"Оповідання" - читать интересную книгу автора (Шелковенко Олександра)

Портрет

Я - СУМівка. Їжджу на таборівки, шаную батьків і традиції. Цього літа я виграла змагання зі спортивного орієнтування. Подруга комендантка похвалила мене і вручила приз - портрет Степана Бандери.

Я повісила портрет на стіні своєї кімнати. Тепер коли я засинаю чи прокидаюся, чи роблю уроки, чи поринаю у думки, Бандера дивиться на мене. І я ніби відчуваю його погляд на своєму обличчі. Мене приваблюють його очі. Темні, глибокі, і, здається мені, трохи сумні. Вони ніби заглядають у мою душу. Здається що він - той, хто на портреті, - читає мої думки. Навіть найтаємніші. І я нічого не можу приховати від нього.

Я посміхаюся йому. І іноді мені здається, що його тонкі губи відповідають легкою напівпосмішкою.

Я знаю, я впевнена: він - мій найкращий друг. Він ніколи мене не зрадить. А я - його.

Але це - наша з ним таємниця. Ніхто не повинен про це знати. Тож і ви мовчіть! Мовчіть, будь ласка! Не відкривайте стороннім нашого секрету.

Щоранку я переодягаюся. Скидаю з себе нічну сорочку. Якись час дивлюся на себе у дзеркало. Потім замотуюся у рушник і йду до душу. Повертаюся - і знов залишаюся голою. Одягаю свіжі трусики та ліфчик. Потім - решту одягу.

На початку, коли він тільки з'явився у моєму житті, я ховалася за ширму. Він розумів і відводив очі.

Потім я перестала його соромитись. І він дивиться на мене, голу. І ніжить, і пестить мене своїм поглядом. Я знаю, що подобаюся йому. Мені приємно, що він мене бачить.

Я відвертаюся він дзеркала і дивлюся йому у вічі. Посміхаюся і виходжу на середину кімнати, щоб краще йому було видко. Він трохи червоніє, але я помічаю, як блищать його очі. Так ми дивимось одне на одного кілька хвилин. Потім я одягаюся.

***

Сьогодні я посварилася зі своїм хлопцем. Після школи ми пішли у кіно. Він затягнув мене на якись дурний фільм і прямо там, у залі, почав до мене приставати. Мені стало бридко. Не те щоб я принципово проти таких речей. Я багато читала про відносини між чоловіком і жінкою, і ставлюся до такого цілком нормально. Просто... якось це було не файно. Не своєчасно.

"Та чого ти! - вмовляв мене він. - Все одно це станеться - раніше чи пізніше. Чи ти хочеш чекати до весілля? До двадцяти чи тридцяти років?"

І тут мене прорвало. Просто встала та й вийшла з залу. Він побіг за мною, намагався ще щось говорити. Але я не слухала. Просто йшла собі та й все. Сказала, що хочу побути на самоті. Він, здається, образився... Ну й пек йому! Сам винен! Треба вміти поводитися з жінкою!

***

До дому я повернулася злосна. Впала на диван, зарилася обличчям у подушку і розплакалася.

Потім перегорнулася на спину. Степан дивився на мене зі співчуттям. Здавалося, він хоче плакати разом зі мною.

– Тільки ти мене і розумієш, - кажу я йому. - Степанчику, миленький... Хіба є тепер такі чоловіки, як ти?

Він потискає плечима.

Вмиваюся, їм на кухні, роблю уроки. Ввечері лягаю спати.

У квартирі тепло. Я скидаю з себе нічну сорочку. Так легше дихати...

Заплющую очі.

Засинаю і думаю про життя. Про те, що сьогодні сталося. Невже усі чоловіки такі? Невже їм треба тільки сексу? Не вірю, не може таке бути... Десь на світі має бути Він, Справжній. І перед очима чомусь постає Степан. Такий, як на портреті.

Я прокидаюся посеред ночі. Друга година. За вікном тьмяно світить ліхтар, і від цього напів-світла кімната сповнюється довгими тінями.

Дивлюся на портрет - на ньому нікого немає.

– Де ти? - шепочу я.

І раптом бачу.

Він стоїть переді мною у повний зріст. Як завжди, у своєму гарному костюмі, при краватці. Він дивиться на мене.

– Степане...

Він підходить до мене і стає на коліна перед ліжком. Я простягаю йому руку і він притуляє її до своєї щоки.

– Ти поголився... Заради мене?..

Він цілує мою долоню. Потім пальчики - один за одним.

Я сідаю у ліжку. Кладу руки на його щоки. Гладжу його обличчя.

– Степанчику... мій...

Він у захваті дивиться на мене. Не може відірвати очей. І я знаю, що я для нього найдорожча у світі... І він для мене.

– Степане...

Ми обіймаємося. Мої оголені груди притуляються до тканини його піджака, і я відчуваю, як б'ється під нею його серце. Тук... тук... тук...

Він цілує мене. Ніжно-ніжно. Так мене ще ніхто не цілував. В нього м'які губи...

Він гладить мені спину. Як приємно бути у його обіймах! Ці сильні міцні руки... І я віддаюся йому повністю. Я твоя, Степане... Керуй мною... Володій мною... Кохай мене...

Я притискаю його голову до своїх грудей. Він замирає, притулившись щокою до моєї шкіри. Його губи... Такі ніжні... Ніжні і нахабні губи... Нахабні...

Я посміхаюся і заплющую очі.

– Степане...

І він цілує далі... Я підкоряюся. Мені добре з ним.

– Степане, Степане...

Тепер він цілує між живіт.

– Степане.... Не можна, Степане... Що ти робиш?

Але він не слухає.

Мені і соромно і добре. Степане... Що ти зі мною робиш...

– Не знімай...

Втім, я не наважуюся це вимовити. І він продовжує цілувати мене... там, де не можна... там, де соромно...

Я вчипляюся руками у його волосся і міцніше притуляю його голову до себе.

Що ти робиш? - питаю себе. І не відповідаю. Не хочу думати. Мені добре, чуєте?! Добре...

Степане, миленький! Не зупиняйся! Ні! Так! Степане! Степане!

Я плачу і сміюся водночас. Я сама не своя. Я з ним. З НИМ! Я - його. Він - мій.

Степане мій рідненький... Дякую тобі... За все...

Ти був чудовий. Чудовий...

***

Сонце б'є у обличчя. Невже я проспала перший урок. Ну та й дідько з цим! Солодко потягаюсь у ліжку. Повільно встаю. У тілі - солодка втома.

Степан дивиться на мене з портрета. Я підходжу до нього і цілую у губи.

Він відповідає на поцілунок.

Олександра Шелковенко