Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Частина перша. ПОСЛАНЕЦЬ ДОЛІ

Розділ 1

Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до аварії, проте мою розповідь найкраще почати саме з неї. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.

Було близько восьмої вечора, може трохи більше, коли я повертався додому. Зараз я вже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам'ятаю точно, що настрій у мене був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і заклопотаного дня — та хоч там як, я почувався дуже зле, і єдине, чого хотів, так це чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати кепський настрій на чудовиськах з якої-небудь комп'ютерної гри. На разі я й у гадці не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), проте того вечора доля зважила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.

Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія потриманого БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і в майбутньому познайомитися з ними нагоди не мав, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.

Правду кажучи, я не належу до людей того штибу, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від одного лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому відношенні я не становлю якогось особливого винятку. До того ж, попри свою вразливість, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю потикати свого носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки свого життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім'яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг втриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, в яку перетворилася машина. Та щойно я кинув погляд на понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До мого горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього, аж поки ми не дійшли до мого будинку. Лише біля під'їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалісно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Загалом, я люблю котів. Всіх поспіль — породистих і безпорідних, домашніх та бродячих. Ще змалку я почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був у злому гуморі (вже забуті неприємності вдень плюс двійко скривавлених трупів кілька хвилин тому) і попервах збирався кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався, чи варто це робити. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, ладно скроєний, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми зеленими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Моє ж серце зовсім не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.

— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?

Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під'їзду, і я викликав ліфт.

— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Дам, наприклад, оголошення в газету. І сам стану проглядати оголошення про загублених тварин. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.

Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.

— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.

— Няв, — відказав кіт,

Я знов подивився на нього і скрушно зітхнув:

— Шкода, що в тебе немає спеціального ошийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою... — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?

— Няв, — повторив кіт.

Оце останнє "няв" йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся навкруги в пошуках жартівника, проте ні в під'їзді, ні на сходах нікого не було.

Тим часом спустився ліфт, його двері відчинилися. Кіт перший забіг в кабіну.

— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним. — Поїхали.

Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до своєї квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефона в марному сподіванні почути в ній гудок. Проте в житті див не трапляється — у відповідь я почув лише тишу.

Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим більш безглуздо, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.

Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.

Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність.

Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини...

— Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки.

Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.

— Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.

У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт.

— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти?

Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.

— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.

— Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав.

— Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що.

Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене.

На кухні я зазирнув до холодильника.

— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає.

— Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт.

— Я теж. А як щодо сосисок?

— Яких?

— Франкфуртських.

Він облизнувся:

— Давай дві. Варити не треба.

Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою...

Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.

— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!

Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.

— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.

— Даруй, — розгублено промимрив я й потягнувся за тарілкою.

Та було вже пізно — кіт заходився їсти просто з підлоги.

А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:

— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?

Кіт на хвилю облишив вечерю.

— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся тебе переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки здається. — І він знову вчепився зубами в сосиску.

Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося в мене на очах. Усі мої розумування зводилися до чотирьох можливих варіантів:

1) гіпноз або черевомовлення;

2) галюцинації, спричинені валіумом;

3) мамо, я збожеволів!

4) кіт говорить насправді.

Перше припущення я відкинув одразу, оскільки крім мене єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — було неістотно. Головне, що він розмовляв.

Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації на кшталт мого кота. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.

З божевіллям було трохи складніше, та врешті-решт і від цього припущення мені довелося відмовитись. Якби я насправді з'їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А проте я сумнівався — причому так глибоко й ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.

Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв — у тому сенсі, що спілкувався зі мною безвідносно до мого психічного стану.

На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.

"Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Балакучий кіт — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові".

"Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і заскорузле мислення! Аргументи на зразок: "цього не може бути, бо цього ніяк не може бути" не для мене".

— Знаєш, друже, — звернувся я до кота. — Я оце добряче подумав і...

— І що?

— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.

— Сміливе зізнання, — промовив кіт. В його голосі мені почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було подумати по першому враженню. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є в дійсності, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.

— Інна, це хто? — запитав я.

— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звуть Леопольд.

— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?

— Так, дякую.

— Більше нічого не хочеш?

— Ну, якщо є молоко...

— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.

Кіт недбало махнув передньою лапою:

— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.

— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.

— Атож, — погодився Леопольд.

Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі напроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:

— Ви, люди, жах які сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами в світі і навіть в думках не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що при бажанні вони здатні навчитися говорити по-людському.

— Чом це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги...

— Та вже ж! — обурено перебив мене Леопольд. — Папуги з їхнім мишачим мозком нікого, бачте, не дивують! Бо вони лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень коту заговорити, то люди поводяться так, немов диявола узріли... Не всі, звичайно, — визнав він, — але переважна більшість.

— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.

— Все одно, — правив своєї Леопольд. — Це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.

Останні слова кота змусили мене підхопитися.

— Так це через тебе?! — вражено вигукнув я.

Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.

— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Для чого було викрадати мене.

Я трохи розслабився і знову приліг.

— То вони тебе викрали?

— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся боком у кріслі. Ліве око він заплющив, правим же незмигним поглядом уставився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.

— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.

— Ми, коти, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо живучий.

— І як це взагалі сталося? — поцікавився я.

— Повір, я не хотів цього. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.

Я полегшено зітхнув:

— Добре, що не здогадався.

Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.

— Це ж чому?

— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш. — На цю думку я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захоплююче і, зрештою, неймовірне явище. Балакучий кіт — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.

— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?

— Моє народження, певна річ.

— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути при першій-ліпшій нагоді, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив їм рішучий протест. Мабуть, я все-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого...

— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.

— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.

— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?

— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода. — Леопольд закінчив свою коротку оповідь заупокійним муркотінням.

— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно на думку про те, що двоє людей, хай і не кращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його: — Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.

— Omnium malorum stultitia est mater [1], — вагомо додав Леопольд.

Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!..

— Так ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.

— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найвживаніших слів, кілька десятків прислів'їв та приказок — ось і все.

— Це теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?

— Чув, як говорить Метр, і запам'ятав. Він дуже полюбляв латинські прислів'я і часто вживав їх у розмовах.

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що постать колишнього господаря Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавила мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?

— Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?.. У запасі?.. У відставці?.. Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, погляд його став тьмяний.

— Розумієш, він був дуже прив'язаний до мене. Може, тому що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професор (або Метр, як називав його кіт) був убитий, коли вони разом обідали в ресторані. Його вбили після того, як Леопольда охопив грайливий настрій і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зімліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком негайно вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.

В тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому вслід, аж поки в пістолеті не скінчились патрони.

Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам'яті. Він повернувся до тями вже в зовсім незнайомій місцевості, десь на околиці міста. Цілісіньку ніч і першу половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, зовсім знесилений, він сховався в під'їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, обмила в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітися, і він лишився жити в неї.

Як тільки мова зайшла про Інну, голос кота пом'якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися й раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.

Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чула та лагідна дівчина, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за все своє життя.

— Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.

— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: "Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати". От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!

— Твоя Інна справжнє чудо!

— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.

— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я,

— Влітку буде дев'ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.

— Блондинка чи брюнетка?

— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.

— Так ти й кольори розрізняєш?

— Звісно. Я ж не каліка. А що?

— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — вважається загальновідомим, що всі коти дальтоніки. В кожнім разі, так стверджують вчені.

— Пхе, дурниці! Ті вчені нічого не тямлять в котах.

— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи в вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках... До речі, Інна гарна?

— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли ти побачиш її, то неодмінно закохаєшся.

— А знаєш, котику, я вже починаю закохуватися в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути в кімнаті світло.