трубку до вуха. — Чого тобі, в дідька?

Скількись часу Мурат мовчав.

— Кепські справи, — нарешті буркнув він. — У Малевича обшук.

— Хто сказав?! — підхопивсь я на ліжку.

— Його дружина. Опергрупа наїхала відразу ж після убивства. Що шукали — невідомо. Судячи з усього, навіть без дозволу прокурора.

— А дружина… а вона хіба… — Я схаменувся, що верзу дурниці, й прикусив язика.

— Все одно ми влипли в халепу. — помовчавши, сказав Мурат. — З гри поки що не виходимо. Бери свою «шістку» — й гаття. Адресу знаєш?

— Угу, — сказав я і кинув трубку.

Малевич мешкав у бетоновому котеджі, біля котрого стирчало декілька жалюгідних деревцят. Далеко в полі видно було міське звалище, а за дорогою — озеро якоїсь олив'яної барви. Дружина зустріла нас на ґанку. Певне, вона не спала всеньку ніч, бо на виду аж зчорніла.

— То вони вам пояснили мету цього наїзду? — обернувсь до неї Мурат, коли ми зайшли досередини.

— Ні, — обізвалася вона. Голос її був хрипкий. — Ні, — повторила вона, й на мить лице її скривилося, як у дитини. Але вона тут же опанувала себе — В мене ніхто нічого не питав. Ні дозволу, ані…

— Вас не ознайомили з постановою про обшук?! — здивувась я.

Вона покрутила головою.

— Жодних паперів. Вони впали як сніг на голову… й зразу ж стали галасувать, що мій чоловік — бандит, що він переховує наркотики… а тоді… тоді…

В горлі їй здавило.

— А тоді вони звістили, що пан Малевич мертвий?

Вона справилася з собою й кивнула. Все-таки це була мужня жінка.

— …І ввесь час кричали. — сказала вона, дивлячись перед себе. — Да мы тебя как посадим, да ты у нас как посидишь до вечера… ты тогда, курочка, по-другому петь будешь! Твой муж занимался грязными делишками…вам, кооперативщикам, дали свободу, а мы бы вас, подонков… — Вона замовкла. — Їх четверо було… чи п'ятеро… здається, четверо: два міліціонери, наш дільничний… і… і якийсь у цивільному…

— У цивільному?

— Ну… ну в цивільному! — Вона подивилась на мене своїми очима, в котрих чаївся біль. — Такий… років за п'ятдесят, з жорстким обличчям… командував тут усе… Оце відкрийте… а тут треба перемацати…

— Тааак… — протягнув Мурат, професійно роззираючись по кімнаті. — Виходить, у цивільному… А на словах — шукали наркотики! Ну, а копію протоколу вам, звісно ж, не зоставили… І, до речі, понятих запросили?

— Були… були, двоє. Сусіди… А протоколу ніхто й не складав. Я вимагала, але… — вона посміхнулася якось жалюгідно. — …Ну, там… ну, так вийшло… коли я стала протестувать, то мене прикували… до батареї…

Ми перезирнулися.

— Даруйте, — сказав Мурат, змірявши її поглядом, — вас… прикували до батареї наручниками?..

— Атож… — промовила вона. — А що… А… ну, вже ж… — Голос її став заламуватися. Вона хутко підійшла до фотеля й сіла, обхопивши голову руками. Мурат налив у шклянку води й подав їй.

Я пройшов по кімнаті, пильно роззираючись доокруж.

— Не думаю, щоб тут шукали наркотики, — озвавсь Мурат.

Я згідно кивнув. Тоді обернувсь до тої жінки.

— Ви дозволите нам тут трохи роздивитися?

— Угу… — сказала вона здавленим голосом. — Подивіться… Все одно вони майже нічого не взяли. Он там папір… опис, чи як його.

Переступаючи через розкидані лахи, Мурат підійшов до серванта.

— Дивовижно!.. — вигукнув він. — Зошит загальний у клейончатих палітурках… книга бухгалтерського обліку… машинописний текст, котрий починається словами «основною хибою нашої економіки»… машинописний текст, під назвою «Спецслужби в СРСР», журнал… Слухай, та це якийсь… е-е… сон робочої кобили!..

— Рябої, — сказав я.

— Ну, рябої… До чого тут наркотики, подумати тільки!

— Які наркотики!.. — простогнала жінка, піднімаючи на нас погляд. — Господи, це вже днів чотири, як на нас звалилося отаке лихо… погрози по телефону, якісь безглузді анонімки!… Хтозначого й хтозна од кого… А потім на мене напали оті двоє…

— Напали?! — обернувся Мурат. — Коли це сталося?

— Напередодні… за два… за два дні. Увечері… Один такий здоровезний, а другий… мерзенне обличчя, плескате якесь… і шрам на шиї. А по тому… по тому ізнов дзвінок: «Не перестанешь копаться в чужих делах — еще не то сделаем!» — Вона таки заплакала, і в цім домі, що стояв пусткою, виразно став чутися подих смерті. — Євген казав, що звернеться до вас… що ви все можете, що це останній шанс і тільки ви зумієте розшукать його брата… Йому теж погрожували, а тоді він пропав, і все, і його нема… а тепер нема і Євгена!..

Чого я не можу зносити, то це жіночих сліз. Й жіночої істерики теж. Поки Мурат панькався з нею, я поспішив ушитись на ґанок. Вже розвиднялось. З далеких пагорбів віяв вітер. Під дворищем валялися якісь труби. За ними стояли наші авто. Я заліз ув одне з них і стусонув МурМура під бік.

– Є робота, — сказав я, дивлячись на похмуру, грузьку дорогу, розбиту ваговозами.

— Когось винюхати? — поспитав МурМур. Його очі з пласкими жовтими зіницями, котрі здавалися поставленими сторч, скосилися в мій бік.

— Щось такого, — потвердив я. — Поруч з цим будинком… он там, де фігурні ґрати на балконі… мешкають люди, котрих учора взяли понятими. Зостанешся тут. Вистежиш когось із них… або ні, зайдеш в дім і краще представишся родичем покійного. Так і так… от завітав, а вчора, виявляється, отаке… гм… нещастя. Сестра… чи хто там… у такому стані, що говорити з нею неможливо. То що ж сталося… ну, і все інше в такому ж дусі.

З хвіртки вийшов Мурат. На тлі каламутного досвітку його постать була здоровезна і вугласта, мов скеля.

Я посунувся за кермо і ввімкнув мотор. Мурат заліз досередини. Тоді обернувся до МурМура.

— А ти…

— Він знає, — устряв я. — Хай бере другу машину… й Барабаша, як захоче. Не знаю, правда, який з того Барабаша хосен… Ну, а ти…

— Я?! — здивувався Мурат.

— Треба б пошастати по хавірах. Здається, я знаю, де шукать того… з пласкою мармизою…

— А… це ти за тих двох!.. — Мурат якусь хвилю сопів, напружено думаючи. — Гаразд… — буркнув він, не дивлячись на мене. — Давай… хоч до трамвая підвезеш, чи що…

Я витиснув зчеплення, й зпід колес бризнула грязюка. Мороз над ранком щез. У повітрі висіла імла, сідаючи на шклі дрібними краплями. Мурат набурмосився й мовчав. Мені та візита до вмерлеця теж не додавала втіхи.

Ми підкотили до траси, і я загальмував, перечікуючи, поки проїдуть авто.

— Хрінова справа… — раптом буркнув Мурат. — Найгірше, що з неї нічого не втямиш…

Я провів поглядом здоровезний автобус із написом «Інкомбанк».

— А що тут незрозумілого… — сказав я, рушаючи з місця. — Зв'язок між епізодами? Технічно це нескладно — заповнить прогалини й скласти цілісну картину. Річ у тому… — я додав газу, — …річ тільки у тому, що це буде за картина!

– І що нам з нею робити! — буркнув Мурат. — Хіба самим виносити вироки…

— …Та й своїми ж руками виконувать! — докинув я. — Гроші, правда, заплачено… гроші ж нам перераховано, добродію! Може, їй хоч охорону дать, га? І як не кажи, а Малевичамолодшого теж слід було б розшукати. — Я сплюнув у вікно. — Ми, коханий дядьку, маємо цілу купу злочинів. І в цій купі щось і близько нема того, кого нам доручили шукать. Кого треба найперш! Весела історія, га?

— Весела… — буркнув мурат. — Весела… далі вже нікуди!

Попереду стало видно трамвайну зупинку. Я загальмував, і Мурат насилу випхався з машини.

— Майся на бачності!.. — буркнув він, рушаючи до трамвая. — Потрясеш бичів… та добре, мать їх так і перетак, не шкодуй… а пополудні я скличу нараду… З цією справою щось не так!..

Двері одкрила Кончіта.

— О-о, — протягнула вона, — хто до нас прийшов… Котику мій смачнесенький, а дай же я тебе… е-е… поцілую!..

— Ну, як жиздь… — сказав я, заходячи досередини (в ніс ударив сопух шкарпеток і перекислої браги).

— Що? А, жиздь… жиздь — нічого! — закивала Кончіта.

— … половая! — уточнив я.

– І полова… і полова теж, — сказала вона, з підозрою зиркаючи на мене.

— Чудово… — Я спинився й понюхав повітря. (Крім браги й шкарпеток, смерділо ще тютюновим димом, а Кончіта, треба сказать, не палила). — То що, бичі вдома? — Вона знехотя кивнула. — Сплять, значить, у своїх бичовках? — Вона подумала й знов кивнула. — Ой, як добреее! Зараз шмурдяку вип'ємо… — Я стусаном розчахнув двері і вваливсь до кімнати.

Там був несусвітний гармидер. Стіну коло вікна хтось обригав. На столі вивищувалася кастрюля — у двоє відер і з одірваним вухом. Стояли дві розкладачки, і на одній справді хропло якесь одоробало, а на другій сидів Портюша, заспаний і кудлатий, немов горила.

— Хай живе КПРС… — загорлав я з порога, салютуючи стиснутим кулаком.

— … на тому світі! — прохрипів Портюша й підняв свою клешню, од чого ще більше став схожий на здорову чорну мавпу.

Господи, як же я не люблю пияків — ото таких обдрипаних, жалюгідних, одутлих од перепою… Але це був Портюша, якого я знав уже більше десяти років, той Портюша, з яким я працював на цегельному заводі, коли мене вигнали з університету; Портюша, котрий ввалювався до кімнати, яку ми удвох наймали тої зими, й, засніжений, п'яний як чіп, з кавалком ліверної ковбаси і недопитою пляшкою в кишені пальта, хрипів: «Ту бі — о нот ту бі?», — а я, жбурнувши на ліжко англійськоросійського словника, з яким намагався після зміни читать Хемінгуея, схоплювався на ноги й горлав, стрясаючи кулаком: «Ту бі! Ту бі-і-і!..»; Портюша, котрий, вистромившись із печі, де ми якраз розвантажували цеглу, брудний і замурзаний, як свиня, гукнув делегації чорних комуністів, які прийшли ознайомитися з цегельним заводом: «У нас не ділять людей за кольором шкури… пашем — как нєгри!»; Портюша, який примудрився колись прогуляти сімнадцять робочих днів, побивши рекорди навіть такої діри, як цегельний завод, — а замість бюлетеня приніс довідку од фельдшера, де чорним по білому було написано «острое алкогольное отравление»; врештірешт, це був організатор демонстрації алкоголіків — єдиної на цілий Союз! — котрі заявилися на один з демократичних мітингів із гаслами: «Самогонні апарати — в серійне виробництво», «Геть ЛТП», «Пляшка горілки — це десять кілограмів м'яса за калорійністю» і навіть «Міняємо партійний апарат на самогонний». Так що Портюшу я поважав. Портюшу я навіть любив, це була виняткова, акцентуйована особистість, котра не дає суспільству застоюватися в міщанському благополуччі. Врешті, й Кончіта, до котрої він пристав останнім часом, була теж не подарунок: ця жінка мало того, що дуже і над усе в житті не любила випить, — вона ще й мала добре підвішеного язика, за що я і дав їй отаке екзотичне прізвисько. Люди добрі, а що ж іще можна сказать про жінку, яка вершину свого захвату висловлює у фразах: «Я там буквально кінчала», або: «Ну, там прямо кінчить можна було», чи: «Ой, не сміши, бо зараз кінчу»? Крім усього цього, їхня хавіра служила мені цінним джерелом інформації: сюди частенько заходили, а то й по кілька днів жили тут ріжні люди, так чи інакше пов'язані з кримінальним світом.

— Ну що, дядьку, — сказав я, коли ми запалили, — що… знов не дотягли до кінцевого продукту?

— Де там!.. — буркнув Портюша. — Оце як присмокталися… вже з тиждень білого світу не бачимо! Але й брага ж добренна!.. — Він глипнув на мене своїми бляклими очима. — Мо', потягнеш хоч із літряку?

– І тобі не шкода?! — здивувавсь я. І помацав йому чоло. — Вперше таке чую! Ти не захворів, боронь Боже?! — Тоді скоса глипнув на спляче одоробало. — А це що за суб'єкт… ще один борець із зеленим змієм? Слухай, я його наче вже й зустрічав… наче й у тебе, га?..

— Це… друг! — сказав Портюша. Тоді зачерпнув кварту браги й став дудлить, мукаючи як корова. — Він тобі треба? — спитав, оддихуючись. — Можеш забирать… вистав літру коньяку й забирай… хоч зараз! — Портюша нагнувся й смикнув одоробало за ногу. — Е-е, дядьку… пора вставать… он уже сонце зійшло, дітки ідуть до школи…

— … І сталевари заступили на трудову вахту! — докинув я. — І секретарі райкомів он райкоми свої поодчиняли…

— … навстіж! — сказав Портюша.

— … навстіж! — погодивсь я. — А певно… райком, він же ж для народу! Люди несуть туди своє горе, свою радість…

Одоробало завовтузилось, а тоді, крекчучи, перевернулося на спину. Ну й мармиза ж у нього була… задута з перепою, пласка, як млинець. А на шиї добре видно було ще й глибокий, довгий шрам.

Одоробало витріщилось на мене своїми каламутними баньками й скількись часу дивилося як теля на нові ворота. Психоз, холодно подумав я, розглядаючи цього суб'єкта впритул. Алкогольний психоз… ще очей не продер, а вже шукає, кому б натовкти мордяку!

— А це… — врешті обізвалося одоробало, оглядаючи мене з ніг до голови, — …а це що за фалос?..

— Проснися… — поволі обізвавсь я, не зводячи з нього очей, — проснись, нас обікрали… ти, жіночий статевий органе!

— Щощо? — поспиталось одоробало, зненацька радісно посміхаючись (не інакше як в передчутті близької бійки — а що може бути кращим, ніж вранішня бійка, котра так розганяє кров!), — слухай, клієнт… ти щось наче нявкнув… чи, може, мені почулось — ану повтори?!

— Недочуваєш, еге?.. — Я був невиспаний і голодний і зараз сидів би вдома та жер щось на кухні, кидаючи ласі шматки Більбонському, — а натомість мусив балакати із драбом, котрого і навіч не хтів би бачить! — У вухо, може, дать… га?

— Портюшо, — лагідно сказало одробало, звертаючись до нього всім своїм усміхненим і пласким, як перепічка, лицем, — Портюшо… цей фалос начебто зобижає мене! Ти що, — обернувсь він, — що, не знаєш, як мене треба величать? Не статевий жіночий орган, о ні… а… — драб раптом поваливсь уперед, цілячи мені увіч розчепіреними пальцями, — …а Папа Валя… Папа Валя, каз-зьол!

Я зустрів його правим прямим, і він одлетів до стіни й так вгатився об неї, що все довкруг аж задудніло; але тут же відштовхнувся од неї й плигнув на мене, як справдешній козел; я відхилився убік, прицілився й щосили зацідив йому носаком по гомілці. Драб гикнув і, вищиривши свої жовті конячі зубиська, став згинатись навпіл.

— Дай йому, Папа Валя, дай! — завищала Кончіта, плещучи в долоні. (От же ж собача жінка, вона завжди не любила мене… певне, за ту свою кличку!) — Дай етому підерасу… етому казлу ванючаму!..

Я озирнувсь, і Папа Валя туттаки розпрямивсь, як пружина; мене взяла злість, і я, розвернувшись, вгатив його в перенісся.

— Диви який спермофаг! — сказав я, обтрушуючи куртку. — Та я з тобою зараз буду здійснювати статевий акт… — Папа Валя смикнувсь ще, і довелося з'їздить його по черепу. Ну, це був подвійний удар… Голова, одскочивши од кулака, гупнула в стіну, й він врешті обм'як. — Подумати тільки, яке стерво! Спортсмен він, чи що? — обернувсь я до Портюші.

— По літроболу, — буркнув той, одводячи погляд. — З боксу в шию потурили… за звірство, каже.

— Воно й видно!.. — сказав я, запалюючи цигарку. Тоді зачерпнув кварту браги й линув на Папу Валю. Портюша скривився. — Ти бач, який екскремент! Я тут прийшов з ласкою до нього, з любов'ю… а воно — з кулаками! А як же ж гуманізм? А норми комуністичної моралі? — просторікував я, вимахуючи сигаретою. — І того самого… гуртожитку? То тебе, лайдаку, на рингу не навчили? Та я тобі, до жіночого органу дверцята, зараз хутко зроблю дефлорацію!.. — Я згріб його за барки й поставив на ноги. — Хто послав тебе нападать на дружину кооператора? Говори, собаче гайно… ну?!

Папа Валя розплющив очі. Крім ненависті, в них не було нічого.

Я добув з кишені ножа й натис кнопку. Синювате, гостре, як бритва, лезо, клацнувши, вискочило з колодки.

Тиша настала така, що чутно було, як голка впаде.

— Ну? — лагідно поспитав я Папу Валю, приставивши лезо йому до горлянки.

Тоді надавив, і шкіра під вістрям напнулась. Драбуга ковтнув слину. Злякавсь, подумав я. А певно: більшість людей чомусь панічно боїться гострих предметів… надто ж коли їх приставляють до горла!

— Я довго чекатиму… ти, дверцята до органу?! Хто послав?

Він посинів. І знову ковтнув слину, смикнувши борлаком.

— Не… нне знаю!.. — вихрипів він нарешті. Певне, це йому коштувало бознаяких зусиль.

— Брешеш! — впевнено сказав я. І натиснув вістрям.

— Не знаю… як перед Богом! — заблагав він. — Ми попали в мінтярню…

— Ми!.. Хто «ми», в дідьчої матері?!

— Ми… з Хунтою… котрий був мордоворотом у Патлаха. Знаєте, мабуть…

— А-а, — дотямив я, — це той, що дуже не любив випить… То Патлах його випер? За алкоголізм, чи що? Ну й дурень! А далі, далі що? Залетіли ви з Хунтою…

— … нам строк світив, за дєвочку… Ну, зґвалтування. Хтіли нас везти на тюрму, аж тут… словом, приводять нас до якогось цивільного… і він каже: зробите таке й таке діло — і на всі чотири вітри. Ні прізвища, ні звання не знаю… як перед Богом! Ще сказав: не спробуйте змахлювать — під землею, а знайдемо обох… у нас, мовляв, довгі руки!..

Я подумав, тримаючи ножа коло шиї.

— Щось воно, Папо Валю, на брехню схоже, га? — Він заперечив — так гаряче, як тільки міг. — А ти впізнав би його… на фото, скажімо?

Драбуга так зрадів, що став кивать своєю здоровезною, закустраною головою і зразу ж порізався. Я одвів лезо вбік. Тоді згріб Папу Валю за шкуру й жбурнув на розкладачку.

— Хто? — поспитав я, кидаючи перед ним жмут знімків, зроблених учора «трійками» Мур-Мура й Лугині. Він узяв до рук один, другий… очі його розширились, і я втямив, що робота моя не пішла намарне.

— Ось… ось він, гражданін начальник! — заговорив Папа Валя, тицяючи своїм замурзаним пальцем у якесь фото. — Оце він, підерас… точно! Каже: потовчіть трохи, так, щоб синці були, але не калічити, бо голови поодриваю… Уу, казліна, — посварився він кулаком на фото, — бач, нещасну жінку побить він послав, скот безрогий!..

Я нахилився йому через плече, і всередині мене усе аж похололо.

Це було фото таксиста.