"Син Cутiнкiв i Cвiтла" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА

Розділ 1

Десь неподалік залунав чистий та мелодійний, мов срібні дзвіночки, сміх. Кевін зупинив свого коня і прислухався. Від озера, до якого він прямував, долинав дівочий спів, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадісного сміху. Усіх слів годі було розібрати, проте Кевін одразу впізнав досить популярну (і не зовсім пристойну) пісню про любовні пригоди молодої дружини підстаркуватого вельможі. Також він відзначив, що незнайомка співала кімрійською мовою — а тут, на півночі Лоґрісу, це була неабияка рідкість.

Кевін зіскочив з коня і прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пішки, йшов тихо і вкрадливо, з обережністю хижака на полюванні. Проминувши зарості чагарника, він опинився на краю невеликої галявини перед спокійним лісовим озером — одним із багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохлані.

Великий кущ дикої смородини надійно ховав його від чарівної юної дівчини років вісімнадцяти з довгим, до самої талії, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лісові квіти, співала пісню і після кожного куплету заходилася дзвінким сміхом. Дівчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цілком гола, і приголомшений Кевін ніяк не міг відвести від неї погляду. Він був чемним і вихованим юнаком, тож чудово розумів, що йому слід негайно піти звідси, а проте, паленіючи від сорому, все ж продовжував підглядати, не в змозі навіть рушити з місця. Кевін був не лише чемним і вихованим юнаком, а був просто двадцятирічним юнаком з абсолютно нормальною для його віку реакцією на гарних (а тим паче голих) дівчат.

Тим часом дівчина, доспівавши до кінця пісню, дбайливо поклала зібраний букет на траву й підійшла до сусіднього від Кевіна куща, де висів після прання її одяг: панчохи, сорочка, спідниці й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а місцями розірвана. Зблизька вона справляла ще звабливіше враження й була така жадана, що Кевін не витримав і голосно застогнав.

Дівчина здригнулася від несподіванки і швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потім спритно кинулась убік, де в тіні розлогого дерева щипав траву її стриножений кінь. Вона вихопила з притороченої до сідла кобури пістоль і, звівши курок, спрямувала його на Кевіна. Все сталося так блискавично, що він не встиг навіть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дівчина ґотійською мовою. — І без вибриків! Жодних різких рухів, бо інакше… — Вона не закінчила, але рішучий вираз обличчя був красномовніший за будь-які погрози.

Кевінові не лишалося нічого іншого, як підкоритися. Він вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав він. — Не бійся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дівчина. — У мене зброя, і я враз виб’ю тобі мізки.

Голяка, з пістолем у руці, вона мала дуже ефектний вигляд, і Кевін мимоволі всміхнувся, дарма що на чолі йому виступив холодний піт, а по спині бігали мурашки.

— Ну-ну, крихітко, вгамуйся, — примирливо мовив він. — Я ж лише підглядав. Повір, я й на думці не мав нічого лихого.

Дівчина зміряла його оцінюючим поглядом і провела кінчиком язика по верхній губі.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагідніше.

— Кевін МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дівчина мало не впустила пістоль. Її великі смарагдові очі здивовано втупились у Кевіна.

— Хто-хто? — перепитала вона, ніби не розчувши.

— Кевін МакШон.

— Невже новий герцоґ Лохланський?

Кевін жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Ґотланд? — з полегкістю промовила вона, лишивши без відповіді його запитання. — Я в Лоґрісі?

— Атож. Ти на території герцоґства Лохланського, за десять миль на південь від кордону з Ґотландом. Як тутешній правитель, я ґарантую тобі безпеку й особисту недоторканність… Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цілити. А то ще стрілиш ненароком.

— Ага! — сказала дівчина й пожбурила пістоль додолу.

Щось клацнуло. Кевін напружився, чекаючи пострілу… але нічого не сталося.

— Він не заряджений, — спокійно пояснила дівчина. — Не маю пороху.

Вона повернулася до свого одягу, взяла спідню сорочку і квапливо надягла через голову. Потім скоса глянула на Кевіна й ніяково всміхнулася, а її щоки зашаріли від запізнілого збентеження.

— Кумедне вийшло наше знайомство. Тобі не здається?

Кевін дурнувато осміхнувся:

— Авжеж, крихітко.

— Я не крихітка. Мене звати Дейдра.

— Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе ім’я, дуже красиве… як і ти вся. Знаєш…

— Знаю, мені всі так кажуть. Та все одно приємно чути… До речі, якщо ми обоє не ґотійці, то чому розмовляємо цією варварською мовою?

— А тобі яка до вподоби — ґельська чи кімрійська?

— Кімрійська.

— То ти з півдня? — запитав Кевін уже кімрійською.

— Так. Певніше, з центру. Із самісінького центру.

— З Авалона?

— Угадав. Я безсоромне столичне дівчисько.

— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевін.

— А хіба ні? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хіба я повелася як сором’язлива дівчина, коли побачила тебе?

— Ти повелася відповідно до ситуації. Якби я мав щодо тебе лихі наміри, а ти кинулася б одягатися, замість хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я… ну… цього…

Кевін замовк, безнадійно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалі вище задираючи нижній край сорочки. Видовище було ще звабливіше, ніж коли вона була зовсім без одягу, і остаточно онімілий Кевін жадібно витріщився на неї, намагаючись не пропустити ні найменшого її поруху.

Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспіхом осмикнула сорочку.

— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взірець делікатності.

— Вибач, — засоромлено промимрив Кевін, відвертаючись.

Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:

— Ти живеш неподалік?

— За дві милі звідси мій замок Каер-Сейлґен. Ласкаво прошу до мене в гості. — На думку про те, що ця чарівна дівчина гостюватиме в нього, Кевінові солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?

— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголодніла. Сьогодні взагалі не снідала.

— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевін. — Я взяв з собою цілу сумку з усілякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обід…

Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.

— То неси її.

Коли Кевін повернувся, Дейдра, вже одягнена, сиділа на траві й розчісувала своє пишне волосся кольору міді. Поруч із нею лежав букет лісових квітів, її смарагдові очі мрійливо дивилися в небо, а на ніжних рожевих устах грала безтурботна усмішка.

Кевін відчув, що йому підкошуються ноги.

„Боже, яка вона красуня!“ замилувано думав він. „Хіба міг я уявити, що на світі існує така довершена, така чиста й невинна краса…“

Втім, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумінні цього слова. З її поведінки Кевін зрозумів, що він не перший чоловік, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й аніскільки не соромилася цього. Проте в ній вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське… Кевінове серце стискалося й солодко щеміло.

Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, він розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув із сумки весь харч, а також дві невеликі пляшки червоного вина. Відкоркував їх і передав одну Дейдрі.

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не біда, я вмію пити і з пляшки.

Не гаючи часу на подальші розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а відтак поклала до рота шматок добре підсмаженого і приправленого спеціями м’яса. За кілька секунд, схвально промурмотівши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевін повільно жував пиріг з перепелиною начинкою і знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетиті примудрялася їсти з такою вишуканістю, ніби сиділа за святковим столом у блискучому товаристві витончених естетів. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потріпаному, було видно, що вона дівчина шляхетського роду. І тим більше Кевін не міг зрозуміти, як вона опинилася в цій глушині, сама-однісінька, без супроводу. Та ще й у такому вигляді. Та ще й голодна, налякана…

— А знаєш, — нарешті заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустріла тебе тут. Відколи надійшла звістка про смерть лорда Шона Мейґі, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцоґ Лохланський.

— Я так і збираюся вчинити. Але мій названий батько заповідав розвіяти його попіл з фортечного муру Каер-Сейлґена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крім того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володінь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А після секундної паузи, додала: — Не всі зрадіють твоїй появі в Авалоні. Родичі лорда Шона дуже сподівалися, що ти залишишся на своєму острові й відмовишся від спадку.

— Я хотів відмовитися, ще за його життя. Але він змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевін сумно зітхнув. — Бо бачив у мені свого вмерлого в дитинстві сина. Часом мені навіть здавалося, що він вважав мене своїм справжнім сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевінове обличчя.

— А й справді, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тоді ще була маленькою дівчинкою. Щоправда, кузен Дункан був білявий і синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карі очі, проте щось спільне між вами є. Обоє худі, височенні, вродливі — ти схожий на нього і статурою, і лицем… Якось батько казав, що по смерті сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острів, щоб тихо померти. А там зустрів тебе — і, може, завдяки тобі прожив ще вісім років. Ти замінив йому сина, отож права на Лохлан належать тобі не лише за законом, а й за…

— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевін. — Ти сказала „кузен Дункан“? Лорд Шон Мейґі був твоїм дядьком?

— Через свою дружину, тітку Констанс. Вона була сестрою моєї матері, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мій названий двоюрідний брат.

Кевін раптом зайшовся кашлем.

— Але ж… лорд Шон був одружений з сестрою королеви!

Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмішка.

— Саме так. Мій батько — король Бріан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона сліпуче всміхнулася. — Це ж бо так очевидно.

— Очевидно? — перепитав збентежений Кевін.

— А хіба ні? Хіба ти не чув, що королівська донька — найвродливіша дівчина в світі? Чи можеш ти уявити, що на світі існує дівчина гарніша за мене?

Кевін допитливо подивився їй в очі, але так і не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.

— Е-е… так, звичайно, — промовив він, усе ще під враженням щойно почутого. Йому навіть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь він негайно й беззастережно повірив їй. — Та розумієш, я аж ніяк не сподівався зустріти в цих краях принцесу з роду Лейнстерів — одну, без почту, без охорони…

— І без одягу, — сміючись, додала Дейдра. — Сподіваюсь, це залишиться між нами?

— Певна річ!

— А ще я сподіваюся, — продовжувала вона, так і не пояснивши своєї присутності в Лохлані, — що мій титул принцеси не вплине на наші стосунки, і ти не станеш називати мене „ваша високість“, „міледі“ — і взагалі корчити із себе придворного кавалера.

— Я ніколи не був придворним кавалером, — відповів Кевін. — Я типовий провінціал.

— Тим краще. Я обожнюю провінціалів і терпіти не можу всіх цих набридливих маккормаків та маелґонів з їхніми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втім, друзяки кузена Емріса ще гірші. Колінові наближені хоча б мають голову на плечах, а не лише вішалку для вух.

— То ти вирішила трохи відпочити від придворних серед лісів і озер Лохлану? — значуще запитав Кевін.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася від прямої відповіді.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зі своєї пляшки і взяла Кевінову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звісно, ні. Та май на увазі, що вино гібернійське. Здається слабким, мов сік, але здорово вдаряє в голову.

— Нічого, я знаю собі міру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевіне МакШон. Я чула, що в твоєму походженні є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцільна загадка. Двадцять років тому селяни знайшли мене на узліссі, загорненого в червону, шиту золотом мантію. Від народження мені було лише двійко місяців, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблів. З іншого ж боку, мешканців на острові не дуже багато, майже всі одне одного знають, і невдовзі з’ясувалося, що жодна з місцевих жінок не могла бути моєю матір’ю. Словом, казна-що. Мене віднесли до тодішнього губернатора, лорда Маркуса Фініґана, оскільки ясно було, що я не звичайний найда, від якого відмовилася рідня. До того ж біля мене знайшли чудову шпагу зі срібним, але міцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем…

— Оцей? — Дейдра вказала на його середній палець лівої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?

— Прошу.

Кевін зняв перстень і передав Дейдрі. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потім повернула зі словами:

— Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золоті, та й камінь красивий. Це ж сапфір, так?

— Наче так, — сказав Кевін, знову надягаючи перстень. — Хоча ніхто напевно сказати не може. На вигляд він типовий синій сапфір, проте твердіший за алмаз.

— Може, чарівний?

— Цілком можливо. Якщо довго дивитися на нього, він заворожує, гіпнотизує; складається враження, що всередині каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарівна. Звичайне срібло, з будь-якими домішками, не може бути таким міцним і пружним.

Дейдра оглянула Кевінову шпагу, погодилася, що клинок начебто срібний, і водночас визнала, що такого міцного срібла не буває.

— Та це ще не все, — додав Кевін, повернувши шпагу до піхв і поклавши її на траву. — Поруч зі мною знайшли також повний комплект чоловічого одягу. І от дивина — зараз це вбрання саме по мені. Ніби на мене шили.

— І що б це значило?

— Не знаю. Але мій названий батько якось висловив цікаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутній чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордові Шону ніколи не бракувало фантазії. І якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав і замість шкоди зробив мені велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливість прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився раніше… Тільки от біда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нічогісінько не пам’ятаю, і уявлення не маю про свої колишні помилки і про те, як їх уникнути в цьому житті.

— Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смієшся з дуже серйозних речей.

Кевін спохмурнів:

— Часом варто посміятися з того, що гнітить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.

Дейдра співчутливо зазирнула йому в очі:

— Мабуть, у тебе було важке дитинство?

— Скоріше, складне. Допоки на острові з’явився лорд Шон і всиновив мене, я жив у губернаторському домі як вихованець, злиднів не знав, одержав пристойну освіту, відповідне виховання — словом, гріх скаржитися. — Кевін гірко всміхнувся. — Та більшість людей цуралися мене, їх відлякувало моє загадкове походження… та й зараз відлякує.

— Тільки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речі, ти чаклун?

— В тім-то й біда, що ні. Коли я був маленький, ніхто не сумнівався, що маю чаклунський Дар. Це було б лоґічно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди підкоряється лоґіці. Коли я підріс, наш місцевий відун Етар Альварсон не виявив у мене ані найменшого хисту до маґії. Зовсім нічого — а про справжній Дар годі й казати. Я неспроможний виконати навіть найпростіші закляття.

— Ти шкодуєш про це?

— Ще б пак! Як тут не шкодувати.

— Гм, не часто почуєш такі слова від провінціалів, — зауважила Дейдра. — Хіба ваш місцевий священик не казав, що кожен чаклун, спілкуючись із надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що відсутність чаклунського Дару — це і є справжній Божий дар, що вберігає від диявольських спокус.

— Все це дурниці, — відповів Кевін. — Просто незграбні потуги обділених природою людей звести свою неповноцінність у ранг особливої чесноти… — Тут він з запізненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач…

— Нічого, — глухо сказала вона і міцно стисла раптово зблідлі губи. На її обличчі промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.

А Кевін подумки вилаяв себе за дурість. Захопившись розмовою, він геть забув про те, що знали всі в Лоґрісі: покійна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, і її донька народилася без маґічних здібностей. Через це Дейдра почувалася білою вороною в королівській сім’ї, де всі були чаклуни й відьми, а її батько, король Бріан, володів загадковою Споконвічною Силою, яку, за переказами, їхній далекий предок, вождь скоттів Гіломан, отримав після смерті легендарного короля Артура, останнього з династії Пендраґонів. Незважаючи на це (а скоріше, завдяки цьому — адже звичайні люди побоюються чаклунів), Дейдра зажила великої любові серед простого народу і була, поза сумнівами, найпопулярнішою особою з усіх членів королівської родини. Проте Кевін сильно сумнівався, що загальна любов і популярність достатньою мірою компенсували Дейдрі її вроджену неповноцінність…

— От бачиш, як багато в нас спільного, — нарешті озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не відьма… і мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жаліти себе. Удвох якось веселіше. — Дейдра сумно зітхнула. — Мій батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дівчиною нечаклунського роду. Як правило, такі шлюби залишаються бездітними, але їм пощастило… вони вважали, що пощастило. Та я про це іншої думки. Я б воліла взагалі не народжуватися, аніж бути такою… калікою.

Кевін стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’яніла, тільки от випите вино зовсім не звеселило її, а навпаки — навіяло смуток.

— Не кажи так, Дейдро!

Вона знизала плечима:

— Я кажу, що думаю. Адже я справді каліка — на відміну від звичайних людей. Вони просто необдаровані, а я напівкровка… хай йому грець. Хисту до маґії не маю ніякого, але належу до чаклунського світу, де почуваюся чужою. От мій брат був повноцінний чаклун… та це його не врятувало.

Кевін чув цю історію. Єдиний син короля Бріана, принц Ґандар, помер десять років тому від затяжної хвороби з явними ознаками навмисного пристріту. Майже ніхто не сумнівався, що пристрітні чари наслав на юного принца менший брат короля, Урієн, проте довести його причетність до цього злочину не вдалося. А за кілька місяців Урієн Лейнстер загинув від нещасного випадку на полюванні, і тепер уже в його смерті підозрювали короля. Ситуація була тим більше дражлива, що зараз наступником престолу був старший син Урієна — Емріс Лейнстер.

— Мій батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла заміж і народила йому спадкоємця. Мої діти матимуть Дар, якщо мій чоловік буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тоді стане ще гірше… а мені й так нестерпно. Я вже стільки просила татка, щоб він дав мені спокій, щоб усиновив Коліна і зробив його своїм наступником. Та він затявся, хоче передати корону онукові…

Кевін слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двічі ухилялася від пояснень, як вона опинилась у Лохлані без супроводу, але її останні слова навели його на певні здогади. І це йому геть не сподобалося.

— От що, Дейдро, — сказав він. — Ти, бува, не втекла від батька? Ну, щоб він не змусив тебе одружитися?

В її очах промайнув такий щирий і непідробний подив, що в Кевіна не лишилося сумнівів — він помилився.

— Ага, он про що ти подумав. І либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спільником… — Вона силувано всміхнулася. — Почасти ти вгадав, я справді втікачка. Проте втекла не від батька, а від викрадачів.

— Що?! — вражено вигукнув Кевін. — Тебе викрали? Хто?

— …отійські шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларіка. Мабуть, він збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Лоґріс і виторгувати територіальні поступки. А може, був такий дурний, що сподівався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи інакше, він спіймав облизня.

— А як тобі вдалося втекти?

Вона недбало знизала плечима:

— Втекла і все тут.

Дейдра встала й невпевненою ходою рушила до озера, щоб вимити після їжі руки. Зробивши кілька кроків, вона раптом спіткнулася й напевно упала б, якби Кевін останньої миті не підхопив її.

— Що сталося, Дейдро? — стурбовано запитав він, дедалі міцніше обіймаючи її. — Тобі зле?

Дейдра підняла до нього обличчя, її очі млосно блищали.

— Ні, просто запаморочилося в голові. Я надто багато випила, я п’яна… — Вона поклала йому руки на плечі, усім тілом пригорнулася до нього і пристрасно прошепотіла: — Ти такий гарний хлопчик, Кевіне… а я так скучила за любов’ю й ніжністю. Ти ж хочеш мене, правда?

— Так! Так! — мліючи, відповів Кевін і лише потім зрозумів, щó він сказав. — Але…

— Я теж хочу тебе, любий. Дуже хочу.

Вона нахилила його голову й наблизила свої вуста до його вуст. Кевін розумів, що не має права користатися з теперішнього стану Дейдри, що мусить негайно спинити її. Та це було понад його сили, він просто не міг устояти перед такою спокусою. Він відповів на її палкий та жадібний поцілунок, і весь навколишній світ потемнів у його очах, затьмарених пристрастю.