"Син Cутiнкiв i Cвiтла" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Роздiл 4

...Кромiшню пiтьму в глибинах свiдомостi розiрвав спалах свiтла. Колiна закрутило у вирi чужих емоцiй. Його воля зустрiлася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!..

„ХТО ТИ? — пролунали грiзнi думки. — ЩО ТОБI ТРЕБА?”

„Все гаразд, Кевiне, не панiкуй. Це я, Колiн”.

„Який ще Колiн? Серед моїх знайомих немає жодного Колiна... I я не бачу тебе”.

„Ти пiд гiпнозом. Ми розмовляємо подумки”.

„Зрозумiло... А чому ти назвав мене Кевiном?”

„Хiба це не твоє iм’я?”

„Не думаю. Здається, мене звуть Артур... Точно! Я Артур Пендрагон. Син короля Утера”.

„Милостивий боже! Ти — король Артур?!”

„Не король. I навiть не наступник трону. У мене є старшi брати... Ага, розумiю. Ти вирiшив, що я iнший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзiй, у Амброзiя — син Утер, i от цей Утер — мiй батько. Я син Утера, короля Свiтла, i Юнони, принцеси з Дому Сутiнкiв. А ти хто такий?”

„Колiн Лейнстер з Авалона, син принца Урiєна, небiж короля Брiана Другого”.

„Ти сказав: Авалон?”

„Так. Авалон, столиця Логрiсу”.

„Але ж це батькiвщина мого предка!.. Якщо це Iстинний Авалон”.

„Вiн iстинний, не сумнiвайся”.

„Хтозна. Для нас Iстинний Авалон — це батькiвщина справжнього короля Артура.”

„А хiба були несправжнi королi Артури?” — здивувався Колiн.

„Скiльки завгодно. Так званi резонанснi двiйники... А коли у вас царював Артур?”

„Дев’ять сторiч тому”.

„Вiн був простим смертним?”

„Маєш на увазi, необдарованим? — уточнив Колiн. — Нi, вiн був могутнiм чаклуном”.

„Дуже могутнiм?”

„Надзвичайно могутнiм. Вiн був останнiй, хто по-справжньому володiв Споконвiчною Силою.”

„Споконвiчною Силою, кажеш? Цiкаво... Схоже, я знайшов той свiт, який шукали задовго до мене... Але як я потрапив сюди? Не можу згадати... Стоп! Щось таке згадую... Я регресував до немовляти. Це мiй останнiй спогад, а потiм — порожнеча”.

„I як це сталося?”

„Я перетнув нескiнченнiсть, i це призвело до регресу... по-моєму... так менi здається... I ще мене мало не спалили Формотворчi”.

„Що це таке?”

„Фундаментальнi сили природи. Можливо не такi фундаментальнi, як Споконвiчна Сила, про яку ти казав, але... Ой, чорт! Формотворчi тут такi потужнi, такi насиченi енергiєю!.. Як ти тримаєш з ними контакт?”

„На жаль, я не маю з ними контакту. Я манiпулюю лише другорядними силами”.

„Я теж не можу приборкати їх. Поки не можу... Поки...”

„Отже, — промовив Колiн. — Ти перетнув нескiнченнiсть у пошуках своєї прабатькiвщини?”

„Нi, навряд. Я шукав щось iнше... Не можу згадати, що саме... Але це якось пов’язане з Ворогом”.

„З ким?”

„Зi Стражем Хаосу. Ще його називають Нечистим i Князем Темряви”.

„Вiн диявол?”

„Як на мене, це питання термiнологiї, а не сутi. У бiльшостi релiгiй диявол є уособленням руйнiвного начала, на противагу творчому — Боговi. Iснують вчення, що визначають Хаос споконвiчно руйнiвною стихiєю, а Порядок — творчою; з їхнього погляду Хаос — абсолютне зло, а його Страж — диявол. Звiдси його iмена, що стали загальноприйнятi з часiв останнього Рагнароку. Також є культ Хаосу, нинi заборонений, згiдно з яким Страж — верховний ангел Господнiй. Я не прихильник нi Порядку, нi Хаосу; я дотримуюсь концепцiї Свiтової Рiвноваги, що визнає обидвi свiтовi стихiї рiвноправними... О Мiтро! Я згадав! Тепер я знаю... А втiм, це неiстотно. Хто я у вашому свiтi?”

„Ти Кевiн МакШон, прийомний син лорда Шона Мейгi. Вiд свого названого батька ти успадкував герцогство Лохлан на пiвночi Логрiсу. Ти нiчого не пам’ятаєш про своє колишнє життя”.

„Так i має бути. Моя травмована регресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?”

„Ти... той, iнший ти, якого звуть Кевiн МакШон, дозволив прозондувати свою свiдомiсть, щоб визначити, чи здатний ти опанувати свiй Дар”.

„Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендрагон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego”, ти мусиш забути про нашу розмову”.

„Я обiцяю мовчати...” — почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.

„Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстер. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно”.

„Я розумiю, — вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. — Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само”.

„Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi”.

„Спи спокiйно, Артуре...”


*

...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.

— Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.

— Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.

Колiн утомлено похитав головою:

— Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.

— Отже, нiяких проблем?

— Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Фергюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.

— Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...

— Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.

— Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.

Колiн пiдiбгав губи.

— Нi, Дейдро, — твердо промовив вiн, — цих собак ти на мене не навiшаєш. Насправдi це ти могла врятувати невиннi життя, якби вчасно зупинилася. Визнай свою провину, ти ж завжди була справедлива — i до себе, i до iнших людей. У тебе безлiч вад: ти примхлива донезмоги, витребенькувата, легковажна й розманiжена. Але справедливiсть — твоя безперечна чеснота. То будь справедливою й зараз.

Дейдра нiяково потупилася:

— Я нiколи не вiдмовлялась вiд своєї вiдповiдальностi. Я нiколи не прощу собi цього... Але ж i у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливiсть, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Ерiксона, аби вплинути на мене. Та й досi використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.

Колiн зiтхнув:

— Це вже в минулому, кузино. За свого Кевiна не хвилюйся, ми не дозволимо бароновi скривдити його. I не лише тому, що вiн урятував тебе. Я бачу, що вiн не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? I тобi начхати, що вiн виявився чаклуном.

— Так, начхати, — вiдповiла Дейдра, пiдвiвши на Колiна рiшучий погляд. — Бо я справдi кохаю його. I не хочу втратити.

Колiн знову зiтхнув:

— Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Ерiксона на чаклунський поєдинок... — Вiн пiдвiвся й позiхнув. — Тепер, з твого дозволу, пiду до себе i трохи вiдпочину. Твiй Кевiн навдивовижу мiцний горiшок. Дуже важко було ритися в його головi.

Бiля самих дверей Дейдра зупинила його:

— То ти точно нiчого не довiдався про Кевiнове походження?

— Анiчогiсiнько, — байдуже вiдповiв Колiн i вийшов з каюти.

Щойно вiн зачинив за собою дверi, як Кевiн поворухнувся, розплющив очi й сонно подивився на Дейдру.

— Вже все? Скiнчилося? — Вiн пiдвiв голову й роззирнувся. — А де Колiн?

— Пiшов вiдпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Нiщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.

— От i добре.

Кевiн сiв поруч з Дейдрою й обiйняв її за плечi.

— Любий, — нерiшуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.

— Яку?

— Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим i гарним хлопцем, як зараз.

— Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обiцяю твердо. — Вiн пильнiше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?

Вона схилила голову до його плеча.

— Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.

— Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?

— Такими речами я не жартую.

— А твiй батько...

— Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейгi, ти герцог Лохланський.

— Насамперед, я чужинець, найда.

— Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?

— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур”. — Звичайно, чув.

— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?

Кевiн знизав плечима:

— Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...

— Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.