"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

З ГЛИБИНИ ЧАСУ

Надвечір до будинку відпочинку під’їхала машина з Києва. З неї обережно вивантажили дивний пристрій — напівпрозору сферу, кілька параболічних антен і багато всяких ящиків. Все це під наглядом Гримайла обережно перенесли на відкритий майданчик.

Заграва познайомився з асистентами$7

Антени призначалися для прийому і трансформування просторової енергії, вірніше, енергії вакууму. Внутрішня енергія піддослідної людини в машині часу вводилася в єдиний потік енергії світу, простору, Космосу. Все інше залежало від мозку, від свідомості, від якості і чистоти записів, які зберігалися в таємничих глибинах організму. Напрям часу — минуле чи майбутнє — теж залежав від індивіда, від його творчого імпульсу.

Багато що Іванові було незрозумілим. А Шум Ананій — той взагалі посміювався, скептично кривив губи, кидав іронічні репліки:

— Чарівний ліхтар для дітей… Фантасмагорія… Побачимо, побачимо… А все-таки, чи є у вас магнітофон? Чи ви покладаєтесь лише на суб’єктивний переказ піддослідного?

— Згодом будемо записувати видіння піддослідних на спеціальні плівки і кристали. Можна буде навіть створювати фільми. Як? Розшифровувати біоелектричні сигнали мозку, радіацію думки, переводити їх у світлові, акустичні сигнали. Це довга і складна справа, потім поговоримо…

— Виходить, поки що будемо тільки слухати те, що розповідатимуть піддослідні?

— Тільки.

— А якщо вони обманюватимуть? Або додадуть своє, суб’єктивне, те, чого насправді не відбулося?

Обличчя Гримайла потемніло. Але він стримався і сухо, коротко відповів:

— Я вірю людям. Брехуни є, але їх небагато. Сподіваюся, серед нас їх нема.

Ананій прикусив язика і більше не обзивався. Тільки американець все ходив з дружиною$7

— А що, коли в майбутньому побачимо не те, що вам подобається? Га? Як тоді подивитесь на проблеми подорожі в часі?

— Про що ви? — дивувався Гримайло, монтуючи сфери.

— Побачимо, — загадково казав Нойс. — Я сам спробую поглянути вперед. Якщо дозволите. Ви мені довіряєте?

— А чого ж, — охоче відповів Гримайло. — Залюбки. І дружину вашу можете захопити. Для точності. А то ви, кореспонденти, звикли до вільного трактування.

Американці сміялися. Нойс, понизивши голос, тихенько додав:

— А взагалі — небезпечна ця штука.

— Чому? — не розумів академік.

— Заглянути в майбутнє і побачити не те, на що сподіваєшся, — це болісно. І це дратує. Людина любить мріяти. А бачити крах своїх мрій — це страшно…

— Є мрії і мрії, — знизав плечима Гримайло. — Хто мріє по-справжньому, не злякається нічого. Навіть невдача для справжнього творця — палиця, на яку він може спертися, щоб піти далі… Побачимо. Потерпіть, вже недовго.

Після вечері весь майданчик знову був забитий слухачами. Біля стіни мерехтіли в сутінках дивні прилади, блищала велика сфера установки часу, а химерні антени націлювалися через веранду прямо в зоряну далечінь.

Стьопа і Надя метушилися біля установки часу, щось регулювали. І коли па маленьких зеленкуватих екранах затанцювали сліпучі голки електронних стрілок-променів, Стьопа сказав схвильовано:

— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…

Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:

— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кінчики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…

Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини часу і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:

— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кількох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенц$7

Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:

— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими$7

— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.

Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Академік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:

— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!

На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:

— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…

— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!

— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…

Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.

— Все. Він виключився. Повернувся назад.

— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?

Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.

— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..

— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами$7

— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.

— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…

— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.

— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.

Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м$7

Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.

Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.

Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.

Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.

До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.

— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.

Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.

— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?

Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:

— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…

— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.

Але дівчина оглядається з острахом$7

— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.

Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в покорі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мисливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.

Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягузливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:

— Піду сам, коли ти не бажаєш.

Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно махає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.

Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з кам$7

Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — воїни оточили зубрів, наміряються на них списами.

Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сюди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.

Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.

Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.

Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:

— Де був, Іну?

— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.

— Бійся богів, — грізно промовляє Му. — Вони карають за непослух. Покайся!

Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба$7

Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зоряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у темряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.

В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя$7

З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.

— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!

Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.

Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому камені. Мені хочеться дізнатися, що впало за лісом. Відблиски дивного вогню освітлюють скелі біля стійбища.

Му поглядає на мене. Побачивши, що я стою, він розлючено кричить:

— Вклонися богам! Хіба не бачиш — боги розгнівалися?!

— Вклонися! — з благанням повторюють люди. Але я не хочу кланятися. Я не розумію, для чого кланятися.

Над лісом спалахує заграва. Довжелезні язики полум’я здіймаються в небо. Дрижить земля.

Горять, ніби смолоскипи, дерева. Жінки і діти лементують. Тривожно перемовляються між собою мисливці.

Мимо стійбища мчать звірі. Все змішалося разом: леви, сарни, носороги, гади, страуси, леопарди, — все мчить у гори, далі від палаючого лісу.

Му дивиться на мене і тремтить від ненависті й страху. Він кістлявим пальцем показує на мене.

— Лихо впало на стійбище, люди! Винен у цьому Іну. Це він дивився щоночі на зірки. Це він не поклонявся їм і Сонцю. Це він зневажав звичаї стійбища. Небо посилає кару за його гріхи. Небо вимагає жертви. Чуєте, мисливці?

Ніби зграя шакалів, кидаються на мене мисливці. Вони згуртовані страхом і гнівом. Вони бояться битися зі мною один на один. Я сильний і молодий. Навіть тепер я розкидаю їх, немов диких котів. Але Му б’є мене підступно ззаду палицею по голові. Я падаю непритомний.

Коли я отямився, на сході вже пломеніла зірниця. Я був зв’язаний і лежав на майдані, де стійбище приносило жертви богам. Мисливці, жінки з ненавистю$7

Пожежа над лісом вщухала. Тільки чорні пасма диму котилися до обрію. Я поворушився, відчув сильний біль в руках, у спині. Я не міг встати. Руки мої були зв’язані за спиною. Я лежав на чомусь твердому, колючому.

Біля мене стояв Му. Він підіймав руки до сходу, з піною біля рота кричав:

— Зараз зійде ясний бог! Ми принесемо йому в жертву великого грішника. Хай відійде лихо від нашого стійбища! Хай більше ніколи небо не посилає на землю палючий вогонь!

Що він говорить, хитрий і підлий дід? Вони бажають спалити мене? За що? Чим я завинив?

Я бачу недалеко від себе Суту. Вона стоїть серед жінок і гірко плаче. Мисливці дивляться тупо і боязко. Му дістає з-за брудної пов’язки довгий кам’яний ніж і череп’яну чашу. Він ходить навколо хмизу, де лежу я, і бурмоче страшні заклинання.

З-за ясного обрію виходить червоне кружало Сонця. Його промені падають на гори. Синіє небо.

— Гей, мисливці! — кричу я. — Розв’яжіть мене! Чим я завинив? Не слухайте дурного Му. Хіба не можна мені дивитися на небо? Треба піти і подивитися, що впало за лісом! Хіба я завдав лиха нашому стійбищу? Чому очі ваші засліплені страхом?

— Мовчи! — гримить голос Му. — Ви чуєте, люди? Навіть перед лицем ясного Сонця грішник не кається!

Я напружив сильні м’язи, але даремно. Міцні ремені вп’ялися в тіло, не дають дихнути. Му ще раз помолився до Сонця. Все стійбище стало на коліна, залементувало. Му підійшов до мене, замахнувся ножем.

Я побачив у його зіницях зловісні вогники. Він мстив мені за непослух, за те, що я дивився на зірки…

Іван Заграва втомлено замовк. Над майданчиком стояла мертва тиша. Раптом серед неї почувся тривожний голосок Мані. Вона смикала космонавта за рукав сорочки, майже плачучи, запитувала:

— Що з ним$7

— Хто?

— Іну. Чому ви замовкли? — підганяла дівчинка.

— Я втомився. Таке враження, ніби я не спав кілька ночей підряд… Паморочиться в голові. Зараз згадаю…

Му не вдарив ножем. Щось перешкодило йому. Рука його завмерла в повітрі, пальці судорожно розкрилися, і ніж випав на землю.

Я розплющую очі, дивуюсь. Що сталося? Чи я вже мертвий? Навколо чути вигуки переляку. Всі припали до землі, кланяються комусь. Му скорчився, мов роздавлений хробак, і тремтить від жаху.

Я дивлюся в небо і бачу казкове явище. Над хмизом, у повітрі, нерухомо стоїть блискуча скеля. Вона переливається іскрами, грає барвистим вогнем. Ось вона опускається нижче, з неї виходить людина. Так, саме людина, хоч вона і богоподібна. Це тепер, через свідомість Заграви, я сприймаю ту істоту людиною, а Іну думав інакше.

Я вражений і зляканий. Я нічого не розумію. Чи жителі ясних зірок спустилися з неба$7

А дивний посланець небес схиляється наді мною, розриває реміння, яким я зв’язаний. Він посміхається мені. Я бачу його обличчя. Прекрасне обличчя, хоч воно й неземне$7

Він допомагає мені встати, веде до літаючої скелі. Над нею тріпочуть прозорі крила. Я вже не боюсь. Я з цікавістю розглядаю прозорого птаха. Я піднімаюсь до отвору в літаючій скелі, опиняюся в невеликій печері.

Я дивлюся згори на мисливців, на жінок, дітей. Я бачу Суту. Вона з жахом$7

Серце моє стукає так сильно, що я чую його схвильовані удари. В грудях — тривога і захоплення. Літаюча скеля мчить над лісом. Внизу клубочиться чорний дим.

Я дивлюся на рятівника. Я вдячний йому за рятунок і за те, що він взяв мене до неба.

— Ти з неба$7

Пришелець хитає головою, кладе па моє плече руку. Він мовчить, але я відчуваю його дружнє серце, його любов…

Ми опускаємось вниз. Літаюча скеля зупиняється серед згарища. Ми виходимо з отвору$7

— Літаюча печера, — шепочу я. — Небесний змій! Він приніс мисливців з далеких$7

Я вклоняюся літаючій печері. Мій рятівник заперечливо хитає головою. Він бере мене за руку і веде до входу в печеру. Там нас зустрічають інші небесні мисливці. Всі вони високі, могутні, гарні. Ми йдемо чудесними блискучими переходами. Я опиняюсь у великій печері. Я боюсь доторкнутися до стіп. Вони мерехтять, переморгуються вогниками. Все навколо чудесне, казкове.

Мені показують на заглибину з шк$7

Я сідаю. Мій рятівник, приязно посміхаючись, показує мені пальцем на стіну. Там я бачу великий блискучий прямокутник. Ось він загорається синім вогнем. На ньому виникає темне небо, ясні зірки. Потім з’являється літаюча печера, тобто зореліт. Внизу пливе велика куля. Вона збільшується, закриває все небо. Навколо хмари. А потім я бачу внизу землю. Тільки ні, то не наша земля. То якась інша, небесна земля. Я бачу велетенські стійбища. Багато печер між деревами. Ті дерева не такі, як на землі, а ніжні, широколисті. У них червоні, білі, сині і жовті листки. Я ніколи не бачив таких дерев. Поміж ними граються маленькі діти. Вони в дивних барвистих шкірах, вони жовтолиці і чорноволосі.

І ще багато-багато видінь я спостерігаю в огняному прямокутнику. Я вражений і щасливий. Це справді боги прилетіли на землю. Бо хіба звичайні мисливці можуть таке — бачити в інших світах, на інших землях?

Потім видіння зникають. Мені на голову надівають щось чорне і кругле. Я боюся. Я не знаю, що зі мною хочуть зробити боги.

— Ти хочеш мене в жертву? — запитую я. — Чим я завинив? Я ще хочу жити, я хочу побачити небесні печери, звідки ти прилетів…

Мій рятівник всміхається. Він кладе мені на чоло руку, і я заспокоююсь. Ні, поганого нічого не буде, бачу це в ясних очах мого рятівника.

Хвилі дрімоти колишуть мене. Я засинаю.

Коли я знову прокинувся — щось змінилося. Я зовсім інакше почав відчувати світ, себе, пришельців. Ніби зруйнувалася стіна в свідомості, і за нею відкрився неосяжний обрій. Той новий простір був туманний, неясний, але мій розум з тривогою$7

— Здрастуй, Іну.

Я був приголомшений. З острахом запитав його:

— Ти знаєш моє ім’я? Звідки? Як ти зрозумів мої слова? Ти бог?

— Ні! — сміється пришелець. — Я не бог. Я людина, як і ти. Тільки з іншої землі. Богів, яким поклоняються твої мисливці, взагалі нема, друже.

— А ти? — здивувався я. — Де ти живеш? Я бачив у кришталевому озері, яке ти мені показував, небесні печери. Хіба то не житла богів?

— Ні. То житла людей, — відповідає пришелець. — Ми такі ж люди, як і ви. Колись і на вашій землі будуть великі стійбища, над нею полетять птахи, які понесуть тебе, дітей і онуків твоїх до далеких зірок.

Я радію мов дитина. Мені весело і щасливо. Я кажу моєму рятівникові:

— Іну завжди любив дивитися па зірки. Іну вміє малювати в печері на стінах.

— А за що тебе хотіли спалити? — запитує пришелець.

— За те, що я дивився на зірки. За те, що не слухав старого чарівника Му. За те, що не бажав кланятись богам, яким мисливці приносять жертви.

Пришельці переглядаються між собою. Вони чимось задоволені. Мій рятівник каже:

— Ти хороша людина, Іну. Ми будемо дружити з тобою$7

Я згоджуюсь. Хіба може бути інакше. Вони приємні і гарні, пришельці з далеких зірок. Вони могутні і добрі. Я залишуся з ними$7

А потім мої враження сплітаються в бурхливий смерч. Я навіть не пам’ятаю всього, а лише окремі деталі.

Ось бачу велику плантацію, яку пришельці засаджують дивними деревами. Я і ще кілька мисливців допомагаємо їм. Ум керує нами, показує, що і як треба робити. Біля нас ходять чудернацькі істоти. Вони мовчазні і слухняні. Вони блищать на сонці, мигають кольоровими вогниками, але не відповідають на запитання. Ті кам’яні істоти копають ямки в землі і вкидають туди зерна рослин.

Я пам’ятаю, що минуло кілька років. Недалеко від стійбища виросли ряди небачених дерев. Вони були широколисті, на них розквітали розмаїті квіти. Потім з’явилися жовті і червоні плоди. Ми їли їх. Це було дуже смачно. Ум казав, що такі рослини вже посаджено в багатьох місцях землі.

Ум також сказав мені, що хоче летіти на іншу землю. На ту, що ранком і ввечері сяє над обрієм. Він казав, що хоче взяти хлопчиків і дівчаток з собою$7

Я зустрічаюся з Сутою недалеко біля стійбища. Вона у відчаї простягає руки до мене.

— Не вбивай мене, дух Іну. Я не завинила перед тобою. Я не бажала твоєї смерті!

— Я не дух! — кажу я. — Я живий, Сута.

— Живий? Хіба тебе тоді не забрав бог?

— Забрав. Тільки то не бог, Сута. Богів нема!

— Що ти кажеш, Іну, — жахається дівчина. — Я боюся слухати тебе!

— Не бійся, Сута, — заспокоюю я. — Я прийшов забрати тебе. Ми полетимо разом з тобою$7

— Ніколи, нізащо, — шепоче, тремтячи, Сута. — Я ще хочу жити.

— Ти не вмреш! Адже я живий.

— Ні, ні! Іну, не чіпай мене. Я вся тремчу. Не треба летіти. Ти вже не повернешся. Я не побачу тебе.

— Я повернуся, — відповідаю я Суті. — Тільки без тебе сумно мені буде в небі.

Я йду гірськими стежками. Я знову заходжу до своєї печери, малюю охрою на стіні. Я малюю небесну печеру, зоряних пришельців, їхні чудесні устрої. Хай далекі онуки побачать те, що бачив і я.

А потім я пам’ятаю прощання з землею$7

— Мисливці і жінки! Я лечу в інший світ. Ми взяли десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони народять нове плем’я. Вони будуть жити на іншій землі. Мисливці! Прощайте! Колись і в вас будуть великі прозорі печери, колись і ви будете літати до ясних зірок. Не слухайте старого Му. Він обманює вас!..

— Не поклоняйтесь ідолам, — чути могутній голос пришельця. — Бачите — зірки сяють вночі на небі? То такі ж світи, як ваше сонце. І там теж живуть люди, як на вашій землі. Вони ваші брати. Прийде час, ваш розум просвітлиться і далекі світи будуть єдиними, дружними. Розум всемогутній, йому поклоняйтесь, люди!

Мисливці падають на коліна, боязко кланяються пришельцю. Мені жаль їх. Вони так нічого й не$7

— Сута, летимо зі мною!

Вона ховається за спину матері, ламає у відчаї руки. Ні, вона не полетить зі мною в небо. Я буду самотній на ранковій зірці.

А потім небесна печера — гігантський зореліт — здіймається в небо. Внизу тріскаються скелі, дрижить земля. Мимо отворів пропливають хмари. На чорному небі сяють яскраві зірки.

В небесній печері безтурботно граються двадцять дітей. Десять хлопчиків і десять дівчаток. Вони ще не знають, куди їх везуть. Вони виростуть в іншому світі.

Ум обняв мене за плечі. Ми дивимось в отвір, де за прозорим покриттям сяє ранкова зірка. Вона наближається. Що жде мене в новому світі, ким я стану? Нечувані думки розпирають мій мозок, хвилюють душу…

А потім… потім, здається, все. На цьому моє видіння закінчилося… Напевне, закінчився мій імпульс проникнення в минуле… Я на цьому отямився… тобто повернувся в сучасне.

— Дозвольте, але ж так не можна. Треба дізнатися, що сталося з ними$7

— Треба, щоб Заграва ще раз заглянув у минуле, — заявив Малина. — Хай додивиться до кінця.

— Тільки не тепер, — попрохав Заграва. — Трохи пізніше. Хай інші спробують. Адже нас цікавили не тільки пришельці.

— Правда, — сказав Гримайло. — Але й так$7

— Аж не віриться, — покрутив головою Труба. — Ні, ні, що не кажіть, а наша історія — це крапля в морі. Та інакше й бути$7

— Отже, тепер будемо вивчати його, — засміявся Гримайло. — А щоб не витрачати часу — хто далі?

— Я. Дозвольте мені, — схвильовано заворушився в проході невисокий хлопчина.

— Хто ти? — здивувався Гримайло.

— Я Вася, — шморгнувши носом, заявив хлопчик. — Я вчуся в п’ятому. Я хочу знати, чи полечу в небо. Бо все одно втечу.

Присутні засміялися. Академік поглянув на своїх асистентів. Надя хитнула головою.

— Такому можна заглянути в майбутнє. Хай іде. Не бійся, Васю. Сідай сюди. Тільки будь уважним, щоб не пропустив нічого.

— Ні, — запевнив схвильований хлопчик. — Розкажу про все.

Він сів у широке крісло, заплющив очі. Надя відійшла вбік, стала біля пульта. І прозора сфера заховала його в своїй таємничій глибині.

Вийшовши, Вася довго не міг отямитися. Він сів па стілець, який йому підсунув академік, мовчав. Потім тремтячим голосом почав розповідати:

— Я буду космонавтом. Чуєте? Я буду космонавтом. Я бачив себе в школі. Я летів у ракеті. Я був на Місяці…

— Підожди, підожди, — заспокоїв його Сум. — Ти все по порядку. Як слід. Так, як дядя Іван.

— Я так не зумію, — розгубився Вася. — Я по-простому.

— Гаразд, — усміхнувся Гримайло. — Давай по-простому.

— Там було багато всього, — сказав хлопчик. — Але найясніше я пам’ятаю політ на Місяць. Було страшно. Спочатку на Землі. Космодром. Я вийшов з машини$7

Потім ліфтом піднявся в ракету. Вона була дуже висока. Я сів у крісло. Переді мною були якісь прилади, я тепер забув, які вони точно на вигляд… а тоді знав, що і до чого.

На екрані я бачив обличчя людей. Вони запитували мене про щось, я їм відповідав. А тоді — політ. Мені було важко, а пізніше, коли в ілюмінаторі потемніло, стало легше.

Я бачив зорі. Вони були яскраві. А небо не таке, як на Землі, а зовсім, зовсім чорне.

Я дуже радів. Пам’ятаю, що я навіть співав від щастя. Інколи з’являвся па екрані телевізора мій учитель, сивий вчений. Він підбадьорював мене і, жартуючи, казав, щоб я не проспівав Місяця. Адже це був мій іспитовий політ. Еге ж… Перед тим я літав з інструкторами, а тепер сам.

А потім — падіння. Було страшно. Але я тримався добре. Бо вірив приладам, над якими працювали мої товариші, бо вірив моєму вчителю, собі, своїй долі. Та все-таки при посадці щось сталося. Я не пам’ятаю точно, але мені здається, що ракета зачепилася за високий гострий пік. Падіння було повільним, та все ж я втратив свідомість від удару.

Коли отямився, то в ілюмінаторі видно було поверхню Місяця. Мертва, похмура, вона викликала відчай. Я довго не міг збагнути, що трапилося і що тепер робити.

Я викликав Землю. Земля не відповідала.

Я перевіряв прилади — вони не діяли.

Пам’ятаю одне: ракета вийшла з ладу$7

Але я не розгубився. Я повірив, що мене не залишить Земля напризволяще. Я вирішив ждати. І не лише ждати, а й провести$7

Завдання моє було складне. Пам’ятаю, що воно стосувалося вивчення мінералів… і можливих рослин, і складу атмосфери, і багато чого іншого.

Я вийшов через люк назовні. Ракета була розкраяна з одного$7

Я захопив з собою$7

Потім в одному кратері я побачив мохи. А може, це були не мохи, а щось інше. Не знаю точно… Але мені так здалося. Я їх закрив у спеціальний пристрій, переніс до ракети. І знову вирушив у розвідку, щоб не сидіти, не думати про кінець… Я знав, що мене не залишать в біді, але діждатися рятунку надії не було. Кисень мав скоро закінчитися, а передати, де впала ракета, я не міг.

Одного разу я не повернувся до ракети. Перескакуючи через провалля — на Місяці стрибати було дуже легко, — я впав і дуже забився. Коли я почав вибиратися з провалля$7

Остання надія згасала. Хто мене знайде серед холодних пустель Місяця? Я знав, що на Землі є багато космонавтів, що є ракети, які негайно прилетять па допомогу, але куди ж летіти? Де знайти мене?

Я довго шукав шляху, намагався розгледіти сліди на попелі, щоб потрапити назад, але все даремно.

Я ліг на камені відпочити. Дивився в небо. Я бачив Землю. Вона була близька і рідна. Я бачив хмари, океани, материки…

Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залишалося й крапл$7

Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація. А потім голос знову зазвучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:

— Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…

Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос невтомно повторював:

— До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви повернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене — встаньте…

Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.

А дівчина вела далі:

— Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачайте часу. Йдіть до неї.

Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.

Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:

— У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.

І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.

І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.

А потім знову — Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.

Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.

Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:

— Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…

Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого$7

Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.

Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:

— Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.

— Цілий роман, — обізвався Шум. — Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.

— Не приверзлося, — гаряче заявив Вася. — Це буде точно!

— Що ви справді, — захистив хлопця Сум, — так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?

— Не знаю, — заявив Шум. — Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.

— Ви так гадаєте? — запитав, усміхаючись, Гримайло. — Я не впевнений, що так можна зробити?

— Чому ж? — заперечив Шум. — От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!

— Неправда! — схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. — Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…

— От вам і відповідь! — суворо озвався Гримайло. — Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, бачених з допомогою$7

— Зачекайте, містере Гримайло, — промовив Нойс. — Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть проникати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…

— Яке? — здивувався академік.

— Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.

— Ви так гадаєте? — усміхнувся Гримайло. — По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме досягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє прискорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги$7

— Ще одне слово, якщо дозволите, — заявив Нойс. — Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…

— Який же? — здивувався академік. — Ми слухаємо вас, місіс Нойс.

— Пробачте, — ніяково озвалася американка, — але я сказала це не з метою$7

— Так.

— То, може, видіння в установці є лише фантазією душі, своєрідним сном, мрією. Хлопчик мріє про польоти, він побачив себе космонавтом. Заграва — ентузіаст гіпотези про пришельців, він начитався різних припущень, от він і побачив далекі часи і дивних розумних істот.

— А ваш чоловік, — насмішкувато сказав Заграва, — містер Нойс, який вважає, що Земля загине в атомній війні, побачить в машині часу атомну битву? Так?

— Гм, гм, — змішалася жінка Нойса. — Може, й так. Саме так.

— Це можна перевірити, — заявив кореспондент. — Містере Гримайло. Дозвольте мені бути піддослідним?

— А чого ж, — охоче згодився академік. — Оце й буде$7

— Спасибі. Можна тепер?

— Ні… Краще завтра… Треба сконденсувати більше енергії. Друзі. Ми ждемо вас завтра. Подумайте, хто чого бажає. Ми з рад$7