"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

СТРАШНА РОЗЛУКА

Минали роки.

Корабель невпинно мчав до своєї мети.

Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.

Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в просторі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатом$7

Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим$7

Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з прим$7

— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!

— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.

— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.

— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.

— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними$7

— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.

— Давай.

І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою$7

Нарешті минула вічність.

Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.

Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.

— Земля вітає вас, рідні паші! — сказав він. — Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами$7

— І ми знову побачимо Землю? — щасливо прошепотіла Марія.

Зорін почув її голос. Він сумовито, ніжно хитнув головою:

— Ми зустрінемося. Земля шле вам любов!

Почалося прискорене гальмування. Марія лежала в ніші, на антигравітаційному ліжку, а Іван Заграва впевнено вів корабель по крутій спіралі, прокладаючи курс до орбіти другої планети. Кібернетичні математики блискавично розрахували всі деталі курсу, вони всі найменші зміни узгоджували з автоп$7

Минав тягучий час. Дрібно вібрував корпус корабля, тихо дзвеніли, ніби могутні джмелі, двигуни, плавно зупиняючи політ.

І ось в оптичному отворі з’явилася планета. Її куля швидко виростала, ставали чіткішими обриси хмар, прогалини між ними.

Заграва вивів корабель на кругову орбіту, поступово знизив швидкість до семи кілометрів на секунду. Тепер вони перетворилися на штучний супутник планети.

Іван розбудив Марію, підвів її до оптичного отвору.

— Поглянь, Маріє, — радісно сказав він. — Вона під нами.

— Вона схожа на нашу Землю, — відповіла дружина, і чорні очі її ніжно засяяли.

— Вона буде колись така, як наша Земля, — додав Іван.

— А чому ти не йдеш на посадку?

— Треба спочатку вивчити планету згори. Це здасться потім.

Його слова перебив легенький поштовх. Корабель похитнувся. Марія здивовано глянула на чоловіка.

— Що це?

— Не знаю.

Він занепокоєно кинувся до пульта, ввімкнув систему аналізаторів. На екранах замерехтіли сигнали. Іван зблід.

— Що? — майже нечутно прошепотіла Марія.

— Катастрофа! Винятковий випадок. Астероїд ззаду. Зруйновано корму, порушено систему управління. Зачекай… Назріває конденсація позитронного потоку. Можливий вибух.

— І нічого не можна зробити? — простогнала вражена жінка.

— Нічого. Це відбудеться за п’ять хвилин, — суворо відповів Іван.

Він рішуче відкрив шафу, дістав скафандри. Один подав їй. Другий миттю одягнув на себе.

— Хутко. Вирішують секунди.

— Що ти хочеш? — помертвілими вустами запитала вона. Він блискавично глянув на неї, серйозно сказав:

— Прийшло найгірше, Маріє. Приймай його мужньо. Ти готова? Поспішай за мною.

Вона кинулася слідом за ним. Коридори. Відсік приладів, геодезичних капсул. Одну з них$7

— Сідай. Не запитуй нічого. Візьми контейнер. Там конденсована їжа. І ще ось…

Він причепив до її пояса кобуру з важким$7

— Це ВЧВ. Вібратор. Бережи його. Він стане в пригоді. І жди мене. Чуєш, Маріє? Жди, що б не сталось!

— Іване! — Вії на припухлих, почервонілих повіках тремтіли, сльози стримувались неймовірним напруженням волі. — Невже все? Іване!

— Ні! Тільки початок! Найстрашніший. Найважчий! Пам’ятай, Маріє! Пам’ятай!

Він зачинив капсулу. З-за глухих люків долинуло ледь чутне:

— Я ждатиму, любий! Я шукатиму!

Не встигли домовитись. Нічого не сказали…

Загриміло. Капсула полинула в отвір шлюзу назустріч невідомості, назустріч густим хмарам.

А Заграва, затиснувши відчай у кулак волі, вже не думав, не міркував над причинами аварії, над долею корабля. Думати не було коли.

Він сів у другу капсулу, зачинив її. Потім рішуче ввімкнув важіль самостійного старту. Його сильно вдарило, кинуло в простір. Майнуло небо, зірки, густа поверхня сіро-зелених хмар планети. А потім — сліпучий вибух у Космосі. Серце Івана впало. Корабель вибухнув!

Як вчасно! Вони залишились живі. Але якою ціною? І що буде з ними$7

„Спокійно. Спокійно. Хай навіть падіння в пекло — спокійно. Хай навіть смерть насувається на тебе — спокійно. Ти не знищиш мене, темряво небуття! Я вічний, я безсмертний! Мене ждуть мої брати на Землі і в неосяжному Всесвіті!“

Мимо пливуть хмари. Сіра мряка. Потім відкривається поверхня планети. Гори, сріблисті простори, звиви річок. Гримлять гальмівні двигуни капсули, обшивка нагрівається, але швидкість жахлива. Тренованим оком космопілота Заграва відзначив, що він розіб’ється об планету. Треба вистрибнути з парашутом$7

Думати ніколи! Тільки дія! Тільки рішучість! Він не загине! Він зустрінеться з Марією, і вони побудують чудовий світ! Новий світ!

Сильний поштовх викинув його в повітря. Боляче закололо у вухах! Гігантський купол парашута рвонув його вгору, сповільнив падіння. Капсула багрово димлячим факелом помчалась до планети.

Заграва запам’ятовував місце падіння. Гряда білосніжних гір, затока моря, піщані береги, оточені хащами срібних дерев. Його хутко несло на ліс. Ослабілими руками він смикнув за стропи, спрямовував падіння на широку місцину між заростями.

Потьмяніло небо! Глухо стукала в скроні кров. Іван відчував, що наступає непритомність. Потім удар об грунт. Остання думка прорізала свідомість: „Марія… Марія… Марія…“

І темрява поглинула його.