1

Біля штаб-квартири «Тартару» стояв новісінький джип-тойота. Грюкнувши дверцятами своєї шістки, я обійшов його доокруж і похитав головою: ця техніка нагадувала космічний корабель і за ціною тягла тисяч на вісімдесят, коли не більш. Ні, подумав я, підіймаючись на другий поверх і ногою одчиняючи двері в приймальню, міліція вже геть розперезалася — це ж які хабарі треба гребти!..

Цуцичок і Барабаш пили каву.

— О-о, — зрадів Барабаш, — про вовка промовка, а він і біжить! Коньяк приніс?

Я вирячився на нього мов теля на нові ворота.

— А за що це тебе, обревка, поїти коньяком, га?

— За інформацію, от за що! — втрутилася Цуцичок. — І не його, а мене. Втямив чи ні?

— Ну, — сказав я, дістаючи нікельовану баклажку, котру завжди носив при собі, — для тебе, Цуцичку медовий, хоч що завгодно! Далі?

Цуцичок показала на фотель.

— Присядь. Каву будеш?

— Ну! — сказав я, падаючи в крісло. Тоді глянув на Бара-баша. — Так що там за інформація?

Він скорчив поважну мармизу.

— Тебе виганяють з «Тартару», поняв? Я вирячився на нього іще дужче.

— Виганяють?! За що?

— В Мурата зараз сидить полковник Урилов, — діловито сказала Цуцичок, ставляючи переді мною філіжанку з кавою. Тоді взяла баклажку й поналивала всім коньяку. — Обговорюється якась операція. Деталі невідомі. Але краєм вуха я почула, що тебе збираються звільнити з «Тартару»…

— Може, зняти з детектива для особливих доручень?

Цуцичок похитала головою.

— Нічого подібного. Йшлося про звільнення… Мурат навіть висловився в такому дусі, що «вигнати його під три чорти, обревка такого»!

— Обревка? То це ж він, мабуть, про Барабаша казав! Ти не помилилася?

— Ні. — Цуцичок відпила зі своєї філіжанки й поклацала клавішею комп'ютера. — Мова йшла про тебе, друже… Слухай, ти де народився?

Я насторожився. Чого я не люблю, то це власної біографії — вона до того дурна!..

— А що?

— Шеф загадав звірить анкети, — відказала Цуцичок, дивлячись на екран. — То де?

Я сказав.

— Ага… вірно! Рік народження?

От же ж халепа, думав я, механічно відповідаючи на запитання… напевно, якась худобина вже стукнула! Та певно ж, — перемолотити цілу групу надзвичайного реагування, зірвати бойову операцію, плюс іще ж оті травми, яких я завдав омо-нівцям… Невже шеф звільнить мене через отаку дрібницю, — після дванадцяти років бездоганної служби, після того, як я розплутав цілу купу надзвичайно брудних справ, котрі принесли фірмі солідні прибутки й підняли її авторитет серед зацікавленої публіки, врешті, після всіх отих операцій, коли ми з шефом прикривали один одного вогнем, пліч-о-пліч ризикуючи життям…

— Знаєш, де Цуцичок народилася? — штурхонув мене Барабаш.

Я ковтнув зі своєї філіжанки.

– І де?

— В селі Кошенятівка, от де!

— Бреши?! — не повірив я.

— Сам у комп'ютері бачив… клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поцілував тяжкого золотого хреста, котрий висів у нього під сорочкою. — Кошенятівка, уявляєш? Я реготав аж падав!

— Ой, — сказала Цуцичок, дивлячись на екран, — ой як смішно! А сам звідки… ану глянемо! Село Варварівка. Десь у лісах, напевно, що тільки вовки кругом виють…

— Не Варварівка, — гордо сказав Барабаш, — а Варварів-ка… ось як правильно!

Ми з Цуцичком обернулися до нього, як по команді.

— А, — сказав я нарешті, — це чого ж?.. Барабаш узяв баклажку й налив собі в каву.

— Наше село на всенький район славиться, поняв? Туди ще цариця Катерина засилала всяких убивць, ґвалтівників, наркоманів, так що населення специфічне! А варвари — люди нарвані! — кажуть про нас по сусідніх селах.

— Це як розуміти? — не втямила Цуцичок. Барабаш знизав плечима.

— А народ у нас дуже дурний. То син матір зарубає, то дочка рідного батька зґвалтує…

— … а то дітлахи школу підпалять! — закивав я.

— Ні, — гордо сказав Барабаш, — до мене ще ніхто такого не робив! Я — перший. На мене аж із області начальники приїжджали дивитися. Де тут, питають, той придурок живе, що школу ото підпалив…

— Боже, Боже, — тихо сказала Цуцичок, — куди я потрапила й де мої речі. Що це за фірма, людоньки? Та тут же ж одні бики й одморозки!

Барабаш знову перехилив баклажку, але з неї нічого не виллялося. Він потряс нею, а тоді сумовито зазирнув усередину.

— А на хріна та школа здалася! — нарешті сказав він. — У ній усі були придурки, — й діти, і директор, і вчителі… Фіз-руком у нас був Опанасович, так бив мене як гамана, поки я ще був маленький! Аж як у восьмому класі я пожбурив у нього каменюкою, то він став боятися. Так з цим Опанасовичем була така історія… Вийшов якось я перекурити на великій перерві, аж він підходить. Знаєш, каже, давай удвох покинем курити. Я подивився на нього, подумав… Давай, кажу. А хто перший закурить, знов він до мене, — тому в морду без балачок! Іде? Вдарили ми по руках і тут же й цигарки покидали. От не палю я тиждень, не палю й другий… Аж якось іду коло стадіону, — а він, гад, урок проводить, і цигарка в нього в зубах! Підкравсь я ззаду та за плече його хап! Ну що, кажу, Опанасовичу, — в морду дати, га? Він аж вухам своїм не повірив. Що? — питає. Шо, шо, кажу. (А діти ж стоять і слухають). Ми як з тобою домовлялися — хто перший закурить, тому в морду, правда ж?

— Ні, — тоскно сказала Цуцичок, — я більш не витримаю! Друже, звільни мене від спогадів свого дитинства, гаразд?

Я ковтнув зі своєї філіжанки.

— Розповідай, розповідай… — заохотив я його. — Ну, й що, дав ти йому в морду?

На столі ожив селектор.

— Цуцичок? Оскара до мене, терміново! — озвався з динаміка шеф.

Я зітхнув.

— Кави не дадуть випити… от люди! — й до Барабаша: — Гаразд, потім розкажеш!

— А ще краще, — буркнула Цуцичок, — ще краще буде, коли й зовсім нічого не будеш розповідати… добре?

У кабінеті шефа сидів полковник Урилов. На голові в нього був міліцейський картуз, якого він не знімав ніколи й ні за яких обставин і, як дехто підозрював, навіть спав у ньому.

— А-а, — сказав він, загледівши мене, — розбійник Карма-люк? Опора пригноблених, еге?

Мурат показав мені на фотель.

— Присядь. — І до Урилова: — Ти про що? Той махнув рукою.

— Був колись такий фільм… ви його не знаєте! — Й перевів погляд на мене: — В тюрму хочеш?

— Ні, — зізнавсь я. — А що?

— А те, що ти туди скоро потрапиш, бугаїно! — зненацька заревів Урилов. Його мармиза, широка й темна, мов баняк, вмент наллялась кривлею. — Ти мене вже задовбав, скот безрогий! Ти спинишся чи ні, кінь ти з яйцями? Ти, бляха, на кого руку підняв? Ти на хріна мєнтів одлупцював і на купу поскладав, га? Це тобі що, обревки якісь? Відповідай, бугаїно, коли тебе питають!

Я знизав плечима.

— Вони перевищили свої повноваження, коли вже про це мова! Побили директора, брутально поводилися з жінками… Ну, я й дав їм одірватися!

Полковник вперся руками в стіл і перехилився до мене.

— А ти знаєш, чому моє прізвище Урилов? — несподівано лагідним тоном поспитався він.

— Знаю, — сказав я.

– І чому ж?

— Бо ти любиш давати у рило! Урилов почервонів ще дужче.

— От я тобі й затоплю зараз!

Мурат зірвався на ноги й, схопивши його в оберемок, потяг назад.

— Пусти… пусти, кажу! Я його, бугаїну, зараз тут і урию! Я йому зараз покажу, де раки зимують! Я, бляха, його вб'ю і в лісі закопаю, на хрін! Він у мене жить на світі не буде, скот безрогий! Він зараз буде плакати й тікати, кінь з яйцями! Він у мене буде кривлею блювати, на хрін! Я йому дам одірватися, уроду такому!

Ото Барабаш із Цуцичком утішаються, подумав я, скоса зиркаючи на двері. Вони, мабуть, під столом качаються од реготу!.. Ще б пак, безкоштовний концерт… шоу довгоносиків просто!

— Заспокойся, — сказав Мурат, силоміць запихаючи його у фотель. — Ну що ти як маленький… здоров'я ж треба берегти! Нерви ж не залізні, справді!

Полковник тяжко зіпав, розлігшись у фотелі. Картуз його збився набакир, і вигляд він мав у ньому хвацький по саме нікуди.

— Уб'ю, — озвався він ледве чутно. — Уб'ю й закопаю, на хрін… хай мене судять, як Онопрієнка! А т-ти ж бугаїно скотобаза!..

Мурат натиснув кнопку.

— Цуцичок? Коньяку… і закусок чим більш, хутко!

— А т-ти ж скот безрогий… кінь ти з яйцями!.. — зіпав полковник. — Та я тебе живого закопаю, і нехай мене судять!

— А ти — докірливо подивився на мене шеф, — теж добрий! На дідька отакі речі робити, га? Що, сильно здоровий? Піддубний номер два, еге? В тюрягу захтів?

Двері відчинилися, й до кабінету ввійшла Цуцичок з величезною тацею. В приймальні чутно було якесь дике гоготіння, схоже на регіт пущика посеред нічного лісу, — це вмирав од сміху Барабаш.

— А це що таке! — гаркнув Мурат. — Вижени того придурка к чортовій мамі!

Цуцичок поставила тацю на стіл і вийшла з кабінету. За дверима почувся її дзвінкий голосочок. Потім Барабаш відчайдушно загорлав, — певне, вона тицьнула в нього електро-шокером, який завжди тримала в шухляді.

— Ну, — сказав Мурат, наповнивши келишки, — давайте по п'ять грамів… Полковнику! А ти що сидиш, як ведмідь у барлозі?

Урилов завовтузився в своєму фотелі й згріб келишка зі столу.

— Ну, — сказав я урочисто, — за гуманність і лібералізм!

— А т-ти ж бугаїно… — пробурмотів полковник, виливаючи коньяк у свою пельку, здорову й чорну, мов піч. — Та я ж тебе, як Чикатила… І нехай мене тоді посадять, на хрін!

Я потяг до себе скриньку, котра стояла на тому кінці стола, й добув сигару. Тоді відкусив кінчика й, сплюнувши, поцілив ним просто у відчинену кватирку.

— Поясни до ладу, — глянув шеф на Урилова, коли ми зачаділи сигарами, — що це за маски-шоу були у фірмі «Лаванда»?

Полковник махнув рукою, розганяючи дим.

— Та, — скривився він, — що там пояснювати! Все це просто, мов квантова механіка. У цієї вашої «Лаванди» є конкурент, фірма «Міранда». Її директор — брат, чи сват, чи знайомий кум голови обладміністрації. От він через нього й нацькував на «Лаванду» спецназ. А тут ще тебе хрін приніс… — невдоволено глянув він на мене.

Я пахнув своєю сигарою.

— Розумієш, полковнику, — сказав я, випускаючи кільце диму й наглядаючи, як воно пливе до кватирки, — вони дістали мене! Послухай, що це за порядок? Що це за держава, врешті-решт? Хто їм дав право бити людей ногами, тягати жінок за коси і смалити з бойової зброї без будь-яких причин? Що в тій «Лаванді» — терористи засіли? Мурат скрушно похитав головою.

— Ти подумай краще, як тобі з цієї халепи викрутитися! Бо мені в голову жодної думки не приходить. Опір представникам правопорядку все-таки…

— Який там хрін! — знову скривився Урилов. — Ти уяви собі: десять биків скаржаться, що їх набив один одморозок… уявляєш, га? Та й операція ж була незаконною, що не кажи!

— Розпорядження не було, чи як?

— Ну! Якщо ініціювати прокурорську перевірку, та підключити когось із нардепів, та підняти галас у пресі… Між іншим, на цього йолопа з адміністрації давно вже точить зуби зацікавлена публіка! Їм дай привід, то вони кинуться на нього, мов свині на п'яного колгоспника…

Я покивав головою.

— От-от… Все це бої биків під килимом: нічого не видно, й тільки трупи нагору вилітають! А крайнім виявляється хто? Рядові громадяни, котрі займаються чесним бізнесом!

– І мєнти! — докинув Урилов. — Бо їх завжди використовує всяка наволоч!..

— Не треба, — скрививсь я. — Бідні всі ви які… нещасні! Скільки твій джип коштує, га?

— Джип? — витріщився на мене Урипов. — Який, у хріна?

— Отой, що біля входу стоїть… який!

— А-а, цей… Та, — знітився Урилов, — п'ятдесят тисяч! Ми з Муратом перезирнулися.

— На трудові доходи, звичайно, придбаний? За мєнтовську платню? Ні, — обернувсь я до шефа, — ти уяви тільки: я не їжджу в такому авті — а він їздить! Подумай тільки, навіть я…

— Все! — перепинив мене шеф. — Замнемо. Яке нам діло до його прибутків? Кожна скотина по-своєму промишляє. Жарти жартами, а час уже переходити до поважних справ…

Урилов поправив картуза й, склавши руки на столі, напустив на свою пику суворого офіціозу. Мурат пахнув сигарою й замислено подивився на мене.

— Ми викликали тебе для того, щоб доручити надзвичайно важливу справу! — нарешті озвався він. — Вона має секретний характер… Ти — найкращий із моїх детективів…

— Що платиш? — перебив я його. Мурат неспокійно засовався в кріслі.

— Знаєш, — озирнувся він доокруж, — давай, мабуть, ще по п'ять грамів… Ти будеш, полковнику?

— На дурняк, — незворушно відказав Урилов, — я можу пити буквально до безконечності! Поняв?

— Або до білої гарячки… — сказав я, піднімаючи свого келишка. — Ну, давайте, за нашу рідну совєцьку власть…

— … щоб вона, сука, більш не верталася! — згідно кинув Мурат.

А отже, мені хочуть повісити на шию якусь украй брудну й винятково небезпечну справу, думав я, скоса наглядаючи за шефом. І гроші тут невеликі. І при всьому до цього ще й причетна міліція…

— Ти відділ по боротьбі з чим зараз очолюєш? — поспитавсь я в Урилова.

— З наркотою. А що?

Я замислено глянув на шефа.

— Справа пов'язана з наркотиками? Мурат кивнув.

— Річ у тому… — почав було він.

— Та про що тут балакати, — не втерпів Урилов. — Все це просто…

— … як теорія Ейнштейна! — підказав я. Він задоволено посміхнувся.

— А з тебе ще будуть люди… ти вже вгадуєш мої думки! Проблема ось у чім: вже з півроку в місті працює група по розповсюдженню наркоти. Причому не якісь дрібні гендлярі, а серйозні дилери, котрі роблять гроші на гуртових поставках. Асортимент — героїн, екстезі, ЛСД. Кінці ми знайшли, й провадять вони в бригаду такого собі Хобота. Чув?

— Тридцять п'ять років, кік-боксер, тримає кілька речових ринків, найбільший — коло станції метро, — згадав я. — Поганяло заробив од того, що має надзвичайно великого пеніса, котрого прив'язує до ноги… якщо вірити чуткам, звичайно! Послухай, а при чому тут я?

— Твоє завдання: встановити канал, по якому надходять наркотики! — заявив шеф.

Я вражено відкинувся на спинку фотеля.

— А більше ти нічого не хочеш?

— Хобот — всього лиш заключна ланка, — пояснив Ури-лов. — Ти пройдеш по ланцюжку і вийдеш на гуртовика.

— Всього лиш заключна ланка… — повторив я. — Іду я, значить, іду — та й виходжу на гуртовика…

Мурат знову пахнув сигарою й випустив хмарку диму.

— Отже, домовилися — ти берешся за цю справу! — сказав він. — А зараз обсудимо оперативний план…

— План… — безтямно повторив я, заплющивши очі.

— За цим планом, — озвався Урилов, — від сьогоднішнього дня тебе виганяють з «Тартару». Ти ходиш по ресторанах, барах, одне слово, по кабаках — і пиячиш як свиня. Пиячиш, пиячиш… аж устряєш у розборки. Вони будуть, бо ми спровокуємо. І виступаєш на боці Хобота. Поняв?

— Виганяють… — повторив я. — І по кабаках… як свиня! А як спровокують… — Я розплющив очі й подивився на Ури-лова. — Послухай, ти даси мені спокій?

— Не поняв?

Я підскочив і щосили вгатив кулаком по столу.

— Слухай, ти мене вже задовбав, бугаїно! Ти за кого мене маєш, блін! Ти на кого ці діла мєнтовські гнилі вішаєш, кінь ти з яйцями! Я в тебе що, в шестьорках числюся, на хрін? Та я тебе зараз уб'ю і в ліс у багажнику вивезу, скот безрогий! Я тебе порубаю сокирою й по дорозі кавалки порозкидаю… хай мене судять, як Чикатила! В мені зараз як прокинеться звір, то ти будеш плакати й тікати, поняв?

Урилов задоволено кивав головою.

— Моя школа, зразу видко! Тобі в мєнтярні ціни не було б, чуєш? Тільки морду треба таку звірячу робити… — полковник грізно скорчив свою масивну пику, й у мене аж мороз по шкурі пішов. — Тоді злочинці будуть дуже боятися!

Мурат зітхнув.

— Пояснюю ситуацію! — озвався він, дивлячись убік. — «Тартар» змушений узятися за цю справу з кількох причин. Найголовніша полягає в тому, що ми час від часу змушені демонструвати свою лояльність до існуючого режиму. Якби ми цього не робили, то нас давно вже зім'яли б і мєнти, й спец-служби, й прокуратура… хто завгодно! Виконуючи їхні завдання, ми дістаємо нагоду зберігати відносну автономність і займатися своїми справами…

— … не зовсім чистими, треба сказати! — устряв полковник.

— От-от! — потвердив шеф. — Одне слово, життя — дуже складна річ, і в ньому треба йти на компроміси. Друга причина полягає в особливостях політики, якої дотримується наша фірма. «Тартар» займає принципову позицію в тім, що стосується розповсюдження всякої трутизни. Наркотики — це зло. Наркоманія здатна винищити цілий народ. По секрету скажу тобі, що ми беремо участь у міжнародній операції, котра має на меті розкрити й ліквідувати декотрі канали наркоторгівлі. Операція координується Інтерполом. Ти — один з її учасників.

— А тепер слухай сюди, — озвався Урилов і собі. — Добре слухай, обревку! Ти на мєнтів усе бочку котиш, кінь ти з яйцями, — а ми вже з ніг збилися, поняв? Останні кілька місяців пушери виростають, мов гриби з-під землі, матір їх дишлом! Весною чорти принесли неґрів, товар — опіум-сирівець, ми їх прибрали — тут же намалювалися в'єтнамці з героїном; ліквідували в'єтнамців — заявилися якісь одморозки з екстезі, торгували прямо в школах! Потім була ціла опупея з дискотеками, на яких люди Тахіра продавали вінт і марочки… З цим Тахіром теж проблеми — вже кілька років не можемо до нього добратися, бляха! Найгірше ж те, що наркоманія зростає. Все більше й більше людей починає нюхати, колотися й курити, в спальних районах штрикавки просто під вікнами валяються, школярі смалять план мало не з першого класу… поняв чи ні, бугаїно? Ситуація така, що треба щось робити, причому хутко, — а то буде гаплик! А ти носом ще крутиш, скот безрогий!

Я пошкріб потилицю.

— Та згоден я, згоден… Послухай, — глянув я на Мурата, — а за що ж мене виженуть з фірми?

— А за бійку з мєнтами!

— Ну, це таки причина… А Барабаш?

— А що Барабаш? — не втямив шеф.

— Барабаша виженеш?

Мурат відкинувся на спинку фотеля. Його лице свідчило про напружений мисленнєвий процес.

— Він тобі треба?

— А чого! — устряв полковник. — Чистка рядів, зміна кадрів… А такий здоровий обревок на підхваті йому згодиться!

— Бачиш, — сказав я, пахнувши сигарою, — моя леґенда передбачає, що я повинен ходити по кабаках і пиячити мов свиня. Ходить і пиячить я зможу… але щоб як свиня! Найліпше це вдається Барабашеві. Буде з кого приклад брати, втямив?

— Гм… — сказав Мурат.

— Та що ти його шкодуєш, коня такого з яйцями! — вигукнув Урилов. — Він же ж у тебе цілісінькими днями коло дверей сидить і в носі довбеться. Я цього Барабаша й справді вигнав би, на хрін! Тільки харчі поїдає, бугаїна…

— Добре! — нарешті сказав Мурат. — Оформимо й Барабаша… за алкоголізм! А то від нього тут одна шкода… Уявляєш, усіх дівчат пережарив у школі охоронців! Ми вчили їх, вчили, потратили на них купу грошей — аж виявляється, мало не половина з них вагітні! А він, гад, був у них інструктором з рукопашної… у вільний від роботи час. Одних тільки прямих збитків на сорок тисяч доларів…

— А як це він їх розкрутив, кінь такий з яйцями? — недовірливо поспитавсь Урилов.

Шеф розвів руками.

— Женитися обіцяв, кажуть…

— Жінка — друг людини! — філософськи сказав я. — Давай-но все-таки про справи. Як ти уявляєш собі мою леґенду?

— Звістка про твоє звільнення розійдеться вмить, — пояснив шеф. — У кримінальних колах ти маєш неабиякий авторитет, отож, пропозиції посиплються мов з мішка. Зволікай, як можеш. Ходіть з Барабашем по кабаках, пиячте, нарікайте на життя… Поводьтеся, мов типові одморозки. Бійки можете зчиняти, але щоб ніякої стрілянини. Зброю використовуйте лише під час фінальної сутички.

– І щоб жодних трупів! — устряв Урилов.

— Після того, як потрапите в бригаду, діяти за обстановкою. Навряд, щоб тебе тримали на других ролях, — пройде місяць чи два, й твої таланти оцінять…

Я покрутив головою.

— Хисткий же ж у вас план! Якщо та коли… Гаразд, спробуємо найнятися в бригаду, — а там як Бог дасть!..

Урилов глипнув на годинника й підвівся.

— У генерала сьогодні нарада, то я пошкандибав… — Він заліз у скриньку й набрав повну жменю сигар. — Це я друзям своїм!..

— Бери, бери! — підбадьорливо сказав Мурат. — Шкода чи що…

— Але й друзів же ж у тебе! — буркнув я.

Урилов з підозрою глянув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати усе це по кишенях мундира. Одна сигара вже геть нікуди не влазила, й він, подумавши, заклав її за вухо.

— Ну, цього, мабуть, хвате… — нарешті сказав він. — Коли що, то дзвоніть мені на цей самий… як його, в хріна… вуликовий!

— Вуликовий? — перепитав шеф.

— Ну цей же ж… — Урилов подумав, — … щільниковий, о! Понавидумували цих слів, скоти безрогі!

Двері за ним зачинилися, й Мурат натиснув кнопку.

— Цуцичок? Барабаша до мене, хутчій!

За хвилину в двері просунулася стрижена голова неправильної форми.

— Мона? — поспитала вона з острахом.

— Мона, мона… — погрозливо сказав шеф. — Ану йди сюди, скот безрогий!

Барабаш увійшов до кабінету й став на килимі.

— Відповідати коротко і ясно. Горілку пить не покинув?

— Ну… — промимрив Барабаш.

— Не чую! — гаркнув шеф.

— Не покинув! — гаркнув Барабаш, закотивши очі під лоба.

— А дівчат водиш? Барабаш витріщився на нього.

— Яких?

— Сам знаєш яких! Ну?

— Та… та певно ж! А для чого ж вони й на світі живуть, шеф?!

Мурат зробив короткий жест.

— Ти звільнений, голубе.

— Що? — не втямив Барабаш.

— Тебе вигнали з «Тартару», — пояснив я йому. — І мене теж.

— Ви… вигнали?! — до Барабаша дійшло аж тепер. — Якого ще хріна?

— Аморальна поведінка й алкоголізм! — суворо сказав Мурат. — Ти нащо спокушав учениць зі школи охоронців?

— Як це — нащо?! — по-справжньому здивувався Барабаш. Шеф ударив кулаком по столу.

— Ти, скот безрогий, хвостом тут мені не крути! Я тобі як виставлю рахунок, то ти до самої смерти не розплатишся, на хрін! Я тобі покажу, як збитків фірмі завдавати, кінь ти з яйцями! Ти, бугаїно… — шеф помітив здивування на моєму обличчі й отямився. — Тьху, — пошкріб він потилицю, — здається, я й справді того… А все цей Урилов — як наслухаєшся його сентенцій!..

— З ким поведешся, того й наберешся! — філософськи прорік я. І до Барабаша: — Присядь. Вип'єш?

— Та як сказати… — знітився Барабаш.

— Ясно! — обірвав його шеф. І до мене: — Наливай.

— Що ж, — сказав я, наповнивши келишки і ставляючи карафку на стіл, — давайте… за успіх безнадійної справи!

— Ні, — обернувся до мене шеф, коли ми випили, — ти уяви собі ситуацію: в нас підписані угоди на підготовку дів-чат-охоронців, два роки ми їх тренували за системою «Президент», всадили в це діло купу грошей… і що із цього вийшло? Половину довелося забракувати — вони навіть іспити не можуть скласти! А все цей обревок, щоб його…

Барабаш поклав руку на серце.

— Шеф, їй-богу, я не винен… хрест по пузі вибриком!

— Вони самі тебе зґвалтували… а певно ж!

— Я ж про що й кажу! — вигукнув Барабаш. — Ото після тренувань заходиш у душову, — а вони вже там, штуки три-чотири… і давай — без усякого базару! А хіба ж я імпотент?

— Н-ну! — облизнувсь я, уявивши собі це видовисько. У школу охоронців, котра діяла при фірмі «Тартар», приймали тільки винятково здорових, добре збудованих і просто-таки феноменально вродливих дівчат віком до двадцяти років. Після дворічного курсу інтенсивної підготовки вони ставали охоронцями поп-зірок, підприємців і навіть деяких політиків. У тому, що ці істоти вподобали саме Барабаша, нічого дивного немає — жінки полюбляють здорових і дурних чоловіків, котрими, як їм здається, можна крутити як циган сонцем.

— Добре… замнемо це діло! — Шеф оцінююче глянув на Барабаша. — Тренуєшся?

— Ну!

— Форму тримаєш?

— Ну!

— Рефлекси?

— Набагато вищі од норми, — втрутивсь я. — Просто-таки феноменальна реакція.

— Вогнева підготовка?

— П'ять з плюсом.

— Як це?

— Дев'яносто сім зі ста, — пояснив я. — Кажу ж тобі, феномен! І це при тому, що п'є він як свиня.

Барабаш скорчив свою звірячу мармизу.

— Ну п'ю… ну й що! Так і дід мій пив… і курив до самісінької смерти! А прожив сто вісім років.

— Бреши?! — не повірив я.

— Клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поліз під сорочку й, діставши тяжкого золотого хреста, поцілував його. — А знаєш, як він умер?

— На бабі, чи що?

— В ополонці втопився, ось як! Ми з шефом перезирнулися.

— А що ж він там, у хріна, робив?

— Купався, от що!

— Взимку? У сто вісім років?!

Барабаш узяв зі скриньки сигару й став одгризати кінчика.

— За Першої світової війни, — озвався він, випльовуючи крихти тютюну, — діда взяли в полон австріяки, й він робив ув одного бауера. Й той навчив його, як довго жити.

– І як же ж? — поспитали ми хором.

— Дві ополонки, — сказав Барабаш, припалюючи сигару. Тоді пахнув раз, удруге й аж заплющився од утіхи. — Відстань між ними — сорок сім з половиною метрів. Ні більше ні менше, поняли? В одну пірнаєш, в другу вилазиш. І так дев'ять раз. Купатися треба щотижня, не рідше. Жити будеш — вічно!

— Щось на брехню схоже… — сказав шеф.

— Яка брехня! — вигукнув Барабаш. — Я ж купаюся!

— Ти?!

— А хто ж, у хріна! От замерзнуть озера, то й вас навчу. Якщо після шостої спроби не втопитеся, то будете плавать, мов тюлені.

— А чого ж дід утопився? — не втерпів я. Барабаш пахнув сигарою.

— Сусіди помогли… В нас же ж там людиська — одірви та покинь! Оце як настали реформи, то народ перестав і до пенсії доживати: тільки дотяг до шестидесяти — брик і готово! А дід живе й живе! От сусіди й стривожилися. Скільки ж він, мовляв, жити буде, собайло старий! Люди спиваються, вішаються, сокирами вбивають один другого, од хвороб гинуть як мухи, батьків своїх душать, дітей кидають у криниці… а цьому хоч би що? Та треба ж його спинити, — а то він і горобців попереживає! От і змовилися. Пішов він купатися, а вони підстерегли — та й забили обидві ополонки здоровими пеньками…

Барабаш замовк.

— Давно це було? — поспитав Мурат.

— Позаторік, — Барабаш стиснув зубами сигару. — Крига була з півметра, так що не вилізеш…

— А сусіди?..

— Немає вже їх.

— Повмирали?

Барабаш зробив невиразний жест.

— Добре… не будемо про це! — сказав Мурат, одводячи погляд. — Одне слово, хай-но річки замерзнуть… А поки що беріться до роботи!

— Так ти ж нас повиганяв, на хрін! — вирячився на нього Барабаш.

Я розчавив у попільничці недопалка й підвівся.

— Ходімо, друже! — сказав я, ляскаючи його по плечу. — Візьмемо ще по сто грамів, і я розкажу тобі, яка робота на нас чекає… Ми ж хоч і звільнені, на хрін, але все одно працюємо на рідну фірму!