5

Наступний день видався похмурим. Од самого досвітку йшов тяжкий мокрий сніг. На бульварі я потрапив у транспортну пробку й до базару дістався у свинячий голос, годині аж об одинадцятій.

— Ага, — сказав Барабаш, виглядаючи з-за огорожі, — прогулюємо… Братки, між іншим, з дев'ятої на роботі.

— Групіровка?

— Сидить у своєму кабінеті, як пес у будці. Наляканий трохи… Ці бички як розказали йому, що ми вчора накоїли, — він і за голову взявся!

Я коротко реготнув.

— Нічого! — сказав я, ляснувши Барабаша по плечу. — З нами Бог…

— … і тисяча фантомів! — з готовністю підхопив Барабаш. Ми пройшли алеєю, і я вдарив ногою по дверях залізної

будки. Коли ми ввалилися в тамбур, Барабаш загилив по других дверях, — либонь, щоб не відставати від мене в цьому ділі.

— Тихіше можна? — буркнув Групіровка невдоволено. — А то мені все здається, що омон приїхав!..

Я впав на диван і добув пачку «Кемелу».

— Тебе вчора не було, — сказав я, випускаючи хмарку диму, — то ми тут порядок трохи навели! Нічого?

Групіровка скривився, наче йому хто жабу за комір укинув.

— Братан, ти що, з цепу зірвався? — тихо поспитавсь він. –

Усі мєнти на вухах стоять ви ж купу народу перемочили!

Такого ще не бувало!.. Ти уявляєш, який шум підніметься?

— А що, — зиркнув я на нього, — було б ліпше, якби ці звірі порвали нас як мавпи газету?

— Це ж даги… з ними не добазаришся! — подав голос Барабаш.

На столі задзеленчав телефон.

— Ну! — гаркнув Групіровка, притискаючи слухавку до вуха. — Привіт, шеф! Хто? Тут обоє. Ну… Зараз будемо!

Він кинув трубку й подивився на нас із Барабашем.

— Хобот приїхав. Хоче вас бачити.

Ми вийшли надвір. Сніг усе падав і падав. Людей на ринку було небагато. Хобот чекав нас у своєму джипі. Під огорожею бовванів ще один всюдихід, і коло нього стовбичило двоє бецманів.

— Здорові, братки! — буркнув Хобот.

— Здоров… здоров! — сказав я, потискаючи його величезну лапу. — Як ся має наш друг Король… не чув?

Хобот зареготав.

— Кепсько має… точніш, його мають, в усі діри! — він крутнув головою. — Банабака замочив?

— Ну!

— Точно?

Я дико посміхнувся.

— Точніш не буває! Хреста можу поцілувати… — й до Бара-баша: — Дай-но свого хреста… не вірять мені, бач!

— Не треба… — Хобот скоса глянув на мене, і я немовби побачив себе збоку: здоровецький дурнуватий одморозок, якому нічого не коштує завалити людину просто так і взагалі за ніщо. — Слухай-но… для вас є робота!

— Гроші?

— По куску на рило. Барабаш подався вперед.

– І що ж треба робити?

— Поїхати в одне місце. Взяти вантаж. Віддати гроші. Привезти вантаж цілим і неушкодженим.

— Гм… — пошкріб потилицю Барабаш.

— Без стрілянини поїздка не обійдеться, еге ж? — поспитав я напрямки.

Хобот не втримався й знову подивився на мене. Я іронічно посміхнувся: ну, одморозок… ну то й що? Я й бик, і одморозок, і детектив для особливих доручень, — і мене геть не колише, що там про все це подумають! Як любила казати моя сусідка, хронічна алкоголічка баба Леся: а це хай нікого не колише, що я п'ю дікалон!

— Не те слово, братан! — сказав нарешті Хобот. — Можуть виникнути такі проблеми, що… Словом, на це діло потрібні специ… такі, як ви з Барабашем!

Я кивнув.

— Коли ж вирушаємо?

— Ну-у… за пару днів! — Хобот подумав. — Я уточню, й потім… Головне, що ви згодні!

— Хто за кермом? — поспитав Барабаш.

— Наш чоловік. Ваше діло — охорона, втямили?

— Добре, — сказав я, — розберемося… Головне в цьому ділі — вистрілити першим… а це ми вміємо! Все?

— Якщо запитань немає, то все! — буркнув Хобот.

Я сіпнув за клямку дверцят і побачив, як зразу ж напружилися оті двоє бецманів з охорони.

— Нервові в тебе хлопці! — посміхнувсь я до Хобота. — Бояться чи що?

— Пильнують! — задоволено сказав Хобот. — Охороняють. Барабаш виліз надвір і потягнувся всеньким тілом.

— А що його боятися! — сказав він, позіхаючи. — Все буде о'кей. А не буде — то так і буде!

— З нами Бог… — дико посміхаючись, виголосив я.

— …і тисяча фантомів! — з готовністю докинув Барабаш, скорчивши свою звірячу мармизу.

Коли ми ввалилися в кабінет Групіровки, братва сиділа круг столу й пила горілку.

— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш. — Це що за порушення дисципліни?

Групіровка потяг його за рукав.

— Присядь, братан! Оддихни…

— … на тибе лица нету! — сказав Мамед і зареготався. Серьога Циплаков підсунув до нас шклянки з горілкою.

— Пийте! Якби не ви, хтозна, чи ми й утримали б цей собачий ринок! — він покрутив головою. — Зізнаюся чесно: вчора я замалим у штани не наклав. Посадив на мушку того рейндж-ровера, тисну на спуск… ні хріна! Глянув на запобіжник — переведений! Тисну знов… не стріляє, хоч би хрін! А виявляється, що я…

— … давив на рамку, а не на спускову скобу! — кивнув Барабаш. — Буває, чого там!

— Під обстрілом молоді бійці завжди губляться, — сказав я, перехиляючи шклянку. — То запобіжник забудуть зняти, то патрон дослать… Ще я служив за річкою,[5] то послали нас розстріляти караван з боєзапасом. Не встигли ми вийти на заданий рубіж, як нарвалися на засідку… ну й пішло мочилово! Дивлюся, лежить коло мене салабон — і не знає, що зі своїм акаемом робити! А тоді як закричить до мене: «Товарищ дедушка! Товарищ дедушка! Не пашет, слышь?» Глянув я на нього та й кажу: «Затвор передерни, салага!.. «Так що на полігоні по мішенях стріляти — одне діло, а в бою — зовсім інше…

— Надто ж як біля тебе лежить убитий, і ноги в ріжні боки стирчать! — сказав Барабаш. — Ото вперше як побачиш, то аж мороз по шкурі йде…

— А вот когда мой Карабах война был, — жестикулюючи, заговорив Мамед, — поймали мы адна ишак… красивый — как горный луна! Джьоп — во, глаза — во, ухи как у слона. Все боец наш батальон давай-давай с ним любовь делать… Очередь балшой был… у-у!

Я взяв пляшку й поналивав у шклянки.

— Ну, — врочисто сказав я, — давайте ж вип'ємо за нашу рідну совєцьку власть…

— … щоб вона, стерва, більше не верталася! — докінчив Барабаш.

Я посмакував горілку й задоволено кивнув: це була справжня «Смирновська», зроблена з пророщеної пщениці.

— Братан, — сказав Групіровка, — є для тебе одне діло! Зробиш?

Я витріщився на нього.

— Може, й зроблю… коли знатиму, що робить! Далі? Групіровка розігнав дим рукою.

— Один барига подав на нас заяву! Ну, а мєнти передали її мені, звичайно… — він поліз у шухляду й дістав листок паперу. — Послухай, що цей казьол понаписував. Злочинне угруповання, очолюване паханом Групіровкою… систематично збирає суми понад установлену плату за місце… розборки, в яких жертвами стрілянини стали невинні громадяни з числа перехожих… як чесний комерсант, котрий реґулярно сплачує податки, звертаюся до вас із надією, що міліція покладе край цьому беззаконню… правова держава, котра прагне увійти в європейську спільноту… цих покидьків треба конче ізолювати від суспільства… правопорядок… боротьба з рекетом… — Групіровка вдарив долонею по столу. — Ще й спільноту сюди приплів… ну, гад!

— Спільнота! — покрутив головою Барабаш. — Хіба це європейська спільнота? Це — європейська свинота, інакше й не скажеш!

— Одне слово, баригу треба привезти на ринок! А тут ми покажемо йому все — і правопорядок, і спільноту, і злочинне угруповання з паханом разом… — Групіровка заскреготів зубами й вилаявся. — Зробиш?

— Координати?

— Поїдеш із Сєрим, він знає! Там, здається, Дірізюк на шухері?

Серьога Циплаков кивнув.

– Із самого ранку. Барига сидить в хавірі й носа надвір не показує… Ну, нічого, доп'ємо пляшку — та й візьмемо його з усіма тельбухами!..

Горілка знову забулькала в шклянках, вируючи на поверхні прозорим намистом.

— За що п'ємо? — поспитав Групіровка.

— За ішаків! — підняв я шклянку вгору. Братва перезирнулася.

— А чого, — сказав Серьога Циплаков, — теж божа скотинка! Погнали.

Ми перехилили шклянки й стали закусувати.

— А потом оказалось, — озвався зненацька Мамед, плямкаючи набитим ротом, — что эта ишак эрмен прислал! Через сорок день все солдат сифилис болел… понял, да? Эрмен ишак заражал, через фронт посылал, наш боец туда-сюда ему делал! Этот ишак — плохой ишак… на хрен нужно такой ишак, да!

Серьога Циплаков утерся рукавом і підвівся.

— Ну, — сказав він, припалюючи цигарку, — вперед, за орденами!

Обабіч дороги замиготіли грубелецькі осокори з обламаним гіллям.

— У передмісті він мешкає, чи що? — поспитав я нарешті.

— Ну! — Серьога Циплаков дістав комірковий телефон і став набирати номер. — Зараз дзенькнемо Дірізюкові… Гало? Це я. Об'єкт на місці? Який об'єкт?.. Ну цей же ж казьол… барига, коротше! Ну… Ага, це добре. Ми зараз будемо.

— Вдома?

— Сидить, уродіна… де йому, в хріна, подітися! Мєнти ж звеліли йому в хаті сидіти й нікуди не потикатися! А самі заяву взяли — та зразу до нас.

Авто звернуло на розбиту ґрунтову дорогу. О праву руч стало видно занедбаний колгоспний сад. Сніг падав і зразу ж танув, стікаючи по шклу довгими пацьорками.

— Ага, — сказав Серьога Циплаков, — оце його хавіра, казла цього штопаного!

Біля дороги височів ошатний будиночок з білої цегли. Трохи далі бовванів москвич, і в ньому, наче макогін, стирчала стрижена довбешка Дірізюка.

— Цей придурок буде на шухері?

— Ну! — Серьога Циплаков припаркувався під огорожею й вимкнув двигун. — Погнали.

Ми вилізли з авта й зайшли у двір. Я взявся було за клямку, аж зненацька у веранді почулися кроки. Серьога Циплаков подав мені знак, і ми хутко сховалися за рогом. Двері розчахнулися, й на ґанок вийшов розпатланий чолов'яга в спортивному костюмі. Він позіхнув і, застромивши руку в шаровари, почухав живіт.

Вышел заяц на крыльцо

почесать свое яйцо, — продекламував Серьога Циплаков, поволі виходячи з-за веранди, а тоді моргнув мені, й ми хором закінчили:

Сунул лапу — нет яйца…

Так и йобнулся с крыльца! Чолов'яга так і завмер з роззявленим ротом, держачи руку застромленою в шаровари. Серьога Циплаков згріб його за комір і потурив у коридор. Він поточився й, одлетівши до вішалки з одягом, так ударився об неї, що вона одірвалася й з усіма лахами гепнула йому на голову.

— Здравствуй, писатель! — обличчя Серьоги Циплакова розпливлося у веселій чортячій посмішці. — А ми — читатели твои… на творческую встречу приехали!

— Где фуршет? — устряв я й собі. — Виски, сигары… эта… жратва?

Чолов'яга дивився на нас круглими од жаху очима.

— Товарищ не врубается! — Серьога Циплаков згріб його за вухо й одним ривком поставив на ноги. — Ну че, сука, будем базарить?

— О чем? — прохарчав той.

— О писательстве! — Серьога Циплаков перестав посміхатися, й обличчя його жахливо засмикалося. — Ти че, падла, понаписывал, э? Ты что это за телегу в мусарню накатал, сука рваная?

Він щосили пхнув чолов'ягу в груди. Той сторчголов заточився через увесь коридор і, одчинивши двері лобом, гепнув у передпокої.

— Ты кого преступной группировкой обозвал, а? Ты кого подонками назвал, гнида? Ты знаешь, что тебе за это ребята сделают?

— Изнасилуют… а потом — зарежут! — сказав я й дико заіржав.

Серьога Циплаков знову вхопив його за вухо і, поставивши на ноги, почав методично садити в живіт. Удари звучали так, наче хто б'є кулаками в тісто. Чолов'яга впав на коліна, потім уперся лобом у підлогу.

— Серый… прости! Прости меня, суку… прости, падлеца… прости, казла позорного, пидерастического!

— А-а, — заревів Серьога Циплаков, сатаніючи дужче й дужче, — вот как ты запел, пидор гнойный! А когда в мусарню ходил, че тогда пел, а?

Я пройшов на кухню й одчинив холодильника. Там було повнісінько ріжного їдла.

— А-а, — загорлав у передпокої чолов'яга, — больно же!

— Э, — гукнув я, добуваючи з холодильника здоровецький кавалок шинки, — ты же так его замочишь! Ты че, Серый?

— Фигня! — заревів Серьога Циплаков. — Зароем где-нибудь в лесу — и все дела!

Я взяв шклянки, плящину кетчупу й зазирнув у передпокій. Серьога Циплаков гатив чолов'ягу носаками, азартно хекаючи й підстрибуючи після кожного удару. Я згріб його за шкуру й потурив геть.

— Охолонь, кажу тобі! Здурів?

Барига корчився на підлозі, мов черв'як. Серьога Ципла-ков тяжко зіпав і витирав лоба.

— Справді, — сказав він, приходячи до тями, — доста з нього… Ще уб'ємо, а кому він тоді, на хрін, потрібен!

— Давай ось краще поснідаємо… — сказав я, розкладаючи на столі продукти.

— Водяра де? — зиркнув Серьога Циплаков на чолов'ягу. Той сплюнув тягучою кривавою слиною.

— В барі… Все беріть, хлопці, — тільки не бийте!

— Ти глянь, як ця сука живе! — гукнув Серьога Циплаков, очиняючи дверцята бару. — Та він же ж як той кіт у сметані качається! «Абсолют», «Смирновська», «Ремі Мартін»,

«Камю»… і тобі ще мало було, гандон ти, колючим дротом штопаний?! Ти ще на братву заяви писав, щоб грошвою з нею не ділитися?

— Облиш… облиш! — буркнув я, наливаючи горілки. — В нього ще все попереду — і яйця одріжемо, й очі повиколюємо… Хай оддихне перед муками!

Ми перехилили по сто грамів і стали закусувати, запихаю-чи в рота здоровецькі шматки вудженого м'яса.

— Баба твоя де, суко помийна? — раптом поспитався Серьога Циплаков.

Барига мовчав.

— Не чую! — гаркнув я, замахуючись на нього пляшкою.

— В гостях… — чолов'яга застогнав і знову сплюнув крив-лею. — Далеко.

— Він, гад, сім'ю відправив подалі! — здогадався Серьога Циплаков. — Знав, сука, що можуть бути проблеми… А в нього ж дочка — ух, персик! Шістнадцять років усього. Шкода… я її зараз у всі діри узув би!

От же ж завдання мені повісили на шию, подумав я, насилу стримуючись, щоб не затопити цьому одморозкові у рило. Воно мені треба — слухати оці садистські заяви, дивитись, як пресують людину, котра не здатна постояти за себе, чи ходити по базару та збирати місячні, наче остання шестьорка? Що за проклята штука, це життя, — один бруд накруги!

— Гаразд, не будемо кота тягти за хвіст… — я втерся рукавом і подивився на Серьогу Циплакова. — Далі?

— Підганяй джипа. Й одчини багажник.

Я вийшов надвір. Сніг падав і падав. Сад потойбіч дороги був чорний і мокрий. Дірізюк сидів у москвичі і курив, поглядаючи в наш бік.

— Давай! — скомандував я, під'їхавши упритул до ґанку.

В коридорі щось гупнуло. Тоді в дверях з'явився чолов'яга — очі його вилазили з лоба, рот був заклеєний пластирем, а руки скуті за спиною кайданами. Серьога Циплаков легенько штовхнув його в поперек вістрям ножа.

— Залазь, бариго! В багажнику будеш їхати… як у кіно, втямив?!

— Пишайся! — сказав я, дико посміхаючись. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у багажнику возив!

Серьога Циплаков грюкнув кришкою багажника й дістав комірковий телефон.

— Дірізюк? Товар запакований. Рушаєш за хвилину. Твоє завдання: не втрачати нас із поля зору, — може, мєнти спинять абощо… В'їжджаєш?

Пополудні сніг перестав. З-за хмар нарешті виглянуло сонце, тож коли я упритул під'їхав до дверей адміністративної будки, з усіх алей уже бігли потоки брудної талої води.

— Живий? — поспитався Групіровка, заглядаючи в багажник. Чолов'яга, скорчившись, лежав біля каністри з тосолом і не рухався. — Здох?! Ви що, трупа мені привезли?

— Спить, гад такий! — Серьога Циплаков безцеремонно схопив чолов'ягу за комір і струсонув. Той лупнув очима. — Ану вставай, уродіна!

В кабінеті сидів Мамед.

— А-а, вот кто секим башка будем делать! — він дико посміхнувся й крутонув здоровим кавказьким кинджалом, який ми одняли в банабаків. — Маленький операция, да! Яйцы резать будем, да! Сковородка жарить и кушать, да! Яйцы сивежи, викусны… ах!

Серьога Циплаков зірвав пластир з обличчя й одімкнув кайдани. Скількись часу всі мовчали.

— Ну, — озвавсь нарешті Групіровка, відкидаючись на стільці, — так хто тут пахан?

Чолов'яга зацьковано дивився в підлогу.

— Покажи пальцем — хто тут пахан? — заревів зненацька Групіровка. — Не чую?!

Барига впав на коліна.

— Простіть, братки! Я — сука. Бийте мене, ріжте мене… тільки простіть за все!

Мамед поклав кинджал на стілець.

— Зачем резать, да? Зачем убивать, да? Джьоп ебать надо! Джотвыран[6] делать надо… вместо ишак будет, да!

— А чого, — устряв Барабаш, — зґвалтуємо його гуртом… а тоді заріжемо! Клас?

Групіровка нетерпляче відмахнувся. Тоді знову глянув на чолов'ягу, котрий стояв на колінах і дивився знизу вгору благальними собачими очима.

— Коротше! — скомандував він. — Взяли цю суку — й повели на територію, в темпі! Хай усі побачать, як мєнтура помагає…

— А потім? — поспитався Серьога Циплаков.

— А потім — у контейнер!

Серьога Циплаков згріб чолов'ягу за шкуру й, поставивши на ноги, турнув до дверей. У тамбурі вони зіткнулися з Дірізюком. Той зміряв баригу очима й щосили вдарив кулаком по обличчю.

— Правильно, правильно… — похвалив Серьога Циплаков. Чолов'яга понурив голову. З носа в нього текла кров і капала на підлогу. — Отак і підеш поміж люди! Щоб усі бачили, як це воно, заяви писати…

Стояла гожа днина. Десь коло воріт працювало радіо, й на весь базар лунала пісня про те, що вбили негра. На алеях було не протовпитися од покупців, котрі валом валили од тролейбусної зупинки та підземного переходу.

— Тітко! — гукнув Серьога Циплаков, спиняючись коло намету із джинсами.

— Шо таке, Сірожа? Грошики? — виглянула з намету гладка, мов кнур, молодиця. — Так я вже башляла, котік!

Серьога Циплаков штовхнув чолов'ягу в потилицю.

— Кажи: я думав, міліція мені поможе, — а вона мені хрін помогла!

Барига підняв голову. Обличчя його було жахливе: всеньке в крові, одне око геть запливло й не розплющувалось, а з розбитої брови точилася мутна сукровиця.

— Фєдя… це ти?! — охнула молодиця. — Що з тобою… фулігани одкиздили, еге?

Чолов'яга похитнувся.

— Я думав, міліція мені допоможе, — а вона мені хрін допомогла! — проказав він дерев'яним голосом.

Дірізюк розвернувся і з'їздив його кулаком по черепу. Молодиця охнула й сіла просто на розкладачку з джинсами. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — проспівав приймач коло воріт.

— Добре, — похвалив Серьога Циплаков, — погнав далі! Коло намету з іграшками було повнісінько людей. Сніжана крутила в руках здорову барвисту машину, показуючи її то одним, то другим кінцем. Якогось малюка тягли за руку, але він лементував і все тицяв пальцем у плюшевого ведмедя, котрий висів у наметі.

Ми спинилися перед яткою, й зразу ж зробилося дуже тихо.

— Я думав, міліція мені поможе, — видихнув чолов'яга, дивлячись поверх голів порожніми очима, — а вона мені хрін помогла!

Дірізюк знову з'їздив його по голові. З розсіченої брови зацебеніла кров, рясно скапуючи на плюшевих звірят, котрі були розставлені на краю стола. Перехожі стали озиратися й чимдуж пришвидшували ходу.

— Людоньки, — нарешті отямилася жінка, котра розглядала машину, — а що ж це тут коїться?

Й до Сніжани:

— Тут що, міліції, немає, дитино?

Сніжана хтіла було щось відказати, але не встигла. Дірізюк ступнув до тої жінки й цупко взяв її своєю клешнею вище ліктя.

— Мама, — його грубий свинячий писок перекосила крива посмішка. — Мама!

— Шо ти хватаєш мене, бандіт?

— Мама, я твой син! — Дірізюк рвонув жінку до себе. — Мама… в рило хочеш, мама?

Перехожі ковзали поглядом по цій сцені й ішли собі далі. Сніжана була бліда мов стіна. Жінка пручалась, а Дірізюк тяг її до себе, намотуючи на кулак вовняну кофту.

— Закричить зараз, блядь буду! — прокоментував Барабаш. Я коротко хекнув і рубонув Дірізюка по шиї. Звук був, неначе по колоді сокирою вдарили, — одморозок схлипнув і, повернувшись довкола своєї осі, почав сідати на землю.

— Теж непогано! — кивнув Серьога Циплаков.

— Слухай, — глянув я на нього, — мене тільки одне дивує: чого цей придурок і досі живий?

Серьога Циплаков посміхнувся мов чорт.

— А от цього, братан, ми й самі не можемо втямити… віриш?

Я озирнувся. Дірізюк сидів долі й ошелешено крутив головою. Покупців коло намету наче вітром здмухнуло. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — знову проспівав приймач.

— А ось і баба Маня! — сказав Барабаш, коли ми вийшли на центральну алею.

— Ветеран труда! — кивнув Серьога Циплаков. І загилив баригу носаком. — Ну?

Баба Маня сиділа під огорожею мов гриб. Чолов'яга став перед нею й утерся рукавом, розмазуючи кров по всенькому писку.

— Я думав, — хрипко сказав він, — що міліція мені поможе…

— … а вона йому — ні хріна не помогла! — докінчив Серьо-га Циплаков і дико зареготався.

Баба Маня похитала головою.

— Недобре, синок… ой недобре ти зробив! Ніззя на ріб'ят заяви писати. Ріб'ята нас охраняють…

— … самі од себе! — реготнув Барабаш.

— Ну й що! Я от сиджу собі й копієчку зарабатуваю. Приходять ріб'ята й беруть папіроси. Міні не жалько… хай беруть, хоч подавляться! Хай курять на здоров'я… може, рак льохків заработають чи беркульоз какий-нібудь! А якби не дала, так товар міні розбросали б, рило набили б і деньгі отобрали…

— … а то ще й зґвалтували хором! — докинув Серьога Циплаков.

— Дитино, — поблажливо посміхнулася баба Маня, — хіба ж із моїм щастям на таке надіятися!..

— А ти що, бабо… — витріщився на неї Барабаш.

— Ну да! Я хоч і бабуся, але іще не протів, синок… ой не протів! А тобі, Фєдя, — вона подивилася на баригу, — треба було б знати вже, що махвію не переможеш. Махвісти — вони були й будуть! Ти думав, як нєзавісіма Україна стала, так махвії не буде? Тоді була одна махвія, а зараз — друга, ще більша.

— Мафія безсмертна! — гордо сказав Барабаш.

— А певно! Я на світі пожила, дєточки, то надивилася на цих махвістів… Шо проти них залупнися, зразу ж тебе за шкуру — та ногами, та по пічонках, та в рило!.. Ото лучче сидіти собі спокойно й не рипатися. А вам, ріб'ята, скажу я одкро-вєнно: спасіба, шо ви на базарі етому мєрзкому нас охраняїте…

— … й що рило нам не б'єте, — спасіба тоже? — поспитався Барабаш.

— Ну! — потвердила баба Маня. — От за ето — оддєльне огромне спасіба, дєткі!

Серьога Циплаков знову вдарив баригу носаком. Той заточився й, похитуючись, рушив куди очі дивляться. Ми звернули за ріг і як стій налетіли на Мефістофеля.

— О, — зрадів Барабаш, — це ти, друг! Ну як там на Марсі? Мефістофель не відповів. Його пронизливі жовті зіниці

вп'ялися у чолов'ягу, котрий стояв і розмазував кров по обличчю. Ось він зайшов з одного боку, потім з другого, далі дістав з кишені якусь дротину й став нею водити в повітрі.

— Астральний двійник? — діловито поспитався він у Серьоги Циплакова.

Той незворушно потакнув головою.

— Двійник, двійник… — потвердив Барабаш. — Не сумнівайся!

— Бачу! — коротко сказав Мефістофель. — А тепер слухайте уважно. Його завдання полягало в тім, щоб відновити кармічну матрицю. Безтілесні сутності обдарували його надзвичайно потужним полем і дали супровід у вигляді двох білих янголів із сапфіром у чолі. Але над ним тяжіло прокляття Безодні, де полями чорних траурних маків бродять тонкі ефірні тіла. Тому він зрікся свого покликання і, вступивши в поєдинок з янголами, убив їх мечем Елія Темного.

Мефістофель похитав головою.

— Він проклятий, розумієте?

— А що ж тепер оце нам робити? — поспитав Барабаш, недовірливо глипаючи то на Мефістофеля, то на баригу.

— Вихід лише один! — Мефістофель знову провів рамкою й подивився на Серьогу Циплакова. — Його треба закопати в землю. Причому обов'язково живцем. Земля, може, й висмокче з нього чорну карму… а може, й ні! Але іншої ради нема.

Серьога Циплаков почухав потилицю.

— Слухай, — сказав він мені, — а це ідея! Справді, закопати його на хрін…

— … щоб знав, як заяви писати! — докинув Барабаш.

Ми потягли далі. Чолов'яга ледве тримався на ногах. Голова його звісилася на груди й хилиталася туди-сюди.

— А от і Льоха! — радісно сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи чолов'ягу до намету з книжками. — Теж писатель. Чуй, Льоха…

Той глянув на чолов'ягу, й лице його на мить завмерло.

— Ну що ти, Сєрий, — озвався він після паузи, — який з мене писатель… я — читатель, коли вже по-твоєму казати! За що це ви його?..

Серьога Циплаков з'їздив чолов'ягу в вухо.

— Заяву, казьол, написав у мусарню! Грамотяка знайшовся, уявляєш? Мао Цзе дун про сильно грамотних сказав: «Умієш читати — читай Мао Цзе дуна, умієш писати — пиши дацзибао»! — він ще раз ударив чолов'ягу, й той застогнав. — А ти, суко, що писав, га? Дацзибао, може? Ні, ти заяву написав на братву та мусорам одніс… гад ти проклятий, хуйвенбін їбучий! Що треба сказати, падло?

— Я думав, міліція мені поможе… — прохрипів чолов'яга.

— … а вона тобі — хрін за щоку дала! — зареготав Барабаш.

— Чув, Льоха? — задоволено поспитав Серьога Циплаков. — Ото як будеш про зайок роман писати, то й цього казла опиши! Я дозволяю. А як хто з братви на ножа тебе за це поставить, то скажеш: Серьога дозволив мені писати! Серьога Циплаков, скажеш, дозвіл дав… ясно?

Льоха дивився на чолов'ягу й мовчав.

— Ну, — похопився він урешті, — опишу, звичайно… Що не кажи, а життя — це матеріял для прози… хоч у ньому й одна грязюка! Мистецтво — вторинне явище, а життя…

— Вторинне, первинне — перекривив його Серьога

Циплаков. — Нахапалися філософії, ревізіоністи прокляті! Мао Цзе дуна треба читати, ясно? Мао Цзе дун сказав: «Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне»! Повтори!

— Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне! — слухняно повторив Льоха.

— Ото щоб пам'ятав, філософ недороблений! Серьога Циплаков гупнув чолов'ягу в карк, і той,

стрепенувшись, мов сомнамбула почвалав уперед. Ми вийшли до воріт і побачили волоцюгу, котрий держав оберемок віників.

— О, — невдоволено сказав Серьога Циплаков, — ще один філософ!

— Здоров, батя! — сказав Барабаш.

— Я думав, міліція мені поможе… — наче заведений почав було чолов'яга.

Серьога Циплаков ляснув його по потилиці.

— Команда була: мовчать! — і до волоцюги: — От бачиш, як ми розправляємося зі злочинцями… не те що в твоїх комунах!

Волоцюга переклав оберемок на другу руку.

— Правильно, — сказав він, окинувши чолов'ягу з ніг до голови. — Але і в комунах будуть такі ж порядки!

— Ну? — не повірив я.

— У моєму проекті перебудови суспільства все розписано! — гордо сказав волоцюга. — У комунах будуть люди, котрі займатимуться наведенням порядку. Не хочеш іти в поле? Отримуй десять палиць! Украв шматок хліба…

— … отримуй двадцять палиць! — укинув Барабаш.

— Атож! А злочинців ті люди будуть водити по комуні й бить палицями без ліку. Бить, бить і бить… поки злочинець і кричати не перестане. От як перестане, тоді вся комуна збирається коло печі, яка буде височіти серед поля, й злочинця урочисто спалюють на очах у хліборобів. Постояли, почекали, поки згорить… і розійшлися по ро-бо-тах!

Я пошкріб потилицю.

— Слухай, — сказав я Серьозі Циплакову, — а може, краще спалити цього казла? Вивеземо в ліс, обіллємо бензином…

— … щоб було, як у тій пісні, — захоплено сказав Бара-баш, — «Хто в лісі ночує, — нехай голос чує»!

Серьога Циплаков подумав.

— Ні, — сказав він з жалем, — утримаємося… І взагалі, на сьогодні досить. Ще завтра будемо водити й бить!

Він стусонув чолов'ягу носаком.

— Вперед, свиняче вухо!

Починало смеркати, й на ринку один за одним починали спалахувати ліхтарі. Люду о цій порі було стільки, що ми насилу пропихалися через натовп. Серьога Циплаков обігнув торговий майданчик і пірнув у вузький прохід між двома рядами здорових залізних контейнерів. Потім добув з кишені ключа й одімкнув тяжкі масивні двері.

— Залазь, суко! Це буде твоя квартира. Барига зробився жовтий на лиці наче мрець.

— Не полізу!

— Що?!

— Давай-давай… — поклепав я його по загривку. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у контейнері держав!

— Та що ви з ним чикаєтеся! — Барабаш гупнув чолов'ягу під дихало й, піднявши за комір, жбурнув у контейнер. — Як діти, їй-богу!

Серьога Циплаков загримів замком. Ми вийшли з-поміж контейнерів і потягли до центральної алеї.

— По п'ять крапель? — поспитав я Серьогу Циплакова. Той подумав.

— У тебе є?

— В машині. Замало, правда… одна пляшка!

— Тягни її сюди! — сказав Серьога Циплаков.

Я спустився до автостоянки. Вечір був морозяний, і під ногами тріщала крига. Авта проїжджали поруч, і світло їхніх фар било простісінько у вічі.

— Гало? Гало! — сказав я, притискаючи слухавку до вуха. — Шефе, тут проблема… Потрібне авто й двоє бійців. — Я коротко виклав події сьогоднішнього дня. — Треба вивезти цього баригу й десь переховати на кілька день. Що? Не моє діло?! Слухай, та я зараз перестріляю цих одморозків, — і гуляй, Вася! На хріна воно мені здалося, це ваше завдання, — що я, наймався людей викрадати та бить? Або так — або взагалі ніяк! Га? За десять хвилин? Чекатиму! Хай задля конспірації Цуцичок зателефонує — так, ніби мені полюбовниця дзвонить… Все.

Я відчинив холодильника й добув звідти пляшку джину. Тоді виліз надвір і став підніматися алеєю, безцеремонно роз-пихаючи юрму, що пливла наперестріч. Збоку це був типовий образок наших днів: бритоголовий бецман із дурнуватою мармизою, котрий, тримаючи в руці пляшку імпортного пійла, суне мов танк, та ще й матюкається, коли наступить кому на ногу… Зберігаючи тупий вираз обличчя й штурляючи всіх, що траплялися по дорозі, я підійшов до нашої будки й, щосили вгативши ногою у двері, ввалився досередини.

— Нарколога викликали? — заревів я з порога.

— Ну! — потвердив Серьога Циплаков. Я грюкнув пляшкою об стіл.

— Наливай! — тоді роззирнувся по кімнаті. — Всі тут, як бачу…

Дірізюк підняв голову, й у його скісно прорізаних очах спалахнула тупа звіряча ненависть.

— А ти, корефан, вже отямився? — я поклепав його по гамалику. — Звикай… за одного битого — двох небитих дають!

— Ну, — сказав Серьога Циплаков, піднімаючи шклян-ку, — за кого будемо пити?

— За наших рідних народних депутатів… — сказав я врочисто.

— … виздихали б вони ще маленькими! — докінчив Барабаш.

Ми лиґнули по шклянці й стали закусувати. В сей мент у кишені моєї шкірянки задзеленчав комірковий телефон.

— Да? — сказав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Привіт! — сказала Цуцичок. — Авто біля тролейбусної зупинки.

Я зробив тупе обличчя.

— А, это ты, Светка… Слышь, подруга, ты чего это мне вчера динаму прокрутила? Нет, слышь, захожу я в спальню…

— Джип-фронтера, — не слухаючи мене, провадила Цуцичок. — Номер…

— Да ни хрена себе! — вигукнув я. — Ты же, телка, не борзей, в самом-то деле! Бухло вылакала, закусь сожрала — и гуд бай, май, лав, гуд бай? Я-то хороший, хороший, но ведь и фигню могу сделать… ты меня знаешь!

— У машині Пітон і ще один боєць. Вони чекатимуть протягом півгодини, — Цуцичок зробила паузу. — Ти скажеш мені щось розумне?

— Чего? Ка… какие бабки? Да у меня при себе стольник зелени, ты че! — я покрутив головою, зобразивши на обличчі тупе здивування. — Ну, ладно, ладно… Забашляю, хрен с тобой! Жди у ворот, поняла?

Я вимкнув телефон і підвівся.

— Зараз буду! — сказав я, простуючи до дверей. — А ви цю пляшку допивайте… щоб ворогам не зоставалося!

Надворі вже був старий вечір. Бариги починали збирати своє шмаття. Я зайшов поміж контейнери й озирнувся. В кожну мить тут хтось міг з'явитися, однак іншого виходу не було. Я вставив одмичку в замок і спробував покрутити. Всередині клацнуло; дужка вискочила, і я потяг на себе двері.

— Гей, ти, — сказав я у темряву, — вилазь!

У контейнері було холодно, як у льодовні. Чолов'яга зирив на мене з темряви й мовчав. Зі своїм скаліченим писком, на якому засохли патьоки крови, він скидався на упиряку.

— Куди? — глухо поспитався він.

— Вилазь, поки ніхто не бачить! — гаркнув я. — Ти що, хочеш тут до завтра сидіти?

Він узявся за стіну й став зводитися на ноги. Ми вийшли надвір і я, озирнувшись, замкнув контейнер.

— Тримайся за мною. І напни каптура, щоб менше бачили твою мордяку, — ми вийшли з-поміж контейнерів і попростували попід огорожею. — На хріна ти заяву на цих придурків написав?

— Та вони ж підняли місячні аж удвічі. А тут і без того прибутків немає… От я й подумав, що міліція допоможе!..

— Йолопе ти, йолопе! — сказав я, спускаючись у підземний перехід. — Мєнти — це той же ж рекет, тільки у сто разів гірший. Усі оці бандити існують лише з їхнього дозволу. Якби вони захтіли, то всієї оцієї рекетні за однісінький день не стало б, розумієш? Але це їм не вигідно… братки діляться з ними грошвою, котру злупили з бариг!

Джип-фронтера стояв зразу ж за тролейбусною зупинкою. Я розчинив дверцята й побачив Пітона, який сидів на задньому сидінні.

— Здоров, аґент національної безпеки! — сказав він мені. — Пасажир?

Я обернувся до чолов'яги.

— Залазь… Поїдеш з ними.

— Куди? — насторожився він.

Пітон глипнув на нього й покрутив головою.

— Оце потрудилися хлопці… нічого не скажеш!

— Розмалювали, як захотілося! І зваж, це був тільки початок, — я обернувся до чолов'яги. — Тебе взяла під охорону приватна детективна фірма. Пару тижнів тобі доведеться провести на конспіративній квартирі.

— А якщо я відмовлюся? Я коротко реготнув.

— Дорога вільна… хоч на всі чотири вітри! Але братва знайде тебе й під землею.

Чолов'яга мовчав.

— Слухай, то, може, ми поїдемо? — не витримав Пітон.

— Я згоден! — хутко сказав барига.

— Отак би й зразу! — сказав я, затріскуючи за ним дверцята.

Пітон виглянув з вікна.

— З тобою тут все гаразд?.. Я дико посміхнувся.

— Не переживай, братан… все буде о'кей! А не буде, — то все одно якось буде… — і до чолов'яги: — Гуд бай, друзяко! Якщо коли-небудь зустрінемося, з тебе півлітра… щоб не забув, чуєш?

Ми вже їхали додому, коли Барабаш зненацька вдарив себе кулаком по голові.

— Слухай, а що це за баба тобі дзвонила, га? Я поруч сидів та чую, щось голосочок знайомий…

— Це, — сказав я, вмикаючи лівий поворот і поволі огинаючи клумбу, — Цуцичок!

Барабаш і рота роззявив.

— Цу… Цуцичок? Вона що, вже в полюбовницях у тебе?

— Та який хрін! — я вийшов у лівий ряд і притиснув педаль газу. — Розколеш її, еге… Просто потрібно було передати звістку!

— Звідки? — не второпав Барабаш.

— З «Тартару», звідки ж іще!

— А… е… а про що?

— Про що, про що! — буркнув я. — Приїжджав Пітон, так ми з ним провели одну операцію… втямив?

— Операцію? Та яку, в хріна?! Я подивився на нього.

— Ти чим будеш завтра займатися на ринку?

— Не поняв?

— Ну, програма яка на завтра в братви? Барабаш подумав.

— Та цього ж… баригу водить! І бити, звичайно. Я зробив недвозначний жест.

— А ось тобі! Нема вже його.

— А де?

— Поїхав… ту-ту, з Пітоном разом! У Барабаша й очі рогом полізли.

— Так ти його випустив, чи що?

— Ну!

— А що ж тепер буде?

— А що буде… нічого не буде! Гаплик цим одморозкам буде, коли прокуратура порушить справу. Втямив, ні?

Барабаш із жалем покрутив головою.

— Ох ти ж мене й розчарував! Оце розчарував, так розчарував… А я ж хотів потішитися: рило йому підрихтувати, двійко ребер зламать… ну, й око ж вибити! А тоді вивезли б у ліс та бензином обілляли… Й завжди ти лізеш не в своє діло!

— Ти, — сказав я, — патологічний садист і вбивця! Факт?

— Хвакт! — потвердив Барабаш.

— От я й піклуюся про твоє моральне здоров'я. Щоб ти вбивав тих, кого треба. Розумієш, — я збавив газу й загальмував перед світлофором, — цей проклятий світ влаштовано так, що не вбивати — не можна! Людей вбивати треба, тому що вони й на голову повилазять, якщо цього не робити. Але ж не всіх підряд! А тільки тих, котрі не дають жити. Он Дірізюка давно вже треба урить…

— Рідкісна гнида! — буркнув Барабаш.

На середхресті спалахнуло зелене світло. Я відпустив гальмо й прикро рвонув з місця.

— От бачиш, скільки роботи! А ти чогось на того баригу задрипаного зуби точиш…

Барабаш махнув рукою.

— Такий уже я з дитинства! Ще маленьким був, а вже любив собак вішати, котів топити… Батько все не міг утямити, звідки я такий узявся! Але як пішов я в армію, то там воно все й згодилося.

— У спецназі?

— Ну! Ми тренувалися вбивати противника, і попервах нас учили, як забить свиню, корову, собаку… То я першим був у цьому ділі. Наш інструктор аж головою крутив — ну цей Барабаш, каже, й звірюка! І цей самий, як на нього…

— … садист? — здогадавсь я.

— О, о… садист! І теж про моральне здоров'я щось торочив. Я підкотив до під'їзду.

— Моральне здоров'я, — повчально сказав я, — в тебе буде лише тоді, коли ти чітко й неухильно виконуватимеш мої вказівки. Уторопав?

— Ну! — сказав Барабаш, вилазячи надвір.

— От і добре… А поки що гуляй, — і вже рушаючи з місця: — Зоряні привіт… чув?