V

Наступного ранку йшов дрібний мокрий сніг. Підвівшись у ліжку, я уздрів за вікном велетенську панораму долини з її кручами, чорним сосновим лісом на тому боці та рудим комишем, який поліг під заметами, — й увесь цей пейзаж був густро заштрихований безнастанною похмурою сніговицею. Такої днини краще поспати зайвих пару годин… та щойно я перевернувся на другий бік, як почав дзеленчати телефон.

— Ну, що там? — невдоволено сказав я в слухавку.

— Здоров! — озвався на тому боці шеф. — Що ти там робиш?

Я позіхнув, замалим не вивернувши нижню щелепу.

— Сплю… що ж іще в таку погоду робити!

— Вдягайся — і гаття до мене! — скомандував шеф. — Маємо перші рапорти від оперативно-технічного відділу. Наскільки вони результативні, судити тобі… Тільки ж ворушися там, обревку! Цю справу вже треба було б і завершувати, а ти дрімаєш…

Стогнучи й проклинаючи все на світі, я виліз із ліжка й почвалав надвір. Результати результатами, а вранішня гімнастика — діло святе… Втім, допіру я взявся за гирі, як із-за рогу вискочив Більбонський і, радісно загорлавши, плигнув мені на груди. Ми попадали в сніг і стали качатися, мов два ведмеді. Я сердито лаявся, а Більбонський лементував на всю горлянку й кусав мене за носа. Нарешті мені вдалося згребти його за шкуру й повалити горізнач.

— Ти… обревку! Спробуй-но ще раз… — В кишені раптом задзеленчав телефон. — А горів би він синім полум'ям, цей мобільний зв'язок! — розлючено заревів я, дістаючи слухавку. — Яка скотина його вигадала оце… та я її вбив би, й рука не здригнулася б! Ну, кому там робити немає чого?

— Здрастуйте! — сказав янгольський голосочок.

— А, це ви, агенте Мацюцько… Що у вас?

— Щойно телефонувала та жінка! Вона призначила зустріч на околиці, майже за містом…

— Де саме?

— Там є такий поворот, а далі міст, і під мостом буде стояти червоний форд-ескорт.

— Ага, знаємо… Й що ж вона від тебе хоче?

— Дуже серйозно поговорити.

— Навіть так! Ну, добре… — Я подумав. — Агенте Мацюцько!

— Я!

— Нікуди не їдьте. З квартири не виходити, дверей нікому не відчиняти. Чекайте на мій дзвінок. Завдання зрозуміле?

— А зустріч?

— На зустріч з цією жінкою поїду я, і серйозно побалакаю, — щоб нарешті вона дала вам спокій! Так ви зрозуміли завдання, агенте Мацюцько?

— Так точно! — відрапортувала вона своїм янгольським голосочком.

Над автострадою ревла хуртовина. Хурделило й мело так, що світу не було видно. Я витяг з наплічної кобури парабелума й поклав його в бокову кишеню шкірянки. Тоді став спускатися під міст. Східці геть позамітало. Сніг шмагав по обличчю й стікав за комір крижаними патьоками. Спинившись на сходовому майданчику, я перегнувся через поренчата й заглянув униз. Шосе було геть порожнє. Під мостом завивав холодний вітрюган. Я спустився ще нижче й, притулившись до стіни, став чекати. Сніг падав і перетворював мене в якогось Діда Мороза. Під мостом проїхало декілька машин, але червоного форда між них не було. Утративши врешті терпець, я дістав баклажку й потяг пару добрячих ковтків.

Після цього стало тепліше, але ненадовго. Контрольний час минув, і чекати на цю особу — справа безнадійна, думав я, наглядаючи, як летять попід мостом шквали мокрого снігу.

Щось, напевне, сталося. Може, ця особа запідозрила щось або в неї свої плани, пов'язані з цим побаченням… Я дістав телефон і набрав номер Мацюцьки. — Слухаю, — сказала вона. — А, — задоволено констатував я. — ти на місці. — Щось сталося? — поспитала вона. — Ні, — буркнув я, — нічого… Ще раз нагадую: сиди в квартирі й нікуди не виходь. Второпала? — Авжеж, — сказала вона. Я вимкнув телефон і, ще раз озирнувшись довкруги, став підніматися нагору. Снігу намело стільки, що ноги грузнули в ньому чи не по коліна. Під мостом проїхало якесь авто. Нарешті я вийшов на верхню площадку й, тупаючи, почав обтрушуватися. Скінчивши цю процедуру, я підняв голову й подивився на шосе.

Червоний форд стояв коло узбіччя. До нього було яких сто метрів, і допіру контури цього авта багровою плямою майнули мені увіччю, як підсвідомість ввімкнулася, мов комп'ютер, і в однісінький мент прорахувала ситацію до найдрібніших деталей: я стояв на відкритій місцині, котра прострілювалася з будь-якої позиції, й до найближчого укриття було метрів десять, не більш; відстань до форда була такою, що зі свого парабелума я влучив би хіба що в саме авто й аж ніяк не поцілив би з першого разу в стрільця, котрий саме опускав шибу й діловито впирав у плече приклад гвинтівки; й коли сухо клацнув постріл, то я втямив, що смалять зі снайперської гвинтівки Драгунова й працює зі мною справжній фахівець.

Перша куля розірвала простір над самісіньким вухом і, влучивши у залізний поручень, перебила його навпіл. Мене врятувала блискавична реакція: ухиляючись із лінії вогню, я вихопив пістолет і двічі вистрілив по авту, спеціяльно нікуди не цілячись. Один раз я, здається, промахнувся, а другого поцілив у задні дверцята; стрілець і трохи не розгубився й, переміщуючи приціл за моєю фігурою, став старанно й методично садити кулю за кулею. Я метався туди-сюди, й тиснув на спуск свого парабелума до тих пір, поки затвор, викинувши останню гільзу, клацнув — і завмер без набоїв. Ця куля, напевне, таки влучила когось у машині — як тільки я зняв палець зі спускового гачка, форд зненацька рвонув з місця й, завищавши протекторами, чкурнув геть по шосе й щез із поля зору.

За вікном пропливали засніжені будинки передмістя.

— Гало, — сказав я, притискаючи слухавку до вуха, — гало… Барабаш?

— Ну! — сказало на тому боці. — А хто балакає?

— Я балакаю, обревку! Корефана не впізнаєш, еге? Ти де зараз?

—Їду на роботу.

— Де перебуваєш, питаю?

— На мосту через Дніпро. А що?

— Слухай мою команду: як з'їдеш із мосту, повертай ліворуч і притьмом — я підкреслюю: притьмом! — жени до Мацюцьки. Це пару кварталів проїхати… — я назвав адресу. — Запам'ятав?

— Ну… запам'ятав! А що мені з нею робити?

— Та вже ж не сексом займатися! Забери її з дому й вези в «Тартар». Мацюцьку можуть убити, розумієш?

— Ну!

— От і займися її порятунком. Як під'їжджатимеш до офісу, зателефонуй мені!

— А ти де будеш?

— А я, — сказав я, — зараз поїду в одне місце, а тоді повернуся в «Тартар». Давай!

У під'їздах багатоповерхового будинку стома голосами завивала хурделиця. Алеї вже порозчищали, тож я кинув своє авто біля дитячої гірки й, піднявшись на шостий поверх, натиснув дзвоника.

— Хто це там такий? — суворо поспиталися за дверима.

— Хто, хто… — буркнув я невдоволено. — Кіт в пальто… не видно хіба! Одчиняй.

У коридорі щось завовтузилося.

— Ой, це ти… кіска-сосіска, заходь же ж, ну! — Пухкенька чорнява жіночка стала навшпиньки й, цмокнувши мене в щоку, потягла до хати. — Боже, які люди…

— … й чомусь без конвою! — докинув я, знімаючи в передпокої свою шкірянку. — Ну, як життя?

— Кіска-сосіска… хіба це життя! — Вона махнула рукою. — Це — існування, сам знаєш!..

Я розуміюче кивнув. Хазяйка цієї квартири колись була професійною повією й тримала цілу фірму, де трудилося щось із півсотні дівчат; однак, зібравши капітал, вона вирішила, що безпечніше буде займатися легальним бізнесом і відкрила косметичний салон. Серед клієнтури її знали під прізвиськом Кіска-Сосіска — за любов до цієї фрази, котру вона вставляла, де треба й не треба, й за те, що в свої тридцять вісім років була вона винятково звабливою, по-дівочому свіжою й до міри пухкенькою.

— Значить, так, — сказав я, сідаючи в фотель біля журнального столика, — щодо твоїх проблем… я зустрівся з тими хлопцями!

— Й ти владнав?.. — з надією глянула на мене Кіска-Сосіска.

— Та звичайно! — Пару тижнів тому на її салон черговий раз наїхали рекетири, і як завжди в таких випадках, Кіска-Со-сіска зателефонувала мені. — Все о кей… не турбуйся! — Я взяв книжку, яка валялася на столику, й став зацікавлено розглядати палітурку. Там був намальований здоровезний чолов'яга, котрий завалює в ліжко напівроздягнену дівчину.

—І?.. — несміливо писнула Кіска-Сосіска.

— Перебалакав я з ними! Вони дадуть тобі спокій.

— Й ти нас будеш охороняти?

— Он поцеловал ее, больно укусив за нижнюю губу… — півголосом прочитав я, перегорнувши пару сторінок. — Кетрин почувствовала щекотание внизу живота. Милый, не надо, прошептала она…

— Береш ти мене під свій дах?

— Що?.. — неуважно поспитав я, гортаючи книжку далі.

— Під дах береш мене, га?

Я глянув на неї. Оце затишне помешкання з коштовними й до смаку підібраними меблями, барвисті рибки в акваріумі, підсвіченому м'яким світлом, круглий спокійний писок цієї лагідної жіночки — ну, не вірилося, що півгодини тому в тебе смалили з бойової гвинтівки й смерть була на відстані витягнутої руки! Чи його й справді найнятися десь добровольцем, подумалося мені… а то ж геть уже перестав миші ловити!..

— Люба моя, щоб я брав усіх вас під свій дах, то він у мене давно поїхав би!

— А хто ж нас буде охороняти?

— Кетрин закрыла глаза, — голосно прочитав я у відповідь. — Щеки ее горели…

— Та що ти вхопився за ту книжку. як мавпа за гілляку, справді! Охороняти, питаю, хто буде?

— Га? — підняв я голову.

— Ну, чого ти знущаєшся з мене, кіска-сосіска? Я в тебе про що питаю?

— А, охороняти. ніхто не буде!

— Як це?

— Неоднократно… — пробурмотів я, водячи пальцем по сторінці.

— Що? — не втямила Кіска-Сосіска.

— Неоднократно Уиндем целовал ее грудь, белую, словно лепестки розы, — прочитав я, піднявши догори пальця, — и всякий раз ее тело напрягалось, как струна, изнемогая в пучине страсти, которая… Й ти читаєш такі книжки? Ти що, здуріла на старості?

— Кіска-сосіска, так це ж про любов! Я душею відпочиваю, втямив? А то все ці бакси, рекетня…

— …податкова інспекція! — підказав я. Вона знову махнула рукою.

— Ой, не кажи! Так хто ж буде нас охороняти?

— Ее тело охватила сладкая дрожь. Милый, не надо… — Я розмахнувся й пожбурив книжку через усю кімнату. — Та що це таке, — заревів я обурено, — де не відкрий, скрізь «не надо» та «не надо»! Що ти мені оце підсовуєш, га?

Кіска-Сосіска нагнулася й підняла книжку.

— Знаєш що, — сказала вона, — зараз як дам по мармизі! Не хочеш — не читай… а кидатися моїми книжками немає чого, ясно? Розбирається він сильно… одморозок!

— Все, все… — підняв я руки догори. — Мовчу. Німий як могила.

— Ото там ти й опинишся, коли будеш кидати! — Вона ніяк не могла заспокоїтися. — Тут прочитаєш та хоч трохи забуваєшся за ці проблеми… а воно ще кидає, диви!

Я посміхнувся. Що проблеми, то проблеми… Кілька років тому я проїжджав окружною й загледів таку картину: здоровезний джип-черокі притис до узбіччя крихітного форда, й троє дагестанців тягнуть із-за керма жінку, котра верещить мов порося. Певна річ, я теж одморозок і людину мені зарізати, як раз плюнуть, але з дагестанцями в мене старі порахунки, це по-перше, а крім того, мені стало шкода цю жіночку; я вискочив зі свого авта і з ходу заїхав найближчому дагові в пику. Решта облишили свою жертву й кинулися на мене, мов тигри, але за якийсь мент обоє полетіли в кювет з проваленими черепами, а я, не тямлячи себе від люти, почав трощити ногами їхнього джина. Аж тоді та жіночка трохи отямилася й, ухопивши мене за рукав, потягла з місця пригоди. Історія була проста, як двері: косметичний салон, де разом з хазяйкою працює всього три душі, обклали даниною заїжджі кавказці, а коли їх послали подалі, на хазяйку салону стали наїжджати, добираючи всяких садистських трюків. Звичайно, в кожного свій бізнес і рекет — явище нормальне; однак мені стало шкода цю жінку, й наступного ж дня ми з Мур-Муром і Пітоном учинили наїзд на штаб-квартиру дагестанців. Операція пройшла за повною програмою: двох дагів ми убили, кількох скалічили, а решті звеліли забиратися під три чорти й узагалі геть з України. Отак почалася моя дружба з Кіскою-Сосіскою. Чим довше я знав її, тим більше переймався до неї повагою: ця жіночка зазнала в житті багацько лиха, одначе зуміла вийти цілою з усіх оказій і знайти своє місце в цьому проклятому суспільстві, де людина людині — вовк.

— От нещодавно, — сказала Кіска-Сосіска, міняючи гнів на милість, — нещодавно я прочитала таку гарну книжку… «Прощай, невинность» називається!

— Ну? — не повірив я.

— От тобі хрест! — забожилася Кіска-Сосіска. — Значить, слухай: була собі така гарна дівчина, звалася вона…

— Еліза! — сказав я.

Кіска-Сосіска од подиву аж рота роззявила.

— А ти звідки знаєш?

— Я, — зробив я поважну мармизу, — все знаю!

— Не бреши, кіска-сосіска… читав, мабуть, еге? От була ця Еліза така гарна-гарна… але, треба сказати, в неї мати була нерідна! І ця мати її вигнала з дому. От іде вона лісом та й плаче… аж раптом упала в яму…

—І там її з'їли звірі? — поспитав я, позіхнувши.

— Та ні… ну, кіска-сосіска, ти знущаєшся з мене, еге? Знущаєшся, скажи?

Я знову позіхнув.

— Та певно, що знущаюся! Але ти не звертай уваги, розповідай… Ну, впала вона в яму?

— Й так сильно кричала, — засмучено проспівала Кіска-Сосіска, — так вона кричала, ця кошечка малінька! Але йшов один хлопець та й витяг її звідти. Й узяв її заміж!

— А далі?

Кіска-Сосіска здивовано глянула на мене.

— Ну… ну й усе! А що ти хотів? Вийшла вона за нього заміж — і почала дітей народжувати…

Я крутнув головою.

— Заміж… подумати тільки! Отак завжди з цими жінками: зробиш їм добро, а віддячують вони тобі — злом!

— Це ти на що натякаєш? — підозріло видивилася на мене Кіска-Сосіска.

— Та боронь, боже, щоб я на щось натякав! Слухай-но, — сказав я, рішуче міняючи напрямок розмови, — маю до тебе одну справу! Власне, й приїхав я сюди, щоб її обговорити…

— До мене? Справу? Кіска-сосіска, я що завгодно для тебе зроблю! — Її очі раптом засяяли. — Ти… може, ти хочеш переспати зі мною… га, кіска-сосіска?

Я вхопився за голову.

— Ну, — вигукнув я, — з цими жінками не скучиш! В них одна тема для балачки: як не секс, — то лебедина вірність! Ні, моя люба, справа ця стосується ще тої пори, коли ти тримала дівчат… пам'ятаєш, га?

Вона сіла в фотель і уважно глянула на мене.

— Пам'ятаю… чом би й ні! Й що ж тебе цікавить?

— Одна особа… Леся називається!

— Леся?!

— Атож! А чому це тебе дивує?

— В мене була тільки одна Леся… але вона вийшла заміж — причому, єдина з-поміж усіх дівчат! Ой, це ж була краля! Фігура в неї була, як у цієї… як же ж її… ото, що в музеї без рук стоїть!

— Про фігуру, — нетерпляче сказав я, — потім! За кого вона вийшла?

Кіска-Сосіска мрійливо посміхнулася.

— Був такий хлопчина — метрів зо два заввиш, писок мов у гамадрила, руки до колін… ух! А грішми сипав — наліво й направо! Син короля, до речі.

— Короля?! — вибалушивсь я на неї. — Якого короля?

— Ну якого ж… африканського! Ти що, кіска-сосіска, геть уже мізки пропив? Зовсім тупий зробився, еге? Я тобі торочу, торочу вже биту годину, а ти не доганяєш!

Я відчув, що терпець мені зраз урветься.

— Кицю, — сказав я лагідно, — білочко… давай про все спочатку, добре?

Кіска-Сосіска склала руки на колінах і мрійливо посміхнулася.

— Цей хлопчина, син їхнього короля, був із Африки. Й ходив до наших дівчаток, бо приїхав сюди вчитися на інженера. Вони його сильно любили. А він любив тільки Лесю, котра не любила його, і носив їй квіти. А також подарунки, ну й усе, що полагаїцця. Але вона продовжувала його не любити, бо чорний. Хоч і син короля. Але чорний, розумієш?

— Але ж син короля! — буркнув я замислено. — А звали… звали його як?

— А звали цього хлопчину М'Кола Нгвамбе. Але ми його називали Микола. Ото як прийде, бувало, то дівчатка між собою: «Микола, Микола прийшов!». Й до Лесі: «Ну готуйся… зараз будуть тебе порати по повній програмі!» А вона носа відвертала. Але куди ж було подітися — мусила трусики скидати… робота ж! Найнявся — продався… сам знаєш. А потім вона раптом вийшла за нього заміж. Не знаю, як він її убалтував, але цей Микола якось приходить та каже: «Ну, теперь ваш Леса мой Африка забирай. Мой папа белый мерседес покупай, большой кай-кай делать, ваш Леса ждать». І поїхали… Ага, я забула, — він таку фігурку на шиї носив!

— Оцю? — поспитав я, показуючи їй малюнок.

— О, — сказала Кіска-Сосіска, — диви! Точнісінько таку він і носив. І ніколи не знімав — ото догола роздягнеться, прутень як пам'ятник Леніна стоїть, а ця фігурка на шиї… ну краса та й годі!

— Оце він? — поспитавсь я, показуючи фоторобот. Кіска-Сосіска взяла його до рук.

— Та що ти мені оце підсовуєш! — закричала вона обурено. — Це ж не Микола, ти що! Микола — не такий.

— А який же?

— Ну який… красівий! На гамадрила смахуває, як і ти оце. Ви взагалі з ним, як два брати… от тільки фейса тобі ваксою начистити, й копія будеш!

— Це, — сказав я, забираючи в неї фоторобот, — вже вдруге за останні кілька днів мене порівнюють із цією шляхетною твариною… гамадрилом! Дуже, дуже дякую… Значить, Леся вийшла заміж і поїхала в Африку?

— Авжеж! — замріяно сказала Кіска-Сосіска. — Сидить, напевне, у джунглях та банани прямо з дерева їсть…

— Дурна вона там сидіти! — Я підвівся з фотеля. — Ця Леся вже три роки, як повернулася…

— Три роки?! — Кіска-Сосіска й рота роззявила. — А чого ж я не знаю?

Я стенув плечима.

— З цього приводу нічого не можу тобі сказати… Гаразд, пошкандибав я. За інформацію спасибі!

— Зачекай-но, — похопилася Кіска-Сосіска, — а хто ж буде нас охороняти?

— Хто, хто… — буркнув я, підходячи до дверей, — Ти як маленька, справді! Будуть наїжджати — дзвони мені, й проблем не буде! Второпала?

Коли я ввійшов до приймальні, там були Мацюцька, Барабаш і Цуцичок. Вони сиділи за столиком для гостей і пили каву.

— О, — сказав я задоволено, — братва вся на місцях… Агенте Мацюцько!

— Я! — зірвалася вона з місця й навіть спробувала було виструнчитися.

Цуцичок перепинила мене коротким жестом.

— Сядь! — звеліла вона Мацюцьці. Та нерозуміюче подивилася на неї, й Цуцичок потягла її за руку й змусила опуститися в фотель. — Сиди спокійно, втямила? Й ніколи ні перед ким не вставай. — Тоді поманила мене пальчиком. — Ану йди сюди, обревку!

Я неохоче підійшов до столика.

— Ти чого це?

Цуцичок показала на чималий порцеляновий кавник.

— Оце бачиш?

— Ну!

— Якщо я бодай ще хоч один раз почую, що ти знущаєшся з цієї бідолашної беззахисної дівчинки, — Цуцичок промовляла кожне слово спокійно, але очі її аж палали від обурення, а голос тремтів, — то візьму оцей кавник, замахнуся й щосили торохну ним по твоїй дурній стриженій голові, обревку! Ти втямив, що я сказала?

— Авжеж! — буркнув я, відводячи погляд.

— Ото й добре! Й не сумнівайся: я завжди виконую свої обіцянки, й рука моя не здригнеться. Барабаш торік мав нагоду переконатися в цьому особисто! Правда ж?

Барабаш дико посміхнувся й помацав один із числених шрамів на своїй бритій гирі.

— Було діло! — скромно сказав він.

— Вісім швів довелося накласти! — доповнила його показання Цуцичок. — І тобі те ж саме буде, не сумнівайся! А тепер проси вибачення в цієї дівчинки, ну?

Я потупцював на місці, не знаючи, що б його сказати.

— Агенте Мацюцько…

— Я! — схопилася вона з місця.

Цуцичок знову смикнула її за руку й посадовила в фотель.

— Бачиш, до чого ти довів сердешну дівчинку, бовдуре? До речі, зовуть її не Мацюцька, а Слава! Ти не думай, що тобі це так обійдеться: я про все розпитала, — і як її зовуть, і як ви утрьох план курили, і як на джипі ганяли обкурені… Один раз — не підарас, еге? — Цуцичок подивилася на Барабаша, й той утягнув голову в плечі. — Шкода, що я не чоловік, обревку! А ти, — перевела вона погляд на мене, — проси вибачення, проси!

— Славцю, — винувато сказав я, — ви вже вибачте мені, що я з вами так жартував… У всьому винна домінанта моєї психіки, котра змушує дивитися на цей світ, як на вертеп, де розігрується комедія. Не знаю, чи ви мене зрозумієте, але дуже сподіваюся, що зможу колись заслужити на вибачення.

Мацюцька понуро мовчала.

— Кгм… — сказав Барабаш. І більше не сказав нічого.

— Ну… вибачився! — сказав я Цуцичкові. — Кави тепер наллєш?

Вона безнадійно махнула рукою.

— Горбатого сокира виправить! — сказала вона, ставляючи на стіл ще одну філіжанку. — Все це тільки початок. Тут зі Славою говорили ще й Мурат із Уриловим — і просто за голови бралися, дізнавшись, у яку халепу ти її втяг…

Я дістав свою баклажку.

— Давай, — сказав я, розливаючи коньяк по філіжанках, — по п'ять грамів… Ну, за гуманність і лібералізм!

Ми випили, й Цуцичок поналивала всім кави.

— Я оце хтіла спитати… — несміливо почала Мацюцька.

— Так? — зробив я ввічливе обличчя.

— Я тепер що… не буду більше таємним агентом? І псевдоніма оперативного не матиму більше, нічого-нічого? Це вже кінець моїй кар'єрі?

Я відпив зі своєї філіжанки.

— Ви… — почав було я.

— А ми, — тихо, але вперто сказала Мацюцька, — наче ж на «ти» були! Га?

— А…ага! Значить, так, Славцю: пару днів тобі доведеться провести на конспіративній квартирі. Справа ця зайшла надто далеко, й у таких випадках ми виводимо людей з-під удару. Це дуже серйозно, розумієш?

— А зброю мені теж не дадуть?

— Ні, — винувато покрутив я головою, — не дадуть! Зброю в «Тартарі» носять лише окремі співробітники… ті, що наражають своє життя на небезпеку! Та й взагалі, зброя — це така штука, що можна якось ненавмисне й поранитися нею. Ми з Барабашем ось давно вже зі зброєю маємо справу, але, відверто зізнаюся, не любимо її…

— Значить, я не буду вашою бойовою подругою? Цуцичок слухала цю балачку, широко розплющивши очі.

— Боже, боже, — вигукнула вона, — то це ви, обревки, так голову заморочили бідній дитині! Знала я, що ви бевзні обоє, — але щоб до такої міри!..

— Славцю, — лагідно сказав я, не звертаючи уваги на Цуцичкові ламентації, — твоя робота — не в тому, щоб кидати гранати чи з автомата смалить! Твоя зброя — інтелект. І глибина його неосяжна, сама знаєш! Стріляти кожен дурень зможе, а от… — я озирнувся і вхопив якусь книжку, котра лежала біля комп'ютера, — … таку-от книжку, приміром, написати — це неабищо! Глянь, яка назва — «Сексуальні дослідження в полях України»!

— Ну й що, як назва? — озвався Барабаш. — А про секс якраз там і немає!

— А ти ніби її читав!

— А я її навіть купив! — одрубав Барабаш. — Ну, думаю, про секс та ще й у полі… а там нема! Я думав, це про пастухів… а воно не те! Балакають, балакають…

— Про яких це пастухів?

— А, — сказав Барабаш, запалюючи сигарету, — як був я школярем, то ми влітку худобу пасли з хлопцями. Й із дівчат, котрі теж пасли, силоміць скидали труси. Ну, то я думав це про такі дослідження…

—І що ж ви з тими дівчатами робили? — зацікавивсь я.

— Та… нічого такого! — з жалем сказав Барабаш. — Просто… інтересно було!

— А що там інтересного! — буркнула Цуцичок.

— Ну, то я й купив цю книжку, — провадив Барабаш, — а там не про це… А для чого було писати, що воно про це! Я так розумію: раз ти пишеш про це діло, — значить, описуй хто, кого, як…

— … і скільки разів! — докинув я.

— От-от! — кивнув Барабаш. — Щоб усе в натурі було… тоді народ прочитає й похвалить. А то ходить кругом, як той кіт біля гарячої сковороди з м'ясом…

Цуцичок зневажливо скривилася.

— Розбираєтеся ви, як свині в апельсинах! — сказала вона й, узявши «Сексуальні дослідження», перегорнула кілька сторінок. — Тут ось які глибокі думки — про любов, про красу… про високі поривання двох сердець! Та хіба ж воно вас, одморозків, цікавить…

На столі ожив селектор.

— Цуцичок? — поспитався в динаміку шеф. — Оскар прийшов?

— Давно вже… Сидить ось… лекції нам читає про секс!

— То якого ж хріна він не заходить! — обурено вигукнув Мурат. — Ми на нього тут чекаємо вже биту годину… Давай його сюди, хутко!

Я підвівся.

— Сидиш тут! — звелів я Барабашеві. — Нікуди не відлучатися.

— А я? — подала голос Мацюцька.

— А ти, — сказав я їй, — теж почекай… зараз будемо вирішувати, що з тобою робити! Втямила?

— Так точно! — відрапортувала Мацюцька, схопившись на ноги.

В кабінеті за тютюновим димом світу не видно було.

— Ага, — сказав полковник Урилов, — ось і коняка з яйцями прийшла! Ану присядь, голубе…

Я впав у фотель і допитливо глянув на шефа.

— Ну?

— Гну! — гаркнув зненацька Урилов, грізно скрививши свою банякувату мармизу. — Ти для чого це, скот безрогий, хріновиною зайнявся? Тобі що, геть уже клепки повипадали? Макітра розсохлася й мізки течуть, еге?

— Якісь проблеми? — спокійно запитав я.

Мурат пахнув сигарою й докірливо подивився на мене.

— Послухай, — озвався він, — я все розумію, звичайно… одного тільки не можу втямити: навіщо ти цю дитину втягнув у наші розборки?

— Дитину? — витріщивсь я на нього. — Яку, в дідька?! Урилов насунув козирок свого червоного картуза на очі

й, перегнувшись через стіл, сливе упритул наблизив до мене свою цинічну мордяку.

— Я зараз тобі в око як засвічу, то ти знатимеш яку, бугаїно колгоспна! — тихо промовив він. — Я тебе, котяро скотобазний, ось женитися на ній заставлю, втямив? Ти, бляха, всеньке життя будеш каратися в нерівному шлюбі й лікті кусати, мов скотина! Ти станеш старий і ні на що не здатний, а вона вилізе на тебе верхи й буде вимагати сексу, — ти тоді згадаєш полковника Урилова, скот безрогий! Ти в мене знатимеш тоді, як малолєток залучати в оці собачі діла, де кров мішками ллється й трупи падають! Ти не подумав про те, що її можуть убити? Не подумав, котяро ти одморожений?! Я потяг до себе скриньку з сигарами.

— Мацюцька, — сказав я розважливо, — сама влізла в оці діла, де падають трупи! Це сталося тоді, коли вона стала працювати на товариство. Сам знаєш: довкола оцієї Лесі крутяться якісь темні справи… До речі, скільки я їх знав, оцих Лесь, — і завжди вони мені капості чинили! Прокляте якесь наймення… Це по-перше. Тепер про небезпеку для життя. Взагалі, — я посміхнувся, — ситуація тут склалася вкрай кумедна. Я думав, що використовую Мацюцьку для полювання на шантажистку… а насправді шантажистка використовувала її для того, щоб мене вполювати!

— Як це? — не втямив шеф.

— Городить, бугаїна, що й на голову не налазить! — буркнув Урилов.

Я стенув плечима й коротко розповів про сьогоднішню перестрілку біля мосту.

— Розумієте, — виснував я, — вони прослуховували Мацюцьчин телефон! І встановили, що вона працює на «Тартар». А потім улаштували елементарну пастку, щоб вивести з цієї справи мене, — адже я встиг багато чого з'ясувати! Зокрема, й те, що вся ця справа пов'язана з перебуванням Лесі на африканському континенті. Одне слово, це типова кримінальна історія, і я розплутаю її, що б там не сталося! До речі, — я глянув на Мурата з Уриловим, — ви знаєте, що таке феміністка?

— Хве… що-що? — вибалушився на мене Урилов.

— А ти? — обернувсь я до шефа. Той із сумнівом покрутив головою.

— Так от, феміністка — це жінка, яка ненавидить чоловіків… — почав я менторським тоном — і за десять хвилин виклав їм усю ту лекцію, яку прочитала мені Мандела. Коли я скінчив, Урилов схопився обома руками за голову.

— Так ось чому впала народжуваність в Україні! — вражено заревів він. — А керівники держави не знають, що й думати, — десять років підряд спеціяльно світло вимикали вечорами, а демографічного вибуху все нема! Недарма наш міністр доручив мені цим собачим товариством зайнятися, щоб його чорти вхопили! Та треба ж їх спинити, цих феміністок, а то гаплик буде Україні! Сьогодні ж треба Першому Лідерові доповісти — хай терміново скликає засідання Ради Національної Безпеки! Боже, боже, це ж катастрофа, інакше не скажеш…

— Ну, — задоволено сказав я, — катастрофа не катастрофа, однак тенденція зростає й, далебі, це може погано скінчитися! Найгірше ж те, що цих клятих феміністок підтримує світова спільнота, — якщо запровадити жорсткі заходи проти цього руху, то нам оголосять економічну блокаду! Ні траншів не буде, ні інвестицій, ні всякої іншої хріновини…

— Та хіба це світова спільнота?! — заревів Урилов, розмахуючи сигарою. — Це — світова свинота, інакше й не скажеш! Вони нам зразу колорадських жуків закинули, а тепер оцих феміністок наплодили, щоб ми тут повимирали всі! Вони бачать, що українців ніщо не бере — ні радіяція, ні реформи, ні спід… ану ж, думають, жінок їхніх намовимо, щоб давати перестали! — Він раптом ударив себе кулаком по лобі. — Так ось чому зростає кількість тяжких злочинів, скоєних жінками! А ми з міністром за голови беремося: що за хріновина — протягом останніх двох років вони більше людей повбивали, ніж за попередні вісім!

Мурат вражено переводив погляд то на мене, то на Урилова.

— Послухайте, — озвався він, — ви що, з глузду з'їхали? Геть уже шифер посипався, еге? Жінки борються за свої права, то й дідько їх бери, — аби вдома з чоловіків кров не пили та мозок їхній не їли! Радіти треба, а ви якусь хріновину городите…

— Так доборолися уже ж — по селах нема кому в перший клас ходити! — буркнув я. — Гаразд, менше з тим… Що там звітують оперативні служби?

Мурат пошукав на столі й простяг мені кілька листків паперу. Я пробіг їх очима, тоді взяв маркер і підкреслив одне місце в тексті.

— Читай! — сказав я шефові.

— З дванадцятої нуль-нуль до чотирнадцятої тридцять перебувала в приміщенні спорткомплексу «Сокіл»… Ну й що?

Я дістав телефон і почав набирати номер.

— А нічого! Цей спорткомплекс кому належить?

— Здається, його Ломідзе викупив… — буркнув Мурат.

— От зараз і з'ясуємо, чим вона там займається, ета кошечка… — Я зробив тупе обличчя. — Алло… алло? Привет, братуха!

— Кыто гаварыт? — поспиталися на тому боці.

— Да ты че, Лом, своих не узнал? Аскер на проводе… ну, ты, Ломик, даешь!

— А, — зрадів Лом, — эта ты, братан… Как дэла, дарагой? Как жена, дэты?

— Да все ништяк. Слышь, браток, там у тебя спорткомплекс. этот, как его… «Сокол», да?

— Ну, «Сокол»! — насторожено сказав Лом. — И че?

— Там в этот «Сокол» твой ходит телка одна — Леся ее зовут! Слышь, братуха, не в службу, а в дружбу — ты можешь меня проинформировать, чем она там занимается?

Лом скількись часу мовчав.

— Дажы ни знаю, чыто тибе и сказать, братан! — озвався він урешті. — Он туда не один ходит, этот Леса. со сваимы падругамы, да! И там они, братан, такими делами занимаются, что я как увидел — савсем седой стал! Был я седой — стал ваще седой, с ног да галавы, да!

— И ты не можешь мне даже сказать этого?

— Не магу, кацо! Ты меня извини, хочешь — приходи, сам увидишь… понял, да? Вот сейчас приходи, этот девушк уже начали!

Мурат із Уриловим напружено вслухалися в мої репліки.

— Хорошо, — сказав я, — тогда жди! Договорились?

— Канэшно, дарагой! Только сматры, увидишь — ваще седой будешь… понял, да?

Я розгублено глянув на Мурата з Уриловим.

— Хріновина якась виходить! Але треба їхати, нічого не вдієш… Значить, так: ви вже щось вирішили з Мацюцькою?

—Її повезли на конспіративну квартиру! — коротко звістив шеф.

— Дуже добре! Значить, я погнав… Будуть новини — зателефоную! — Я вийшов у приймальню й стусонув ногою Барабаша, котрий дрімав у кріслі. — Ти, обревку… тривога!

— Когось треба вбити? — з готовністю поспитав Барабаш.

— Може, й убити… — сказав я, знімаючи з вішалки свою куртку. — Поки що — гаття за мною!..

Шкляна споруда спорткомплексу насилу проглядала в густій пелені хурделиці.

— Сидиш у машині. Якщо за півгодини я не повернуся, працюєш за схемою. Що не ясно?

— Та все ясно! — буркнув Барабаш, відкидаючись на спинку сидіння й закладаючи руки за голову.

Я виліз надвір і попростував бетоновою доріжкою, котра була обсаджена якимись хвойними кущами. Ломідзе чекав мене під козирком, який нависав над входом у спорткомплекс.

— Гамарджоба, дарагой! — сказав він, стискаючи мені руку. — Рэшил все-таки пасматреть, да?

— А че, — дико посміхнувсь я, — интересно! Лом покрутив головою.

— Этот девушк — савсем плохой девушк! — печально сказав він. — Он платит балшой аренда, чтобы творить черные дела! Мне все равно, дэнги не пахнут, однако… Может, по рюмочке?

— Да какие по рюмочке! Давай посмотрим, а потом уже…

— Мой серце балит — твой будэт балеть тожы! Лучше выпить, затем сматреть. Хароший коньяк, «Эгрисы»… выпьешь, да?

— Да ладно! — здавсь я нарешті. — Если ты уж так говоришь… пошли!

Ми зайшли в кабінет, і Лом налляв два келишки чудового грузинського коньяку.

— Аллаверды, дарагой! — сказав він, цокаючись зі мною.

— Твое здоровье, брат! — сказав я й собі. Ми випили, і я допитливо глянув на нього.

— Ну, — сказав Лом, — теперь мало-мало будим пасма-треть… Пошли, да!

Ми піднялися на другий поверх, і Лом запровадив мене до якогось підсобного приміщення. Там панував півморок і валялися лахи.

— Этот окошко! — показав Лом на маленьке віконце в стіні. — Здесь можно сматреть… спартзал выходит!

— А ты?

Лом приклав руку до серця.

— Не магу, дарагой! Как сматру, — сразу балной делаюсь! Этот девушк убивать нада… нет, сначала насиловать — только патом убивать, да! Собак, а не девушк. веришь, э?

Я припав до віконця, й переді мною як на долоні постало здоровенне поле спортивної зали з її тренажерами, боксерськими грушами й маківарами. Посередині стояла щільно зімкнута шеренга молодих вродливих дівчат у чорних кімоно. Всі вони були з короткими зачісками, босі й підперезані зеленими поясами. Перед цим строєм завмерла струнка підтягнута постать — теж у кімоно, але з чорним поясом, і це була, звичайно ж, Леся.

— Дівчата! — врочисто виголосила вона, й її дзвінкий упевнений голос грімко задудонів під склепінням. — Сьогодні наступив той день, якого ви чекали три роки. Позаду сотні годин виснажливих тренувань, спарингів і медитацій, в яких ви нарешті осягнули своє справжнє призначення на цій землі й стали готовими до вступу в організацію. Дехто з вас чув про неї. Інші тільки здогадувалися… Отож, — її голос зріс і врочисто загримів у порожнечі зали, — сьогодні — день посвяти в таємний орден, котрий називається «Чорні вовчиці»!

— У-у-у! — зателесувалися дівчата, тупаючи ногами.

— Наш орден, — провадила Леся, — виник три роки тому. Його мета — згуртувати всіх жінок земної кулі, захистити їх від насильства й повернути їм рівні права з чоловіками. Його святиня — Діва-Мати, котрою стане кожна з вас. Його знаряддя — карате. Всі ви колись прийшли в товариство, як жертви, нині ж ви стали — вовчицями, які зуміють вбити будь-якого насильника, захистити свою честь і відстояти потоптану справедливість.

— У-у-у! — знову зателесувалися дівчата.

— Вступивши в орден «Чорні вовчиці», ви складаєте священну присягу, відступництво від якої буде каратися смертю! — Леся помовчала. — А тому перш ніж оголосити її, я запитую вас: чи всі ви готові стати бойовими вовчицями, котрі рватимуть на шматки ворогів Діви-Матері й понесуть світло її образу в широкі маси жіноцтва?

Та вона ж хвора, вражено подумав я… ця дурепа забиває голови дівчатам отакими нісенітницями, а їй треба просто лікуватися!

— Ми — вовчиці! — хором крикнули дівчата. Леся підняла руку.

— Я, бойова чорна вовчиця… — врочисто почала вона скандувати.

— Я, бойова чорна вовчиця… — повторила за нею шеренга.

— …вступаючи до лав священного ордену… — провадила Леся.

— …вступаючи до лав священного ордену… — грімкою луною відгукнулася шеренга.

— …клянуся: не пов'язувати своє життя з чоловіками, не віддавати їм ні душу свою, ані тіло, — врочисто провадила Леся, — не замислюючись, виконувати всі накази Великої Магістри ордену…

Ні, подумав я, цього не можна так полишити! В кутку приміщення були якісь залізні східці. Я почарапкався ними й уперся головою в квадратну ляду. Вона розчахнулася, і я побачив склепіння тренувальної зали. Це був блок роздягалень і душових, я опинився на даху, й унизу видно було щільно зімкнуту шеренгу.

— Якщо ж я відступлюся від присяги, то нехай мене скарає на горло помста моїх сестер по ордену й наймення моє буде прокляте на віки віків!

Я плигнув униз і, описавши в повітрі дугу метрів у десять, зі страшенним гуком приземлився просто перед шеренгою.

— …на віки віків! — потужним відлунням прогриміло під стелею тренувальної зали.

— Дівчата! — гаряче сказав я, випроставшись на всенький зріст. — Не слухайте цю дурепу — в неї не всі вдома! На однісінький лише мент задумайтеся над тим, що вона хоче відібрати у вас майбутнє — шлюб, родину, радощі кохання, котрих не замінять жодні вправи з карате. Забивши ваші голови нісенітницями, ця психічно хвора жінка прагне, щоб ви були у її руках знаряддями вбивства і ненависти, насильства й аскетизму. Ви — юні вродливі створіння, які прийшли у цей жорстокий світ пом'якшувати черстві серця, нести добро і ласку, прилучати чоловіків до містичного світу любови, котра відкриває людині шлях до Бога…

Вони зареготали. Я так і заціп із роззявленим ротом, — вони реготали всі, як одна, вони буквально падали від реготу, вони хапалися одна за одну й тицяли в мене пальцями, наче в якогось блазня чи дешевого мартопляса; я чекав будь-якої реакції, лише не цього зневажливого реготу, од котрого в мене аж у вухах вібрувало; я стояв і лупав очима, наче якийсь котяра, аж врешті Леся підняла руку, й у залі вмент запала тиша.

— Тварюко! — врочисто проголосила вона. — Тобі все зрозуміло?

— Ні! — вигукнув я, обертаючись до неї. — Ти подумала, що ти пропонуєш цим юним створінням?

Леся посміхнулася.

— А що їм пропонуєш ти? Що вони можуть виграти, вступивши у шлюб з чоловіком?

— Кохання! — гордо сказав я.

Леся подала знак одній з дівчат, і та виступила з шеренги й подала їй якусь коробку.

— Ось, тварюко! — сказала Леся, знімаючи кришку. — Дивися!

Я зазирнув у коробку й побачив там щось подібне до електричної гірлянди.

— А це що за хріновина? Її очі потемніли.

— Це не хріновина, вбивце! — сказала вона погрозливо. — Це — спеціяльний пристрій, котрий здатен приносити жінці до п'ятнадцяти оргазмів на хвилину! Він кріпиться на спині, й користуватися ним зможуть навіть незайманиці. Винайшов його, до речі, чоловік… — П'ятнадцять?! — не повірив я.

— За хвилину, тварюко!

Скількись часу я й слова не міг промовити

— Чекай, чекай… — озвавсь я, хапаючись іще за один аргумент, мов потопаючий за соломину. — А діти? Ви що ж, хочете, аби людство вимерло, як мамонти?

— А штучні технології? — раптом озвалася в шерензі якась дівчина.

Я обернувся й зміряв її очима. Це було гоже створіння з темними очима й такою фігурою, що навіть думка про застосування цих технологій видалася мені блюзнірською.

— Чув? — з погордою поспитала Леся. — Ми — чорні вовчиці, котрі служать Діві-Матері. Кожна з нас буде заходити в тяж без участі чоловіка, повторюючи непорочне зачаття. Кожна з нас буде Діва-Мати!

— Але ж це не все… — пробурмотів я.

— Ну-ну! — глянула на мене Леся. — Що ж ти скажеш іще, тварюко?

— Та замочити його! — озвалася з шеренги ота краля.

— А любов? — зненацька запитав я, дивлячись Лесі у вічі. — Оте палюче почуття, котре підносить людину над оцим недосконалим світом і дозволяє зазирнути в незнані, містичні виміри? Отой захват, якого дізнає людська істота, коли в ній запалюється божественне світло любови? Отой екстаз, який охоплює душу людську з такою силою, що їй здається, наче всенька земля зацвітає білосніжним квіттям? Невже це нічогісінько не важить для таких, як ти?

Леся завагалася; в її очах зблиснуло щось подібне до живого поруху душі; але тут же лице її стало мінятися, перекошуючись жорсткою втіхою, яка росла й росла, аж нараз вихлюпнулася несамовитим, звірячим криком, який дико й неприродно прозвучав під склепінням тренувальної зали, — й вона плигнула на мене, мов тигриця, долаючи відстань у кілька метрів буквально за соту частку секунди.

Першого удару завдали мені з шеренги, і хитнувшись уперед, я потрапив простісінько під маваші гері, яке в сей момент виконувала Леся; перемістившись униз, я ухилився від цього смертоносного випаду, але тут же хтось зацідив мене в скроню, й я підхопився й блискавично крутонувся довкола своєї осі, намагаючись блокувати удари, котрі посипались звідусіль. Дівчат було десятків зо три, й нападали вони по кілька душ нараз, щоб не створювати великого тлуму, й гилили мене ногами й руками, як боксерську грушу; пару разів я таки зумів звестися на ноги, однак Леся, котра стояла обіч, пролітала в повітрі, мов блискавиця, й валила мене додолу, а потім знову відступала, звільняючи поле бою для своїх учениць. Вони розбили мені носа й поставили синця під оком; аж тоді я втямив, що жартів тут не водиться, й спробував було по-справжньому ставити опір, — але, на жаль, було запізно: мене били й тусали, мов ганчір'яну ляльку; в очах раз-у-раз спалахувало якесь болюче світло; голова гула, мов порожній казан, і щоразу, коли по ній гилили п'ятою, ребром ступні чи кулаком, у вухах щось оглушливо бемкало.

— Цо дэлай, э! — відчайдушно закричав хтось біля дверей. — Прыкратить безобразые сичас жы!

— Та-та-та! — лунко гримнув під склепінням зали автомат. — На пол, суки! Ложись! Ложись, иначе поубиваю!

Удари припинилися. Я завовтузився й перевернувся на живіт. Зір усе не міг сфокусуватися, й скількись часу я бачив тільки невиразні розмиті плями, котрі хилиталися туди-сюди, наче манекени під вітром.

— Оборзіли, на хрін! — невдоволено сказав Барабаш, держачи свого калаша догори стволом. — Ну, которій тут матку вирвати?

— А я гаварыл, да! А я пыредупрыждал, да! — схвильовано казав Лом. — А он ны паслушал — все равно буду пасматреть, гаварыт!

Я застогнав і, хитаючись, підвівся на ноги. Всенька зала нагадувала поле бою — дівчата лежали вниз лицем, і жодна з них не рухалася.

— Сматры, — закричав Лом, показуючи на мене пальцем, — савсэм седой стал! Был седой — стал ваще седой… слышь, да? А я тебе гаварыл: не хады? Я тебе гаварыл: балной будешь от этот девушк? Вот типерь и получил, чыво хател — как малако стал, э!

Барабаш перевальцем підійшов до якоїсь із дівчат і штурхонув ногою нижче спини.

— Ого, — здивувався він, — нічого собі! Ну, що, цю будемо взувати? Хто перший?

Я втер кривлю, котра цебеніла з носа.

— Ходімо звідси, на хрін. бачити я їх не хочу!

— Та чого ти! — вигукнув Барабаш. — Давай зґвалтуємо хоч одну. щоб знали, що таке справжній боєць!

— У них, — сказав я, розвертаючи Барабаша до дверей, — таке є, що тобі до нього, як до Місяця пішки… втямив?

— Вібратор, чи що?

— Який там вібратор! Дроти такі… їх кріплять на тому місці, в яке оце ти ногою штурхонув, — і п'ятнадцять оргазмів гарантовано! За хвилину, причому.

— Лучше ухадить атсюда! — сказав Лом. Й до Лесі: — А ты, дарагая, болше не хады сюда со сваими девушк… другой помещений ищи для сваи черный дела, понял? А то убъем, как собак, и в кислату бросим!

Ми вийшли надвір, і Барабаш відчинив дверцята джипа.

— П'ятнадцять оргазмів… — замислено пробурмотів він, сідаючи за кермо. — Й що ж нам тепер зостається робити?

Я заліз у машину й ліг на задньому сидінні, намагаючись втамувати кров, яка точилася з носа.

— Що, що… — буркнув я понуро. — Гомосексуалізмом займатися, що ж іще!

За шибами авта стугонів холодний вітер. Передмістя вже скінчилось, і по обидва боки шосе тяглася похмура чорна лісосмуга.

— Ну, нічого, — сказав Барабаш, — ось приїдемо в «Тартар», вип'ємо… Добре, хоч вони не зґвалтували тебе!

— Та я їм показав би! — пообіцяв я, лежачи на задньому сидінні.

— У мене, — сказав Барабаш, виходячи в лівий ряд, — був корефан… прапорщик, як і я! Так він служив контролером у жіночій зоні, й там у нього була полюбовниця. Ходив він до неї, ходив… аж стало йому одної замало! Він тоді, не будучи дурним, заводить ще одну… хліборізом вона працювала! От проходить місяць, проходить і другий… зайшов якось він у хліборізку, — а там сидить зечок штук із п'ятнадцять, і всі з ножаками! Ми, кажуть, чули, що ти жеребець силенний, — ану ж давай усіх нас люби! Він хтів було навтьоки… хріна! Повалили гуртом, рота колготками заткнули, яйця перев'язали — і давай гвалтувати! — Барабаш сплюнув у вікно й замовк.

— Ну й що? — з інтересом поспитав я.

— Мало інвалідом не зробили! Добре, що кухар із вільнонайманих побачив та бігом на вахту…

Я провів рукавом по мармизі й побачив, що кров ущухла.

— Як на мене, — сказав я, — то краще мати справу з дівчатами… От я й досі пригадую, як уперше переспав з однокласницею! Якраз виповнилося мені тоді п'ятнадцять років. Її звали Оленка, й вона полюбляла влітку спати на горищі… ну, й усім про це казала! От підстеріг я та й заліз туди вночі. Чую: завовтузилося щось у кутку! І завагавсь я. Що ж його, думаю, робити — ану ж бо кричати почне?..

— А воно вперше… та звісно ж! — кивнув Барабаш.

— От думав я, думав… аж вона раптом і каже таким невдоволеним голосом: «Та що ти мнешся там, обревку? Я вже й сорочку зняла, а воно соплі жує! Дурний уже зовсім, еге? Ану сюди бігом!»

Надворі щось бахнуло. Джип кинуло вбік, і Барабаш насилу вдержав кермо.

— От їдрі його в корінь… колесо стрельнуло!

Я підвівся, вмощуючись на сидінні, й озирнувся назад.

— Жени! — загорлав я не своїм голосом, кидаючись уперед. — Жени чимдуж… тривога!

Червоний фольксваген вже наздоганяв нас. Хапаючи автомат, який лежав на передньому сидінні, я побачив, як ствол снайперської гвинтівки, що стирчав із вікна, здригнувся й плюнув огнем; опускаючи запобіжника, я хитнувся вбік і побачив, як у задньому шклі виникла діра й одночасно така ж діра утворилася й у лобовому шклі, простісінько над кермом; джип наддав ходу й, хляпаючи простреленим колесом, погнав уперед; я щосили вгатив стволом калаша в задню шибу й, висадивши її разом з усім гамузом, натиснув спуск.

— Мочи їх, казлів! — зарепетував Барабаш, лежачи боком на сидінні й давлячи на газ.

Нас винесло в лівий ряд і вдарило об бетонний бар'єр, який ділив автостраду. Автомат застрибав у моїх руках, і черга хльоснула по авту й прошила його наскрізь, мов бляшанку. Якісь машини, котрі йшли позаду, завищали гальмами, а тоді дали задній хід і так чкурнули з місця сутички, що тільки смуга за ними лягла. Фольксваген утратив керування; лобове шкло пішло тріщинами й звисло всередину; описавши дугу, він вилетів на узбіччя й, підстрибнувши, перевернувся набік.

Його колеса ще крутилися, коли я штовхнув дверцята нашого авта й вискочив надвір.

— Куди ти, обревку! — крикнув Барабаш, обертаючи до мене свою налякану мармизу. — Вшиваємося… зараз мєнти налетять!

Я посварився на нього кулаком і, перебігши дорогу, вдарив ногою в лобове шкло фольксвагена. Ну, звичайно ж, вони були мертві — чорнявка й білявка, дівчата-каратистки, які віддухопелили мене коло тролейбусної зупинки. Снайперська гвинтівка врізалася чорнявці в живіт і, прохромивши її наскрізь, вийшла десь поміж лопатками. Втім, загинула вона ще до того, як авто перевернулося, — обидві були перерубані автоматними чергами, й кров, булькаючи, витікала з авта й розпливалася по снігу червоною плямою. Я обшукав кишені й, геть замурзавшись кривлею, забрав їхні документи. Потім знову перебіг шосе й, упавши на сидіння, грюкнув дверцятами.

— Ходу! — крикнув я Барабашеві.

— Далеко не заїдемо… колесо треба міняти! — загорлав він, притискаючи газ.

В шибах тоскно застугоніла хурделиця.

— Звертай на польову дорогу! — сказав я, тривожно озираючись назад. Вже смеркало, але міліцейських авт ще не видно було. — Поміняємо колесо, а там і геть поночі буде!

— А потім?

— Будемо добиратися полями: попереду пост, а там нас вже чекають! — Я знову озирнувся: — Дави на газ, дави!